В С Т У П

Народе мій,

До тебе я ще верну...

В. Стус

Скільки українських талантів було розкидано по світах, скільки відбулося трагедій духу, коли душа тяглася до правічних коренів... І нині ми намагаємося повернути втрачене, тих, хто колись відірвався від рідної землі. Серед цих постатей – Володимир Миколайович Леонтович.

Вкотре дотикаючись до особистості,  діянь, творчості українського патріота, громадсько-політичного діяча, письменника, мецената Леонтовича, ми щоразу відкриваємо все нові і нові грані Людини з великої літери, Людини великого серця, неспокійної душі, для якої біль рідної землі був його власним болем.

Це гідний величі і любові образ полтавця, який жив Україною все своє свідоме життя до останньої хвилини, яким може пишатися українська земля.

Дитинство Володимира Миколайовича і  більша частина його життя проходили в чудовому полтавському краї, на Лубенщині, де степ рівний, як стіл, де земля родюча і багата.

Він з раннього віку приріс серцем до неї. Леонтович любив Україну трепетною і дієвою любов'ю, дбаючи в міру і понад міру своїх сил, аби покращити життя українського села, аби розвивалася українська освіта, культура, мова. Це відбилося, як в громадській діяльності, так і в літературній творчості.

Запізно він повернувся в рідну Україну.

Відомий літературознавець А. Погрібний писав з нагоди виходу в Україні чотиритомника В. Леонтовича (2004 р.) : "…це запізнення має глибші причини, аніж донедавня відсутність творів. Найперше, що на відміну від переважної більшості тих, кого ми раніше повернули, він не мав ні сліду враженості соціалістичними ілюзіями. Як казав письменник, ні з якими соціалістами він "не женихався і не кокетував", а з тих, котрі дотримувалися позиції "мені без соціалізму й України не треба", він просто глузував.

Вже й з цього бачимо, що порівняно з іншими раніше забороненими письменниками входження В. Леонтовича в широку суспільну свідомість більш ускладнене, адже у світоглядному плані його з розумінням може сприйняти лише та суспільність, яка достатньо повно усвідомила аморальність більшовицького експерименту на нашій землі. Стосовно цього суспільна погода для адекватного сприйняття зробленого В. Леонтовичем сьогодні, звичайно, сприятливіша, ніж 10–15 років тому".

1. "Рід Леонтовичів ... з православних шляхтичів..."

Ой роде наш красний,

роде наш прекрасний...

З української пісні

Народився Володимир Ми­колайович Леонтович 5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина Лубенського повіту. Сім'я, в якій він побачив світ, належала до старовинного роду українських дідичів.

Завдяки "Малоросійському родословнику" В. Модзалевського можна більш детально ознайомитися з історією роду Леонтовичів.

В Україні було кілька старовинних родів Леонтовичів. Один із представників його киянин Микола Олексійович Леонтович був райцею (радником) київського магістрату, бунчуковим товаришем та надвірним радником. Одружився з Домнікією Кандибою, дочкою бунчукового товариша козацького війська часів старої Гетьманщини, власницею села Оріхівщина і переїхав з Києва на Полтавщину.

"Рід Леонтовичів був з православних шляхтичів українського походження за часів Речі Посполитої, – зазначає Володимир Леонтович в оповіді "З життя моєї баби", – і після поділення України залишався деякий час на Правобережжі. Трохи згодом дехто з Леонтовичів переїхали на лівий берег на Гетьманщину, і тут багато з них в різні часи займали більші і менші старшинські уряди, дехто навіть і генеральні. Але через те, що вони здебільшого не мирили з московськими представниками на Україні, а один з їх був свояком Мазепи, сливе ніхто з їх тоді дуже не збагатів".

Дід Володимира, Павло Миколайович, служив у кавалерійському полку у м. Ромен Полтавської губернії. Тут і одружився з Катериною Андріано-польською, батько якої був з ніжинських греків. Павло Леонтович брав участь у війні 1812 року. У цей час його молоденька дружина Катерина ростила сина і попри свій вік дуже вдало господарювала, значно збільшивши їхнє господарство, бо була кмітлива, енергійна і підприємлива. Вийшовши у відставку штабс-капітаном, Павло  Леонтович  служив підкоморним Лубен-ського повіту, був попечителем богоугодних установ.

Микола Павлович, батько Володимира, служив в Охтирському гусарському полку. Вийшовши у відставку штаб-ротмістром, хазяйнував на хуторі Оріхівщина.

Мати, Ольга Іванівна, походила з французького аристократичного роду Альбрандів, представники якого емігрували в Росію під час Великої французької революції. ЇЇ батько, Іван Альбранд, народився в Росії, вчився у    Франції, успішно хазяйнував в Україні та дуже розбагатів, мав цукроварню.

Народившись у старовинній  шляхетній українській козацькій родині, Володимир Миколайович  увібрав у себе вдачу, хист, щедру та багату натуру своїх пращурів, які складали гордість української еліти: Устимовичі, Полуботки, Апостоли, Галагани, Милорадовичі, Шульгини.

Дитинство Володі минуло в Лубенському повіті.

"Се була смуга на вододілі між Сулою та Хоролом, що ближче до Дніпра оберталася у рівний, як стіл, степ, а тут прорізувалася подекуди балками, густо зарослими предковічним лісом. А під їм розкошувалися терни, глід, бузина, шипшина, молоде дерево, утворюючи величезні пущі та криївки", – писав В. Леонтович в оповіді "З життя моєї баби".

Цю щедру землю він полюбив на все життя, вона пос­тане потім не в одному його творі, а писати почав ще 8-річним хлопчиком. Одинадцятирічним, після домашньої освіти, був прийнятий до Лубенської класичної гімназії. В перший рік навчання важко звикав Володя до гімназичного життя, а в підлітковому віці почав проявляти характер, непокірну, бунтівну вдачу.

"З 5-ої класи, – писав Леонтович в біографічних нотатках редактору часопису "Зоря", – почав ближче привертатися до його (товариства гімназистів) й дуже улюбив змагатися з учителями як за питання, що належали до наук,  так й за те, як вони поводяться з вихованцями. Здається, я обрид вчителям дуже й, мабуть, чи не через те, ту охоту мою до балачок, вважали мене небезпечним".

Під час навчання в гімназії, влітку, Володя складав домашній журнал "Матяшівські вісті", де описував у сатиричних тонах життя на хуторі. В гімназії писав насмішкуваті, дошкульні вірші на товаришів.

В шостому класі був виключений з гімназії за про­тест проти учителя грецької мови, який недотримав слова. Закінчував гімназію Володимир уже в Прилуках, де директором був Ф. Я. Вороний, талановитий педагог і свідомий українець, батько математика світо­вої слави Г. Ф. Вороного.  1884 року юнак вступив на юридичний факультет Московського універ­ситету.

Перед його закінченням (1888 року) написав сміливу, як на той час, кандидатську наукову працю "Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Б. Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катери­ною II". Вона була визнана ґрун­товною, молодому випускнику запропонували залишитися в університеті для підготовки до професорського звання. Але через сімейні обстави­ни 22-річний кандидат права осе­лився у рідному хуторі.

Завдяки цьому, Леонтович, як влучно відмітив О. Шаповал, "не втопився в так званім російськім культурнім морі", а Україна отримала письменника, громадсько-культурного діяча, мецената, патріота, який працював на повну силу своєї душі.

З цього часу й до 1918 року Володимир Миколайович оселився в Оріхівщині, а проводити літо любив на надзвичайно мальовничому хуторі Барвінщині. Освоїв принципи ведення господарства, грунтовно ознайомився з агрономією, землеробством. Молодий, розумний чоловік досконало вивчив хліборобську справу. Через багато років, відірваний від рідної землі, Леонтович написав працю "Хліборобство в Україні".

2. "... збудилася у мене національна свідомість..."

Я син твій, нене-Україно,

Народу парост  я твого.

І. Манжура

З 1889 року Полтавщина отримала патріотич­но налаштованого землевласника і мецената. Стосовно своєї національної свідомості Леонтович у своїй "Автобіографії" писав: "Українській стихії мушу завдячити бабі (Катерині Адріанопольській, розумній, енергійній жінці з почут­тям власної гідності), а найбільше товаришам у гімназії, що розмов­ляли по-українськи. Москва не зробила на мене обрусительного впливу, навпаки, там вперше за­сумував я за рідним краєм, відчувши різницю у звичаях та вдачі людяности, і там вперше збудилася у мене національна свідомість…".

Як розповідав сам Володимир Миколайович О. Шаповалу, в Москві він відчув себе зовсім на чужині. Там існувало земляцтво лубенських студентів, які переймалися соціалістичними ідеями, але він до цієї теорії ніякого інтересу не відчув, тому і не знайшов друзів.

В середині 80-х рр. XIX ст. у Москві йому випала нагода бувати на виставах знаменитих театральних труп Старицького і Кропивницького, які мали величезний успіх. "Цей український театр зробив на мене сильне враження. Я був знайомий зі Старицьким, що доводився мені свояком, і з Кропивницьким і мав з ними тоді довгі розмови на українські теми. Я відчув, що в мені самому пробуджується частина тієї національної стихії", – розповідав О. Шаповалу незадовго до смерті В. Леонтович.

Після повернення в Україну національна свідомість Володимира Миколайовича зміцніла під впливом Василя Симиренка. Євген Чикаленко згадував розповідь Леонтовича про те, що його "повернув до українства відомий український меценат і патріот Василь Федорович Симиренко, жонатий з його рідною тіткою". Доповнює український історик Д. Доро-шенко, пишучи: "В особі власника цукроварень В. Симиренка, сина селянина з Київщини, українська культурна праця знайшла собі щедрого мецената".

Саме Василь Федорович, видатний інженер цукроваріння, людина, безмежно віддана Україні, став для племінника своєї дружини духовним батьком.

Василь Федорович познайомив Леонтовича з професором Київського університету В. Антоновичем, ввів до кола національної інтелігенції.

1891 року в Галичині, у Львові, окремим виданням і коштом В. Симиренка було видано перше оповідання Володимира Миколайовича "Салдатський розрух" під псевдонімом В. Левенко (до речі, його підказав В. Антонович).

Тоді ж стався епізод, який мав вирішальне значення в долі Леонтовича. Невдовзі після першого оповідання він почав писати про свого товариша по університету російською мовою. Якраз приїхав Василь Федорович з дружиною.

"Я перечитав їм, – писав у своїх "Спогадах" Леонтович, – перші три-чотири глави того оповідання. Василь Федорович слухав мовчки, а коли я попрохав висловити свою думку, він тихо, ніби не хотячи, але з таким почуттям та переконанням одказав: "Написано добре, але боляче, що не для нас, не для свого народу, та що знов Ви підете на чужий грунт", – що слова його наче випекли карб на моєму серці".

Відтоді з-під пера Володимира Миколайовича не вийшло жодного чужомовного слова.

3. Участь у "громадській національній роботі"

Справа українська тепер, як ніколи,

вимагає захоплення до самозабуття,

єдності і плекання та використовування

сил кращих діячів своїх...

В. Леонтович

В кінці 80-х рр. XIX ст. починається громадсько-культур­на праця Володимира Миколайо­вича на благо рідного краю. Про­тягом двох десятиліть, як кандидат права, він був по­чесним суддею та гласним (депу­татом) Лубенського повітового та губернського земств, вирішуючи господарчі, культурні питання Полтавської губернії.

Леонтович належав до ліберального крила українського національного руху, був членом київської "Старої Громади", матеріально підтримував і працював у складі редколегії журналу "Літературно-науко­вий вісник", на сто­рінках якого друкував власні художні твори та рецензії.

Володимир Ми­колайович брав участь у визначній події – відкритті в Полтаві пам'ятника І. П. Котляревсько­му.

Клопотався В. Леонтович ба­гатьма справами – і загальноукраїнсь­кими, і на Лубенщині. Так, він повідомляє Б. Грінченкові адре­су Л. Яновської, яка тоді вчите­лювала в с. Тарновщина Лубенського повіту, і відмічає: "Оповідання її справді гарні...", пе­редає йому для "Словаря українсь­кої мови" 151 картку з записами "слов и выражений, добытых непосредственно от на­рода".

Прагнув, щоб у народних школах панувала рідна мова, з ць­ого приводу відбувся показо­вий виступ Леонтовича на 37-ому зібранні Полтавського губернського земства (1901 р.). В ньому він мав мужність відзначити занепад освіти серед народу: шкіл в Україні стало менше, ніж було у XVII–XVIII ст., коли населення само організовувало школи при кожній церкві.

Повне витіснення української мови впливає на моральний стан учнів. Вони починають соромитися своєї мови, відчуваючи її упослідженість. А це спричиняє "зниження почуття самоповаги і власної гідності, занепад енергії та сміливості в кращих із них, а гірші постараються забути про своє походження, стануть запевняти і себе, й інших, що вони в жодному разі не українці і, уявивши себе приналежними до іншої національності, із зневагою дивитимуться на своїх батьків та співгромадян".

Володимир Миколайович дбав про створення бібліотек для народу. Звертався в листі до В. Науменка, директора київської приватної гімназії, члена "Старої громади" вислати по одному примірнику книг до народних бібліотек декількох сіл Полтавської губернії.

В одному з листів до Б. Грінченка В. Леонтович пише: "Лубенське земство доручило мені купити для своєї книгарні українських книжок…" і просить надіслати на станцію Ромодан книжки Грінченка, Коцюбинського, Федьковича. Як згадував О. Лотоцький, український громадський діяч, Володимир Миколайович був одним з найенергійніших комісіонерів київського просвітнього товариства з розповсюдження книжок, написаних українською мовою.

На хвилі революції 1905 року було скасовано заборону друкування українською мовою. І одразу ж Леонтович клопоче про переклад українською мовою Святого Письма.

В останній день 1905 року в Києві вийшов перший номер всеукраїнської щоденної україномовної газети "Громадська думка", (на фінансову підтримку якої редактор Леонтович вніс особисто 5 тис. крб.). Через півроку її було закрито владою.

Протягом 1906 року виходив місячник "Нова громада", видавцем якого був Володимир Миколайович, а редакторство він передав С. Єфремову.

Леонтович разом з братами добре господарював, був матеріально забезпеченою людиною і міг би жити без турбот. Та він мав іншу вдачу.

Вболіваючи за розвиток української культури і літератури та продовжуючи справу В. Ф. Симиренка, Леонтович став одним з організаторів "Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці" (1911–1919), був членом ради Наукового товариства в Києві та членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

1914 року в газеті "Рада" (ч. 56) було надруковано статтю В. Леонтовича "Життьовий грунт українського руху", в якій автор давав відсіч ворогам українства, наполягав на розвиткові у громадянства національної свідомості, наводив факти її вияву і стверджував, що українська ідея "вибухає з несподіваною силою кожного разу, коли громадянство починає рухатися". Саме національна ідея, вважав Леонтович, здатна об’єднати весь народ, всю націю, бо в ній "немає нічого, що роз’єднувало б суспільні класи нашого громадянства".

1916 року Володимир Миколайович увійшов до об'єднаного комітету зі спорудження у Києві пам'ятника Т. Шевченку, ця ідея об'єднала тоді представників передової української інтелігенції: С. Єфремова, родину Русових, В. Кричевського, В. Науменка та інших.

4. "… судилося стати окрасою українського письменства"

Повістянський талант автора виріс

і зміцнився, став на своїй мірі.

С. Єфремов

Як писав український історик Д. Дорошенко, "доба 80-х років і першої половини 90-х була, мабуть, найглухішою в історії українського руху в другій половині XIX віку. Але й вона не була безплідною… Саме в цей час виступає на літературну арену ряд молодих сил, яким незабаром судилося стати окрасою українського письменства: Б. Грінченко, В. Самійленко, В. Леонтович,             М. Коцюбинський, Л. Українка, А. Кримський та інші".

Друкуватися В. Леонтович почав на початку 1890-х років, його творчий доробок складається з кількох десятків оповідань, на­рисів, низки соціально-побутових повістей.

Він працював у реалістичній манері письма. Слід відзначити, що Леонтович не повторював попередників, а виявляв ще повністю не розкриті потенційні можливості українського реалізму, що традиційно існував у поєднанні з романтизмом.

Повістю ("Пани і люди",1893) Леонтович, можна сказати, дебютував в українському письменстві, бо перед тим було опубліковане одне оповідання ("Салдатський розрух", 1890). Львівський журнал "Зоря" писав: "Повість "Пани і люди", новий твір молодого письменника... написано вельми талановито й читається з великою приємністю...". Високо оцінив її після виходу літературознавець С. Томашівський як "замітну появу в нашій літературі", що "конче заслуговує чогось іншого, як те, щоб її прочитати й відкласти".

На його думку: "Два світи, панів і мужиків, так далекі від себе, що чим більше аналізувати їх обопільні відносини, тим яркіша вказується різниця, тим глибша пропасть...".

Сергій Єфремов, у передмові до книжки  ("Пани і люди", 1929), відмічав: "Він зумів розглянути нуртування живої сили, боротьбу між протилежними таборами, що неминуче приводила і до 1905, і до 1917 років".

Він вважав Леонтовича об’єктивістом, Микола Євшан – одним з найбільших натуралістів.

Іван Франко у рецензії на «Літературний збірник» (К., 1904), присвячений пам'яті І. П. Котляревського, у зв'язку з надрукованим там уривком з оповідання "Абдул-Газіс", відмічав: "Між прозаїстами 90-х років на першому плані стоїть М. Коцюбинський. Другий визнач­ний прозаїст тої доби –              В. Левенко" (псевдонім В. Леон­товича). Це визначення виявилося найточнішим.

З перших публікацій В. Леонтовича в його оповіданнях та повістях спостерігається повна відсутність етнографізму чи традиційної ідеалізації національних характерів. Навпаки, наявне викривальне зображення помислів та способу життя, зокрема, українського духівництва ("Per pedes apostolorum", 1896), що за словами М. Грушевського, мало бути для українського народу інституцією духовності та національної пам'яті.

Подаємо щиросповідальну тираду одного з героїв твору, лікаря Невтішного: "Ми винні, страшенно винні, – та оскільки ж більша провина тих, що призвели нас на це, хто попсував кращий світ нашої душі, а може, і кращий світ нашого краю!".

Складається враження, що романтичний спосіб художнього мислення практично не властивий В. Леонтовичу. Погляд письменника-спостерігача, для якого життєві явища мають особливий інтерес, постійно перебував у межах  людської високопорядності.

Герої його творів – селяни і робітники, солдати і духівники, поміщики. Зокрема, у повісті "Старе і нове" (1898) розгром кравецької майстерні заможного власника Тарнаруцького письменник пояснює не лише соціальною несправедливістю, внутрішнім деградуванням украй озлобленої людини. "Ся злість, – уточнює автор, – була почасти наслідком нахабства у боротьбі, яке виховує некультурне суспільство, що схиляється перед тим, хто з більшою твердістю та завзятістю напосідає вимагаючи".

Іван Франко, назвавши В. Леонтовича "видатним прозаїстом", так високо оцінював творчість письменника, бо його оповідання і повісті лягли у великий Франковий проект творення української літератури, орієнтованої на західноєвропейський класичний реалізм. Хоча це не виключало, а навпаки, передбачало дальший розвиток і нових стильових тенденцій – імпресіонізму, символізму, неоромантизму.

5. "Абдул-Газіс": між минулим і сьогоденням

... зараз маю розпочату восточну легенду...

вона не можлива для наших цензурних умов.

В. Леонтович

Що між прошарками часу існує  безперервний зв'язок, засвідчує один із актуальних сьогодні творів В. Леонтовича, історична фантазія "Абдул-Газіс" (1903), яку автор присвятив своїй коханій дружині, Юлії Володимирівні.

Це повість, де головним героєм є Абдул-Газіс, наймолодший і найближчий до хана з-поміж радників.  Із перших рядків автор вводить читача у його світ: "Вчився Газіс у чужій школі, читав російські книжки, придивлявся до російського життя, і почало йому здаватися, ніби те чужоземне життя краще, ніж життя в рідному краї. Спокушало хлопця, та чи диво, що й спокушало, коли і старі вже люди, старі посланці ханські, згадуючи рідний Дейлам, важко замислювалися, а шайтан натуркував їм тоді у вуха облудні думки, нагадуючи про кривди, зчинені ханом чи їм, чи їхнім знайомим та кревним".

А далі тонка психологічна оповідь  про ціну і трагедію усвідомлення зради власного народу на користь російського, нібито "цивілізованішого". Але так до слушного часу вважав не лише кримський татарин Газіс, а й міщанин Іван Петренко: "Не був він питомий росіянин, бо походив із народу також, хоч і давно вже приєднаного до російського царства, та проте соромився свого походження, гордував своїми земляками й силкувався запевнити і себе, й інших, що він "є самий що ні єсть расєйській человєк".

Автор показує читачеві, якою була царська політика не тільки щодо азійського люду, але й до українців. Фізичне та економічне визискування колонізованих народів підкріплювалося тотальним зросійщенням національного середовища, а особливо його інтелектуальної еліти.

Цей процес художньо змодельований В. Леонтовичем під час показу обставин духовного та морального зростання Абдул-Газіса – головного героя твору.  Історичні події змальовано переломленими через призму його свідомості. Спроба героя визволити свій народ з полону неосвіченості та забобонів обертається ще більшою трагедією і повною втратою державності та нівеляцією національної ідентичності народу.

Доля зле пожартувала над Абдул-Газісом‚ зробивши його безпомічною іграшкою у власних руках. Єдиним виходом для нього залишається самогубство‚ яке стає розплатою за честолюбні поривання‚ намагання стати новим месією для свого народу. Таким чином, особиста драма людини у повісті "Абдул-Газіс" інспірована загальною проблемою зросійщення народів імперії.

Письменник однозначно декларує свої погляди на стан українства межі ХІХ – ХХ століть у численних авторських відступах, що дозволяють з певністю твердити про рецепцію письменником української дійсності на культуру і побут Дейламу, змальовані ним у повісті "Абдул-Газіс". Звідси пристрасно особистісне звучання монологу головного героя: "Ми розвіяні по чужих краях, у наших дітей нема товариства, з ким вищебетати б батьківською мовою, що єдина могла б зворушити їм серце та розум; люди втрачають хіть до розмови і ніхто з народу кара не співає пісень, а батьки забувають, що то громадські справи і усе повертається на користь та ґешефти".

Вражає інформативною новизною опублікований 1933 року у часопису "Тризуб" невеликий нарис "Українці в Криму за часів генерала Врангеля", що розкриває  практично невідому сторінку нашої історії. Виявляється, і в Криму на той час були зародки українського життя, спроби заявити про свою національну ідентичність.

Перед нами – персоналії, характеристика несміливих паростків українства. Лавірування між  урядом Врангеля й українством, якісь (ефемерні) сподівання, створення в цьому уряді окремого міністерства у справах України.

Колоритний епізод – приїзд до Ялти й Севастополя делегації від УНР: "Трохи не весь город кинувся на побережжя побачити приїжджих та дізнатися щось певне. Незвиклого вигляду захисна, зовсім новенька форма українська, бравурний вигляд делегатів справляли на ялтинців враження бадьорості, що відгукувалося в душах надією на поміч та на визволення від большевиків, загроза од яких завжди відчувалася всіма й гризла кожного.

Можу з певністю посвідчити, що поява української делегації підняла тоді в Ялті тонус життя, підбадьорила настрій мешканців, що вигляд тих українських самостійників, яких стало тепер звичайним у російських колах проклинати й ненавидіти, викликав тоді у натовпі ялтинського надбережжя веселі та привітні усмішки, і то не лише в українців, а й у росіян".

6.  "Стрічайте розквітлі надії свої..."

Не ми будемо, коли Вкраїні

волі і долі не здобудемо!

В. Леонтович

1917 рік. Лютнева революція. Володимир Миколайович щиро вітав її. З'явилися надії на волю, кращу долю України, її автономію. 18 березня на чолі громади київської "Просвіти" під час стоти­сячної демонстрації у Києві йшли попереду двоє: Іван Щітківський ніс прапор з портретом Т. Шевченка, а В. Леонтович — національний жовто-блакитний прапор.  Починається новий етап у житті Леонтовича.

Він входить до ради ТУП (Товариства українських поступовців) , яке ще до відозви Центральної Ради "До українського народу" підписало свою відозву із закликом підтримувати Тимчасовий уряд, товариство "Просвіта", створювати український національний фонд, організовувати українські школи, підтримувати українську пресу. ТУП відстоював автономію України.

На Всеукраїнському національному конгресі у квітні 1917 року  Леонтович був делегований у члени Української Центральної Ради від "Союзу українських автономістів-федералістів". Помітної ролі в діяльності УЦР він не відігравав.

Керівництво УЦР ставилося до нього з певною недовірою як до землевласника (Леонтович був власником понад 800 десятин землі і цукроварні). Володимир Миколайович, у свою чергу, негативно оцінював програму соціальних реформ уряду УНР, особливо щодо соціалізації землі.

Неприйняття особи Леонтовича в українських лівих колах було через те, що "ніколи не годився із соціалістичними поглядами, а гарантію свободи бачив не стільки в республіканському устрої держави, скільки в забезпеченні непорушності прав одиниці", тому й УЦР "викинула зі своїх членів, дарма, що я обраний був до неї правно – од ТУПа", – писав пізніше В. Леонтович.

Згодом, з 22 жовтня 1918 року, за гетьмана П. Скоропадсь­кого стає міністром земельних справ в останньому уряді Ф. Лизогуба. Міністерство проіснувало недов­го.

"За цей час, – згадував Володи­мир Миколайович, – я склав підписаний гетьманом та виголо­шений, але ніколи не здеталізований і не переведений у життя план проведення аграрної реформи, яку визнав потрібною, щоб уряту­вати рідний край од дальшого зруйнування: зовні – од большовиків, дома – од заколотів та розрухів" ("Автобіографія").

В її основу було покладено право приватної власності. Для обмеження земельних володінь мав бути проведений примусовий викуп землі у великих власників, щоб за допомогою Державного земельного банку розподілити її між малоземельними і безземельними селянами, але не більше ніж по 25 десятин в одні руки. Мала здійснитися споконвічна селянська мрія про землю.

Та приспіли фатальні події, які не дали звершити ані цього закону, ані державності України…

Як писав у спогадах М. Славинський, гетьман П. Скоропадський запропонував йому і В. Леонтовичу переглянути текст свого зречення, оголошеного 14 грудня 1918 року.

1919 року В. Леонтович ще встиг видати у Києві "Московсько-Український правничий словничок", укладений ним і С. Єфремовим. Того ж року  Володимир Миколайович за призначенням уряду Директорії, яка раптово згадала про нього, в кінці зими – на початку весни нетривалий час  працював уповноваженим українського Червоного Хреста в Одесі, опікуючись українськими полоненими.

Зі вступом до Одеси Червоної Армії Леонтович повернувся до Києва. Та і тут панували ті ж самі "товариші". Опинившись без засобів існування, Леонтович якийсь час займався перекладами з російської на українську, деякий час працював "невеликим урядовцем" у раднаргоспі, в агрономічному відділі.

Біда не ходить одна: як представник буржуазії він мав сплатити сто тисяч контрибуції, яких не мав, тому опинився перед загрозою арешту ЧК. 

Як виїжджала родина Леонтовичів з України, яким був шлях у вигнання, він описав у "Споминах утікача".

"Усім своїм єством я відчував, – пише Володимир Миколайович, – що не зможу стерпіти становища большевицького раба й мушу тікати світ за очі, хоч би й на тяжку біду, аби не залишитися під їхньою кормигою. Я був уже застарий, щоб братися за рушницю та воювати, а не міг і манити себе, як манили себе тоді люди соціалістичних напрямків, думкою, щоб я міг із ними миритися, а вони мене стерпіти. Для мене всі большевицькі ідеї й усе їхнє поводження були згори непереносні й ворожі".

7. "Тяжке життя без рідного краю"

Не тільки молодість мою,

Але й  усі надії

Залишив в рідному краю...

О. Лисенко

... обридло так жити: без просвітку,

без надії, без мети, без сподівань...

В. Леонтович

Тяжко уявити собі глибину трагізму, що його переживав Володимир Миколайович у добу багатобального соціального катаклізму. Ось він перед нами – з  "витруєною вірою" у власний народ, що не без впливу розтлінної більшовицької пропаганди "зрозумів свободу як право насильства над ближнім" та скотився до атавізму, з бажанням "з'їхати кудись на тихоокеанські острови, в Аргентинську республіку, кудись світ за очі".

Це – щоб не бачити й щоб не чути, що діється в Україні. Зрозуміло: "тихоокеанські острови" – лише увиразнення розпачу й болю, якими був перейнятий цей глибинно український письменник. Говорив про "світ за очі", а жив тільки й тільки Україною.

Спершу Леонтовичі опинилися в Катеринодарі, потім – у Криму, а згодом лиха доля закинула їх аж у Болгарію.

Володимир Миколайович починав працювати на хуторі біля Софії, вів конторське діло, пізніше працював у крамниці. З 1922 року співпрацював з періодичними виданнями "Українське слово", "Січ", "Хліборобський шлях".

Плідна співпраця поєднувала Леонтовича з тижневиком "Тризуб", що був виразником національно-державницької ідеології. Там він вів огляд тогочасної літератури в Україні ("Літературні спостереження") під псевдонімом Давній, що так і не був розкритий більшовиками.

Ця праця вимагала неабиякої мужності, бо письменник засуджував більшовизм та породжені ним потворні явища. Він за однією-двома публікаціями давав точні, об’єктивні оцінки молодому письменству України.

Життя потроху налагоджувалося, але занедужав на туберкульоз син Віктор. Хвороба не відняла сина, але тримала у тривозі батьків декілька років. Душа боліла за сина, обсідали думки про працю, більш "заробітну", ніж літературна.

Довго поневірявся Леонтович по різних європейсь­ких країнах, поки не оселився в Празі.

Тут Володимир Миколайович став го­ловою Товариства ім. Св. Володи­мира, підготував до друку остан­ню збірку оповідань "Ворохобня", лебедину пісню рідній землі.

Чотирнадцять років прожив Леонтович на чужині. Він пройшов через всі пекельні муки життя без Батьківщини. Про стражденний шлях і воскресіння душі його написав 1934 року (уже після смерті письменника) полтавець Олександр Шульгин – вчений-історик і дипломат, громадський і політичний діяч, перший міністр закордонних справ УНР, далекий родич і близький друг Володимира Миколайовича. "Леонтович, – відмічав він, – зазнав усе лихо еміграції і скоштовує дуже і дуже гіркого та нужденного хліба вигнання. Колишній бадьорий, веселий на вдачу пан перетворюється в немічного, завжди похмурого старця.

Він втрачає віру в життя, втрачає смак до нього. Тяжка матеріяльна нужда прибиває його морально. Події на Україні не тільки вражають його як факт нищення країни, як втрата державности (а разом з тим і його дідичного маєтку, а він був переконаний дідич), засмучують вони його особливо з морального погляду.

Покійний належав до тих людей, для яких приписи моралі існують не тільки в книжках. Він мучився, бачачи знищення тої людяности серед людей, яка була йому найдорожча… Страждання, здавалося, докотилися до краю, до неможливого, і тут невблаганні думки його, плач за минулим, страх за майбутнє стали перетворюватися в якусь творчу думку…

На постарілому, виснаженому обличчі часом з'являється усміх, і очі, гарні очі Володимира Миколайовича, починають блищати тим вогнем, який так властивий був йому за молодих років.

Прийшла несподівана втіха, яка наповнила журливі дні вигнанця, дні напівголодні, дні крайньої нужди, до якої дійшов колишній улюбленець долі, великий пан Оріхівщини, – прийшла творчість. Володимир Леонтович узявся за перо і його не кидав уже до останнього дня свого життя...

Володимир Леонтович тяжко страждав, аж поки ці страждання не набрали форми отих образів, аж доки не набрали вони художніх форм. І вже по-іншому вони його хвилювали, і в цьому хвилюванні була насолода найвища в світі, насолода творчости…".

8. Образ "малої батьківщини" в еміграційній прозі

Ми, сільські люде,  приростаємо до землі,

до рідного краю серцем...

В. Леонтович

З 1919 року Володимир Миколайович перебував у вимушеній еміграції. Але, де б не бував, де б не жив, пам'ять повертала в дитинство, юність, проведені в селі Оріхівщині, нагадувала про тридцятирічний процес становлення його, як господарника в Полтавській губернії.

В чужих краях він написав ряд творів, де, майже, на кожній сторінці йдеться про малу батьківщину, охудожнив свій багатий хліборобський край.

Писав, виливаючи у них тугу за Батьківщиною: "Спомин утікача" (1922), "Хроніка родини Гречок" (1922), повість "Лихо по­доланим", нариси "Лубні", "З жит­тя моєї баби", казки, статті тощо.

У сумній одіссеї, «Спомині утікача», автор підкреслює своє хліборобське єство, ототожнює себе з полтавським працьовитим людом, висловлює свою любов до рідних місць: "Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України".

Прикипівши серцем до рідних місць з дитинства, він не уявляв себе поза межами батьківського дому, де все рідне, близьке: "Ніде в світі не голубіє так небо, ніде немає тих кольорів хмарок і повітря, як у нас в червні, ніде не зеленіє так степ, не блищать так роси, не світяться зорі…".

Володимир Миколайович був умілим господарником,  агрономом і бухгалтером, економістом і будівельником, меценатом, розбудовуючи власне господарство, дбав і про добробут  своїх земляків.

Знав народні звичаї, особливості побуту селян, цінував рідну мову, збирав фольклор, записував українські слова і вирази. За допомогою зібраного ним матеріалу, у повісті "Ворохобня" маємо змогу прослідкувати щоденне життя селян полтавського краю кінця XIX – початку XX ст., рівень їх освіти, культури, моралі, свідомості.

У творах письменника змальовані конкретні населені пункти, села Полтавщини. Наприклад, в оповіданні "Мізерія" йде мова про Березоточу, "Помирили" – Оржицю, "Степан Моргун" – хутір Барвінщину.

У ряді творів йдеться і про місто Лубни. Зокрема, в нарисі "Образки старосвітнього життя" Леонтович зауважує, що воно друге за величиною та значимістю в Полтавській губернії. Він, по суті, дослідив його розташування, економічний, промисловий, соціальний розвиток, типи лубенців.

У повісті "Старе і нове" письменником створено образ міста Лубен, названих Дубни. Тут основна увага зосереджена на стосунках головних героїв, українців Чаплія та Кибця, міжетнічних взаєминах євреїв і українців, багатих і бідних, влади і народу.

В автобіографічній повісті "Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича" Леонтович вивів уявний образ міста Кременчука, змалювавши його осередком осілості євреїв-лихварів.

Оповідання "Кумпаньйони" знайомить читача з містечком Гадяч, яке було осередком розвитку сільського господарства, переробки продукції, приватної справи євреїв-підприємців.

Населені пункти показані як осередки української духовності, етнічних особливостей рідного краю. Разом з тим автором підкреслені і  зміни  в житті сіл і міст, які пов'язані з розвитком суспільного життя України.

9. Слава нащадками множиться

Духовні подвиги

не пропадають марно...

Патріарх Володимир

Голодомор 1933 року в Україні боляче вдарив Володимира Миколайовича у са­ме серце. 10 грудня 1933 року він помер, похований у Празі на Ольшанському кладовищі.

Пам'ять про нього берегли і бережуть нащадки. У Києві, на будинку № 16 по вул. Грушевського, де він жив, відкрито меморіальну дошку, школа у рідному селі Оріхівщині Лубенсь­кого району носить його ім'я.

Стараннями двоюрідної онуки, письменниці О. Леонтович, фінан­сової допомоги інших нащадків письменника здійснене в Україні видання творів В. Леонтовича у чотирьох томах. У чотиритомнику листів до М. Коцюбинського уміщено 42 його листи до пись­менника, із яких вимальовується надзвичайно привабливий образ інтелігентної, високоморальної людини.

Син Віктор був професором Франкфуртського університету, написав книжку "Історія лібералізму в Росії", помер у 1959 році. Донька Ольга, вчителька малювання, жила в Бейруті, де й померла 1961 року.

Онука Юлія Вікторівна Освальт – доктор історичних наук, доцент історії  Православної церкви при кафедрі східноєвропейської історії  університету       ім. Й.-В. Гете у Франкфурті-на-Майні.

Використана література

Твори В. М. Леонтовича

Леонтович В. Зібрання творів : у 4-х т. / В. Леонтович. – К. : Сфера, 2004. – Т. 1. – 368 с.

Леонтович В. Зібрання творів : у 4-х т. / В. Леонтович. – К. : Сфера, 2004. – Т. 2. – 356 с.

Леонтович В. Зібрання творів : у 4-х т. / В. Леонтович. – К. : Сфера, 2004. – Т. 3. – 336 с.

Леонтович В. Спомин утікача / В. Леонтович // Леонтович В. Зібрання творів : у 4-х т. – К., 2004. – Т. 4. – С. 219–284.

Леонтович В. Хроніка Гречок. – Львів : Світ, 1994. – 96 с.

Про життя і творчість В. М. Леонтовича

Білоусько О. А. Українська революція 1917–1921 рр. : [в т. ч. про участь В. М. Леонтовича]  / О. А. Білоусько // Історія України. – 2014. – № 3 (лют.). – С. 4–6.

Ванцак Б. "Немає кращого краю од України..." / Б. Ванцак // Слово і час. – 1993. – № 7. – С. 51–55.

Веремійчик О. Володимир Леонтович : український дворянин, письменник, меценат / О. Веремійчик // Українське слово. – 2011. – 21 верес. – С. 11.

Верстюк В.  Леонтович Володимир Миколайович (псевд. : В. Левенко, Давній та ін.; 05.08.1866, хут. Оріхівщина Лубенського повіту – 10.12.1933, Прага) // Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : біогр. довідник. – К., 1998. – С. 115–116; Дорошенко Д. Нарис історії України : у 2-х т. – К., 1991. – Т. 2. – С. 317.

Єфремов О. О. Леонтович Володимир (1866–1933) / О. О. Єфремов // Єфремов О. О. Історія українського письменства. – К., 1995. – С. 551–552.

Єфремов О. О. Утопія з недавнього часу : перша публікація / О. О. Єфремов // Літературна Україна. – 2006. – 5 жовт. – С. 1, 7.

Ковалів Ю. Історія української літератури : кінець XIX – поч. XXI ст. : у 2-х т. – К., 2013. – Т. 2. – С. 87–89.

Козюра В. М. Володимир Леонтович // В. М. Козюра, І. В. Козюра З літопису посульського краю. – Полтава, 2011. – С. 42–48.

Коцюбинська М. Володимир Леонтович – ще один почутий голос нашої історії / М. Коцюбинська // День.  – 2006. – 23 листоп. – С. 7.

Коцюбинський М. Твори : в 4-х т. – К., 1984. – Т. 2. – С. 346, 405.

Кочевська Л. На рідному грунті  / Л. Кочевська // Літературна Україна. – 2005. – 20 жовт. – С. 7.

Кочевська Л. Він дуже любив Україну / Л. Кочевська // Слово Просвіти. – 2004. – Ч. 4. – С. 11.

Крип'якевич І. Історія України / І. Крип'якевич. – Львів, 1991. – С. 377.

Леонтович Володимир (1866–1933) // Енциклопедія Українознавства : Словникова частина – К., 1996. – Т. 3. – С. 1285.

Леонтович Володимир Миколайович (24.07 (05.08). 1866–10.12.1933) // Українська літературна енциклопедія. – К., 1995. – Т. 3. – С. 160–161; Енциклопедія історії України : у 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 119 ; Ротач П. П. Полтавська Шевченкіана: спроба обл. (крайової) Шевченківської енциклопедії : у 2-х кн. – Полтава, 2009. – Кн. 2: Л – Я. – С. 28–29.

Леонтович Володимир Миколайович. 80 років від дня смерті письменника, політичного діяча, мецената // Край. – 2013. – № 116 (груд.). – С. 21–22.

Леонтович О. Окрилений Україною: життєпис В. Леонтовича з уступами і роздумами / О. Леонтович. – Переяслав-Хмельницький : СПД С. В. Карпук, 2008. – 164 с.

Леонтович О. Окрилений Україною / О. Леонтович // Київ. – 2007. – № 3. – С. 164–178.

Леонтович О. "Дорогий, гаряче любий друже..." : (Про взаємини М. Коцюбинського і В. Леонтовича) / О. Леонтович // Слово і час. – 2005. – № 8. – С. 66–69.

Леонтович О. Мої полтавські Леонтовичі / О. Леонтович // Осінні соняшники. – К., 2003. – С. 207, 208, 210.

Леонтович О. Слово про діда / О. Леонтович // Укр. слово. – 1996. – 1 груд.

Міністр земельних справ Української держави : [Леонтович В. М.] // Україна : хронологія розвитку. Імперська доба. 1800 – 1917 рр. – К., 2011. –      С. 234.

Наконечна О.  Проблемно-тематичний спектр малої прози В. Леонтовича / О. Наконечна // Укр. література в загальноосвітній школі. – 1999. – № 5. –         С. 29–33.

Оріхівка (колишня Оріхівщина) : [в статті згадується В. М. Леонтович] // Полтавщина : енцикл. довідник. – К., 1992. – С. 624.

Погрібний А. "Світ за очі"? – в Україні / А. Погрібний // Погрібний А. Поклик дужого чину: статті, портрети, силуети, наближення, публіцистика. – К., 2009. – С. 421–426;  Літературна Україна. – 2006. – 23 листоп. – С. 7.

Погребенник В. Леонтович Володимир / В. Погребенник // Укр. літ. у портретах і довідках: Давня література – література XIX ст. : довідник. – К., 2000. – С. 177–178.

Погребенник В. Реалізм образного мислення В. Леонтовича-епіка / В. Погребенник // Рідний край. – 2007. – № 1 (16). – С. 70–74.

Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 2. – С. 320, 505.

Ротач П. П. Продовжувачі визвольних змагань: Полтавці в празькій еміграції  (1920–1945 рр.) / П. П. Ротач // Ротач П. П. І слово, і доля, і пам'ять: статті, дослідження, спогади. – К., 2000. – С. 335–344 ; Ротач П. П. Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції. Короткий біобібліогр. довідник. – Полтава, 1998. – С. 103.

Скоропадський П. Спогади. – К; Філадельфія, 1995. – С. 282, 283, 296, 375.

Требіна Н. Лицарі державотворення: полтавці – видатні діячі українських визвольних змагань 1917–1920 рр. : [в т. ч. В. М. Леонтович] : біобібліогр. довідник / Н. Требіна. – Полтава, 2007. – 21 с.

Требіна Н. "Ми приростаємо до землі, до рідного краю серцем..."  / Н. Требіна // Вісті. – 2011. – 29 лип. – С. 9.

Українська журналістика в іменах : матеріали до енцикл. словника. – Львів, 2002. – В. 9. – С. 177, 178.

Шевченко Тарас Документи і матеріали. 1814–1963. – К., 1963. – С. 150, 235.

Шумило Н. Видатний прозаїст / Н. Шумило // Урядовий кур'єр. – 2007. –     26 січ. – С. 8–9.

Шумило Н. Під знаком національної самобутності / Н. Шумило. – К., 2003. – С. 44, 139, 153, 207, 208, 213, 223, 225.

Науково-виробниче  видання

"… Немає кращого краю од України"

До 150-річчя від дня народження українського письменника,

мецената, громадсько-політичного діяча, патріота

Володимира Леонтовича

Біобібліографічний дайджест-покажчик

Упорядник       Надія  Михайлівна  Требіна

Редактор                                     С. В. Сичова

Комп’ютерний набір                  Н. М. Требіна

Комп’ютерна верстка               В. Ф. Походун

Підписано до друку 08.08.2016. 24 стор. Тираж 5 прим.

Обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара

36039, м. Полтава. вул. Енгельса, 25а

http://libgonchar.org E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду