"Неодцвітаюча весно моя..."

ІВАН  КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

(1769 – 1838)

         Іван  був ніжним  і турботливим  сином. Жив  не розкішно, але пристойно. Умів прийняти гостей, любив  товариство.  Володів особливим даром  говорити  про серйозні  речі жартуючи, але без висміювання. Не одна  дівчина задивлялася  на ставного  та  високого Івана Петровича – він був нежонатим, дівчата  сприймали  його, як завидного  жениха. Приємне, енергійне обличчя, чорне,  як воронове крило,  волосся, римський ніс, білозуба  усмішка – як  можна  було байдуже  пройти  мимо? Здавалося,  в його долі  все безхмарно – безтурботний  баляндрасник, дотепник, душа  компаній.

         Втім, життя  його не було  таким  безжурним  і  світлим. Іван Петрович кілька  разів  змінював  рід занять, був сміливим  воїном, знав  нестатки.  І дорога  до  літературної слави  не  була торованою.

         А в юності  з ним  трапилася  історія, яка стала  причиною його  самотності – до кінця життя  він прожив одинаком.

         Іван  Котляревський народився  9 вересня 1769 року  у Полтаві,  в зубожілій дворянській  родині  канцеляриста городового магістрату. Батьки  виховували  його  в любові та строгості, віддали навчатися  до дяківської школи,  потім –  навчання  в Полтавській  духовній  семінарії. Життя  там  не  було солодким – суворий режим, ранній підйом, серйозна системна  наука.  В семінарії  Іван провів близько дев'яти  років.

         Юнак почав віршувати, вправно добирав рими, дотепні  та  вдалі. Та  не склалося  навчання, Котляревський  покинув "бурсу" –  вирішив, що духовна кар'єра не для  нього. Пішов на  державну службу.  Івану було близько двадцяти п'яти років,  коли  він  покинув державну  службу, –  очевидно, що кар'єра  чиновника  не  вабила  його так само, як і  церковний сан. А на  життя  заробляв  вчителюванням  у  поміщицьких  маєтках –  і  слава  про нього,  як  "вчителя  з бурси",  гуляла округою: мовляв, дуже вченості відданий,  у  віршуванні  йому рівних  немає,  на  скрипці  ладно грає  і співає.

         Цікава  публікація  у газеті "Северная  пчела" (№80 від 24.03.1863 р.) подорожніх спогадів В. Савінова (Страви) – "Первая любовь  И.

розповідає про той час (1793 – 1796 рр.), коли він був учителем поміщицьких дітей  у Золотоніському  повіті на  Полтавщині  та про подію,  яка багато важила у його приватному  житті. Майбутній поет   потрапив до поміщика Герасима Семеновича Сухопеня,  у того були  сини, дочки, за якими  приглядала 20-річна  племінниця  господаря  Марія.  Звів на неї погляд Іван –  і  в  небі  зірки задрижали, срібне марево перед  очима попливло... Наче зомлів. Іван  не сумнівався  ні  хвилини, що саме  ця  дівчина  судилася  йому. Бо  з  Марією так гарно  вони  подружилися –  вона виявилася веселою і товариською,  а серце  в неї було  не  гіршим, ніж  гарненькі  оченята. Іван забавляв  Марусю  веселими  історіями: бувало, дрібнички  оповідає, а вона  так  і падає зо сміху,  а в самого Івана обличчя  пісне,  спокійне.

         А  вечорами  Котляревський схилявся  над  аркушами паперу – там  він почав писати  свою "Енеїду". І сміявся, і  плакав  над  нею.  Поема росла  в нього  "на  клаптиках".

         Натхнення  у творчості і  коханні  – то не до кожного доля  така  милостива. Іван  був упевнений: вона теж кохає.  Бо так радісно струменить її  погляд, ледь зустрінуться,  і наговоритись не можуть – день замалий.  А що чинів та грошей у нього немає –  те пусте, які  його роки !  Про Котляревського ще почує Україна  –  у нього є з  чим з'явитися  світові!

         В. Савінов розповідає, як одного разу Котляревський згадав  про свої вірші, заховані  на дні  скриньки і  не знайшов їх.  "...Шкода було дивитися  на Івана Петровича. З розкинутими набік руками стояв  він, тривожно шукаючи  чогось...,  а  в  очах його пробивалися  сльози і обличчя  так пересмикувалося,  наче  його, голубчика, на розпечене  вугілля  поставили. – Де ж  вони? – запитав  він зажурено  і сів на ліжко. –  Там душа  моя...". Викрадач знайшовся, ним  виявилася Марія, яка за будинком на  галявині  уважно розбирала папери  і  читала  вірші. Жарти жартами, та  у серці молодого поета вже було  сильне почуття, бо він  промовив: " Видно ж  вона  все прочитала, що я тут  співав  для неї!". Того  дня, який  перевернув  усе життя Івана, йшов  сніг – рясний, пухнастий. Ввечері господар  розшукував  вчителя по  всьому  маєтку. Зайшов  у дівочу, а там Котляревський  сидить  над аркушем паперу, на  Марію  палкими очима  дивиться  і читає:

                   Мій друже, вірний, справедливий!

                   Чи дуже  любиш ти мене?

         Дядько  й закляк  на місці – хіба  міг  він  знати, що то були  рядки  з "Енеїди",  з п'ятої частини... Герасим Семенович  зрештою  сказав: "Журюсь за тебе,  а справа, братику, непоправна. Панна Марія обіцяна  в дружини панові, сусіду  нашому. Ось  тільки  рік  жалоби  мине  за  його  небіжчицею... Вибачай, 

пане Іване,  а  вже правду  сказав тобі".  Іван  мовчки  повернувся  й пішов. Наче на світ накинули чорну густу сітку і вичавили світлу радість,  всю, до крапельки... Зупинився. Так  не кріпосна  ж Маруся!  Побіг назад. Іван, тамуючи подих, підійшов  до дівчини. –  Це правда? Ловив  її погляд,  а вона відводила  очі.

         – Скажіть,  –  молив, –  не мовчіть! Марія раптом  скинула  на нього  спокійні холодні  очі:   «То Вас не повинно обходити». І – така чужа, така  далека - вийшла  геть  із  кімнати.  Івана  хитало, серце гупало – аж  у вухах  дзвеніло... Зайшов  до своєї кімнати і впав  на ліжко. Коли вранці господар  послав  за вчителем,  його ніде  не знайшли. Спохмурнів пан Сухопень – дуже полюбився  йому пан Іван.  Дізнавшись, що звичайне людське щастя йому заказане, Іван утік у військо на цілих дванадцять років.

         Через  рік, на Новий 1796 рік, Іван Петрович надіслав  племінникові господаря листа,  в якому розповів  про розмову  з дядечком, просив  передати  потайки Марії обручку на згадку про  нього  та  свою адресу: "Сіверського карабінерного полку кадету Івану Петровичу Котляревському".

         Чи  чекав вісточки  Іван? Певно, що чекав... Серце просило слів, які згодом, через багато років, проспіває  його Наталка Полтавка:

                   Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!

                    Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.

                    Спіши, милий, спаси мене од лютой напасті!

                    За нелюбом  коли буду, то мушу пропасти.

         Якби-то написала!  Він би  соколом ясним полетів!  Та листа від Марії так  і не діждався. Можливо, змальовуючи  Наталку Полтавку, Котляревський втілював свою жагучу мрію: саме так,  за його розумінням, мала б поводитися  його люба Марія. Він наділив просту  сільську  дівчину  численними  чеснотами –  духовною  красою, розумом, стійкістю, почуттям  власної гідності, сміливістю  у найскладніші  моменти  життя. Така не продасть  своєї волі  за гроші – буде боротися  за любов.

         Коли  Іван Петрович  вступив  до  військової служби, йому  минув двадцять сьомий рік. Через  два роки  отримав перший офіцерський чин – прапорщика. 1806 року, коли почалася російсько-турецька війна, він  уже був   поручиком. Брав  участь  у багатьох битвах  з турками, був двічі удостоєний  "монаршого благовоління". Відважний  воїн, бездоганний офіцер,  для  якого "одне лиш дорожче за  милу – честь". Йому  було доручено виконати небезпечну  і  важливу дипломатичну місію – переконати  татарську старшину  перейти на бік Росії,  і  Іван Петрович  блискуче виконав відповідальне  завдання, за що отримав орден Анни 4-го класу.

Під час війни з ним трапилася  цікава історія. Коли вони  перепливали  на  човні через Дунай, один  із гребців (він виявився запорожцем), вгледівшись  в обличчя Котляревського,  спитав  його  прізвище. Коли  той назвав себе, перезирнувшись з товаришем, запитав:

–       Чи  не  той, хто  написав  "Енеїду"?

–       Той  самий.

–       Так це  ти, батьку,  наш! – вигукнули козаки (певно, що вони  були  письменними)  і,  цілуючи руки, просили стати  їх старшиною.

         Про той  випадок розповідав  сам  поет –  і  дійсно, "Енеїда"  була дуже  популярною, і багато хто з освічених  українців знали  її напам'ять Поема, над якою реготала вся Україна, котра  була  написана доладною  гнучкою  мовою,  сповненою чаруючого  гумору,  висловів, що стали афоризмами – вона  і  сьогодні  у шані. Поема – ода самому  життю – повнокровному, вільному, сповненому  радості  і світла...

         Котляревський  уже  знаходився  у відставці, коли розпочалася Вітчизняна  війна  1812 року. Йому доручено було  формування  п'ятого  козацького полку –  по  всій російській імперії  створювалось ополчення. Патріот  і  справжній  мужчина – він не міг стояти осторонь,  коли над батьківщиною нависла  небезпека.

         Вже після закінчення  війни Котляревському  пропонували  чин  колезького асесора, але поет  не хотів  розлучатися з таким  дорогим  військовим мундиром – і йому було надано  чин майора.  Івана Петровича  нагородили діамантовим  перснем  і  "пенсіоном" – п'ятсот карбованців на рік.

         Скоро  прийшла  до нього слава драматурга. Іван Петрович довго приховував свої п'єси – наче  сам собі не довіряв. На нього задивлялися жінки, "упадали"  актриси:

                  ...За  ввічливі   станси, гучні мадригали

                    Вродливиці  теж  нагороду  давали…

         На прем'єрі "Наталки Полтавки" – "праматері  українського театру" –  в Полтаві зібралася  сила – силенна  народу.  Бурхливою овацією  вітали  автора. Після  вистави  поїхали  на   Ворсклу. Актриса,  котра виконувала роль  Наталки, не  відходила  від Івана Петровича. А коли  спустився тихий вечір, а  в

небі загорілися перші зорі, вона  сіла  поряд нього, ніжно  голублячи  його густе волосся...  На душі було так хороше, але  щось  знайоме  було  в грайливих  інтонаціях, тіні далекого  минулого немовби ожили, непрохані  і непотрібні.  Це не для нього. Він  своїм  відболів. Котляревський  відгородився  від жіноцтва  приязною  усмішкою, метким гумором, легкими  жартами,  тонкими компліментами... Але серця свого не  розкривав.

         Як часто, особливо в часи поневірянь, коли доводилося  терпіти  і голод,  і холод, коли надходили  довгі  журливі  ночі, гостювало непрохане  безсоння, поет  міркував  про сліпе  та  зрадливе  щастя. Саме його  він порівнював  з  жінкою: "Оце жіноцька  натура – щастя!" В цей  же час Іван Петрович  перекладає з грецької оду Сапфо "Щасливий той, хто біля  тебе  і по тобі зітхає...". Про примхливість людської долі і його пісня  з  "Наталки Полтавки":  

           Без розума люде  в  світі живуть гарно,

             А з розумом та  в  недолі  вік проходить  марно.

           Ой, доле людськая, чом ти не правдива?

           Що до  інших дуже гречна, а до нас спесива.

         Не  судилося  Івану  Петровичу  пізнати  радощів родинного затишку. Багато років  його сім'єю був Будинок  виховання  для  дітей бідних дворян. Їжакуваті  вихованці любили Котляревського, він полонив  їх  справжнім чоловічим характером:  відважний, мужній,  рішучий  і  разом  з тим – приязний і великодушний. А ще  залишився  в пам'яті як благодійна  і чиста людина – неможливо перелічити  тих,  кому  він допоміг,  користуючись своїм  впливом.  Коли він  ішов  вулицями  Полтави,  з ним уклінно  віталися  всі –  від  старого  до малого. Часто  зверталися:  "добродію  куме". Він не  відмовляв  нікому, хто б  його  не  запрошував – хрещеників  було багато.

         Безжурний  і  оптимістичний  –  він ніколи  не жалівся:  "Я до  жалю  не мастак: я сліз  і  охання  боюся".

         Дванадцять років тому  були  оприлюднені нові матеріали  з історії декабристського  руху, а  саме,  віднайдені  українським дослідником Є. Руднєвим  у  Забайкаллі невідомі листи  декабристів. Особливо цікавим  є лист  С. Трубецького  до М. Бестужева, що  є доказом  участі  Котляревського  у таємному  "Товаристві Малоросійському",  але  виникає нове  запитання: "Я добре  знаю, що  Новиков писав  свою Республіканську конституцію, якою  пізніше так захоплювався  покійний Пестель,  складав  з Котляревським  та Лукашевичем статут "Товариства малоросійського"...  так  у тих, хто  свого часу  вступив  до  таємного товариства  чимало  спільного, але  долі  все-таки різні.  П'ятеро наших товаришів  страчені  у липні  1826 року,  багатьох відправили  на каторгу...  Котляревського  врятувала  від суду  жінка, яка  його  кохала...".  Хто

вона –  невідомо.  Логіка  підказує, що  це могла  бути  лише  високорідна  пані,  впливова, бо без зв'язків  у  вищих колах заступатись за людину, котра мала  членство  у забороненому  таємному  товаристві, безнадійно.  Але ж  наскільки  палким мало бути почуття  до немолодого, немаєтного  і  вже  не  здорового чоловіка,  аби  вдатись  до рішучих  кроків  на його  захист!

         Незадовго  до смерті  Іван  Петрович відпустив  на волю всіх своїх кріпаків,  а  рухоме  й нерухоме  майно  роздав далеким родичам  і  приятелям. Будинок  відписав економці, що  жила  в нього.  Не залишив після себе  ніяких прямих нащадків  і права  на  друкування  своїх  творів  нікому  не передавав.

         Помер  Котляревський 10 листопада  1838 року  на семидесятому  році  життя. Ховали його у  страшну негоду. Полтавці не соромились  світлих  сліз ­–  почуття  невимовної  втрати було  загальним  і щирим.

         Важко  пізнати  душу людини, але розповідь  про  події, які  ту душу хвилювали, надихали,  розповідь  про кохання великого полтавця, думається,  буде  цікавою  нащадкам.

Л І Т Е Р А Т У Р А

         Котляревський, І. Енеїда // Твори. –  К., 1957. – С. 168, 171.

         Котляревський, І. Наталка Полтавка: опера  малоросійська в 2-х діях // Твори. – К., 1957. – С. 262- 263, 270.

         Котляревський, І. Ода  Сафо // Твори. – К., 1957. – С. 331.

         Волошин, Ю. Родина  Котляревських  в Румянцевському описі Малоросії

1765 – 1769 років // Київська  старовина. – 2007. - № 5. – С. 149 – 157.

         Ротач, П. Котляревський  і  Полтава // Біля гнізда соловейка. – Полтава, 1993. – С. 53 – 58.

         Ротач, П.  Хата  на  Івановій горі // Біля гнізда соловейка. – Полтава, 1993. – С. 3 – 14.

         Руднєв, Є. Іван Котляревський:  знане  й незнане // Слово  і  час. – 1997. –

№ 1. – С. 59 – 68.

         Халимон, В. Нев'януче  кохання  Івана  Котляревського: (легендарний  образ Наталки, виписаний  на основі  розповідей  у  художніх творах  письменників І. Пільгука  та Б. Левіна) // Полтавський  вісник. – 2007. –  23 берез. – С. 19.

ЛЕОНІД  ГЛІБОВ

(1827 – 1893)

                      Літала на  коні там  молодість моя,

                      Про щастя, про любов надія там

                      шептала...

                             Як  хороше, як  весело,

                              на  білім світі жить!

                          Чого ж у мене  серденько

                                І  мліє, і болить?

                                                      Л. Глібов

         Слава Леоніда Глібова вийшла за  межі України ще за його життя. Чарівні поетичні рядки і нині відкривають  нам  красу  рідної природи, вчать любити  рідну  землю, мову.  Він був  дуже скромний  і делікатний, зі  звичайною, непоказною  зовнішністю. Приязний і доброзичливий, уважний  і м'який співрозмовник. А до жінок  у Леоніда Івановича  було тремтливе  ставлення,  він  бачив  у них  ледь  не небесних створінь, які потребують  особливого  такту, особливих  слів. Якби – то доля  послала  йому  зустріч  саме  з такою  жінкою!

         Народився  майбутній класик української літератури 5 березня 1827 року  у  с. Веселий  Поділ Семенівського  р-ну у родині управителя маєтків  поміщика Родзянка. Мати була  із збіднілих  дворян, близькою родичкою  М. Гоголя. Леонід отримував  вдома системну  освіту, зокрема,  його  навчав  відомий  на  Полтавщині  священик Яків Заболоцький,  мама Ірина, брати Родзянки. Хлопчик  любив  усякі рослини,  вирощував  квіти, за це  отримав  від домашніх "титул" – " квітковий  принц". Він  і  дивився  на світ  Божий  так  само,  як  квіти – довірливо  і  світло...

         За  порадою і  при  сприянні  родини Родзянок  Леоніда віддають 1840 року  у Полтавську   гімназію. Оселився хлопець  у Василя Порфир'єва, який кохався  у поезії і  підтримував  перші  поетичні  спроби Леоніда. 1847 рік став  доленосним для Глібова. По-перше, вийшла перша  його  поетична  збірка,  а по-друге, почалася  чорна  смуга в житті. Однокласники заздрили  Леоніду (аякже, він поет!); якось на  перерві один  із учнів жбурнув  у нього  велику  книгу, яка влучила  прямо в  скроню. Леонід знепритомнів. Діагноз був жорстокий:    ушкоджений   зоровий   нерв.  Почав   падати   зір,   головні    болі

виснажували. Юнак змушений був повернутися додому, не закінчивши повного курсу гімназії. Коли здоров'я трохи покращилось, Леонід вступив  до Ніжинського ліцею  вищих наук. В ньому поглиблено  вивчались  гуманітарні науки, до яких він  мав  великі  здібності.  Саме  в Ніжині  юнак  починає  писати українською мовою. Вихований, стриманий  Леонід  скоро став  одним  із улюблених учнів  у  ліцеї, зокрема, у протоієрея Федора  Бурдоноса. Той  жив  у  достатку і часто  влаштовував  звані  обіди  і  вечері  для  ліцеїстів.  А  у протоієрея  була дочка –  молода, швидкоока, метка. Та й  гарна – аж дух захоплює. Хтозна, звернув  би  увагу  на  неї молодий  Глібов, якби  вона  сама не проявила  активності.  Чи  правда полюбився  він  їй,  чи  вона  тонкою жіночою  інтуїцією  відчула, що  кращої  пари  їй  не знайти, – те невідомо. Хоч  і  непоказної  зовнішності, але  ж талановитий... Та  й  слухняний,  покладистий.

Він,  здається,  народжений  для  ролі  лицаря, який  здатний боготворити  жінку  і прощати  їй  все – все...

         І роман   розпочався – Леонід,  сором'язливий і скутий, сп'янілий  від першого  кохання, не  відчував землі  під ногами...  Вірші  складалися самі собою:  Для тебя,  мой тайный  друг,

                    Моя песнь, мой  досуг

                    И печальная  дума  моя.

                    Неужель обо мне,

                    Наяву, не  во сне,

                    Может  думать головка твоя?

         А дівчина горнулася  до нього, зазирала  в  очі і  говорила, що тільки про  нього її  дівочі мрії,  тільки  його бачать  уві сні – свого єдиного,  судженого... І  скоро  вся  гімназія  визнала, що єдиною музою Леоніда Глібова, кращого поета гімназії, була  Параска. Глібов  страшенно  ніяковів, червонів  у її  присутності...  і  мовчав. А  якщо намагався заговорити, то:

                   Простите  мне... я  виноват  пред Вами...

                    Я с  Вами  как-то раз заговорил,

                    Но речью робкою, несвязными  словами

                    Вас потревожил, рассердил…

Не  кажучи  вже  про  обійми  і  поцілунки…

Навіть  руки її торкнутися  не смів:

                   Ты  в мире  одна  у меня,

                     И мир мой  в  тебе лишь одной.

                     Ты – жизнь,  и душа  ты моя,

                     Мой  гений, мой ангел земной!

І так  було  до закінчення  ліцею. Залишилося  менше  року  до отримання диплому –  молоді люди будували  плани  сумісного життя. Попередженням  долі  (не роби цього!)  слугував  трагічний  випадок – батько Леоніда   провалився  під лід  і тяжко захворів.  Люблячий  син,  не  владнавши  справи  з  відпусткою  у ліцеї, виїхав  до  батька –  допомогти, врятувати...  Через тиждень батько  помирає. Стук мерзлих  грудок  землі  об  домовину  ще довго переслідував  Леоніда. Треба  було підтримати матір, вирішити домашні  проблеми.  З  поверненням до  ліцею  у Леоніда  виникли неабиякі  труднощі, нарешті,  все владналося, але навчання  довелося  починати  з першого  курсу. Життя  йде  далі... І скоро  відбулося  весілля Леоніда  з  Параскою.  Коли  вийшли  з  церкви,  високе  яскраво-блакитне  небо  обіцяло  тільки  світлі  дні  і  щасливе  сімейне життя. Однак,  погляди щодо  щасливого  сімейного життя  у  подружньої пари  відрізнялися,  і навіть дуже. Параска обожнювала  звані вечори, розкішні  убори – все повинно було  обертатися навколо неї,  вирувати  і захоплювати!  Для  Леоніда  ідеалом було  спокійне  розмірене  життя. Зрозуміло, що  гармонії  у  відносинах  в родині Глібових не було  місця ... Вода  і  полум'я...

         Народження доньки  Лідочки  суттєво не вплинуло на  стиль  життя  Параски – вона, як  і раніше, віддавала перевагу  світським розвагам... Леонід  покірно  все зносив, намагаючись  знайти  виправдання поведінці  коханої дружини (слабенька, тендітна, хвороблива).

         Сум, бажання,  щоб його  почули  і зрозуміли,  і  разом з тим  тонкий  гумор  і гірка  іронія звучать  в його поезії:

                            Душа  родная  упорхнула

                              В разгульный круг  пустых людей –

                              Ее обманчивость  сманула,

                              Там веселее, верно, ей.

                              Пускай  резвится  и  смеется,

                              Ей  это мило  и  легко,

                              Да пусть ни раз ей  не  взгрустнется

                              И тяжело,  и  глубоко.

                              Пусть радость  сердце ей наполнит

                              И грусть  чурается ее,

                              Но пусть ей  кто-нибудь напомнит,

                              О том, кто плачет без нее…

         Скоро Глібов,  закінчивши ліцей, опинився у подільському  містечку Чорний острів – вчителював. Дружина  відмовилася  їхати  з чоловіком.

Він  жив  один,  у провінційному закутку, серед чужих йому  людей. Саме на  Поділлі, в довгі  самотні  вечори  народилися  чудові  ліричні вірші, які  згодом  стали  піснями. Зокрема, знаменитий  вірш "Журба":

                            Стоїть гора  високая,

                               Попід горою  гай,

                               Зелений  гай, густесенький –

                               Неначе справді  рай.

                               Під гаєм в'ється річенька,

                               Як скло вона  блищить,

                               Долиною  зеленою

                               Кудись  вона  біжить.

                               Край берега,  у затишку,

                               Прив'язані  човни;

                               А три  верби  схилилися,

                               Мов журяться  вони.

         В полтавському  краї  цю  пісню  співають з  незвичайним пієтетом, бо  це  пісня – "наша". Подоляни ж  вважають, що  й досі  стоїть недалеко  від  Чорного Острова  Вовча гора, як  звуть її в  народі. І схилені верби немов би й досі шелестять про нерозраджену  журбу поета. Невдовзі Леонід Іванович переїжджає в Чернігів,тесть посприяв влаштуванню його вчителем  у чоловічу  гімназію.

         Наступні роки  життя письменника покрила безнадійна  чорна  смуга, повна негараздів  і справжніх  трагедій.  У новорічний вечір 1859 року  семирічна  Лідуня  проковтнула  риб'ячу  кістку  і померла. Життя  втрачає  сенс, 1860 рік  минув  у  траурі. Він  плаче  тужливими  словами  за донечкою:

                                 … Ой зіронька,  моя  ти любко!

                                  Ще ж на  світі  зосталась ти:

                                  Світи ж  мені, моя голубко,

                                  Серед  мирської темноти!...

         А далі – гірше… Приїхав  до Чернігова Пантелеймон Куліш, який  саме  переживав  драму  в особистому житті.

         А тут на очі йому трапилася Параска. Спочатку невинний флірт, а потім… "Гарячий Куліш" нестямно  закохався,  і  у них почався  шалений  роман –  "а  ти,  серце, голубонько,  не  журись, та  до мене, молодчика, прихились".    Поговір   розростався…  Бідна    душа   Леоніда    Івановича  була

настільки  випаленою, що це навіть вже не  боліло:

                            Як  тільки  ясний день  погасне,

                               І ніч покриє Божий  мир,

                               І наше лихо трохи  засне,

                               І стихне людський  поговір, –

                               Я йду до  берега  крутого

                               І довго там дивлюся  я,

                               Як  із-за лісу  з-за густого

                               Зіходить  зіронька моя.

         Серйозної розмови  з дружиною  було  не  уникнути. Тримався  він мужньо  і  шляхетно:  "Я  прийму  будь-яке твоє  рішення, –  тихо сказав  він дружині. – Найперша  моя  турбота – це твоє щастя. Подумай,  чи будеш  ти  щасливою у своєму  новому житті. Я не тримаю  на тебе зла  і готовий  простити  все, що  відбулося…"

         Параска була  розгублена – вона передбачала, що  поведінка чоловіка буде стриманою (шляхетність  народилася разом  з ним!),  але  ж він не  благав  її залишитися… Невже Леонід  так  мало  кохає її?  Вона  швидко прийняла  рішення:  залишається  з чоловіком!  На що  б  вона  себе  прирекла,  вибравши  Куліша? На вічний  осуд  та косі  погляди… Для неї назавжди  були б  зачинені двері  будинків шанованих родин. А що  скаже батько?

         А якою  мірою  виміряти  душевні  муки Леоніда Івановича, його  безсонні  очі,  образу, яка не  давала  дихати… Затаєні  біль  і  гнів вчуваються  в його байці "Троєженець"  та  "Горлиця  й  горобець" – в ній  Голубок ухопив-таки    Горобчика  за  чубок:

                                 Дівонька, як квіточка, – з нею рай,

                                 А чужої молодиці  не  займай.

         Колишня любовна  лірика  поета набуває пародійного  характеру. В "Элегии  в  греческом роде"  читаємо:

                                  Поверь, о  поэт мой!  Любви идеальной

                                   Нигде  ты  не  сыщешь в   юдоли  печальной,

                                   И боги  ее  не  спасли. 

         Так  пройшов рік. Саме  в цей період у Леоніда  Івановича, який попри все продовжував любити  свою дружину, виникло  світле почуття до зовсім юної дівчини, яка захоплювалася ним –  як  Людиною,  як поетом, –  і це захоплення  було  дитячим  і таким жіночним  водночас! Глібов розумів, яка безнадійна  прірва лежить  між ними: "Серце завмерло, втративши надії, потухли очі…"

Леонід Іванович розумів, що тільки літературна  діяльність здатна  втримати  його на цьому світі,  і він зважився  1861 року на видання "Чернігівського листка". Параска виявила  неабиякий  інтерес  до  газети  і з  ентузіазмом допомагала  чоловікові. Залишалася ще  гімназія – він  не кидав своїх учнів, маючи задоволення  від  вчителювання. Ще одна  радісна  подія –  вийшла перша  збірка байок Глібова, видана  в Києві  у  серії  "Для  народного  читання". І театральний  гурток  веселив  серце ­–  ставили п'єси, написані Леонідом  Івановичем. Та скоро  і  ті  тихі  радощі пішли  з життя письменника.

         Щотижневик  став жертвою  Валуєвського циркуляра  1863 року,  а  Глібова звільнили  зі  служби, як  людину, що  перебувала  у рапорті  ІІІ відділу.

         Родина  практично  залишилася  без  коштів. А  тут  і  важка хвороба  підкралася  до Параски. Сильний  біль  приносив їй невимовні страждання. Де  тільки не  лікувалася  дружина!  А на роботу  Леоніда  Івановича  ніде не  брали. Життя, здавалося, пішло  під  укіс:

                            Чом ти не  розцвітаєш, доле!

                               Чого така ж, як і торік,

                               Ідеш похила, невесела,

                               Мов подорожній  чоловік

                               Через  чужі долини й села?

         Лише  через п'ять років  йому  вдалося  виклопотати посаду завідуючого  земською друкарнею, де  і пропрацював  до кінця  свого життя. Не встиг Леонід Іванович порадіти  посаді, як  помирає його дружина. Він тужив  за  своєю  невірною дружиною,  залишившись зовсім  самотнім. Згадувалося  тільки  хороше – поганого його добра душа пам'ятати не хотіла.  І  ще ­– жалість:  такою молодою  пішла  у  вічність, з такою жагою життя... А  чи все він зробив, щоб  вона  була  щасливою?

         Тремтлива  ніжність  звучить  в епітафії, яка  викарбувана  на мармуровому розкішному  пам'ятнику  на  могилі дружини:

                            Сокрыто здесь  так много чистых грез,

                               Любви  и  светлых  упований,

                               Неведомых для  мира  слез,

                               Никем  не  понятых страданий.

         Глібов  з головою  поринув  у роботу. Саме тому  довелося  взяти  хатню  помічницю, ім'я  якої  нагадувало  рідне  і  незабутнє – Параскева. З нею Леонід  Іванович одружиться,  коли мине рік  жалоби.

         Що було  причиною цього шлюбу? Кохання чи щось  інше?  Жінка  не була  близькою  духовно до  письменника, вони  були  різними –  за інтересами, 

за  рівнем  освіти.  Вона  просто  була  поряд –  піклувалась про нього,  вела  господарство.  І  у  Глібова  наступає  хай  короткий,  але світлий  період.

По-перше,  була робота, результати  якої  приносили  втіху.  По-друге,  вийшло доповнене  видання  байок українською  мовою  і закріпило  за ним,  за  словами  І. Франка,  славу  "найкращого українського  байкописа".  А академік М. Сумцов  відзначав "глибоке знання  народного  життя, чудову  мову, гумор".

         Вдома Леоніда  Івановича  чекав  родинний  затишок. Коли йому було  більше п'ятдесяти, Параскева народила  йому  сина, якого назвали Сергієм. Глібов  був  зворушений  і щасливий – син, спадкоємець!

         Але  раптово  помирає маленький  Сергійко і горе  зігнуло Леоніда  Івановича  до землі,  нещадно  відбираючи  сили  і здоров'я.  Єдиною  відрадою  для нього  стали діти, які часто приходили до нього, щоб   послухати  байки, казки,  загадки.

         В останні  роки  життя Глібов  важко  хворів, майже  повністю  втратив  зір. Помер тихо, увісні – так ідуть  із  життя праведники. 

         Він  подарував нам   не  тільки  іскрометні  байки  та  талановиту  поезію -  ще багато років  будуть зворушувати неповторним ліризмом  пісні, освітлені  лагідною  й  теплою  душею поета  і затаєними  його  мріями  про  високе  і  вічне  кохання.

                                                    Л І Т Е Р А Т У Р А :

         Глібов, Л. Поезії // Твори  у двох томах. – К., 1974. – Т.1. – С. 222, 224 -225, 226, 242.

         Глібов, Л. Російська  поезія // Твори  у двох томах. – К., 1974. – Т. 1. – С. 417, 420, 423, 424.  

          Глібов, Л. Російська поезія//Твори у двох томах. – К., 1974. – Т.2. – С. 25.

           Глібов, Л. Байки – К., 1979. – С. 28 – 29, 54.

         Бондар, М. Мудрість поезії Глібова // Світогляд. – 2007. - № 2.- С. 20 – 24.

         Малик, М. 180 років від дня  народження Л. Глібова // Край. – 2007. – № 35. – С. 21 – 22.

         Требіна, Н. Не  вмер  поет  у  пам'яті людській ...  До 175-річчя  від  дня  народження Л. Глібова // Полтавська думка. – 2002. – 8 – 14 берез. – С. 7.

ПАНАС  МИРНИЙ

(1849 – 1920)

               "... Намучене серце шукало другого,

      де б  відігрітися, натруджена  душа                                                     

     бажала тихого  щастя  та затишного                                                                       

     спочинку".

                            Я твій  образ  ловлю

                            У  душі...                                                                                                   

                                             П. Мирний 

         Життя, наче ріка... Кожна починається з маленького джерельця, котре непомітно струменить. А потім – набере  сили і  глибини  та  й понесе  свої  води...

         Одна ріка – спокійна, тихесенько тече  собі  поміж плавнями  і  степами, інша – зітхає на повні груди, вирує  гірським  потоком...

         Доля  Панаса Яковича  ввібрала  в себе  дві такі  не  схожі  між   собою ріки: за фасадом  чиновницького  благополуччя  крилося  життя творця, сповнене  невтомної праці  і  шукань, творчих злетів  і болісної  самоти. Роздвоєна доля – трагедія пошуків  душевної  гармонії, свого  місця  у світі.  Псевдонім, який  вибрав  собі  письменник,  говорив сам за себе і відображав  видиму  частину життя.  А що було  в  душі –  про те знали лише найближчі друзі,  рідні. І саме тому  полтавська жандармерія збивалась з ніг  у  пошуках якогось Мирного, що  живе  нелегально. Їй  і на  думку  не  спадало, що  розшукуваний  державний  злочинець – дійсний статський радник, цивільний  генерал Рудченко Панас  Якович,  відома  і авторитетна  в Полтаві  особа,  і  живе  цілком легально  на  мальовничій  околиці  міста –  на 3-ій  Кобищанській  вулиці,  у власному  домі.

         Панас  Якович  Рудченко народився 13 травня 1849 року  у  родині дрібного миргородського чиновника. Крім нього,  в  сім'ї було ще четверо дітей.

Панас  з   дитинства дивував домашніх своїм  не  дитячим спокоєм  і  замкнутістю.  Завжди любив самоту: "сяде, бувало,  собі над горою й дивиться  на  пейзаж, що  відкривається  йому  з гори...". Був дуже прив'язаний  до мами.

         Безмежну  любов  до  матері  Панас висловив  пізніше  у таких рядках:

А ти, матусю, пророни

                              Хоч так, на сміх, єдине  слово –

                              І голова  моя готова

                              Склонитися  аж до землі...

         Відомо, що мати  письменника  вміла майстерно розповідати,  знала  безліч прислів'їв і приказок. Можливо, саме  від неї обидва брати  успадкували  літературне  обдарування.

         Навчався Панас  спочатку  в  Миргородському парафіяльному  училищі,  а  потім, з переїздом батьків  до Гадяча, –  у повітовому  училищі. Батько хотів, щоб син став чиновником.  Панас закінчив учбовий  заклад з похвальним  листом  і став  служити –  з чотирнадцяти років. 

         Почав службу канцеляристом  у Гадяцькому  повітовому  суді, через рік перейшов  у  повітове  казначейство,  а  ще  через рік – зайняв  посаду у  Прилуках.  То були дні  "тяжких, незбувшихся  надій",  сліз і важких думок.  "Святі думки молодих літ!" Вони обсідали Панаса – один серед  чужих людей, "ні перед  ким  було  своєї душі висповідати, ні  в кого було попросити  поради...".  Після  семи  літ служби  в  Прилуках  та  Миргороді він 1871 року  оселяється  у   Полтаві,  на  Монастирській  вулиці. Прожив тут, майже  безвиїзно, до  кінця  життя. Працював  у губернському казначействі, дослужившись  до чину  дійсного  статського радника.  Мрії Панаса  про  гімназію і  університет  не  здійснилися, на те  не  було грошей.

Самота  його була вічною  супутницею  з дитинства,  і  природно,  що всі свої думки  він  довіряв  щоденнику. Неймовірно  страждав  від приниження, нелюба  служба топтала гідність, честь  і  совість, все  його життя. Осоружна  залежність – вона роз'їдає долю, наче  іржа...

Тиха вода  греблю  рве. Він знайшов  спосіб:  вирішив, що  буде письменником: "Я  язик  собі  вирву,  коли  він...  не говоритиме так, щоб  і  каміння  завило...". Отже, літературна праця  стала  для  Панаса змістом життя,  його долею. Але  молодість  брала  своє.  У щоденниковому запису  читаємо: "Хоч  би  закохатися в  кого? Де тут є така, щоб покохала  моє  серце?"

Галю він  покохав,  коли жив  у мальовничому Гадячі, – вона полонила  його яскравою  дівочою  красою, щирим  і довірливим  серцем. Почуття  свої  хлопець  висловив у вірші:

                            Як  лебідонька  –  на волос,

                              Як  та скрипочка – на голос,

                            Мов  те яблучко – на личко

                              Моя Галя  невеличка!

                              Моя Галочко  манюня!

Уже  в 21 ст.  кохання  молодого  Панаса Яковича до красуні Галі  оспівав  поет В. Тарасенко:

                            Коли тебе  я бачу  на подвір'ї,

                              Назустріч ноги птицями несуть,

                              І зорі  виростають  у  сузір'я,

                              А мальви, наче райдуги,  цвітуть.

                            І ти до мене, як голубка, линеш,

                              Із нас  би  гарна  склалася  сім'я.

                            Без мене  в  круговерті цій загинеш,

                              Ганнусю, рідна, будь навік  моя...

                            І хоч любов  моя така  велика,

                              Весільні  не зав'яжуться  вінки...

                              Та треба  йти, бо Миргород покликав...

                              Супроти стали  родичі  й батьки.

Не  судилося закоханим  поєднати  свої долі.  Про  тужливий  уділ  дівчини  повідає Панас Якович  всій  Україні  у романі "Повія".  З невимовним  жалем  і  співчуттям  він  змалює життя,  в якому  безжально  розбиваються  людські  прагнення  до  краси і щастя,  в якому  нівечаться  найкращі  почуття  і  народжуються  злоба  та  відчай.

         Панас  Якович  довго жив одинаком  та на  сороковому  році життя закохався  в 26-річну  вчительку музики Полтавського  інституту шляхетних дівчат Олександру Шейдеман. Вона  з'явилася  на світ 16 листопада 1863 року  в багатодітній родині, мала  шістнадцять братів  і сестер. Її батько, Михайло Шейдеман, німець  за походженням, служив  у армії, у чині  капітана  вийшов  у відставку,  управляв  поміщицьким  маєтком  у  Карлівці,   старші брати Шурочки  були  генералами.  Олександра  закінчила   Полтавський інститут шляхетних дівчат   зі срібною медаллю  та Харківське музичне училище,  знала  кілька іноземних мов. Панас  Якович  і Шурочка разом  бували на  літературних  суботах  у  статистика, етнографа,  культурного  діяча Віктора Василенка.  Молодість дівчини, її гарні блакитні  очі, талановите виконання музичних творів  на  мистецьких  вечорах,  знання  літератури вразили  серце  сорокарічного чоловіка. З весни 1888 року  почалося  їхнє  ближче  знайомство.  Знаючи  про хронічну нервову  хворобу Шурочки,  і про те, що  в неї  є  наречений, Панас Якович  усе-таки наважився добиватися  її руки  і серця...

Збереглися  майже  всі  листи закоханих,  сповнені  ніжних  почуттів  і  турботи  одне  про одного. Це свого роду  сентиментальний епістолярний  роман  про кохання.     

Шурочці  відкриває Панас Якович  свою поетичну  душу, надсилаючи  власні вірші: " А моя  лирика – это  слезы страданий, –  пише  він  в одному  з листів. –   И  какое, в самом деле, людям дело до того, как я  страдал или наслаждался? Но  для тебя, моя дорогая, любимая  так  горячо мною  и полюбившая  меня, совсем иное дело.  Тебе  я открою всю мою душу, все сердце, все, что во мне  есть   и  хорошего  и дурного;  суди меня, но только  люби… Описываю тебе, голубушка, несколько произведений моей музы…":

                            То було повесні… На високім шпилі

                               Ми з тобою в лісочку  сиділи.

                             Унизу по лугах річка синя тяглась,

                               А над ними дуби гомоніли.

                               Про що  тії   дуби розмовляли тоді,

                               Ми не слухали, серце, з тобою;

                               Соловейко не нам  у кущах  щебетав, –

                               Ми щасливі  були  так  обоє!

                                      х           х           х

                               Як на  тебе  я дивлюся,

                               Наче богові  молюся:

                               На душі так  стане тихо,

                               Мов на світі нема лиха!

                               А як  ти на мене глянеш –

                               Мов  ти небо прихиляєш:

                               Від очей  твоїх  блакитних –

                               Само лихо  кудись зникне!

                                    х               х             х

                               Тільки вчую твій       голос, голубко,

                               Моє  серце, як пташка тріпнеться;

                               Все, що кращого літа надбали,

                               Все те зразу  в йому  озветься!

         Під час  побачень Панас  Якович  все  частіше запитливо заглядав  у блакитні  очі  дівчини: чи може він мати надію на  її  згоду? Насмілився  написати листа до матері Шурочки. Перемога!  Мати  коханої  дає  своє благословення.  Та й  Шурочка  у листі пише  про свою  згоду  стати  його дружиною: "Твое доброе  сердце в  сочетании  с глубиной  твоего  гениального ума  производят  на  меня  просто подавляющее  впечатление. Правильно  выражается  Юрий Симеонович о тебе,  что ты святой  человек,  именно святой,  и  неужели мне, грешнице, выпало  такое счастье  и честь  быть твоей женой…  Отказаться от тебя  я уже  больше  не в  силах…".

Серце Панаса Яковича  співало... 16  квітня  1889 року Олександра  Шейдеман і Панас Рудченко  побралися. Акт цього шлюбу  зафіксовано  в метричних книгах Карлівської  Успенської  православної церкви. Весілля  святкували у  будинку  Олександри. Молоді  не чули того гомону... Вони  були такі  щасливі  обоє! Батьки, родичі Панаса  привітали  подружжя телеграмами.  Влітку  він повіз  молоду  дружину до батьків.  Мама Тетяна  Іванівна непривітно зустріла  невістку. Вона була  простою жінкою, говорила  українською мовою, а Шурочка розмовляла лише  по-панськи - російською. Чомусь  мама не  змогла бути приязною до неї, але  з роками, з появою онучат, жінки знайшли  спільну  мову.

         Щоб  відзначити  велику  подію  в їхньому житті, молодята подорожують  по Дніпру, це був  "тиждень нестямного  весільного  щастя".

         Один з друзів Панаса Яковича  відзначав, що  письменник написав  би більше  творів, якби  не  брак  вільного часу  та сімейні причини.

Уже  в  січні 1890 року з-під пера  Панаса Яковича з'являються рядки:

                            Та що з того? Побрались  ми,

                               Й не на  лихе, здається, брались,

                            Та,  видно, з лихом  поєднались

                               Наші заміри дорогі.

                               Ти від життя  бажаєш долі,

                               Утіх бажаєш молодих,

                                А я не знаю, де від їх

                               Сховатися, знайти  спокою.

                               І, не знаходячи, сиджу

                               Один  собі,  тебе  немає…

                               Туга  по  сто  крат серце  крає

                                І  хиле  голову  мою!

         Відбувалося  пізнання  одне  одного, давалася взнаки  різниця  у  віці, хронічна  хвороба дружини, приборкання  власного  самолюбства.  Свої  погляди на  сімейне  життя письменник  висловив у драматичному  творі "Не вгашай  духу!", який  не був опублікований.

11 червня 1892 року Панас Якович приймав  вітання  з одержанням  ордена Святого Володимира  і  з  народженням  сина  Віктора.

         Найбільше Панаса Яковича засмучувала хвороба  дружини. Сестра його  теж  журилася: "Чого ж це такі  припадки  з Олександрою  Михайлівною?"  Час  від часу, на протязі  всього життя, вона  змушена  була  лікуватися  в Харкові. З  народженням  другого сина  Михайла 6 листопада 1893 року новими  радощами  наповнилося  родинне життя.

         З роками захворювання  Олександри загострилося:  страшні  припадки ослаблювали її, ятрили  душу  Панасу. Але  любов  його до дружини  була всепоглинаючою,  він її невимовно жалів  і робив усе можливе, щоб Шурочка  усміхалася, щоб сяяли  її блакитні очі. Вона сама собі  була  не рада, розуміючи,  що  вкрай змучила  чоловіка, але  з хворобою  впоратися  була  несила.

Шурочка намагалася бути  турботливою  дружиною, піклувалася  дітьми. Тим паче, що 9 травня 1898 року  у них народився  третій син Леонід.  Та  стати справжнім другом, порадницею, міцним тилом  чоловікові  так  і не  змогла.

         Втім Панас  був  щасливим – кохав дружину, пишався  синами. Плекав надію на  краще: "Життя – довга нива, поки пройдеш  його – не раз поколешся". Було  в Панаса Яковича заповітне  бажання – покинути  службу, хочеться  ще  так  багато зробити… Хоча розумів:  потрібно годувати  велику  сім'ю. Коли він отримав  нагороду  від уряду – золоту  табакерку з діамантами, то змушений  був  замінити  відзнаку  виплатою грішми.

         У березні  1903 року Рудченки придбали  власну  садибу  в мальовничому

передмісті. Тепер  у цьому  будинку  родини Рудченків  працює Полтавський літературно-меморіальний  музей П. Мирного.

         У 60-річному  віці  Панас  Якович  залишив  заповіт:  сини  повинні  продовжити  його  справу –  вірно  служити  народу.

         А щодо  слави… Про  скромність  письменника  ходили  легенди: "Ні, не хочу  тієї  слави, їй-Богу, не  хочу. Вся моя  слава –  Україна, якби я їй добра  хоч  на мачинку  зробив, то б мені  й була слава, я більшої й  не  хочу".  Велику  надію покладав  на синів. Старший  Віктор закінчив юридичний факультет  Московського університету, але  майже  відразу  був мобілізований  на фронт.

  І скоро  родина Рудченків отримала  страшну звістку: 17 вересня 1915 року  під Рівно Віктор загинув:

                            Загинув син –  і гордість, і надія,

                               Продовження  моє на цій  землі.

                               Не передати  батьківської муки

                               І розпач – біль  нічим не  розвести.

Я ж  сам його маленьким брав  на руки

                               Під саме сонце ладен  піднести.

         Скорбота,  здається, назавжди  оселилася  в їхній  домівці.

         Тривожила  доля середнього сина: Михайло навчався  у Варшавському політехнічному інституті. Військові  події змусили  клопотати  про його переведення у Катеринослав. Син на  першому  курсі обзавівся  сім'єю,  а  1919  року,  коли  панували  війна, голод, розруха, Рудченки  отримують  радісну  звістку  про  народження  онука Юрія.  Дружину з немовлям Михайло відправив до батьків у Полтаву. Тут, у будинку свого діда на 3-ій Кобищанській, Юрась провів  дитячі роки, закінчив школу. Настав  час  подбати  і  про молодшого  сина,   1917 року Леонід  закінчує  гімназію. Доля Леоніда невідома -  в  круговороті воєнних  подій  з ним  було  втрачено зв'язок.

         Панас Якович  після  встановлення радянської влади, незважаючи на  похилий   вік,  іде працювати  у  Полтавський губфінвідділ. Працював  до  останнього дня,  28 січня  1920 року  письменника не  стало.

         Незважаючи  на хворобу, Олександра  Михайлівна доклала  чимало зусиль, спершу,  у  справі  реставрації кабінету Панаса Яковича, ремонту  будинку,  а пізніше  –  для заснування  в Полтаві садиби-музею  П. Мирного  та  видання його творів.  Панас  Якович  виконав обіцянку, яку давав  матері Олександри – він робив  усе, щоб  його  родина жила  у щасті  та  злагоді. Він мав, крім літературного,  великий талант любити,  співчувати  і  піклуватися – ніжно  і  віддано,  менш  за  все  думаючи  про себе.

Л І Т Е Р А Т У Р А :

            Мирний, П. Зібрання  творів  у семи томах. – К., 1971. – Т. 7. –  С. 15, 31, 35, 373, 376.

            Мирний, П. Не  вгашай духу! Життєві  малюнки  в  п'яти справах // Зібрання творів  у семи томах. – К., 1970. – Т. 6. – С. 389 – 507.

            Мирний, П. Щоденники // Зібрання творів у семи томах. – К., 1971. – С. 299 – 341.

            Черкаський, В. Панас  Мирний: біографія. – К., 1973. – С. 286, 287.

            Березовська, Н. Скарби   родини  Рудченків // Зоря  Полтавщини. ­– 2005. – 4 лют. – С. 6.     

            Пащенко, В. Життя  і смерть онука Панаса Мирного // Полтавський  вісник. – 2009. – 22 трав. – С. 29.

            Ротач, П. З етюдів  до  біографії Панаса Мирного // Слово  і  час. – 2003. - № 2. – С. 76 – 79.

            Тарасенко, В. Апостол  праведної ліри: поема. – Полтава, 2002. –  С. 13 – 14, 43.

            Шевченко, З. Панас Мирний:  спроба сучасного  прочитання життєвого  і  творчого шляху  письменника // Дивослово. – 2001.- № 12. – С. 45 – 48.

            Шемчук, В. "Шурочко, мріє моя!...»// Зоря Полтавщини. – 1998. – 11 груд.- С.4.