БІОБІБЛІОГРАФІЧНІ  НАРИСИ

Перемозі у Великій Вітчизняній війні присвячується

         „Героїзм був  і   залишався  протягом  усієї  війни  характерною  рисою  наших  воїнів, прямо  і,  безпосередньо, пов’язаною  з  головним джерелом  подвигів -  палким патріотизмом...  Наші  воїни  билися  з  ворогом,  не  шкодуючи  ні сил,  ні самого життя”, - писав  генерал  армії  Сергій  Штеменко.

          Тисячі  подвигів  були  здійснені  воїнами в  роки  Великої  Вітчизняної  війни.  Але серед них  були  незвичайні,  коли  офіцери, бійці  у  найкритичніші  хвилини бою,  щоб  врятувати товаришів  від  куль  ворога,  своїм  тілом  закривали  амбразури  фашистських  вогневих  точок.

          Цих героїв  з 23 лютого 1943  року  називали  матросовцями.  Але, як  свідчать  останні  історичні  документи: політдонесення,  списки безповоротних  втрат, першим такий подвиг, підтверджений  документально, звершив 24-річний  політрук  танкової роти  Олександр  Панкратов  24 серпня  1941 року, під  Новгородом.  Про  дивовижне  рішення  молодого  сміливця,  яке він  прийняв  сам, без наказу  і  підказки,  „перший  у  війні  великий  подвиг самопожертви”  розповіла  20 листопада  1941 року  газета „Правда”.  Панкратов  поклав  початок  абсолютно  новому  бойовому  прийому -  обміну  власного життя  на погашену  бойову  точку.  Він став, по суті,  „сухопутним  камікадзе”.  16 березня 1942 року  йому   було  присвоєно  звання  Героя  Радянського Союзу (посмертно).  Перші -  не  тільки  відважні.  Перші -  найсміливіші.  Тому  так хвилює  нас  завжди  шлях,  яким  вони  йшли.

           До лютого 1943 року  у  Олександра  Матросова  було  сорок  чотири попередники: 1941- п’ять,  1942 - тридцять один,  до лютого 1943 –  вісім.  Відомо  триста  сорок одне  ім’я таких  героїв (дані  1990 року), із них  більше п’ятдесяти -  уродженці  України, майже  п’ятдесят,  уродженців  інших  держав,  здійснили  такі  подвиги  на українській  землі.  Живими    залишилися лише  четверо  українців:  Кондратьєв П.В., Майборський  В.П.,  Удодов  О.А.,  Райз  Т.Х.

           Серед тих, хто ціною  власного життя змусив  замовкнути  ворожі  дзоти,  були і  молоді  наші  земляки,  уродженці  краю,  а  також  ті, хто  визволяв  Полтавщину  або  здійснив  такий  подвиг  на  полтавській  землі.  Троє  з них були  в числі  тридцяти  одного  воїна, хто  1942 року попередив  подвиг  Матросова.

            В  даних  біобібліографічних  нарисах  і  йдеться  про  цих  молодих  героїв.  Матеріали  подаються в  алфавітному  порядку,  вони не є  вичерпними,  подаються  найновіші, і ті,  які  відшукані  у фондах  бібліотек  м. Полтави  та  Полтавському  краєзнавчому  музеї.

            Посібник  адресований  молоді,  яка  цікавиться  історією  Великої  Вітчизняної  війни. 

 БОВКУН  МИХАЙЛО  КУЗЬМИЧ

                   Мишко жив  з батьками,  сестрами у селі  Маячці,  ходив  до школи. Але  в голодомор 1933-го  померли  рідні,  і  хлопчик, залишившись  один, пережив  лиху годину  у патронаті.

                   Перед  війною  Михайло  закінчив  військове  училище, зразу ж попав  на фронт.

                   Воронезький  письменник О.Гринько – колишній  командир інженерно-мінної роти,  яка  у складі  Першого  механізованого  корпусу  визволяла  Полтавщину  у вересні 1943-го,  написав  книгу  „У боях  за Воронеж”.  В ній  йдеться  і про  подвиг  молодого  офіцера  Михайла  Бовкуна: „На  центральній  вулиці  міста,  яка була   віссю  наступу  полку,  взводу  лейтенанта  Бовкуна  15 липня  1942-го  довелось  відбивати  шалену  контратаку  гітлерівців.  На  поріділі  ряди  бійців  посунули більше  п’ятдесяти  ворожих  автоматників.  Та  взвод  Бовкуна  успішно  відбив напад,  відвоювавши  у  напрямку  центру  міста  ще двісті метрів.

                   Та незабаром  солдати  мусили  залягти  під  сильним  кулеметним  вогнем  противника.  Взвод  зазнавав  втрат...

                    Зранку  17 липня  бій  відбувся біля  педінституту.  Підрозділу  Бовкуна  шлях  знову перетнули  кулемети  і  він  опинився  в найбільшій  небезпеці.  Три бійці  спробували  добратись  до вогневих точок ворога, але невдало,  і загинули.  Тоді поповз  сам  командир. Закидав  кулемет  гранатами,  але  безуспішно.  У Михайла лишилась  одна  граната. Що робити? Притиснувши її  до грудей,  він  рвонувся до  амбразури  і  впав  на неї. Сильний  вибух -  і  мовчання...  Рота  визволила  ще  одну  вулицю...”

                  1964 року юні  слідопити  м.Люберців  Московської обл.  знайшли  документи, які  свідчать,  що 17 липня 1942 року  лейтенант Бовкун  здійснив  подвиг  і  нагороджений  посмертно  орденом  Леніна.

                  „М.К.Бовкун -  шанована  в нашому  місті  людина,  -  пише  учасник  визволення  Полтавщини  журналіст В.П.Ожерельєв.-  Іменем  вашого  земляка  названа  одна  з центральних  вулиць  Воронежа”.

 Л І Т Е Р А Т У Р А:

Требіна Н. „Любов  к отчизні  де героїть...”//Зоря Полтавщини. -  2000.- 25 квіт.- С. 1.;                      

Требіна Н. Вони грудьми  зупинили  свинець// Цілком  відверто. - 2000.- 11 трав. - С. 2;        

В”ялик М. Закрив  собою  амбразуру//Зоря Полтавщини.-1998.- 23 верес. - С.2;

Жаботинський  П.  Повторив  подвиг Матросова//Комсомолець Полтавщини. - 1984. – 18 груд. -  С. 2.

ЄМЕЛЬЯНЕНКО КОСТЯНТИН ВІКТОРОВИЧ

                   Костянтин  народився  і виріс  у сім’ї  вчителів.  Закінчив СШ № 16 (тепер №13) м.Кременчука.  У перші  місяці  війни  допомагав  у  врятуванні  поранених   при переправі через  Дніпро.  А коли  фашисти  тимчасово окупували  місто,  став  підпільником,  членом  групи Ромашкіна-Лісненка. Майже  всі її члени  загинули,  а  Кості  випадково  пощастило  врятуватися. Після  визволення  міста  добровільно  пішов  на фронт. Воював  у складі 313-го  гвардійського  полку,  110-ї  гвардійської  дивізії, 2-го  Українського  фронту.  Був командиром  кулеметного  взводу,  комісаром роти.

                   За Дніпром  гітлерівці  чинили  відчайдушний  опір. Особливо  вперті  бої  точилися  біля  селища Павлиш  Кіровоградської  області. Саме тут,  23 листопада 1943 року, Костя прийняв  останній бій...  Відступаючи, ворог  закріпився  за  залізничним  полотном,  з  насипу  безупинно  строчив  кулемет.  Фашисти  намагалися  стримати  натиск  наших  військ. Бій  наростав, дорого  коштувала  кожна  хвилина. Тоді  Костянтин  поповз  до  кулемета  і накрив  його  своїм тілом.  Гвардійці  скористалися  затишшям  і  піднялися  в  атаку. Однополчани поховали  свого бойового  товариша на кургані, біля  залізниці, яка  йде з Олександрії  на Крюків,  і  поклялися  помститися  ворогу  за  його смерть.  Тоді  про подвиг  нашого  земляка  публікувалися  статті  в  армійській  газеті „Родина  зовет”  і  в  „Известиях”.

                    29 вересня  1980 року  молодий герой був нагороджений  орденом Вітчизняної  війни  І  ступеня (посмертно).

 Л І Т Е Р А Т У Р А :

Требіна Н. „Любов  к  отчизні де героїть...”// Зоря Полтавщини. - 2000.-25 квіт.  - С.1;

Требіна  Н.  Вони грудьми зупинили  свинець//Цілком  відверто. - 2000.-11 трав. - - С.2;

Найда М.  То був  останній бій...//Зоря комунізму. - 1988.-  22 листоп.;

Карнаух  П. Реліквії  про  подвиг  розкажуть//Зоря  Полтавщини.-1983.- 20 листоп.;

Евселевский Л., Пустовит П. Кременчуг: Путеводитель.- Х., 1982.- С.46.;

На рубежах огненных лет: Воспоминания  участников  Великой  Отечественной войны,  очерки, документы.- Х.,1977.- С.84.

КОМАР  АНАТОЛІЙ  ГРИГОРОВИЧ

                   Толя  виріс  у сім’ї  вчителів, Григорія Родіоновича  і Ольги Феофанівни. Вчився  хлопець  успішно,  1941 року  закінчив сім  класів  з похвальною грамотою. Батько пішов на фронт,  а Толя  з мамою  та двома  молодшими  братами  виїхали  до  бабусі, яка проживала  на Полтавщині. Правда, їхали  тільки  молодші   брати  у маленькому  візочку, який тягли  мама   й Толя.  Три тижні  мандрували  шляхами  Харківщини і Полтавщини.  Що  вже надивились горя, бодай  і  не  згадувати.  У Бригадирівку  прийшов   уже  не  той Толя. В маленькому серці хлоп’яти  зростало  обурення,  ненависть... У селі  його  спіткало  лихо. Хтось  виказав  Толю, який  допомагав переховуватися  пораненим  пілотам -  носив  їм  їжу,  перев’язував  рани.  Чотири доби  терпів за те  знущання  в   німецькій  комендатурі.  Повернувся блідий, побитий.  Коли у  серпні  1943-го Бригадирівку  звільнили, Толя  пішов  проситися  у  розвідку,  злукавивши  перед  командиром, що  йому  вже  „перевалило  за  сімнадцять”.  І  хлопець прижився  у розвідроті  дивізії – веселий, товариський, дотепний,  дисциплінований. За  два  місяці боїв  Толя  Комар  був удостоєний  високої нагороди -  медалі „За відвагу”.  23 листопада  1943 року  група  розвідників  під  командуванням  молодшого  лейтенанта  Колесникова  поверталася  після  виконання  важливого  бойового  завдання.  Це було  біля  селища  Онуфріївки  Кіровоградської області.

 Л І Т Е Р А Т У РА:

Швець Н. Молодший брат Матросова// Ви з нами,  орлята:  збірник нарисів. - К., 1984. – С. 113-118;

Барвінченко Д. Толя Комар – розвідник  з  Бригадирівки//  Радянське село. - 1985.- 25 квіт. - С.2;

Матвеєв І. Повторив подвиг Матросова//Патріот Батьківщини.- 1983.-27 листоп.;       

Пилипенко А. Вечно пятнадцатилетний// Известия.-1982.-20 мая.

КУЗУБ  ПАВЛО  СТЕПАНОВИЧ

                  Осінню  1943 року  по всіх  частинах  110-ї гвардійської  стрілецької  дивізії рознеслася слава  про  подвиг  18-річного  Павла  Кузуба. Життєрадісний  хлопчина  з Кубані  1942 року  добровільно  пішов  на фронт. Був  улюбленцем  підрозділу.  Павло разом  зі старшиною М.Панаріним  йшов  у бойових   порядках піхоти.  Перед  розвідниками  опинився  дзот, звідти  сік  кулемет.  Взявши  гранату, хлопець  поповз  вперед,  сказавши  старшині: -   „Я  змушу його  замовкнути”. Ворожий  кулеметник  помітив  сміливця і переніс  вогонь  на нього. Ховаючись  за купинами, майстерно  маскуючись, Павло  повз  вперед, і коли  до  дзоту  залишилось  метрів  п’ятнадцять,  кинув  гранату  в амбразуру.  На  хвильку кулемет  замовк, але  коли  розійшовся  дим,  застрочив  ще  сильніше. Кузуб  кинув другу, третю,  четверту  гранату, але кулемет не  замовкав.  В руках  лише  автомат.  І  тоді  рішення  виникло  миттєво. Хлопець  піднявся, щось  крикнув  товаришам    і кинувся  на амбразуру. Це сталося 9 жовтня 1943 року.

                  Газета „Патриот  Родины”  присвятила подвигу юного  героя  першу  полосу.  Політвідділ  5-ої  гвардійської  армії  видав  спеціальну  листівку, яка  в  підрозділах  переходила  з рук  у  руки.  Гвардії  старший  лейтенант  Я.Сатуновський  написав  про  розвідника  вірші - „Слово  о козаке  Кузубе”:

 Л И Т Е Р А Т У Р А:

Герои  Советского Союза: Краткий биограф.словарь: В 2-х т. – Т.1.- М.,1987. - С. 807;

Кузуб  Павел  Степанович //История СССР.- 1975.- № 3.- С.102;

От Волги  до Эльби  и Праги: (Краткий  очерк  о боевом пути  5-ой гвардейской армии).-М., 1970.- С. 122-123.

САМОЙЛЕНКО   ПЕТРО   ІВАНОВИЧ

                     Виріс  Петро (середульший) у  селянській  сім’ї, де  росло  п’ятеро братів-соколів. Був хлопець дуже  роботящий, горів  у роботі,  не згуляє  було ніколи  ні хвилини.  У школі  Петро захоплювався фізикою  і математикою,  поступив  у Лохвицьке  педучилище. Багато читав,  займався  столярною  справою, трудився   на канікулах  в полі.

                     Восени 1940 року,  з третього курсу, був  призваний  в армію.  Вчився  у полковій  школі,  а  з   початком  війни –Орджонікідзевському  прикордонному  училищі. Петра любили  підлеглі, його,  20-річного  ставили  у приклад  за  дисциплінованість,  сміливість  товариську  виручку  в боях.  Подвиг  нашим  земляком  був  здійснений  17 листопада 1942 року. 

                     Підрозділу  старшого  лейтенанта  було поставлене  важке  бойове  завдання – взяти  штурмом  висоту 388,3  в долині ріки  Прочева  на  Кубанському   плацдармі.  Проходи  по  мінному  полю  перед  висотою  були  вузькими, вони  прострілювалися  ворогом. Але треба йти. „І раптом  - писала одна  з газет, -  на  підрозділ  полоснув щільний  кулеметний  вогонь. Ожив прихований дзот. Атака могла бути  зірваною.  Треба  знешкодити  дзот.  Але  чим?  Гранат  уже  немає,  а він,  командир,  найближче  до  смертоносного  кубла”. Про те, що  сталося  потім,  у донесенні  командування  військ  Закавказького  фронту  сказано: „Оберігаючи  бійців,  старший лейтенант  Самойленко  ліг  грудьми  на  амбразуру  дзота  і загинув. Посмертно  нагороджений  орденом  Бойового  Червоного  Прапора.  Його  поховали  у  братській  могилі  поблизу  м.Шаумяна.  На тій самій  висоті,  за оволодіння  якої  він  віддав своє  життя”.  Петро  Самойленко  смертю  своєю допоміг  товаришам  виконати  бойовий  наказ.

Л І Т Е Р А Т У Р А:

Бабенко І.  З атаки  -  в  безсмертя //Нова  праця.- 2002.- 13 листоп.- С.3.;

Требіна  Н. „Любов  к отчизні  де  героїть...”//Зоря  Полтавщини.-2000.- 25 квіт.- С.1;

Требіна Н.  Вони  грудьми  зупинили  свинець// Цілком  відверто. - 2000.- 11 трав. -  С. 2;

Злотін  А.  Подвиг  земляка//Нова праця. -  1985. -  15 січ.

СТАДНИК    МИКОЛА

                     Микола народився  у багатодітній  сім'ї  залізничника,  де  виховувалось   четверо  синів і дочка.  1934 року  хлопець  закінчив  школу  і прийшов  працювати  на  паровозоремонтний  завод. Працював  у поршневій  бригаді  складального  цеху.  Не раз  заводська  багатотиражка  писала  про  старанну  роботу молодого  робітника  Миколи  Стадника.  Був  секретарем  комсомольської  організації,  заспівувачем  всіх  добрих   молодіжних  справ  на  заводі.  Пізніше   працював  майстром  у  залізничному  училищі. 1939 року  був  призваний  у  ряди  Червоної  Армії,  закінчив  командні  курси,  отримавши  лейтенантське  звання.

                   З  перших  днів  Великої Вітчизняної  війни -  на  фронті.  Багато разів ходив  з  бійцями  в  атаку,  виявляв  сміливість  і  винахідливість, відвагу.  Вересень  1942 року.

                   Йшли  жорстокі бої  на  підступах  до  Ленінграду. Фашисти  зробили все,  щоб  Синявський  виступ  Волховського  фронту  був  неприступним:  в центрі – мінометні  і артилерійські  батареї,  передній  край  прикриває  колючий  дріт  і  мінні  загородження.

                    294-ій  стрілецькій  дивізії  поставлене  завдання  прорвати  німецьку  оборону,  вибити  фашистів  із  сильно укріпленого  району.  У листі  командування  частини,  в складі  якої воював  Микола Стадник,  до  матері  Векли Данилівни  сказано:  „29 вересня  1942 року нашій  частині  було  поставлене  складне  бойове  завдання.  Ворог  чинив  шалений  опір, щільний кулеметний  вогонь  не давав  змоги  бійцям  навіть  підняти  голови.  Успіх   вирішили секунди,  коли  лейтенант  Стадник  кинувся  на  німецький  дзот,  закривши  тілом амбразуру. Наступ  піхоти  продовжився”.  Відомостей  про  нагороду  героя  немає.

                   Свято  шанують  пам”ять  Миколи  Стадника  на  Полтавському  тепловозоремонтному заводі.

Л І Т Е Р А Т У Р А:

Требіна  Н. „Любов  к отчизні  де  героїть...”// Зоря Полтавщини.-2000.-25 квіт.-С.1;

Требіна Н.  Вони грудьми  зупинили  свинець//Цілком  відверто.- 2000.- 11 трав.- С.2;.

Аптекар  Р.  Ціною  власного життя// Зоря Полтавщини.-1985.- 25  серп.- С.4 ; 1979.-  9 груд.- С.4.