|
З ВОГНЮ ПРИНІС НАТХНЕННЕ СЛОВО
І ОБРАЗИ ЖИВІ, ОСВЯЧЕНІ ВОГНЕМ...
Війна у долі, творчості Олеся Гончара
Бібліографічна розвідка
В солдатськім серці - на війні,
Де, незважаючи на лихо,
Ніс гордо прапор і пісні.
Морава...Альпи...Злата Прага...
Рвавсь через згарища Карпат...
З Дунаю воду пив із фляги
Під гул своїх й чужих гармат...
Ф. Гарін (1)
Молодому Олесеві Гончару довелося бачити на власні очі одну з найжорстокіших, спустошливих воєн в історії людства, пережити війну вразливою душею і чутливим серцем, перенести війну на своїх плечах, пізнавши полинну гіркоту відступу і полону, радість Перемоги.
Важко уявити внутрішній стан людини, юнака-студента, якому щодня доводилося ступати на вогняне поле смерті з надією на життя і з вірою в життя. Онука Леся, перекладачка, журналістка відмічає сьогодні: "Його характер сформувався на війні, на передовій. І його ідеали - вірності, честі - теж звідти"(2). Ті безконечні окопні ночі, проведені в грязюці, в голоді, холоді, під виття смертоносного металу, що краяло душу, дні і ночі, проведені у граничному напруженні нервів, у неймовірній натузі всіх людських сил. "Я бачив за війну те, що бачив небагато хто" (3). У гвардії старшого сержанта Олеся Гончара військових нагород було небагато, але яких! Тільки фронтовики знають і по достоїнству можуть оцінити, що це значить - бути тричі(!) нагородженим медаллю "За відвагу", орденами Червоної Зірки та Слави третього ступеня.
"Якщо тільки залишуся живий... " - ця думка, можливо, не раз зринала в пам'яті гвардійця-мінометника Олеся Гончара, виношувалася надія зберегти для майбутніх поколінь емоційну пам'ять про " усе, що разом пережито, в походах вистраждано, - все..."(4) В похідних умовах, під вогнем Олесь свої юнацькі почуття виливав на сторінках фронтового щоденника, робив нотатки, писав уривками для дивізійної газети, в його доробку з'являються вірші. Молода душа прагнула виповісти наболіле, пережите, цей цикл поезій автор влучно назвав "Поетичний пунктир походу" (4).
В бібліографічній розвідці, пропонованій вчителям, студентству, старшокласникам ми прагнули відслідкувати фронтові шляхи "свого кревного полтавця"(5), адже тема війни стала доленосною в його творчості. При всій скрупульозності відбору матеріалу вона не є вичерпною.
Щодня ми відкриваємо світ Олеся Гончара - відважного воїна, якого враження, навіяні війною і пережиті серцем, змусили взятися за перо.
"Я дуже добре пам'ятаю, як це почалося. Ми сиділи в бібліотеці Короленка і готувалися до останнього екзамену за третій курс, чарівна тиша, дорогий червневий холодок, любе шелестіння сторінок... Як ось вбігають двоє дівчат, - схвильовані, червоні - і щось до своїх товаришів – шу-шу-шу. До них схилилися сусіди, до них подальші і пішло по рядах:
- Бомбили Київ...
Бібліотека миттєво спустіла. На майдані біля репродуктора - натовпи. Дванадцята година. Промова Молотова. Одним ударом були зломлені, зім'яті всі наші студентські, по-юнацькому світлі плани й надії" (3). Сотні студентів прагнули якомога швидше дістатися фронту, 26 червня 1941 року у Харкові був сформований добровільний студентський батальйон. Після двотижневого навчання в Чугуївському танковому училищі батальйон направили за Дніпро, де в цей час точилися жорстокі бої.
Вслухаймося в голос двадцятитрирічного Олеся: "... з безконечної колони студентів – добровольців, що під поглядами проводжаючих карбують харківський брук, раптом – одним подихом, одним духом! - зривається пісня, розлога, прощальна... Ніколи не забудеш той спів, поривний, дружний, якийсь аж зухвалий, що його студбатівці, мов знак надії, наостанок дарували своїм матерям, нареченим, своєму рідному університетові... Навкруги все життя було наелектризоване тривогою, все звичне ламалось, проте ніколи, здається, як тоді, так повно не виявляла себе в юнацьких серцях готовність до самопожертви, високість духу людського" (6).
На перше бойове хрещення під Білою Церквою харківських студентів благословив командуючий Південно-Західним фронтом генерал Кирпонос. "Чому він виявив недовченим студентам, зірваним по тривозі, таку честь? Бо були ми смертниками, камікадзе. Така нам відводилась роль... Шлях німецьким танкам, що рвуться на Київ, мають перепинити саме оці харківські студенти - добровольці. Ми тут для того, щоб умерти за Київ" (7,10).
Перші ж фронтові дні були суцільним страхіттям.
"Студенти розуміли, що йдуть на смерть. Знали і йшли, бо вірили: хай ми помремо, загинемо, але ми йдемо захищати рідну землю, цінності нашої національної культури: нашу мову, нашу духовність, нашу історію..." (8). "Студбат стікав кров'ю. В берегах понад Россю, в садках, в напіврозвалених окопах - всюди чувся стогін поранених. Не від сонця, що зійшло із-за верб, а від крові студентської червоніла цього ранку Рось..." (9). І не тільки Рось. "Одну з річок – безіменну - так нібито люди й назвали Червоною..." (10). Одиниці нас залишились – більшість же полягла на Росі, захищаючи далекі київські рубежі...
"Сотні тисяч тих, що боронили київські рубежі і гинули у лохвицьких болотах, такі ж герої, як і учасники Сталінградської битви" (10).
"Міг би і ти загубитися, зникнути безіменно в тих мальовничих краях понад Россю. Став би травою, став би краплиною сили рідної землі... Судилось інакше" (10).
За три місяці боїв із трьох тисяч двохсот студентів–добровольців в живих залишилось лише тридцять сім, тих, що були поранені, в т.ч. і Олесь:
Двоє лежали в житі,
Кров'ю стікали двоє.
А дні уже пережиті,
А дні іще не прожиті
Зійшлися над ними в житі (4).
"...Ні відстань, ні час цього не зітре... Є такий біль, що мабуть, назавжди в душі запікається..." (11).
П'ятнадцять років виношував письменник у душі своїй задум роману про друзів-студбатівців, які полягли 1941 року, захищаючи столицю України, робоча назва якого була "Чорне літо".
"Те, що роман Олеся Гончара певною мірою автобіографічний, відомо давно... Можна пізнати деякі риси автора в образах таких героїв, як Колосовський і Духнович" (5).
За глибоко психологічний роман "Людина і зброя", " поему, всю звернуту до людей, спрямовану на трепет серця" (11) Олесь Гончар 9 березня 1962 року став першим лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка (12).
"Найгостріше запам'яталося таке: після першого поранення (в липні 1941 на річці Рось), після госпіталю на Донбасі, з Маріупольського виздоровбату по тривозі кинуто було нас у район Дніпропетровська на оборону мостів. І вперше тоді в нічній темряві, як щось фантастично прекрасне, відкрився мені славнозвісний козацький собор" (6).
Осінні бої 1941 року... біль відступу. Плакали і люди, і коні, і дерева...
"Скільки їх дісталось мені, тих боліт 41-го року!"(10). У боях між Полтавою і Харковом восени 1941 року Олеся було поранено вдруге і відправлено санітарним ешелоном до Красноярська, де на березі Єнісею разом з товаришем-студбатівцем Д. Білоусом (пізніше – поетом, перекладачем) вони заліковували рани. Після госпіталю, якоюсь злою волею Олесю Гончару випало воювати в частині, яка брала участь у невдалій, а точніше - бездарній білгородсько-харківській наступальній операції. "Було літо пекельних боїв 1942-го"...
Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить.
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить.
Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри та байраки
Незнавана сила несе (4).
" І грандіозне білгородсько-харківське оточення, в якому опинилося нас 600 тисяч (хоч цього могло б і не бути). Змучені, голодні, поранені та контужені блукаємо дні і ночі... і танкові армади ворога без кінця рухаються на схід через нас, через наші обгорілі душі" (10). Пізніше Олесь писав: "Не можу забути, як мене на станції в Бєлгороді німець ударив обривком мотузки. Я обернувся і мовчки дивився на нього. У нього було обличчя не люте, очі не сердиті, спокійні. Він ударив мене без ненависті, а просто так, як погонич коня. І я зрозумів, що моя ненависть буде невмируща, і я не звикну, не примирюсь..." (3).
Гордий, нікому годити
Ніколи в житті я не вмів.
Й за гроші я не продався,
Й під силою шию не гнув (3).
"Не можу забути – він стоїть мені й досі в вухах - гаркавий гортанний вигук:- Лрюсь, давай, давай!
І виляски канчука" (3).
"Німців погубила брутальність. Зневага до людини. Пиха, зверхність, тупе самозасліплення. Ішов і я під конвоєм. Ішов у тій довжелезній, окутаній курявою колоні військово- полонених. На відміну від Сталіна, полтавські жінки по селах дивилися на нас сумними очима. Для них, для матерів та сестер, ми не були тими, ким уявляв жорстокий кремлівський полководець. У жінок була душа, щоб нас зрозуміти. Для них ми були страдниками, людьми горя і величезної трагедії. Були невільниками, яких ждуть галери. Ні слова докору не чули ми на цих полтавських шляхах, чули тільки слова болю й співчуття: "Які змучені..." (10). Дорога полонених пролягала і через Полтаву:
Мов яхта біленька, у зелені плава
Мирна моя Полтава.
Чужого солдата говірка гаркава –
Невже це моя Полтава?
Ведуть нас у табір – доріжка кривава.
Ні! Не моя це Полтава! (4).
Далі Холодна гора (концтабір у Харкові).. Дев'яте коло Дантового пекла... Все так, як відтворено у романі "Циклон": " Холодна гора, колючий дріт і те пекло криваве, смердюче... Душить сморід, спалює спека, а з мурів і колючого дроту чатує одноока кулеметна смерть... Холодна гора на те розрахована, щоб розчавлювати, спустошувати, руйнувати людину" (13).
Ворота сюди широкі,
А звідси й щілинки нема.
Знялась у небо високе
Холодногорська тюрма (11).
"Не можу забути, як нас роздягали на тюремнім плацу, як били голих, як ми спали по всьому дворі, як підпливали всі водою й брудом, коли йшов уночі дощ..."(3) Одного разу Олесь кинув у натовп людей за колючим дротом записку для своєї сестри Шури. Описуючи ці події в останньому творі "Невигадана новела життя" (його написано за 19 днів до смерті), Олесь Терентійович із глибоким почуттям згадує, кажучи про солідарність народу в біді, що та записка за допомогою так званої "народної пошти" знайшла його сестру в Ломівці. Наводимо фразу з уже згадуваної останньої новели: "Визволила мене Божа Мати. Тільки вона зробила так, що я не потрапив у печі Бухенвальда..." (14).
Чудом вдалося Олесеві попасти в колону полонених, яку відправляли на трудову повинність. "Важко добувати насущний хліб, та краще буду надриватись на каторжних роботах, ніж торгувати моїм співучим українським словом" (7).
Себе не жалів я для бою,
Вина не моя, що не вмер.
Гірше! З самим собою
Один я зостався тепер (4).
Пощастило зв'язатись з партизанами, а потім - з військами, які гнали ворога з рідної землі. "Випробування: перевірки, допити, смершівський тиск на колишніх полонених, які не заплямували своєї честі, але волею трагічних обставин тепер потрапили у гебістські жорна. Страх позбавлення життя або волі..."(14) Недовге перебування і навчання в запасному полку, а з 30 жовтня 1943-го Олесь уже в рядах наступаючих військ. Хотілось бути розвідником та випала мінометна рота. Мабуть, полон завадив. Дамокловим мечем висів він над Олесем все життя.
У юності судилося пройти
Поля вогню й залізної хуртечі...
Вагою мінометної плити
Обов'язок бійця Вам ліг на плечі (5).
І знову фронт, тяжкі бої, стрімкі наступи мінометників –бойових побратимів…
Бої за Кіровоград, вихід на Буг, визвольний похід у Румунію, Угорщину, Чехословаччину.
Мене війна веде все далі
Просторами чужих земель.
Де й наші птиці не літали,
Іду, мов давній менестрель.
Я вірю в пісню, як в молитву,
І смерть, здається, на війні,
Щадить мене в найтяжчих битвах
За... недоспівані пісні (4).
Фізичні перевантаги війни. "На плацдармі за Гроном доводилось вдень і вночі стояти в траншеях по пояс у крижаній воді"(10). Несамовиті душевні травми - загибель друзів, руйнування краси диявольською війною. "Хтось молиться за мене" – не раз вивів Олесь у щоденнику, описуючи випадки, коли Провидіння оберігало від загибелі. Молилися! Бабуся Пріся. Сестра Шура. "Бабуся була моєю долею, про неї я найперше думав у пеклі війни", - говорив Гончар І. Драчу. В перервах між боями, на привалах, у землянках, окопах Олесь занотовував свої спостереження: "На фронті бачиш людину за таких обставин, де вона в усьому розкривається до кінця. Саме тоді, в ті похмурі, задимлені дні й освітлені пожежами ночі, нам по-справжньому відкривалася велич нашого народу, краса його душі" (15).
"На війні ми, скажімо, начулися всякого. Але, пригадую, з якою відразою подільські селяни – наші мінометники - ставилися до поширеного всюди фронтового лихослів'я, виявляючи цим свою набуту від батьків культуру душі, вроджену делікатність, життєву охайність..." (16). "Війна війною, а все таки не забувай, хто ти є..." (17).
Одного разу письменник сказав, що ніколи не був таким вільним, як у роки війни. Він, молодий солдат, особливо цінував сферу почуттів - вони непідконтрольні! Це знайшло відображення чи не в кращому шедеврі – новелі "За мить щастя". Останні дні війни, Угорщина, раптовий і потужний спалах почуттів між радянським солдатом-артилеристом Сашком Діденком і його несподіваною коханою, угоркою Лорі, яку він зустрів на жнив'яному полі.
Мови наші різні –
Почуття одні,
Невгамовне серце
В мене й на війні (18).
Сашко перебуває у полоні щасливої миті, для нього відкрився безмежний світ любові: "наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, красою Лорі, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї коханої". Але за вбивство чоловіка Лорі солдата не виправдано, престиж держави перевищує кохання, гуманність. "Сталося все, що мусило статися" (19).
Душа людська попри всі воєнні випробування живе, прагне щастя та любові. Отже, перемагає! Як у Івана Артеменка, котрому "зазоріло" кохання до мадярської дівчини в пеклі бою - оповідання "Плацдарм". Розквітло, як сади на травневих горах. "Хіба міг думати солдат, що плацдарм його так ощасливить? Хіба міг передчути Іван, де й кого покохає, хіба міг знати, що явиться йому таке яснолике дівча за темним оцим Гроном? В далекім краю зустрів своє перше кохання, у чужинецькім селі..." (20).
Та...вогневіє сад під шаленим артобстрілом ("пелюстки сипались просто на розпечені жерла мінометів"), і в тому саду назавжди зостався Іван.
"Людині завжди важко розставатися з життям та стократ важчим є це розлучення для душі молодої, ненажитої, коли дихання обривається дочасно і світ тобі гасне саме тоді, коли тебе десь чекає любов" (20).
Хто поруч на ходу зов'яв.
Із рук не випустивши зброю, -
Забути їх не зможу я,
Вони завжди переді мною (4).
Раптом, як блискавка в просторі, виникає перед тобою лице з уже розмитими рисами – чи то студбатівець, чи то однополчанин твій, чи просто однокурсник, яких ніколи вже не буде на цій землі... Виникає то як докір у чомусь, то як пересторога ... Як спомин яскравий з тих фронтових буднів, новела "З тих ночей": "Лейтенанта того... вже нема ... Нема! А який красень був той лейтенант, смаглій чорнобровий... Сміху повно в очах, життя молодого, - здавалося нічия куля його не візьме. Чуб смолисто-чорний на очі раз у раз спадав, коли він у захваті, в натхненні юнацькім ліпив чергову сніжку... Раз жменя снігу попала артилеристові просто в його розвихрений чуб, і він одразу посивів, але тільки на мить... В розквіті, в самій красі перестала існувати людина... Ніколи він сивий не був і ніколи вже не буде... Його нема. І нема тієї дівчини, медсестри Ліди, яка кидала сніжку в його розкішний чуб..." (21).
Так і стоять вони перед цілим світом, тривожачи наші душі, нагадуючи, попереджаючи... "День Перемоги. Гвардійський апофеоз неподалік Златої Праги. Той благовіст миру, і чехи – сяючі, і п'яні від щастя - ми..." (10).
"Коли ми закінчили війну на полях Європи весною 1945-го, ми були тоді всі суцільними поетами, людьми, що ідеалізували життя, оспівували його, ми були закохані в кожну травинку, бо завтрашній день, усі безконечні грядущі дні уявлялися нам у розливі сонця й братерства. Ми були безсмертні - так принаймні ми відчували себе. Не буде життю кінця-краю, не буде ворожнечі, не буде більше ніколи страхіть, кошмарів, будуть тільки людяність, братерство, вселюдське вічне добро..." (22).
21 листопада 1945 року колишній гвардієць Олесь Гончар ступив на рідну землю. Димом боїв ще пахла шинеля і ... могутнє клекотання в душі: не може це все зникнути безслідно, має сформуватися у щось значне... Свята пам'ять про фронтових побратимів стукала в серце Олеся, вона ввібрала в себе і кров, і журбу, і щастя Перемоги, і гіркоту втрат на просторах чужих земель. "Пишу, - повідомляє у листі товаришеві, - не розгинаючись. Для серця і з вірності присязі, даній героям у сірих шинелях, які, упавши, не піднімались. А я стояв над ними і давав клятву: викарбую на камені"(11). З під пера двадцятивосьмирічного фронтовика за півроку народилися "Альпи" (Вітчизна.-1946. - № 7-8), "Голубий Дунай" (Вітчизна. – 1947. - № 1), потім "Злата Прага" (Вітчизна. – 1948.- № 9). Ці твори було відзначено двома Сталінськими преміями (1948 і 1949 рр.). Якби Гончар написав "Прапороносців" пізніше, то "... менше було б тієї війни, що пахне кров'ю, димом, пилом, яка у сорокових роках трималась у кожній краплині крові", - відмічала латвійський літературо-знавець В. Кацена – Калпінь (21).
Скільки б не говорили про традиції "воєнної" прози, скільки б не визначали нові етапи розвитку літератури про Велику Вітчизняну, наш погляд завжди буде звернений до "Прапороносців". Тільки після них прийшли до читача твори П. Загребельного, А. Дімарова, братів Тютюнників і інших. Трилогія і сьогодні осяває молодь чистим світлом людяності, доброти, високої духовності. Одночасно з роботою над романом "Прапороносці" Гончар натхненно працював над, тематично близькою до трилогії, книгою про мужніх підпільників Полтави, очолених Лялею Убийвовк. Він прибув до нашого міста, щоб "скрізь побути, все почути, все побачити, бачене Лялею" зустрічався із її рідними, знайомими. Показавши у повісті "Земля гуде" (1947) "зітканий зі самого сонця образ Лялі", письменник, за його власними словами, тим самим поетично розповів "про полтавську молодь, відтворив її благородні образи, на яких будуть виховуватись тисячі юнаків і дівчат" (23). Тепер, коли Олеся Гончара відділяють від нас не лише версти війни, а й небесні долини, "голос звідти, з далекого" звучить особливо виразно: відлунням земних доріг і відлунням його небесних дум, які він занотував юним бійцем:
Слово, в бою огрубіле,
В тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядали з війни... (4).
Слово про воєнну прозу О. Гончара:
Олесь Гончар, як письменник, має далекоглядне око, непомильний слух і високопатріотичне серце.
П. Тичина
Антивоєнні романи Олеся Гончара ставлю в рівень кращих світових досягнень у художньо глибокому розкритті цієї теми.
В. Астаф'єв
Перший твір Гончара "Прапороносці", прочитаний мною після війни, справив на мене своєю правдою і своєю поетичною інтонацією враження незабутнє.
Ю. Бондарєв
Не було б Гончара часів "Прапороносців", не мали б ми такої літератури, як вона є сьогодні...
П. Загребельний
Він весь у зірницях, роман ("Людина і зброя"). Спекотний. Це - рідкісний роман. Рідкісний на всю нашу і світову літературу.
Є. Ісаєв
Роман "Циклон" - яскравий зразок т. зв. роману випробувань, з'ясовує те, чому ми не могли не вистояти, не перемогти у війні з фашизмом.
А. Погрібний
Гончар піднімає юнацькі античні тіла і каже: ось жертви війни, які не встигли зробити подвигів, до яких були готові, - всяких, не тільки воєнних...
О. Кундзіч
Л і т е р а т у р а :
1. Гарін Ф. Лягають думи на папір...Олесю Гончару// Зоря Полтавщини. - 1998.- 3 квіт. – С. 4.
2. Олесь Гончар: "Вір усім серцем. І я з твоїм серцем"// Голос України. - 2008.- 18 берез. - С. 10.
3. Гончар О. Катарсис. - К., 2000. – С. 68, 28 – 29, 30.
4. Гончар О. Поетичний пунктир походу: поезії – К., 2000. – С. 108, 46, 10, 16, 11, 29, 56, 63, 43.
5. Вінок пам'яті Олеся Гончара: Спогади. Хроніка. – К., 1987. – С. 124, 55.
6. Гончар О. Чим живемо. - К., 1991. – С. 299, 301.
7. Оксюта Я. Прапор Олеся Гончара//Урядовий кур'єр. – 2005. – 22 берез. - С. 13.
8. П'янов В. Прощальний приліт//Київ. - 1998. - № 3 – 4. – С. 7.
9. Гончар О. Людина і зброя. Роман. - К., 1994. – С. 139.
10. Гончар О. Щоденники: В 3-х Т. – К.: Веселка, 2002 - 2004.
К., 2003. – Т. 2 (1968 – 1983). – С. 403, 463, 213, 147.
К., 2004. - Т.3 (1984 – 1995). – С. 120, 465, 525, 180, 181, 206, 532.
11. Слово про Олеся Гончара. - К., 1978. – С. 233, 21, 212.
12. Шевченківські лауреати: 1962 – 2001. – К., 2001. – С. 103 – 107.
13. Гончар О. Циклон. Тронка. Собор. Романи. – К., 1990. – С. 6 – 198.
14. Зобенко М. Українське небо Олеся Гончара: есеї, студії, полеміка. – Л., 2003. – С. 30.
15. Гончар О. Вибрані твори: В 4-х т. – К., 2005. – Т. 4. – С. 398.
16. Гончар О. Будьмо гідними святинь//Київ. – 1993. - № 4 - 5.- С. 3.
17. Гончар О. Твори: В 6-и т. – К., 1979. – Т. 5. – С. 488.
18. Безхутрий М. Літа молодії: Спогади про Олеся Гончара//Березіль. - 1996.- № 7 – 8. – С. 177.
19. Гончар О. Спогад про океан. – К., 1995. – С. 265, 270.
20. Гончар О. Далекі вогнища: Нові твори. - К., 1987. – С. 96, 100.
21. Гончар О. Твори: В 7-и т./Передм. І. Драча. - К., 1987.- Т. 1. - С. 9, 234- 235.
22. Гончар О. "Література – це те, що назавжди"//Київ. - 1993. - № 4 – 5. - С. 114.
23. Гончар О. Нескорена Полтавчанка (Земля гуде): Повість. – К.: Молодь, 1965. - 232 с.
|
