Науки світлі горизонти…":
Полтавці – лауреати Державної премії України в галузі
науки і техніки
Біобібліографічний довідник
Частина 1.
"Науки світлі горизонти…" : Полтавці – лауреати Державної премії України в галузі науки і техніки : біобібліографічний довідник. Ч. 1 / упорядник Н. М. Требіна; обласна бібліотека для юнацтва ім. О. Гончара. – Полтава, 2014. – 28 с.
В довіднику представлені в порядку алфавіту короткі біографії, портрети, дати (за новим стилем) та місце народження тридцятьох вчених-лауреатів, наших краян, вказуються місця навчання, роботи, наукові звання, нагороди. Окреслюється коло наукових досліджень вченого, подаються наявні його публікації та матеріали про нього.
Посібник адресується бібліотекарям, вчителям, студентам, учням гімназій, ліцеїв, шкіл, краєзнавцям, широкому загалу користувачів.
В С Т У П
Наука захоплює нас, коли зацікавившись життям великих дослідників, ми починаємо слідкувати за історією їхніх відкриттів. (Д. Максвелл)
Історія світу – це біографії видатних людей. (Т. Карлейль)
Полтавська земля споконвіку славилась талановитими людьми, які народжувалися на її родючих землях. Імена багатьох з них є гордістю не тільки рідного краю, а й усієї України, світу.
І нині Полтавщина не збідніла на людей обдарованих, натхненних, тому що сама й надихає їх, дає силу.
Біобібліографічний довідник, який ми пропонуємо, насамперед, молодим користувачам бібліотек, без сумніву, буде їм корисним. Він дасть можливість познайомитися зі своїми земляками – видатними вченими, які внесли неоціненний вклад у розвиток вітчизняної, світової науки, прикрасили наукову еліту України. Кожен вчений, про кого йдеться у довіднику, – неповторна особистість, яка пройшла непростий життєвий, творчий шлях і може слугувати прикладом для юних.
Не претендуючи на вичерпність, першою частиною видання ми прагнемо вплести у величний вінок краю маловідомі широкому загалу славні імена полтавців.
Про премію
Державна премія України в галузі науки і техніки – щорічна державна нагорода України. Заснована постановою ЦК Компартії УРСР та Ради Міністрів УРСР від 23 квітня 1969 року.
Премія присуджується:
- за видатні наукові дослідження, які сприяють дальшому розвитку гуманітарних, природничих, технічних наук, позитивно впливають на суспільний прогрес і утверджують високий авторитет вітчизняної науки у світі;
- за розроблення та впровадження нової техніки, матеріалів, технологій, сучасних способів і методів лікування та профілактики захворювань, що відповідають рівню світових досягнень;
- за роботи, що становлять значний внесок у розвиток проблем охорони довкілля та забезпечують екологічну безпеку;
- за створення підручників для середніх, загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладів, що відповідають сучасним вимогам і сприяють ефективному опануванню знань.
Присуджується щорічно 20 Державних премій, зокрема:
- до 15 – за роботи, що мають відповідний дозвіл для публікації в ЗМІ;
- до трьох – за роботи, що стосуються державної таємниці;
- до двох – за підручники.
Розмір Державної премії України в галузі науки і техніки визначається щороку Президентом України.
Першим лауреатом премії став уродженець Полтавщини Георгій Степанович Писаренко (1910–2001) – академік, директор Інституту проблем міцності Академії наук УРСР, керівник циклу робіт з питань міцності матеріалів при високих температурах.
АДАМЕНКО
Ігор Миколайович
(01.10.1938, Полтава) – фізик, доктор фізико-математичних наук (1986), про-фесор (1988). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1996).
Закінчив Харківський університет (1961), де й працює від 1964 року: асистент, від 1970 року – доцент, від 1988 року – професор кафедри теорії ядерної фізики. Дослідження у галузі кінетичних явищ у квантових рідинах і кристалах. Вчений зробив вагомий внесок у створення та розвиток теорій: хвильових процесів у надплинному гелії ІІ із загальмованою нормальною компонентою (1965–1968); стрибка Капіци на неідеальній поверхні поділу "тверде тіло – рідкий гелій" (1971–1972); нелінійних хвильових процесів та солітонів у надплинних плівках (1973–1981); нового релаксаційного процесу, зумовленого поглинанням фононів ротонами та обчислив кінетичні коефіцієнти гелію ІІ з урахуванням зазначеного процесу (1982–1983); нового двоетапного механізму релаксації у фононній системі та кінетичних процесів у надплинних розчинах 3Не – 4Не (1984–1989); кінетичних процесів та колективних мод у надплинних розчинах, що справедлива в усьому інтервалі температур та концентрації, де застосовують квазічастковий опис (1990–1997).
Література
Лапшин В. І. Адаменко Ігор Миколайович / В. І. Лапшин // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2001. – Т. 1. – С. 174.
АЖАЖА
Володимир Михайлович
(19.11.1931, с. Великі Сорочинці Мирго-родського р-ну – 23.12.2009, Київ) – фізик. Доктор фізико-математичних наук (1986), професор (1990), дійсний член НАН України (з 2006), директор Інституту фізики твердого тіла (2004–2009 рр.). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1982).
Закінчив Харківський університет (1956). З 1957 року працював в УФТІ (нині – Національний центр "Харківський фізико-технічний інститут"), до останнього моменту свого життя був відданий рідному інституту, де пройшов великий науковий шлях.
Основні наукові напрямки діяльності – фізика твердого тіла, фізичне й реакторне матеріалознавство, атомна енергетика, фізика й технологія металів надвисокої чистоти. Він був одним із засновників нового напрямку науки і техніки – вакуумної і надвакуумної металургії надчистих металів і сплавів із особливими фізичними властивостями. Вніс істотний вклад у розвиток фізичних основ, нових методів і технологій отримання конструкційних сплавів атомної енергетики. Останнім часом брав участь у розробці перспективних матеріалів для реакторів нового покоління, поводження з радіоактивними відходами й моніторингу АЕС України. Він був членом низки спеціалізованих рад, зокрема, секції "Рідкі метали" Міжнародної асоціації Академії наук. Вчений опублікував понад 500 наукових праць, здійснив 31 винахід. Підготував 14 докторів і кандидатів наук.
Література
Помер наш земляк, відомий фізик В. Ажажа // Вечірня Полтава. – 2010. – 13 січ. – С. 12.
Неклюдов І. М. Ажажа Володимир Михайлович / І. М. Неклюдов // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2001. – Т. 1. – С. 208.
БАБАК
Віталій Павлович
(15.02.1954, м. Лубни Полтавської обл.) – інженер-електрик. Доктор техніч-них наук (1994), професор (1994). Член-кореспондент НАН України (2003). Заслужений діяч науки і техніки України (1997). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001).
Закінчив з відзнакою Київський політехнічний інститут (1977), де й працював молодшим, головним науковим співробітником, професором, завідуючим кафедрою науково-аналітичного та екологічного приладобудування.
У 1995 – 1998 рр. – заступник Міністра освіти та науки України. В 1998 –2007 рр. – ректор Національного авіаційного університету.
Фахівець у галузі технічної діагностики інформаційно-вимірювальних систем цифрової обробки сигналів. Теоретичні дослідження та науково-технічні розробки інформаційно-вимірювальних систем знайшли застосування в авіації та космонавтиці, лазерно-комп'ютерному моделюванні та виробництві, засобах технічної діагностики композиційних матеріалів та виробів і конструкцій при формуванні сучасної структури аеронавігаційного забезпечення України. Створені В. Бабаком спільно зі спеціалістами Технічного університету (м. Мюнхен) комплекси програм для цифрової обробки дискретизованих сигналів впроваджено в навчальний процес провідних університетів України та Німеччини. Дійсний член Академії наук вищої школи та Технологічної академії.
Література
Сікорський Є. С. Бабак Віталій Павлович / Є. С. Сікорський // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 8.
БАРАНСЬКИЙ
Петро Іванович
(11.06.1925, с. Устивиця Великоба-гачанського р-ну) – фізик. Доктор фізико-математичних наук (1966), професор (1974). Заслужений діяч науки і техніки України (1996). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1987). Учасник Другої світової війни.
Закінчив Київський університет (1951). Відтоді працював молодшим науковим співробітником в Інституті фізики АН УРСР; від 1960 року – в Інституті фізики напівпровідників НАН України: завідуючим відділом (1972 – 1992), головним науковим співробітником (від 1992). Викладав у вузах м. Києва.
Основні напрями наукових досліджень: фізика напівпровідників та напівпровідникове матеріалознавство, зокрема, кінетичні явища в технічно актуальних напівпровідниках: гальваномагнітні, термомагнітні, термоелектричні; космічне матеріалознавство.
Література
Валах М. Я. Баранський Петро Іванович / М. Я. Валах // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 235.
БЕРЕЖИНСЬКИЙ
Леонід Йосипович
(08.01.1938, смт Крюків, нині у складі м. Кременчук) – фізик. Доктор фізико-математичних наук (1994). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1993).
Закінчив Київський університет (1962). Працює в Інституті фізики напівпровідників НАН України: інженером, молодшим, старшим науковим співробітником, від 1995 року – завідуючим лабораторією карбід-кремнієвих приладів, від 1996 року – провідний науковий співробітник.
Досліджує оптичні властивості кристалів, клітин та біологічних об'єктів фізичними методами; створює пристрої оптичного оброблення інформації.
Література
Валах М. Я. Бережинський Леонід Йосипович / М. Я. Валах // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 487.
БІЛЕКА
Борис Дмитрович
(11.09.1937, Полтава) – фахівець у галузі турбінобудування. Доктор технічних наук (1996). Академік Академії наук судно-будування України. Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1986).
Закінчив Брянський інститут транспортного машинобудування (1960). Відтоді працював у фізико-енергетичному інституті (м. Обнінськ), на турбінному заводі у м. Калуга (1960–1966); від 1966 року – в Інституті технічної теплофізики НАН України: молодший, старший, провідний науковий співробітник, завідуючий лабораторією технологій комбінованого виробництва. Наукова діяльність: вивчення систем теплового захисту газотурбінних установок, розроблення та удосконалення методів перетворення тепла геотермічних джерел на електроенергію, розроблення теплоти в енергетиці та промисловості.
Література
Золотаренко Ю. П. Білека Борис Дмитрович / Ю. П. Золотаренко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 767.
БОБИРЬОВА
Людмила Єгорівна
(21.11.1945, м. Фергана, Узбекистан) – лікар. Доктор медичних наук (1998), професор (2001). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2002).
Закінчила Ленінградський медичний педіатричний інститут (1974). Працювала лікарем; від 1980 року – в Українській медичній стоматологічній академії: клінічний ординатор, асистент, доцент кафедри нервових хвороб, від 1998 року – професор кафедри терапії з ендокринологією факультету післядипломної освіти. Досліджує проблеми вільно радикальної патології (діагностика, профілактика, лікування), тканинні і клітинні трансплантації при ендокринній патології. Високу державну відзнаку науковець і отримала за значний внесок у розробку на базі фундаментальних досліджень нових біотехнологій для одержання клітинних і тканинних альтрансплантантів. Ще 1997 року Л. Бобирьова та В. Шепітько разом з харківськими вченими Інституту проблем кріобіології та кріомедицини НАН України почали дослідження на тему: "Розробка нових кріобіологічних технологій застосування кріоконсервованих ембріональних клітин і тканин".
Література
Бобирьова Л. Є. Епідеміологічні дослідження радіаційно обумовленої патології щитоподібної залози по Полтавській, Житомирській областях і по Україні в цілому у післячорнобильський період / Л. Є. Бобирьова // Зб. матеріалів обл. наук. конф. "Медико-генетичні та екон. проблеми Чорнобильської катастрофи через 15 років", 19 квіт. 2001 р. – Полтава, 2001. – С. 45–60.
Грицай Н. М. Бобирьова Людмила Єгорівна / Н. М. Грицай // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 94.
БОГАЄНКО
Іван Миколайович
(18.04.1930, м. Миргород Полтавської обл. – 28.07.2008, Київ) – фахівець у галузі автоматизації виробничих процесів. Доктор технічних наук (1981), професор (1983). Заслужений діяч науки і техніки України (1992). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2000). Мав державні нагороди СРСР.
Закінчив Київський політехнічний інститут (1954). Працював інженером, ст. інженером на Ленінградському заводі "Електросила" (1954–1958). З 1958 року – заступник генерального директора у Науково-виробничій корпорації "Київський інститут автоматики"; одночасно від 1981 року – професор, завідуючий кафедрою електропостачання промислових підприємств у Київському університеті харчових технологій. Наукові дослідження вченого: випробування потужних електричних машин і автоматизація виробничих процесів у металургії, нафтогазовій та інших галузях.
Література
Рюмшин М. О. Богаєнко Іван Миколайович / М. О. Рюмшин // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 116.
БУГАЄЦЬ
Анатолій Олександрович
(02.11.1940, с. Битакове Озеро Глобинського р-ну – 31.12.2011, Харків) – інженер-енергетик, промисловець, дійсний член Академії технологічних наук України (1992), Української та Міжнародної інженерних академій (2010). Заслужений машино-будівник України (1994), Герой України (2002), двічі лауреат Державної премії в галузі науки і техніки (1991, 2005).
Закінчив Крюківський машинобудівний технікум (1959), Харківський політехнічний інститут (1968). Від 1962 року працював у ВАТ "Турбоатом" (Харків): пройшов трудовий шлях від техніка до генерального директора, голови правління.
У 1971–1973 рр. працював головним спеціалістом-зварювальником в корпорації БЧЛ (Індія). Наукові інтереси: устаткування і технологія зварювального виробництва. Вчений – один із ініціаторів і безпосередній учасник розробки Національної енергетичної програми і Енергетичної стратегії України на період до 2030 року. Він – автор 16 наукових праць, 20 винаходів, 12 патентів України. Лауреат конкурсу "Ділова людина України". Кавалер п'яти орденів України, почесний громадянин м. Харків.
Література
Бугаєць Анатолій Олександрович // Герої землі Полтавської : довідник: у 12 вип. – Полтава, 2012. – Вип. 3: Герої України. – С. 14–15.
Анікєєв Є. Д. Бугаєць Анатолій Олександрович / Є. Д. Анікєєв // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 509.
БУЖІЄВСЬКА
Тамара Іванівна
(26.03.1935, Полтава) – лікар-педіатр. Доктор медичних наук (1984), професор (1988). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1998). Член Нью-Йоркської академії наук.
Закінчила Київський медичний інститут (1958). Працювала в Інституті інфекційних хвороб АМН СРСР у Москві (1958–1969), в Інституті молекулярної біології і генетики АН УРСР (1969–1989). Від 1989 по 2000 рік – завідуюча кафедрою медичної генетики Київської академії післядипломної освіти. Напрями наукових досліджень: віруси як мутагени, генетичний моніторинг, клінічна генетика. Тамара Іванівна – засновник наукової школи з медичної генетики в Україні.
Література
Бужієвська Т. І. Основи медичної генетики: навчальний посібник / Т. І. Бужієвська. – К.: Здоров'я, 2001. – 136 с.
Гош Р. І. Бужієвська Тамара Іванівна / Р. І. Гош // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 550.
ВЕКЛИЧ
Максим Федорович
(23.02.1924, с. Мала Нехвороща, нині Машівського р-ну – 21.02.2001, Київ) – геолог, палеогеограф. Доктор геолого-мінералогічних наук (1962), професор (1974). Заслужений діяч науки УРСР (1984). Лауреат Державної премії УРСР (1975). Учасник Другої світової війни.
Закінчив Київський університет (1950). Відтоді працював в Інституті геологічних наук АН УРСР: завідуючий відділами фізичної географії та картографії, палеографії, у 1991–2001 рр. – головний науковий співробітник Інституту географії НАН України.
Напрямки наукових досліджень присвячені проблемам палеогеографії, питанням удосконалення методики комплексних досліджень давньої природи, історії її розвитку. Вивчав проблеми геоморфології, палеогеографії, геології і стратиграфії, зокрема, мезозою і кайнозою, рельєфу Українського щита та розкрив його значення для формування і розміщення багатьох родовищ корисних копалин.
Вчений розробив теоретичні основи таких наукових напрямків, як палеопедологія, палеоекогеографія, малакогеографія, палеокліматолігія. Склав схеми розвитку природи материків у фанерозої і картосхеми палеоландшафтів.
Література
Полтавці – відомі геологи і географи (біографії. Історичні портрети). – Полтава, 2007. – С. 55–57.
Матвіїшина Ж. М. Веклич Максим Федорович / Ж. М. Матвіїшина // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2005. – Т. 4. – С. 187.
ВЕЛИКАНОВА
Тамара Яківна
(21.12.1933, м. Кременчук) – матеріало-знавець. Доктор хімічних наук (1991), професор (1992). Лауреат премії ім. Фран-цевича АН УРСР (1987), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1991).
Закінчила Київський університет (1956). Відтоді працює в Інституті проблем матеріалознавства НАН України: від 1992 року – зав. відділом фізичної хімії неорганічних матеріалів. Фахівець у галузі фізично-хімічного аналізу багатокомпонентних конденсованих металічних систем, досліджує структуру та властивості сплавів цих систем, фізико-хімічну взаємодію тугоплавких металів та взаємодію перехідних металів з неметалічними компонентами, побудову діаграм стану подвійних, потрійних та систем вищого рангу.
Професор Великанова репрезентує Україну у Міжнародній комісії з діаграм стану металічних сплавів, започаткувала Всесоюзні (від 1978 р.), Міжнародні (від 1996 р.) школи-семінари "Діаграми стану в матеріалознавстві".
Література
Картузов В. В. Великанова Тамара Яківна / В. В. Картузов // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2005. – Т. 4. – С. 202–203.
ВЕНДТ
Володимир Петрович
(30.11.1906, м. Кременчук – 29.11.1993, Київ) – фахівець у галузі хімії та біохімії вітамінів. Доктор біологічних наук (1962), професор (1969). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1980).
Вчений-подвижник, він був одним із перших серед тих, хто започаткував науку біотехнологію в СРСР, створивши школу однодумців і послідовників, а також його ім'я пов'язане з розвитком і становленням вітамінології в Україні. 1930 року Володимир закінчив Одеський хіміко-фармацевтичний інститут за спеціальністю хімік-аналітик, після закінчення якого працював на посадах наукового співробітника у Всеукраїнських інститутах патології і гігієни праці та експериментальної медицини. 1939 року, захистивши кандидатську дисертацію, обіймав посаду доцента кафедри хімії Інтендантської академії РСЧА (Харків).
3 липня 1944 року – на фронті у складі 1-го Українського фронту воював на території Польщі і Німеччини, мав бойові нагороди. Після війни почав працювати в Інституті біохімії АН УРСР і впродовж 47 років життя вченого було пов'язане з цим Інститутом. Одним із перших у світі В. П. Вендт установив можливість утворення комплексів вітамінів із білками та експериментально обґрунтував перспективу використання їх для лікування різних захворювань. За дослідження з хімії та біохімії вітаміну Д3, створення промислової технології його виробництва, впровадження в медицину і сільське господарство і була присуджена премія. Вендт – автор 200 наукових праць, 17 авторських свідоцтв.
Література
Виноградова Р. П. Вендт В. П. – фундатор біотехнології в Україні / Р. П. Виноградова // Біотехнологія. – 2008. – Т. 1. – № 2. – С. 104–101.
Морозова Р. П. Вендт Володимир Петрович / Р. П. Виноградова // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2005. – Т. 4. – С. 238–239.
ВОВК
Олексій Онуфрійович
(25.05.1928, с. Мушти, нині Решети-лівського р-ну) – фахівець у галузі гірничої механіки. Доктор технічних наук (1971), професор (1974). Заслужений діяч науки і техніки України (1998). Лауреат Державної премії Литовської РСР (1981). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1991). Має урядові нагороди СРСР.
Закінчив Харківський гірничий інститут (1951). У 1953–1957 рр. – інженер Інституту гірничої справи АН УРСР; у 1957–1965 рр. – на керівних посадах в апараті Державного комітету по науці; у 1965–1973 рр. – зав. лабораторією вибухових деформацій ґрунтів Інституту геотехнічної механіки АН УРСР. У 1975–1988 рр. – заступник директора з наукової роботи Інституту геофізики АН УРСР. Від 1988 року – в Інституті гідромеханіки НАН України: головний науковий спеціаліст, дійсний член Академії технологічних наук.
Вчений досліджує геогідродинаміку вибухових процесів, динаміку гірничих порід на основі математичних моделей з урахуванням в'язкості, дилатантного ефекту, ентропії; вивчає механізми руйнування, ущільнення та переміщення гірничої маси на відкритих та підземних розробках, вплив підземних розробок на поверхню землі, методи захисту поверхневих споруд від просідання із застосуванням енергії вибуху.
Література
Корецька Л. Ф. Вовк Олексій Онуфрійович / Л. Ф. Корецька // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2005. – Т. 4. – С. 679.
ГАРКУША
Анатолій Вікторович
(05.04.1929, Полтава – 05.12.2001, Харків) – фахівець в галузі турбінобудування. Доктор технічних наук (1983), професор (1984). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1992). Академік Академії наук вищої школи.
Закінчив Харківський механіко-машинобудівний інститут (1952). Працював на Харківському турбінному заводі (1952–1955). Від 1955 року – у Національному технічному університеті "Харківський політехнічний інститут": від 1984 року – професор кафедри турбінобудування. У 1967–1968 рр. – викладач Технологічного інституту Республіки Куба. Наукові дослідження: аеродинамічні процеси у лопаткових решітках і ступенях турбін; закономірності відривних течій і методи управління відривами потоку у каналах складної форми; задачі оптимізації аеродинамічних та конструктивних характеристик проточної частини турбомашин.
Вчений – автор 162 наукових робіт, 24 авторських свідоцтв і міжнародних патентів на винаходи.
Література
Гладка М. О. Гаркуша Анатолій Вікторович / М. О. Гладка // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т. 5. – С. 401.
ДУБЕНКО
Євген Григорович
(22.05.1929, с. Потоки, нині Кремен-чуцького р-ну) – лікар-невролог. Доктор медичних наук (1969), професор (1970). Заслужений діяч науки УРСР (1984). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1993). Академік Академії наук вищої школи (1993).
Закінчив Харківський медичний інститут (нині університет) (1954). Відтоді і працює там: у 1971–2002 рр. – завідуючий, професор кафедри нервових хвороб, від 2005 – професор кафедри загальної практики – сімейної медицини. Один із основоположників вчення про судинну патологію мозку та профілактику ангіоневрології. Розробив принцип ранньої діагностики і профілактики гострих та хронічних порушень мозкового кровообігу, за що і удостоєний премії. Євген Григорович описав механізм формування початкової недостатності кровообігу мозку при атеросклерозі. Вивчає патогенез епілепсії, мігрені, демієлінізуючих захворювань. Під його керівництвом створені напрямки вивчення атеросклерозу у людей різних професій, хвороби Паркінсона. Вчений є автором більше 300 наукових робіт, з них п'яти монографій. Під його керівництвом підготовлено 6 докторських та 40 кандидатських дисертацій. Дубенко створив велику школу клініцистів-неврологів та вчених.
Література
Бойко В. В. Дубенко Євген Григорович / В. В. Бойко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2008. – Т. 8. – С. 458.
ЄМЕЦЬ
Олег Олексійович
(15.03.1957, Полтава) – математик. Доктор фізико-математичних наук (1997), професор (1998). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2009).
Закінчив Харківський інститут радіоелектроніки (1979). Працював у Полтавському національному технічному університеті (1983–2004): у 1987–1990 рр. і 1990–1998 рр. – завідуючий кафедрою вищої математики, інформатики та математичного моделювання; від 2004 року – завідуючий кафедрою математичного моделювання та соціальної інформатики Полтавського університету економіки і торгівлі. Розробляє методи евклідової комбінаторної оптимізації, питання теорії евклідових комбінаторних множин, застосування системного аналізу.
На сьогоднішній день є автором та співавтором більше ніж 250 наукових на методичних публікацій. За період роботи завідувачем кафедри математичного моделювання та соціальної інформатики в університеті було ліцензовано спеціальність "Соціальна інформатика".
Наукові інтереси – системний аналіз економічних систем, теорія оптимізації та математичне моделювання, економіко-математичне моделювання в регіональній економіці.
Література
Соловйов В. В. Ємець Олег Олексійович / В. В. Соловйов // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2009. – Т. 9. – С. 406.
ЖИВОТКОВ
Леонід Олександрович
(20.01.1937, с. Остапівка Лубенського р-ну) – вчений-агроном, селекціонер. Доктор сільськогосподарських наук (1997), про-фесор (1997). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1997). Має орден "За заслуги" 3-го ступеня (1997).
Закінчив Ленінградський сільськогосподарський інститут (1960). Працював агрономом, старшим науковим співробітником, заступником директора з наукової роботи дослідно-селекційної станції (Черкаська обл.); від 1969 року – у Миронівському інституті пшениці УААН: зав. відділом селекції зернових культур, у 1974 – 1983 рр. – заступник директора, у 1983 – 2000 рр. – директор, зав. відділом селекції пшениці, лабораторії міжнародних досліджень озимої пшениці; водночас від 1998 року – профессор кафедри селекції і насінництва Білоцерківського аграрного університету. У 2002– 2006 рр. очолював селекційно-насінницький центр, був науковим консультантом. Вчений удосконалив метод біологічної і реальної продуктивності рослин; запропонував нову модель селекційного процесу зернових колосових культур із застосуванням поля та споруд штучного клімату. Співавтор низки сортів зернових колоскових культур, зокрема, озимої пшениці Миронівська 25, 27, 28, 30, Добірна, Деметра, ярої – Елегія Миронівська, озимого ячменю Паллідум 77, ярого – Цезар, Аскольд.
Література
Животков Леонід Олександрович // Вчені-генетики, селекціонери та рослинники. – К., 2003 – Кн. 7. – С. 57.
Корчинський А. А. Животков Леонід Олександрович / А. А. Корчинський // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2009. – Т. 9. – С. 555.
ЗАБАРА
Станіслав Сергійович
(25.01.1934, Полтава) – фахівець у галузі обчислювальної техніки. Доктор технічних наук (1980), професор (1988). Заслужений діяч науки і техніки України (2009). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1976), Державної премії СРСР (1981).
Закінчив Київський політехнічний інститут (1956). Відтоді працював в Інституті кібернетики НАН України: інженер, зав. лабораторією елементарної бази ЕОМ (1960–1966), керівник розробок елементарної бази машин "Дніпро", МІР, М 2000, М 3000, а також першої в СРСР клавішної електронної машини, у 1986–2002 рр. – зав. відділом автоматизованого проектування радіоелектронної апаратури. У 1966–1986 рр. – у Виробничо-технічному об'єднанні "Електронмаш": начальник СКБ, від 1971 року – заступник генерального директора, головний конструктор машин М 4030, заступник головного конструктора міжнародної системи малих ЕОМ (1976–1986), головний конструктор Міністерства приладобудування СРСР. Від 2002 року – декан факультету інформатики, водночас зав. кафедрою інформаційних технологій і програмування Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна".
Література
Бобко М. В. Забара Станіслав Сергійович / М. В. Бобко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2010. – Т. 10. – С. 11.
ЗАГОРОДНІЙ
Анатолій Глібович
премії України в галузі науки і техніки (2005). Має орден "За заслуги" 3-го ступеня" (2008).
Закінчив Харківський університет (1972). Відтоді працює в Інституті теоретичної фізики НАН України: з 1996 року – зав. відділом моделювання плазмових процесів, з 2002 року – директор. За сумісництвом – професор кафедри фізико-математичних наук Національного університету "Києво-Могилянська академія" (1992–2005) та кафедри квантової теорії поля, фізичного факультету Київського університету (1996). Головний учений секретар НАН України (2009). Наукові дослідження: розробив статистичну теорію просторово-обмежених плазмово-молекулярних систем; послідовну кінетичну теорію запорошеної плазми і сформулював строгі мікроскопічні порівняння й ланцюжок рівнянь Боголюбова для такої плазми; розвинув теорію гальмівного випромінювання у плазмово-молекулярних системах, яка послідовно враховує усі можливі процеси розсіювання.
Література
50-річчя члена-кореспондента НАН України А. Г. Загороднього // Вісник НАН України. – 2001. – № 1.
Засенко В. І. Загородній Анатолій Глібович / В. І. Засенко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2010. – Т. 10. – С. 78.
ЗАТЕНАЦЬКИЙ
Яків Павлович
(06.11.1902, с. Велика Кохнівка, нині у складі м. Кременчук – 27.05.1986, Київ) – мистецтвознавець. Доктор мистецтво-знавства (1966), професор (1968). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1971).
Закінчив Комуністичний університет ім. Артема (1931). У 1930-х рр. працював у Державному музеї Т. Шевченка в Києві, відіграв вирішальну роль у врятуванні фондів музею під час боїв за Київ 1941року. Після Другої світової війни – директор Державного музею українського образотворчого мистецтва; працював в Академії наук України та Академії архітектури.
Вчений – автор понад 150 наукових і науково-популярних праць, серед яких центральнее місце займають дослідження мистецької спадщини Т. Г. Шевченка, він – упорядник академічного зібрання творів Т. Шевченка у 10 т., чотиритомного видання "Т. Г. Шевченко. Мистецька спадщина". За участь у підготовці і виданні 6-томної "Історії українського мистецтва" Затенацькому і було присвоєно звання лауреата.
Література
Ханко В. М. Затенацький Яків Павлович / В. М. Ханко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2010. – Т. 10. – С. 358.
Ротач П. П. Затенацький Яків Павлович / П. П. Ротач // Ротач П. П. Полтавська Шевченкіана: спроба обл. (крайової) Шевченківської енциклопедії: у 2-х кн. – Полтава, 2005. – Кн. 1: А–К. – С. 276.
Темченко В. Дослідник Великого Кобзаря / В. Темченко // Зоря Полтавщини. – 1984. – 8 січ.
Костюк Ю. Перо щедре, багатогранне / Ю. Костюк // Культура і життя. – 1982. – 14 листоп.
ЗІНЧЕНКО
Василь Іванович
(26.10.1924, с. Вербки Семенівського р-ну – 22.08.2009, Ялта (Крим)) – фахівець у галузі виноробства. Доктор технічних наук (1988), професор (1990). Заслужений діяч науки і техніки України (1995). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1992).
Закінчив Одеський сільськогосподарський інститут (1949). Працював на виробництві; у 1952–1955 рр. – державний інспектор з якості вин Міністерства харчової промисловості СРСР; у 1956–1959 рр. – головний інженер та директор Берегівського винзаводу; у 1959 році – в Інституті винограду і вина "Магарач" УААН (Ялта); у 1965–1975 рр. – зав. кафедрою виноробства Кишинівського політехнічного інституту. Наукові дослідження: технологічне значення у виноробстві полісахаридів винограду і вина; технології перероблення винограду, виробництва виноматеріалів, стабілізація вин. Вчений обгрунтував теоретичні основи й режими потокової технології оброблення виноматеріалів і соків з використанням неорганічних природних синтетичних сорбетів, органічних матеріалів та ферментних препаратів.
Література
Василий Иванович Зинченко: К 80-летию со дня рождения // Виноградарство и виноделие. – 2004. – № 6.
Якушина Н. А. Зінченко Василь Іванович / Н. А. Якушина // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2010. – Т. 10. – С. 598.
ЗЮЗЬКЕВИЧ
Микола Петрович
(22.10.1938, с. Князищево Білорусь) – гірничий інженер-геолог, кандидат геоло-гічних наук (2003), має звання "Почесний розвідник надр" (1998), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1985).
Закінчив гірничий техінкум (1958), Львівський університет (1967). Пройшов шлях від польового геолога до головного геолога підприємства "Полтаванафтогеологія".
Науково-виробнича діяльність Миколи Петровича пов'язана з пошуками родовищ нафти і газу у Дніпровсько-Донецькій западині. Він брав участь у відкритті більше 50-и нафтогазових родовищ, в тому числі таких значних, як Яблунівське, Глинсько-Розбишівське, Рудівсько-Червонозаводське (Полтав-щина), Тимофіївське, Анастасівське (Сумщина). За відкриття та ефективну розвідку Яблунівського нафтогазоконденсатного родовища на Полтавщині і була присуджена премія. У співавторстві з іншими дослідниками Микола Петрович опублікував 40 наукових статей (статті у фахових виданнях та тези доповідей), в т. ч. одну монографію з питань нафтогазової геології – "Нафтогазоносний потенціал Південного Сходу Дніпровсько-Донецької западини" (1996).
Література
Зюзькевич Микола Петрович // Полтавці – відомі геологи і географи (біографії. Історичні портрети). – Полтава, 2007. – С. 64–65.
ІЩЕНКО
Анатолій Якович
(01.01.1932, м. Карлівка Полтавської обл.) – фахівець у галузі металознавства та зварювання металів. Доктор технічних наук (1983), член-кореспондент НАН України (1997). Лауреат премії Ради Міністрів СРСР (1988), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1995). Заслужений діяч науки і техніки України (2002).
Закінчив Київський політехнічний інститут (1956). Працював на заводі авіаційної промисловості п/с № 78. Від 1961 року – в Інституті електрозварювання НАН України: від 1987 року – зав. відділом фізико-математичних процесів зварювання легких металів і сплавів. Напрями наукової діяльності: явища, які відбуваються в зоні зварювання, дослідження умов доброякісного формування зварювальних з'єднань; зварюваність нових алюмінієвих сплавів різноманітних систем легування, зварюваність різнорідних матеріалів; мікроструктурні перетворення в зоні термічно зміцнених алюмінієвих сплавів і змінювання фізико-хімічних властивостей зварних з'єднань під впливом різноманітних експлуатаційних факторів, зокрема температури в широкому діапазоні, агресивних середовищ, характеру напруженного стану, наявності концентратів напруги. Вчений досліджує принципові технології лазерного і електронно-променевого зварювання алюмінієвих сплавів, технології зварювання однорідних і різнорідних матеріалів.
Література
Корнієнко О. М. Іщенко Анатолій Якович / О. М. Корнієнко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2011. – Т. 11. – С. 599.
70-річчя члена-кореспондента НАН України А. Я. Іщенка // Вісник НАН України. – 2002. – № 1.
КВАСНИЦЬКИЙ
Олексій Володимирович
(25.02.1900, с. Лиса Гора Миколаївської обл. – 27.11.1989, Полтава) – вчений-фізіолог, основоположник укр. школи дослідників репродуктивної біології с.-г. тварин, педагог. Академік АН УРСР (1951), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1960), Герой Соціалістичної Праці (1966). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1974). Кавалер багатьох орденів і медалей.
1925 року закінчив Кам'янець-Подільський с.-г. інститут, працював на Дніпропетровщині, Вінничині. З 1931 по 1989 рік – науковий співробітник Полтавського науково-дослідного інституту свинарства (нині – Інститут свинарства ім. О. В. Квасницького НААН України), водночас у 1936–1971 рр. – завідуючий кафедрою анатомії і фізіології Полтавського с.-г. інституту.
Вчений – автор 20 винаходів та понад 200 наукових праць з фізіології тварин: травлення, розмноження, штучного осіменіння, міжпородної трансплантації, розробки фізіологічних методів підвищення продуктивності тварин. Поряд із науковою роботою він вів активну громадську діяльність.
Література
Самородов В. М. Квасницький Олексій Володимирович / В. М. Самородов // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2012. – Т. 12. – С. 558.
Квасницький Олексій Володимирович // Герої землі Полтавської : довідник: у 12 вип. – Полтава, 2011. – Вип. 2: Герої Соц. Праці. – С. 34.
Коробка Л. Піонерами стають у зрілі роки / Л. Коробка // Полтавський вісник. – 2010. – 26 лют. – С. 8.
КИРИЧОК
Іван Федорович
(13.01.1937, с. Черевки Миргородського р-ну) – фахівець у галузі механіки деформів-ного тіла. Доктор фізико-математичних наук (1992). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1993).
Закінчив Київський університет (1964). Від 1963 року працював у відділі термопружності Інституту механіки ім. С. П. Тимошенка НАН України: від 1992 року – провідний науковий співробітник. Наукові дослідження вченого: теорія і методи розв'язання задач термов'язкопружності й електротермов'язкопружності тонкостінних елементів з урахуванням взаємодії механічних теплових та електричних полів, залежності властивостей матеріалу від температури, фазових переходів, фізичних і геомагнітних нелінійностей при циклічному навантаженні.
Література
Иван Федорович Киричок (к 70-летию со дня рождения) // Прикладная механика. – 2007. – Т. 43. – № 1.
Карнаухов В. Г. Киричок Іван Федорович / В. Г. Карнаухов // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2013. – Т. 13. – С. 66.
КОВАЛЕНКО
Віктор Федорович
(01.01.1940, с. Власівка Глобинського р-ну) – вчений-зоотехнік. Доктор біологічних наук (1988), професор (1997), академік НААН України (1995). Лауреат Державної премії України в налузі науки і техніки (2004).
Закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут (1964), відтоді працює в Інституті свинарства НААН України (Полтава): зав. відділом технології промислового виробництва свинини (1972–1974), зав. лабораторією фізіології (1982–1986), заступник директора з наукової роботи (від 1987 року); водночас у 1991–1996 рр. – зав. кафедрою екології Полтавського національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка.
Вчений вивчає вуглеводний, білковий, жировий та мінеральний обміни в організмі свиноматок та їхній вплив на продуктивність і розвиток ембріонів. Він встановив відсутність фосфолітичного шляху розщеплення глікогену в ендометрії та плодових оболонках. Запропонував способи відновлення порушеної відтворювальної функції свиноматок, зниження рівня ембріональної смертності, підвищення багатоплідності; нові прилади обладнання для штучного осіменіння свиней; систему відтворення поголів'я свиней у господарствах різної потужності.
Література
Іваненко П. І. Коваленко Віктор Федорович / П. І. Іваненко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2013. – Т. 13. – С. 438.
Зубець М. В. Коваленко Віктор Федорович / М. В. Зубець // Вчені у галузі тваринництва. – К., 1998. – Кн. 1.
КОВАЛЕНКО
Петро Іванович
(05.01.1939, с. Пальміра Золотоніського р-ну Полтавської обл.) – фахівець у галузі гідромеліорації. Доктор технічних наук (1978), професор (1982), академік НААН України (1990), академік РАСНГ (1998), італійської аграрної академії (2001). Заслужений діяч науки і техніки України (1997). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1998).
Закінчив Український інститут інженерів водного господарства (1962). Відтоді працює в інституті "Укрдіпроводгосп".
Наукові дослідження: автоматизація управління технологічними процесами у меліоративних системах, охорона довкілля шляхом раціонального використання водних та енергетичних ресурсів. Під керівництвом вченого розроблено нові методи й технології ресурсоощадливого управління водорозподілом при зрошенні за схемами з каскадним регулюванням об'ємів води у б'єфах каналів, конструкції гідротехнічних споруд з автоматичними регуляторами рівня і витрат води гідравлічних та електричних дій.
Коваленко – автор основоположних праць з автоматизації управління водорозподілом і поливом. Він розробив методологію уніфікації і типізації інженерних рішень у водогосподарській галузі. Петро Іванович – автор понад 300 наукових праць, у т. ч. 10 монографій, 23 винаходів і патентів, підготував понад 20 кандидатів і докторів наук. Від 1974 року – директор Інституту гідротехніки і меліорації УААН, голова Наукового центру "Меліорація", член Міжнародної комісії з іригації та дренажу, гідравлічних досліджень.
Література
Трошина Т. І. Коваленко Петро Іванович / Т. І. Трошина // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2013. – Т. 13. – С. 452.
Коваленко Петро Іванович // Хто є хто на Полтавщині: довідково-біогр. видання. – К., 2003. – Кн. 1. – С. 88.
Михайлов Ю. О. Коваленко Петро Іванович / Ю. О. Михайлов // Вчені у галузях механізації і електрифікації та меліорації. – К., 2000. – Кн. 3.
КРАСОВСЬКИЙ
Сергій Сергійович
(1933, Полтава – 12.12.2002, Київ) – фахівець в галузі геофізики. Доктор геолого-мінералогічних наук (1980), професор (1992), двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1984; 1995).
Закінчив Київський університет (1956). Працював у геофізичних партіях тресту "Укргеофізрозвідка". У 1970–1973 рр. – заступник директора Інституту геофізики АН УРСР, у 1973–1974 рр. брав участь в експедиції НДС "Академік Вернадський" в Атлантичному океані. З 1985 року вчений викладає в Київському університеті, читає лекції в інших вузах України, керує школами молодих геофізиків.
В Україні під керівництвом вченого створені об'ємні детальні щільнісні моделі земної кори та верхньої мантії, вперше обґрунтований прогноз речовинного складу глибинних структур, він виявив основні закономірності щільнісних моделей різних типів глибинних структур у різних регіонах для платформ, щитів, орогенів, западин, рифтогенів.
За участь в циклі по дослідженню глибинної будови України та підготовці 8-томної монографії "Літосфера Центральної і Східної Європи" в складі колективу співавторів Красовський і став лауреатом премії. В творчому доробку вченого більше 190 наукових публікацій, він є автором багатьох монографій.
Література
Красовський Сергій Сергійович // Полтавці – відомі геологи і географи (біографії. Історичні портрети). – Полтава, 2007. – С. 66–68.
Сергей Сергеевич Красовский. Потери науки // Геофизический журнал. – 2003. – Т. 25. – № 3. – С. 201–203.
КУЛИК
Михайло Миколайович
(1940 р. н., м. Зіньків Полтавської обл.) – фахівець у галузі загальної енергетики. Доктор технічних наук (1979), професор (1986), академік НАН України (2000). Лауреат премії ім. С. О. Лебедєва НАН України (1994), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1999), премії ім. В. М. Хрущова НАН України (2002). Заслужений діяч науки і техніки України (2003).
1963 року закінчив Харківський політехнічний інститут. Від 1966 року – у Національній академії наук: науковий співробітник, завідувач відділом, директор Інституту загальної енергетики. Проводить дослідження в галузі оптимізації розвитку та управління функціонуванням паливно-енергетичного комплексу, його галузевих та регіональних систем, займається розробками з довгострокового прогнозування попиту на паливно-енергетичні ресурси в умовах перехідної економіки, оптимізації паливно-енергетичних балансів, обсягів імпорту та експорту паливно-енергетичних ресурсів. Теоретичні дослідження вченого послугували науковою базою створення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року. Цей фундаментальний проект був схвалений урядом України у 2006 році. Кулик М. М. є автором більше 200 наукових праць, серед яких 11 монографій, під його керівництвом підготовлено 18 кандидатів і докторів наук. Він виконує значну науково-організаційну роботу, керує секцією Наукової ради НАН України з комплексної проблеми "Наукові основи електроенергетики".
Література
Кулик Михайло Михайлович // Зіньківщина: історико-краєзнавче видання. – Полтава, 2006. – С. 607–608.
|
