|
ПИСЬМЕННИК, МОВОЗНАВЕЦЬ, ГРОМАДСЬКИЙ ДIЯЧ
Інформаційно-методичні матеріали до 115-ї річниці
від дня народження Б. Д. Антоненка-Давидовича
Письменник, мовознавець, громадський діяч : інформаційно-методичні матеріали до 115-ї річниці від дня народження Б. Д. Антоненка-Давидовича / уклад. Потуремець В. В. – Полтава, 2014. – 12 с.
Методичні рекомендації, присвячені життєвому і творчому шляху патріота, письменника, мовознавця, громадського діяча Б. А. Антоненка-Давидовича, містять в собі розробки книжкової виставки-персоналії, вечора портрета та питання обговорення повісті "Слово матері". Даються також списки видань творів ювіляра та матеріалів про його життя і творчість.
Ім'я Бориса Антоненка-Давидовича сучасному читачеві, напевно ж, небагато що може сказати. Протягом кількох десятиліть більшість його творів не видавалася й не перевидавалася, а в сімдесяті й вісімдесяті роки навіть саме його ім'я було піддане анафемі з негласною, але суворою забороною згадувати в будь-якому, навіть у негативному контексті. Славний син України Б. Антоненко-Давидович належав до тих людей, для яких національна ідея "була понад усе, навіть понад власне життя". Його називають великим Українцем, нескореним і себе гідним, справжнім аристократом духу, винятково чесним і відвертим, лицарем правди і добра, який подав нам урок незламності, останнім могіканом з періоду розстріляного відродження, популярним і високошанованим учителем, наставником молодих письменників-шістдесятників, одним з найпорядніших українських письмен-ників ХХ століття.
Його вважають талановитим письменником з широким діапазоном творчих інтересів і зацікавлень, із розмаїтою мистецькою палітрою романіста, повістяра, оповідача і репортера, публіциста й літературознавця, перекладача й мовознавця, автора понад трьох десятків оригінальних книжок. Більшість творів Антоненка-Давидовича, написаних і опублікованих у 20-х роках, були вилучені з літературного процесу й зачинені у спецсховищах як "ущербні", "ідейно шкідливі". Вони не були відомі навіть літературознавцям. Тяжкі випробування випали на його письменницьку й людську долю. На вершині читацького визнання — арешт, в'язниця і довга дорога через роки неволі й сибірські табори. Це український письменник, один із небагатьох, кому судилося повернутися з ГУЛАГу й розповісти про нього людям. Письменник виняткової спостережливості й психологічної чутливості, з виразним тяжінням до зображення трагедійного в житті ("Синя волошка", "Пиріжки", "Смерть"). Його також цікавили теми переродження людини відповідно до зміни влади, переорієнтація її психології й поведінки; тяжке життя в'язнів у таборах смерті; збереження рідної мови й традицій українського народу. Особливої уваги заслуговують "Сибірські новели" письменника як визначне явище в мистецькому житті. Це правда про стероризовані у ХХ ст. народи, реалістичне й драматичне відтворення їхнього життя, філософське осмислення причин тих численних конфліктів і жорстокостей, які становили суть радянської тоталітарної системи. Свої табірні новели Б. Антоненко-Давидович почав писати вже після короткочасної відлиги, коли клімат у країні різко змінився, почалося "закручування гайок". Отож письменнику "неймовірно важко писалося, а ще важче було зберегти написане", оскільки на його квартирі неодноразово робилися обшуки й вилучення рукописів, а тому він змушений був надсилати їх в Москву до Ярини Голуб, своєї доньки. "Сибірські новели" - цікаві зразки невигаданої прози, за змістом і характером чимось схожі з циклом "Колимських оповідань" В. Шаламова. Але кожен із авторів оповів свій трагічний соціально-політичний і життєвий досвід, свою особисту гірку пам’ять, у яких, мов у краплі води, відбито невелику частку трагічної пам’яті народу.
У 1992 році письменнику посмертно було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка за збірку "Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки".
Борис Антоненко-Давидович народився 5 серпня 1899 року в сім’ї залізничника Давидова в Ромнах. Гімназію скінчив в Охтирці. Згодом повернув собі прізвище Давидович — так прозивали його давнього предка Антоненка, який задушив голими руками ведмедя. Вступив до Харківського університету, а навесні 1918 року покинув навчання і пішов служити в армію Української Народної Республіки. Спочатку в Запорізькій дивізії полковника Болбочана, потім — Селянській. Учився в Юнацькій військовій школі, був комендантом Маріуполя. Із тодішніх вражень постало оповідання "Шурабуря". У 1920 р. вступив до КП(б)У, через рік вийшов. Був ув’язнений у Лук’янівській тюрмі в Києві. В 1923–1934 рр. написав драму "Лицарі абсурду", повісті "Смерть", "Тук-тук" та інші. В 1935 р. - арешт, ув’язнення. Незважаючи на тортури, підслідний гідно тримався до кінця і ще на першому допиті не поласився на обіцянку слідчого Хаєнка зберегти йому "мерзенне життя", якщо назве спільників. "Я не знаю, які у вас є засоби впливу на в’язнів під слідством, та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими способами вам пощастило зламати мене і я виказав би вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і навіть коли б ви не тільки дарували мені моє "мерзенне", як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я б повісився на першому сучку. Тому що таким людям, як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би". Навіть його інший мучитель Хаст змушений був визнати у своєму підслідному "такого ворога, якого можна поважати", "закоренілого ворога, але стійкого".
Реабілітований 1956-го, поновлений у Спілці письменників. У партії "поновлюватися" не захотів. Написав роман "За ширмою", цикл "Сибірські новели". Росіяни порівнювали його із Солженіциним. 8 травня 1984 р. помер у Києві, похований на Лісовому кладовищі. Спогади Бориса Антоненка-Давидовича "На шляхах і роздоріжжях" — це не тільки неупереджене, чесне дослідження письменника й мислителя, а й вирок системі, яка за свій політичний ідеал мала давно збанкрутілий більшовизм. Це й було центральною темою домашньої лектури, якою гостинний господар, починаючи від 1957 року, коли повернувся з двадцятидвохрічної неволі до Києва, майже щодень "частував" спраглих правди молодих українських патріотів, запалюючи їх до опору й дії, до втілення в життя мети — незалежної української державності. Він був взірцем і наставником для хвилі дисидентського руху 60-х років. Письменник разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом написав знаменитий лист до ЦК КПУ на захист Валентина Мороза, за що й потрапив в особливу немилість до компартійних можновладців та КДБ, а в милості в них він і не був ніколи. Старання народного професора були не марними: число нових борців щороку більшало, опір їхній дужчав… Тож можна зрозуміти страх і підступність кадебістських церберів імперії, і те, що спогади письменника знищувалися як такі, що "не мають історичної та матеріальної цінності", теж характерне для сваволі й беззаконня радянських органів держбезпеки.
До 115-ї річниці від дня народження письменника, яка буде відзначатися 5 серпня, слід організувати виставку одного автора "Людина – легенда. Лицар честі і совісті" за таким планом:
Цитата "Я вдячний долі, що пустила мене в світ українцем"
Б. Антоненко-Давидович
1 розділ: Життєвий шлях страдника і борця.
2 розділ: Літературна творчість Б. Антоненка-Давидовича.
3 розділ: Спогади соратників і друзів.
Б. Антоненко-Давидович писав і вірші. У хвилини тяжкої туги за батьківщиною народилися ці рядки:
"І знов мені наснився Київ,
Дніпро, гаї і та весна,
Що вже давно мене не гріє,
Що їй нема вже вороття.
Прокинувсь я і серед ночі
Занив нараз душевний біль,
А голос в темряві шепоче:
Надходить черга і тобі.
Отут між сопками, в долині
Сконають мовчки твої дні,
А все життя і Україна -
То лиш глухі химерні сни…"
А в "Листі у невідоме", написаному після чотирьох років табірних поневірянь, благав свою неприхильну долю:
"Такий байдужий на чужині,
Хотів би я лише одно -
Аби хоч вмерти на Вкраїні,
Коли вже жити не дано."
Цю поезію можна використати при проведенні серед старшокласників уроків патріотизму "Письменник – патріот", "Шляхетний, мужній, мудрий українець", "Інакше жити він не міг".
Для народу, котрий так довго змучено страждав, проливав свою кров, немає нічого жахливішого, ніж втратити свою суверенність. Тепер "наші воріженьки не гинуть, як роса на сонці", а завойовують наш інформаційний простір, грубо витісняють нашу мову. Ось чому зараз актуальним як ніколи стає патріотичне виховання, популяризація української мови серед молоді.
Якщо з українською мовою
В тебе, друже, не все гаразд,
Не вважай її примусовою,
Полюби, як весною ряст.
Примусова тим, хто цурається,
А хто любить, той легко вчить.
І журлива вона, й піднесена,
Тільки фальш для неї чужа.
В ній душа Шевченкова й Лесина,
І Франкова у ній душа,
Дорожи Українською мовою.
Рідна мова – основа життя.
Хіба мати бува примусовою?
Непутящим буває дитя.
(Дм. Білоус)
Духовність, мова були для письменника завжди на першому місці і в період молодості, і тюремного ув’язнення, заслання і похилого віку. Оздоровлення української мови було для літнього вже письменника другим диханням. Можна також сказати, що Борис Антоненко-Давидович теж "вложив свою душу" в розвиток української мови. Він залишив по собі помітний слід як мовознавець. Статті про мову, які окремо друкувались в українських літературознавчих журналах, були зібрані в книжку "Як ми говоримо", що побачила світ у видавництві "Радянський письменник" в 1970 році. Ця книга мала велику популярність і декілька разів перевидавалась.
Один із його творів, а це есей "Чому я пишу українською?" містить надзвичайно цікаві спогади видатного письменника про власний досвід формування національної і мовної свідомості. Вони торкаються й досі актуальних для українців проблем вибору мови спілкування та мовного самоствердження. Цей твір Б. Антоненко-Давидовичем був написаний улітку 1967 р., щоб узяти участь у полеміці, яка розгорнулась у всесоюзній пресі з приводу статті А. Агаєва, який запропонував письменникам національних республік СРСР переходити у своїй творчості на російську мову, бо це, мовляв, сприятиме створенню єдиної культури комуністичного суспільства. Есей Б. Антоненка-Давидовича був відповіддю на цю пропозицію. У ньому Борис Дмитрович обґрунтував протилежну думку про цінність рідної мови для творчої реалізації.
Великий вплив на формування українського світогляду малого Бориса мала бабуся Олександра. Вона засуджувала свого сина, Борисового батька, за те, що він відірвався від свого роду й землі, поїхавши в "Московщину". Мову онука бабуся вважала чужою, "панською" і через це недолюблювала малого. Дні, проведені в бабусі Олександри, не минули для майбутнього письменника марно. На власному досвіді він переконався, що українська мова - не наріччя або не зіпсована російська мова, як намагалися його переконати згодом вчителі в гімназії, а окрема мова. Бабуся Олександра грала з онуками в різні ігри, співала українських народних пісень, розповідала про визвольні війни українського народу. Знання про них вона черпала не з книжок, бо заледве вміла читати. Оповіді її ґрунтувалися на народних переказах, які з давна передавалися з уст в уста. Саме такі носії народної пам’яті були в кожному селі і зберігали, на противагу сфальшованій офіційній імперській історіографії, автентичну усну історію, створену самим народом, що жила в піснях, думах, переказах. Бабуся Б. Антоненка-Давидовича належала до тих представників старшого покоління колишнього селянського середовища, що володіли знаннями усної історії, яка відображала колективний народний погляд на події минулого. Ці старші люди, виховуючи молодше покоління, вважали за обов’язок передати їм свої знання. А ще бабусині оповіді про минулі події, в яких козаки поставали відважними вояками, були вписані у довкілля, в його природні реалії. Наприклад, Мазепина гора, куди родина їздила збирати ягоди, поставала як місце, де колись "наші козаченьки" три дні билися зі значно чисельнішим ворожим військом, але воліли за краще загинути, ніж здатися в полон. Таким чином, усна історія краю, яку бабуся переповідала онукам, виявилася одним із важливих чинників пробудження української національної свідомості майбутнього письменника.
Наступний етап його життєвого шляху пов'язаний із переїздом родини з Брянська до Охтирки. Тут хлопчик потрапив у середовище, яке в мовному плані відрізнялося і від брянського, і від недригайлівського. Мовну ситуацію в Охтирці визначала диглосія, тобто протиставлення двох мов за різними сферами використання. Поділ сфер вживання двох мов на "високу" й "низьку", коли українська мова була, як зазначає письменник, "мовою вулиці, базару, особливо ярмарку", а російська – мовою науки, культури, технічного прогресу. Вчителі в гімназії прищеплювали учням презирство до мови "некультурних хохлів", висміюючи навіть український акцент. А книгою, яка мала найбільший вплив на Бориса Антоненка-Давидовича, був "Кобзар" Т. Г. Шевченка. У нього з’явилося переконання, що українською мовою, всупереч твердженням гімназійних учителів, можна писати. Майбутній письменник вже свідомо починає відшукувати книги, написані українською мовою і зачитується "Історією України-Руси" М. Аркаса, оповіданнями Івана Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, В. Винниченка, вчить вірші Лесі Українки, Олеся, Вороного. Коли вже після революції 1917 року, після пережитих бурхливих подій, у яких Б. Антоненко-Давидович брав активну участь, у ньому прокинувся потяг до письменницької праці, перед ним уже не стояло питання, якою мовою писати. В авторському вступі до книги "Як ми говоримо" письменник написав: "Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою". Тут він теж акцентував свою увагу на деформаціях мовної ситуації в Україні. На жаль питання української мови є актуальними й зараз, а тому слід роботи письменника "Як ми говоримо" та "Чому я пишу українською?" використовувати при популяризації української мови і літератури.
З учнівською та студентською молоддю до ювілейної дати письменника в книгозбірнях доцільно провести вечір-портрет "Шляхетний, мужній, мудрий українець" за планом:
1. Літературна творчість письменника.
2. Б.Антоненко-Давидович і диседентський рух 60-х років.
3. Боротьба письменника за незалежність України, за чистоту української мови.
В координації з вчителями української літератури доцільно зі старшокласниками провести обговорення програмового твору Б. Антоненка-Давидовича повісті "Слово матері". Примірні питання для обговорення:
1. Засудження в повісті тих, хто забув до якого роду і народу вони належать.
2. Осмислення автором виховних ідеалів традиційної української сім’ї.
3. Осуд прислужництва, національної байдужості людей, що зрікаються всього рідного заради "огризків панського столу" (образ Зіньки).
4. Схвалення письменником природного почуття власної гідності простого люду.
Письменник прожив надзвичайно цікаве, але й тяжке життя, випив чашу до дна. Не раз довелося побувати і на коні і під конем. За своє місце в українській літературі письменник писав: "За всіх часів і обставин мене бентежило і бентежить тільки одне: писати так, щоб у якійсь мірі мати підстави сказати своїй музі Шевченківськими словами:
"Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою."
В далекому 1943 року на нарах бараку в концтаборі БАМЛАГу Б. Антоненко-Давидовичем був написаний вірш "Апеляція до майбутнього", в якому він звертається до нащадків з такими словами:
Ви, далекі майбутні, крізь довгі роки
Це до вас моє слово останнє,
Не судіть ви жорстоко мій час тяжкий
І моє тяжке безталання.
Там, в наступних далеких роках,
Коли станеться все по всьому,
Не судіть нас по наших ділах,
А судіть нас по нашому болю.
Твори Б. Д. Атоненка-Давидовича
Твори : у 2т. / Б. Д. Антоненко-Давидович. – К. : Наукова думка,1999. – 2 т. – (Бібліотека української літератури. Новітня українська література).
Вибрані твори. – К. : Грамота, 2006. – 336 с. – (Шкільна бібліотека)
Бабині казки: оповідання, новели. – Львів : Каменяр, 1991. – 152 с.
Слово матері : повісті і новели для ст. шк. віку. - К. : Веселка, 1993. – 415 с.
Смерть. Сибірські новели. – Харків : Фоліо, 2012. – 379 с.
Твори про життя і творчість Б. Д. Антоненка-Давидовича
Антоненко-Давидович Борис Дмитрович: (24.07(5.08)1899, м. Ромни (колишнє передмістя – Засулля), Сумська обл. – 8.05.1984, Київ) // Шевченківські лауреати 1961- 2001. – К., 2001. – С. 21-23.
Борис Антоненко-Давидович: (1899-1984) письменник, мовознавець, громадський діяч // Все для вчителя. – 2005. – № 1-2. – С. 4.
Від "смерті" - в безсмертя: Б.Антоненко-Давидович та його доробок у ретроспекції часу // Качуровський І. Променисті сильветки. – К., 2008. – С. 313-326.
Голуб Я. Мій батько – Борис Антоненко-Давидович: спогади. – Полтава : Криниця, 1995. – 29 с.
Доріченко О. Хресна дорога / О. Доріченко // Київ. – 2003. – № 9. – С. 141-143.
Масенко Л. Чому я пишу українською? Антоненко-Давидович про власний досвід формування мовної політики та національної свідомості / Л.Масенко // Слово Просвіти. – 2012. – 19-25 квіт. (ч.16). – С. 4-5.
Кулиняк Д. Подвиг його життя: 105 років тому народився Б. Д. Анто-ненко-Давидович / Д. Кулиняк // Молодь України. – 2004. – 6 серп. – С. 2.
Пасько А. Життя величальне і страждальне / А. Пашко // Літ. Україна. –2008. – 18 верес. – С. 1.
Привалова С. Життя і творчість письменника-земляка Б.Антоненка-Давидовича / С. Привалова // Укр. література в загальноосвітній школі. – 2003. – № 1. – С. 37-42.
Чуб Д. Борис Антоненко-Давидович: життя і творчість / Дмитро Чуб. – Мельборн : Ластівка, 1979. – 32 с.
Шугай О. Щоб жити без ширм: (Уривок із спогадів про Бориса Антоненка-Давидовича) // Історичний календар–99. – К., 1998. – С. 239-240.
|
