Тараса Шевченка  

Бібліографічний покажчик

  "Християнське серце Тараса Шевченка" : бібліогр. покажчик / укл. О. В. Пошибайло. –  Полтава, 2013. – 24 с.

 Ось уже майже два століття Тарас Шевченко об’єднує націю, став її символом між народами, її духом у Всесвіті.  Християнський світогляд Шевченка був і залишається однією з найбільших контраверсій у шевченкознавстві.

Яке ж насправді було християнство Шевченка? До якого з тодішніх або теперішніх віровизнань воно найбільше схилялося? Бібліографічний покажчик допоможе знайти відповіді на ці та інші питання.

Покажчик розрахований на учнів, студентів, викладачів навчальних закладів, бібліотекарів, які працюють з молоддю та небайдужих українців.

З М І С Т

 Передмова ………………………………………………………..................... 

ПЕРЕДМОВА

З метою популяризації спадщини поета в Україні та за її межами 2014 рік глава держави оголосив – Роком Тараса Шевченка в Україні, ця подія і надихнула написати даний бібліографічний покажчик, де висвітлюється одна з сторін багатогранної творчості видатного сина українського народу. 

А відповісти на запитання, чи вірив Шевченко у Бога, спробував на лекції в Києво-Могилянській Академії доктор філософських наук Євген Сверстюк.

Усі ми звикли вважати, що Тарас був атеїстом. Цей стереотип нав’язала радянська ідеологія. Тоді всі були невіруючими і допустити не могли, щоб хтось міг бути не таким. А що Шевченко? Попри всі суперечки з Богом, поет у своїх віршах все одно звертається до нього. Змалечку: "А я собі у бур’яні молюся Богу...". За приблизними підрахунками, слово "Бог" у творчості Шевченка зустрічається майже вдесятеро частіше ніж слово "Україна". І напевно, вже тільки цей факт може свідчити про істинну віру поета.

Справді, Тарас вірив. З біографії відомо: він навіть дотримувався посту і постійно ходив до храму. Зовсім інше питання  - як він ставився до церковнослужителів.

У Євгена Сверстюка запитали, чому ж у своєму вірші Шевченко пише " ...а до того я не знаю Бога...". На що відповідь була однозначна: цю фразу слід аналізувати в контексті усього вірша, з якого випливає, що Бога поет не знає в неволі.

Шевченко порівнював себе з багатостраждальним Іовом, який, сидячи на гноїщі й терплячи несказанні душевні й тілесні муки, все ж прославляв Бога і дякував Йому за все, послане Ним! "Бог покарав мене ще й тілесним недугом. І я тепер мов Іов на гноїщі, тільки мене ніхто не проповідає. Як би все те розказати, що я терплю тепер по любові і милості милосердного Бога, то і за тиждень не розказав би".

Яким же чином досяг поет цієї високої духовної досконалості? Насамперед, це - безперервна молитва. І в поезії, і в листах, і в щоденнику зустрічаємо безліч вказівок на те, що Тарас Григорович безперестанно молився.

Інша велика християнська чеснота, якої досягти може не кожний християнин, а лише той, хто має віру нелицемірну -  це працювати над власним удосконаленням, це смирення. Це – найвища досконалість, яку може досягти людина в земному житті і яка вміщує всі інші чесноти. І Тарас Григорович досяг її – з листів, щоденникових записів вимальовується образ великого його смирення перед людьми, перед волею Божою.

Релігійність Тараса Шевченка – міф чи реальність?

 Питання про релігійність чи атеїзм Шевченка – це питання про світогляд одного з найбільших ліриків світової літератури. Для науки об’єктивної воно, в його першорядній значності, виступає з повною вагою усіх його сторін: з окремими прикметами і явищами, що деколи одні одним суперечать. При розборі світоглядних поезій Шевченка, треба весь час мати перед очима ту особливість релігійного життя людей, весь час – боротьба духовна: гостра, пекуча, з терпіннями і зусиллями душі в стражденних відчуттях.

Шанування поетом святих Православної Церкви вказує на те, що попри свій критицизм щодо тодішніх носіїв православ’я в його російському варіанті, Шевченко неформально ставився до канонічних постулатів і священного передання. Псалтир, найвеличнішу поетичну книгу тисячоліть, Тарас вивчив разом із церковнослов’янською мовою у сільського дяка. Шевченків дар відроджувати слово був таким могутнім, що його впізнали, прийняли і полюбили одразу, і назавжди. "Кобзар" знали напам’ять і неписьменні. 

Саме так був сприйнятий Шевченко, як апостол, що заговорив мовою душі.

 Кожен сам собі може розповісти, які почуття і думки днюють і ночують у його серці. І мало тих, що можуть уголос висповідатися, як перед Богом.

Багато було тих, що виписували з Шевченкової сповіді несподівані, загострені чи просто незрозумілі мотиви, і починали їх коментувати на свій лад. Були серед них судді, були агітатори, а були й прокуратори. Шевченко й матеріаліст, і атеїст, учень російських революціонерів-демократів, борець проти українських націоналістів.

Народ, вихований у традиції і вірі, прийняв Шевченка серцем і помістив його портрет на покуть. Люд розрізнений нікому не вірив і відчував, що портрет Шевченка не захистить перед владою, а навіть навпаки...

Від самого початку в Шевченкові відчували пророка, який нагадує народові про його покликання перед Богом і будить у людині сумління. Розуміли, що він той поет, що промовляє до душі й завжди нагадує, що над нами є Бог. Ту може бути молитва, запитання, докори і нарікання, хоча поет і застерігає:

 Фарисеї від атеїстичної ідеології вишукали в його поезії співзвучні вислови. На цій підміні і фальсифікації трималося суворо цензуроване радянське шевченкознавство. Те, що було зрозуміле неписьменному селянинові, сприймалося викривлено лукавими.

Про підміну Шевченка написано багато викриттів. Василь Барка написав книгу "Правда про Кобзаря" (1961). За останні десятиріччя вийшло багато високовартісних шевченкознавчих досліджень. Але навряд чи вони кількісно переважують фальсифікації, нагромаджені і на книжкових полицях, і в головах людей.

Справді, в поезії ми нерідко знаходимо докори на адресу християн, але це не викриття християнства як релігійного вчення, а засудження фарисейства у християнстві, тієї багатовікової хвороби, при якій віра підміняється обрядовір’ям, а за ним маскується цілком протилежна сутність. Такі християни гірші за язичників! Завдяки їм Церква служить засобом поневолення інших народів, експлуатації, духовного розбрату. Ключ до розуміння цих поезій дає Тарас Шевченко у своєму "Щоденнику". Не вчення Христа засуджував поет, а тих, хто іменем Христа творив і творить діла темряви.

Власне, нині йдеться не стільки про те, щоб довести, що Шевченко був релігійною людиною, породженням тієї української християнської традиції, з якої вийшов і Григорій Сковорода, і Микола Гоголь, - скільки про те, щоб його духом запліднити українську ниву.

Чому Шевченка вважають основоположником літератури? Адже до нього основи закладали і Котляревський, і Гребінка, і Квітка-Основ’яненко... Шевченківський активний християнський дух, його "новий леміш і чересло", а передусім, "його любов і сила" – закладали духовні основи української літератури. Те біблійне Слово, поставлене на сторожі "малих отих рабів німих", має животворчу силу, що підіймає в кожному поколінні захисників рідного краю.

 Це не так вірш, як позивні тривоги – до живих і ненароджених.

Шевченко показав, що віра гори рушить. То його віра підняла малоросів у 1917 році на боротьбу за незалежність України. То його сини полягли під Крутами. І то Шевченкова віра озброїла волинську молодь проти двох світових потуг у 1943-му. І, зрештою, духовно перемогла. І шістдесятники теж пішли від Шевченка.

Віра Шевченка йде від могутнього джерела любови. На цьому ставить акцент Леся Українка, для якої Шевченко, безсумнівно, був духовним батьком.

Шевченко і Пересопницьке Євангеліє

            Пересопницьке Євангеліє – визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із перших українських перекладів канонічного тексту Четвероєвангелія, символ української нації. Твір, який зумів пережити воєнні лихоліття, він "переїжджав" з одного місця на інше, іноді зникав, але з’являвся знову. Щось було в ньому містичне, і зараз на цьому Євангелії президенти України приймають присягу.

Як відомо, цю пам’ятку почали писати 15 серпня 1556 р. в Троїцькому монастирі села Двірець, що знаходилося неподалік сучасного міста Ізяслава, а завершили роботу 29 серпня 1561 р. в монастирі Різдва Богородиці в селі Пересипниця.

Після написання Євангеліє тривалий час зберігалося в Пересопницькому монастирі, про що, зокрема свідчить інвентар цієї обителі 1600 р. Однак у 1630 р. монастир припинив своє існування.

На якийсь час пам’ятка загадково зникає, щоб потім з’явитися, але вже на початку XVIII ст.  в Центральній Україні. Зрештою, Євангеліє опинилося в руках гетьмана Івана Мазепи. У 1701 р. він подарував цю книгу Переяславському кафедральному собору.

Майже сто років воно зберігалося в соборі, а потім опинилося в бібліотеці Переяславської духовної семінарії. Тут його виявив археограф Осип Бодянський, який у п’ятому числі "Журнала Министерства народного просвещения" за 1838 р. опублікував інформаційну статтю про цю пам’ятку.

Десь наприкінці 1845 р., перебуваючи в Переяславі, з Пересопницьким Євангелієм мав змогу ознайомитися і Тарас Шевченко.

Уперше до Переяслава Шевченко прибув у середині серпня 1845 р. Тут його чекав давній друг, міський лікар Андрій Осипович Козачківський – корінний переяславець, син ректора місцевої семінарії, який до речі, непогано знав Осипа Бодянського. Можливо, саме він звернув увагу вченого на Пересопницьке Євангеліє.

Ще у серпні Шевченко як випускник Петербурзької академії художеств налагодив зв’язки з Київською археографічною комісією. Ця комісія реально почала функціонувати в березні 1845 р. при канцелярії київського генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова. Головним її завданням було віднайдення та вивчення пам’яток "руської старовини" у Київській, Подільській та Волинській губерніях.

Очевидно, вирушаючи до Переяслава й подорожуючи восени землями Центральної України, Кобзар виконував якісь завдання Київської археографічної комісії. 18 листопада 1845 р. загальні збори Академії художеств постановили присвоїти Шевченкові звання некласного художника. Це давало йому підстави оформити свої стосунки з Київською археографічною комісією. 18 листопада Шевченко побував у Києві, одержав від комісії гроші для поїздки з метою дослідження пам’яток старовини. 10 грудня він уже був офіційно затверджений співробітником цієї комісії.

Виконуючи це завдання, Шевченко зацікавився  старими  книгами, що знаходилися в бібліотеці Переяславської семінарії. Серед них було й Пересопницьке Євангеліє. Судячи з усього, пам’ятка справила на поета сильне враження і тому він залишив про неї запис у своїх археографічних нотатках. Ось зміст цього запису:

"В скромной семинарской библиотеке хранится два Евангелия, писаны на пергамени изяшными славянскими буквами, чернилом и киноварью – с прекрасными разноцветными рисунками по золоту. Это Евангелие подробно описано г. Бодянским в "Журнале Министерства народного просвещения" № 5, 1838 года, м. май".

Із наведеного запису видно, що Шевченко знав про існування цієї пам’ятки з опису Бодянського, із яким він особисто знався. Бодянський зацікавив Шевченка історією чехів та постаттю Яна Гуса, а також працями Шафарика. Ці зацікавлення стали одним із поштовхів до написання поеми "Єретик". Ця поема була написана восени 1845 р., приблизно в той самий час, коли Кобзар познайомився з Пересопницьким Євангелієм.

Очевидно, саме Бодянський звернув увагу Шевченка на Пересопницьке Євангеліє. Адже недаремно в своїх археографічних нотатках письменник посилається на статтю в "Журнале министерства народного просвещения".

Бодянський знав, що ця пам’ятка знаходиться в Переяславській семінарії і що вона може викликати зацікавленість Кобзаря.

Звісно жанр археографічних нотаток не передбачав глибокий і всебічний опис пам’ятки. Та й сам Шевченко не був спеціалістом у сфері археографії. Однак цікаво глянути, на які моменти він звернув увагу.

Письменник передусім вказав на естетичну цінність пам’ятки, на те, що вона зроблена мистецьки, естетично витончено і є "розкішною". Дійсно, естетична вартість пам’ятки надзвичайно висока. Друге, на що звернув увагу Шевченко, це те, що пам’ятка написана "малоросійським наріччям", тобто українською мовою. Як відомо, Пересопницьке Євангеліє було одним із перших пам’яток офіційної книжності, написаних цією мовою. Правда, не весь текст Євангелія був перекладений українською. Принаймні перше Євангеліє, Євангеліє від Матвія, було близьким до старослов’янської основи. Інші ж Євангелія, особливо від Луки, наближалися до мови народної. Певно, Шевченко не випадково зауважив, що Євангеліє писане "малоросийским наречием". Він попри деякі нюанси, був прихильником широкого використання розмовної української мови, піднесення її на рівень елітарний. Так, Кобзар навіть засуджував Григорія Сковороду за те, що той не писав свої твори цією мовою. Тому для Шевченка Пересопницьке Євангеліє як пам’ятка української писемності становило велику цінність.

І, нарешті, варто звернути увагу на те, що письменник у своїх археографічних нотатках наводить повністю дарчий запис Мазепи. Можна, щоправда, це списати на те, що даний запис знаходився на початку книги й впадав у вічі. Однак, справа не лише в цьому. Шевченко загалом обережно ставився до постаті Мазепи, практично ніде в свої творах не згадував цю історичну особу. Та все ж він знав про меценатську діяльність цього гетьмана, якого проклинала Російська православна церква. І тому, можливо, спеціально звернув увагу в своїх археографічних нотатках на меценатство Мазепи.

По своєму символічно, що свою офіційну роботу в Київській археографічній комісії Шевченко фактично почав з вивчення Пересопницького Євангелія. І хоча дослідження ним цієї пам’ятки не було вичерпним, все-таки поет зумів звернути увагу на її важливі моменти.

Протягом віків Києво-Печерська лавра була одним із найбільших релігійних і духовних центрів України, тим магнітом, який завжди притягував до себе всіх, чия душа потребує спілкування з Богом та духовного очищення.

У поетичній творчості Тараса Шевченка лаврська святиня посіла особливе місце. Зокрема, йдеться про неї і в поемі "Наймичка" (1845). Героїня її, покритка Ганна, "каралась весь вік в чужій хаті" та допомогла їй витримати невимовно тяжкі душевні страждання, - її самовіддана, жертовна любов до сина, віра в Бога та щорічні прощі до Києво-Печерської лаври.

Таких прочан було багато на Україні. Тарас Шевченко добре розумів, чого шукали вони тут, у лаврській святині, на що сподівалися. Він глибоко збагнув значення її у зціленні людських душ і навіть людини, яку жорстока дійсність зробила душегубцем. Таке переродження відбулося з героєм поеми  "Варнак" (1848). Невимовно тяжко стало йому вбивати людей – і він вирішив покінчити з таким життям. Перед тим як накласти на себе руки, він пішов до лаври молитися, що б після сповіді перед Богом віддати себе добровільно людському суду і стати варнаком та спокутувати свої гріхи довічно.

Щоб так глибоко збагнути значення Києво-Печерської лаври в житті українського народу, Тарасу Шевченкові потрібно було знати не лише її історію та її духовні храми, а й самому бути богомольцем, відвідувати тут служби Божі, "поклонятися святим угодникам печерським", "причащатися святих таїн Христових", "ходити на акафіст Варварі Великомучениці" та ін. До такого всебічного пізнання її він ішов тривалий час, починаючи з дитинства. Спершу прислухаючись до розповідей керелівських прочан, які ходили на

прощу до лаври, а пізніше – зустрічаючись з нею під час поїздок до Києва за велінням о. Григорія Кошиця, в якого наймитував.

Високопрофесійний підхід художника до змалювання Києво-Печерської лаври виявився уже в Академії мистецтв та після її закінчення – під час праці в Археографічній київській комісії, коли, за спогадами О. С. Афанасьєва-Чужбинського, Шевченко "задумав змалювати всі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці".

Києво-Печерська лавра привернула пильну увагу митця ще в час його першого приїзду в Україну. Переконливим свідченням цього є передусім його офорт "У Києві", або ж "Печерська Київська криниця", як називав його сам Шевченко в листах. Ним і відкривався випуск його офортів "Мальовнича Україна" (1844). Саме тоді ж був виконаний художником і начерк "Дальніх печер Києво-Печерської лаври", начерк "Київ із-за Дніпра", на яких зафіксовано монументальний вид на Києво-Печерську лавру з усіма її храмами з лівого боку Дніпра.

Скільки ж творів, присвячених Києво-Печерській лаврі, було виконано Тарасом Шевченком під час роботи його в Археографічній комісії? Поки що відома лише одна сепія "Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі" (1846), на якій відображено один з унікальних куточків лаври. А про те, що створив митець у 1846 році не лише одну сепію, а значно більше творів, переконують спогади його сучасників і, насамперед, згадуваного вище О. С. Афанасьєва-Чужбинського. Він згадує не лише Золоті ворота, які малював його товариш, а й "інтер’єри коридорів, що вели у ближні й дальні печери", лаврських жебраків, "багато замальовок людей".

Відповідь на це запитання почали шукати українські мистецтвознавці, починаючи із середини XX століття. Пошуки привели їх до так званого Сажинського "акварельного альбому... київських старожитностей", який створювався при Київському, Подільському  і Волинському генерал-губернаторові Д. Г. Бібікову Тарасом Шевченком разом із російським художником Михайлом Сажиним.

Річ у тому, що в квітні 1847 року Тарас Шевченко був заарештований і всі малюнки, які були при ньому, конфіскувала поліція, а потім вони пропали.

Так тогочасна імперська влада по-злодійськи вивела Шевченкове ім’я з альбому київських краєвидів. Та найганебнішим у цій ситуації стало те, що помічником можновладця, військового генерал-губернатора Д. Г. Бібікова став не хто інший, а саме художник, котрого Шевченко вважав своїм товаришем. І, як сказав мистецтвознавець Яків Затенацький, "цей вчинок художника М. Сажина... немає аналогій в історії українського образотворчого мистецтва". Та, як мовиться в Біблії, немає нічого таємного, що стане очевидним. І завдяки зусиллям Я. Затенацького через століття було повернуто  Шевченкове ім’я малюнкам "Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі" та "Аскольдова могила", які були введені до 10-томного академічного видання творів Тараса Шевченка.

Символічно, що під час підготовки нового академічного видання творчої спадщини генія, дослідники знову повернулися до альбому київських краєвидів. Придивившись уважніше до малюнків, мистецтвознавець Володимир Яцюк дійшов висновку, що цього разу Шевченкові належать чотири акварелі, які понад півтора століття вважалися Сажинськими – "Софіївський собор у Києві" та "Храм святої Софії в Києві"; "Михайлівський монастир в Києві" та "Університет святого Володимира".

Києво-Печерська лавра знайшла відображення не лише у поетичній та мистецькій творчості Тараса Шевченка, а й у його прозі. Зокрема, повість  "Близнята" свідчить про те, що навіть у далекому засланні, згадуючи Київ, він бачив перед собою передусім Києво-Печерську лавру з її храмами, славетною дзвіницею, святими воротами Миколи Святоші і світової слави знаменитою друкарнею, вигляд з ганку якої особливо вражав його:

"Хто, буваючи в Києво-Печерській лаврі, не відпочивав на ганку друкарні, про того можна сказати, що він був у Києві і не бачив київської дзвіниці. Я довго, а може й ніколи не забуду цього прославленого ганку".

Як свідчить повість, автор її мав звичай споглядати цю неповторну картину після ранньої служби Божої. З цього ганку тихими, ясними ранками перед його очима поставала "вся Чернігівська губернія й частина Полтавської". І геній порівнював ці "лінії й тони пейзажу з могутніми акордами Гайдна".

В одну з таких митей піднесеного споглядання з ганку друкарні митець раптом почув "тихо вимовлено слово" незнайомої дівчини: "Мені, мамо, все здається, що на цьому ганку я неначе б то й далі слухаю служби Божої".  Мова ця вразила його, адже вона лунала в унісон з його думками та прекрасним настроєм душі. І якби не трагічні обставини, а саме арешт поета у квітні 1847 року, певно долі б їх поєдналися адже в цій дівчині митець зустрів споріднену йому душу.

Ця зустріч не минула безслідно і в творчості Шевченка-художника. Зокрема, у повісті "Близнята" є згадка її автора про те, що він вручив незнайомкам на ганку друкарні акварельний малюнок з видом із Царського саду "на  освітлений вечірнім сонцем Старий Київ", яким вони милувалися разом з ним попереднього дня. Роботу над цією аквареллю він розпочав давно, а зустріч з незнайомками прискорила її завершення. За свідченням самого художника, він на "першому плані поміж липами намалював моїх незнайомок і себе теж намалював, як сиджу на лаві в поетичній позі в солом’яному брилі". Тому спогад про київський сад був особливо дорогий Тарасу Григоровичу. А втрату малюнка, присвяченого йому, він боляче переживав, про що свідчать рядки листа до Андрія Лизогуба від 22 жовтня 1847 року: "Шкода, що я не покинув тоді у вас рисунок київського саду, бо він і всі, що були при мені, пропали у І. І. Фундуклея".

Християнський ідеал.

 Книга Дмитра Степовика "Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко"                                                                               

Готуючись до ювілею 200-річчя від дня народження Шевченка, відомий учений Дмитро Степовик написав книгу про Шевченка як безмежно віруючого в Бога, про нього, що своїм життям, духовним устремлінням  і звичайно, творчістю, наслідував учення Господа нашого Ісуса Христа. Це дуже рідкісна тема в морі шевченкознавства, майже не опрацьована, зокрема в Україні. Тож Дмитро Власович, мистецтвознавець, філософ, багаторічний викладач історії християнського мистецтва в Київській православній богословській академії УПЦ Київського патріархату, написав новаторську й надзвичайно цікаву книгу про людину, яка давно стала символом України.

Вперше за останні десятиліття ґрунтовно досліджено християнський світогляд Великого Кобзаря на прикладі його безсмертних поетичних творів, за які Тараса Григоровича було жорстоко покарано на злеті літературно-мистецької творчості.              

Його ошатно видана книжка на 480 сторінок (видавництво ім. Олени Теліги) "Наслідуючи Христа: Віруючий у бога Тарас Шевченко" - безперечно, внесок у відкриття того Шевченка, якого ми старалися не помічати. Сам професор Степовик каже, що готуючи до друку шість томів малярської спадщини Кобзаря як один із відповідальних редакторів "Повного зібрання творів" Шевченка у 12-ти томах, що його видає Національна академія наук України, - він перечитав усе, написане Шевченком. До цього учений думав, що непогано знає творчість Кобзаря, але помилився: у творах, а особливо в епістолярії, в щоденнику й листах, Тарас Григорович постав як глибоко побожна людина, яка кожний крок, рядок поезії, дотик пензля звіряла зі Святим Письмом.

На питання: "Чи не занадто багато преференцій Шевченку надано першими словами назви книжки "Наслідуючи Христа?", відповів: "Ні, жодної надмірності тут немає! Шевченко неодноразово просив у листах прислати йому книжку всесвітньо відомого богослова Томи Кемпійського "Наслідуючи Христа". Йому цю книжку прислали, і він з нею не розлучався як із Біблією. Жодної ейфорії, сакралізації особи Шевченка у мене не було і немає! Весь "Кобзар" пройнятий ідеалами захисту правди, любові, свободи – а це і є істинно євангельські ідеали! Такі ж його листи до приятелів, такий і щоденник доби заслання й повернення письменника на волю. Шевченко – не тільки християнин за хрещенням у віці немовляти, а й уцерковлений християнин! Це і є реальний Шевченко з його земним походженням, із осяйною думкою про вічність".

Кілька років учений вчитувався в "такого Шевченка", спотворюваного до невпізнання, оббріхуваного недобросовісним попівством сусідньої держави, - і писав свою книжку. Його зворушив до сліз такий факт: майже два тижні Шевченка під конвоєм везли з Петербурга за Урал, а коли прибули на місце заслання пізно вночі, - в казармі не виявилося жодних вільних нар. Тарас сказав  конвоїрам, щоб не турбувалися, - ліг на дощатій підлозі в коридорі, поклавши під голову єдину книжку, яку дозволили із собою взяти, - Біблію. Автор побачив у цьому факті символ: найдорожче було з ним, біля нього – в його розумі і серці. Дмитро Степовик роздумував, зважаючи на тонких терезах богословської науки, формулювання назви книжки: "Наслідуючи Христа". Чи не звучатиме як перебільшення? Чи не пряме порівняння з апостолами, які по правді були наслідниками? Учений ще і ще раз звіряв ці слова з Біблією. І ось у Євангелії від Матвія, у восьмому розділі й двадцятому вірші прочитав зізнання Ісуса Христа про Себе: "Лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда. Син же Людський не має де голови прихилити". Порівняння постало саме собою. Так і Шевченко не мав де голови прихилити! Наділений геніальним талантом, покликаний небом пророк України, але все життя був безхатченком! Починаючи із сирітського дитинства, все – по чужим домівках. Так, у бідності, і не тільки в ній, а й у викритті фарисеїв свого часу, Тарас наслідував Господа!

Зміст книжки глибокий, вражає аргументованістю, переконливістю, численними посиланнями на висловлювання Шевченка про свою щиру непідкупну віру в Бога, а також на погляди чесних науковців, переважно із української діаспори (в тексті і в додатках автор навів уривки з праць Дмитра Чижевського, Івана Стуса, Володимира Домашовця, митрополита Іларіона (Огієнка), Леоніда Білецького, Миколи Гнатишака, Василя Завітневича, Богдана Лепкого та інших) про християнські ідеали Кобзаря.

Дмитро Степовик у своїй новаторській  книжці не тільки простежує, а й вдумливо аналізує багато літературних і мистецьких творів Шевченка: "Кобзар", листування, щоденник, спогади сучасників; картини, рисунки, акварелі, сепії. Тонко прокоментовано Шевченкові переспіви частини "Псалтиря", пророків Ісаї, Осії; поему "Марія"; цикл малюнків "Притча про блудного сина". Автор використовував також свідчення з архівів на Волині про те, що Шевченко уміло малював і реставрував ікони і мав розписувати храм у Новопетрівському укріпленні, але йому не дозволили, посилаючись на заборону царя писати і малювати.

Одинадцять розділів книжки розкривають багатогранність і повноту християнського світогляду Шевченка. Уже самі назви розділів зацікавлюють проблематикою, а читаючи їх, важко відійти від захоплення  матеріалом і його майстерним викладом, мовно-стилістичним блиском: "Один переслідуваний християнин імперії", "Віра Шевченка: Деякі контроверсії", "Свідчення Шевченкової віри в Бога", "Шевченко і московське православ’я", "Про славу Бога у Шевченковім "Кобзарі", "Блаженний чоловік", "Молитви з неволі", "Пресвітлий рай", "Святі пророки", "Милостивий  Батько і блудний син", "Бог і Україна".

Глибокий і цікавий зміст книжки доповнюють ілюстрації. Серед 150 репродукцій, чорно-білих і кольорових, - рисунки і малюнки класика українського мистецтва XX століття Василя Касіяна і твори сучасних митців, спеціально підготовлені до цього видання: Андрія Дем’янчука, Миколи Стратілата, Володимира Слєпченка, Олени Журавель.

У листі-поданні, підписаному академіком-секретарем відділення ЛММ НАНУ, академіком Миколою Жулинським, відзначається новаторський характер висунутої на здобуття Національної премії книги Дмитра Степовика, яка побудована не лише на літературному матеріалі (поезія Тараса Шевченка, його повісті, щоденник, листи, спогади про нього), також використано і мистецькі джерела (картини, рисунки, акварелі, сепії, гравюри).

"Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко" Дмитра Степовика – один із найкращих дарунків українцям до 200-річчя Кобзаря.

Видання розраховане як на шевченкознавців, культурологів, так і на широке коло читачів, які цікавляться життям і творчістю великого громадянина.

Релігійні мотиви у творчості Тараса Шевченка                

Ще зовсім недавно, всього декілька років тому, тема "антирелігійні мотиви в творчості Т. Г. Шевченка" була звичайною у шкільних програмах та в літературознавчих дослідженнях. І ось сьогодні ми говоримо про релігійність поета. Чи є тут парадокс? Так, але тільки на перший погляд. Очевидно, Шевченкова творчість дає підстави стверджувати як одне, так і інше. "Найголовнішого очима не побачиш", - казав Екзюпері устами Маленького Принца. І мав рацію. Якщо сприймати твори Шевченка тільки очима, себто бачити лише букву, а не дух, то без особливих труднощів можна знайти багато рядків, що малюють поета атеїстом, богоборцем чи богохульником. Ось рядки із "Заповіту":

 Віра Шевченка йде від могутнього джерела любові. У вірші "Заповіт" нам постає зовсім інший Шевченко. Яка особливість Шевченкового "Заповіту"? Це висока розмова з народом на горі. Він промовляє перед Богом  і заповідає народові: "Вставайте, кайдани порвіте" - і в суворому дусі псалмів "не знає Бога – у країні неволі не відчуває Бога". Але він полине "до самого Бога молитися" тоді, коли неволя впаде і його серце перестане битись. Оце справжнє, правдиве пояснення Шевченкового "Заповіту".

Головне послання Тараса Шевченка – навернути народ православний до закону Божого й будувати своє життя на правді. Це послання – нам і тим, що за нами.

А ось уривки з поезії "Світе ясний! Світе тихий!": 

Нехай не лякає і не дивує нас "атеїзм" цих рядків. Обурення і гнів поета викликає обрядовість, позбавлену сенсу, з вихолощеним духом. Саме тут причина такого, здавалося б, святотатства. Та насправді це не є святотатством, а повернення додому ідолів, що замінили людині істинного Бога. Шевченко не знає і не хоче знати Бога церковників і отих "годованих ченців", які

перетворили його на ідола, пристосували до власних потреб і власної нікчемності. Таке ідолопоклоніння не має нічого спільного з правдивою вірою. "Я так її люблю… мою Україну убогу, що проклену святого Бога…". Якщо читатимемо ці рядки самими лише очима, а не серцем, то бачитимемо жахливе богохульство. Але ж згадаймо слова нашого Христа про те, що немає більшої любові, аніж віддати своє життя за брата свого. Та й сам Бог полюбив світ, що віддав свого улюбленого сина задля порятунку людей. І побачимо, що у Шевченкових рядках – найвища любов і самопожертва, аж до повного зречення себе самого, повне нехтування особистим. Душа Тараса Шевченка, як і всякої геніальної людини, людини мислячої, не може прийняти фарисейства, культивованого офіційною релігією, відчуваючи його облудний дух. До Бога ж, Істини тягнеться Шевченко усім своїм  єством, усією любов’ю свого серця:

Попи й царі…

                             ("Неофіти")

 Фарисейство, тобто підміна суті зовнішньою обрядовістю, були ненависним Шевченкові, бо сам він жив духом, духом же і творив. Його вірші, їхня сила й кришталева щирість, відвертість, геніальна простота і довершеність свідчать про це. Адже геніальність – це печать божого благословення на людині. Усе, що написано сильно і талановито, написано, безпечно, під натхненням, що сходить на людину згори. Так творили біблійні пророки, так творить кожна геніальна людина. Тому хай не дивує нас пророчий дар Тараса – це закономірність для генія, а не сліпа випадковість чи збіг. Найкращою відповіддю на звинувачення  Т. Шевченка в атеїзмі можуть бути його слова з "Псалмів Давидових": "Пребезумний в серці скаже, що Бога немає".

Говорячи про релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка, неможливо не згадати таких суто "біблійних" жанрів, як переспіви Давидових псалмів чи "Подражанія" старозавітним пророкам – Ієзекіїлю, Ісаї, Осії. Вони засвідчують глибоку релігійність поета та досконалу його обізнаність з біблійними текстами. Адже тільки глибоко віруюча душа має потребу шукати суголосне собі в рядках Святого Письма і знаходити там джерело поетичного натхнення.

 У грудні 1845 р. Шевченко вписав у рукописну книгу "Три літа" "Давидові псалми" - 1, 12, 43, 52, 53, 81, 93, 132, 136, 149 згідно з Псалтирем. "Десять псалмів у переспіві Шевченка – це ніби невеличкий Псалтир, що обіймає все багатство й розмаїття Книги псалмів", - сказав Віктор Радуцький. Ці десять поезій є не лише високохудожніми переспівами давніх релігійних гімнів та молитов, а й Шевченковими заповідями рідному народові.

"Давидові псалми" Тараса Шевченка" - передусім гімн Богові, утверджує рівність перед Богом кожної людини, незалежно від соціального становища і справедливість Божого суду: 

                                            (псалом 81) 

Після заслання поет кілька разів звертався до жанру переспіву з Біблії ("Подражаніє Ієзекіїлю"), "Царі", "Осія. Глава 14", "Во Іудеї во дні они…", "Така, як ти, колись лілея…", "Подражаніє 11 псалму", "Така, як ти, колись лілея…", Ісая. Глава 35", "Лічу в неволі дні і ночі…"і десятки, десятки, крім них, сповнені чистим християнським духом. 

Рядки, що не потребують коментарів чи пояснень, бо пронизані ніжною і трепетною любов’ю, яка промовляє краще за будь-які коментарі. Ці рядки – віршовані молитви поета, зокрема молитва Тараса до Пречистої Діви Богородиці, яка недарма вважається заступницею, покровителькою України, адже і сама Україна – це ніжна, лагідна, упокорена і пречиста жінка: 

                                        ("Марія") 

Шевченко в сюжеті поеми, відбивши реформаційний погляд, сам же в особистих віршах, від себе – оспівав Богородицю Приснодіву, Пречисту і Пренепорочну. Він боготворить Христа як Спасителя світу, як Месію, як "живого істинного Бога", - всі ці означення дано в поемі і сказано, як Спаситель вчив: 

історію про непорочне зачаття і народження Ісуса Христа. Поет раціоналізує історію Марії і переповідає її як легенду жінки-покритки. "Ісус – син Марії і захожого галілейського пророка. Йосиф покриває гріх Марії, дає їй захист від людського поговору – праведний багатий душею старець, подібний до тих добрих людей, яких Шевченко любив виводити у своїх повістях".  

Окремо треба згадати про образ Христа в Шевченковій творчості. Для поета Він – "святий, той назарей, той син єдиний": 

                          ("Неофіти") 

Шевченко прославив неофіта, його матір і всіх нововірних Ісуса Христа навіки; показав як через них шириться Євангелія правди між людьми знедоленими, супроти найжорстокішого переслідування. Що ж пропагує Шевченко в "Неофітах"? Переглядаючи поему від початку до кінця, бачимо, що весь її зміст чудово зосереджений на здійсненні пророцтва Ісаї про прихід Христа як відкриття найвищої милості Божої.

Та не шукаймо Христа у Шевченка лише в поетичних рядках. Його Христос, у першу чергу, в полум’яному духові, у пориві до Правди й Істини, у перемозі над світом неправди і зла, у самопожертві в ім’я  людей. І хіба Шевченків Прометей з поеми "Кавказ", який в ім’я любові до людей віддав себе на довічне розп’яття і муку, цей титан, що приніс людям вогонь з гордим, палаючим любов’ю духом, - хіба він не Христос? 

"Молитва", "Царів, кровавих шинкарів...", "Злоначинающих спини..." є ліричними віршами-варіаціями Тараса Шевченка, за жанром вони є літературними молитвами. Написані за несповна десять місяців перед смертю поета, вони віддзеркалюють його світогляд. Відверта класова неприязнь до можновладців і навіть неприхована революційність бентежить тих, хто вважає основою Шевченкового світогляду християнське вчення, а молитовний тон і зміст певних благань постає каменем спотикання для дослідників, які відстоюють образ Шевченка-атеїста й революційного демократа. На сьогодні в шевченкознавстві єдиного розуміння твору немає, Шевельов вважає, що в триптиху віддзеркалюється наявна в творчості Шевченка еволюція його поглядів в напрямку від сподівання революційної ідеології до проповіді християнських вартощів.

перегукується з тоном його псалтирних "подражаній". Загалом вірші віддзеркалюють свідомість поета, який болісно сприймає факт існування несправедливості в суспільстві і в діалозі з Творцем та з самим собою намагається відшукати найдоцільніший шлях гармонізації земного життя з урахуванням авторитету вищого морального закону.

Якби зібрати усе те, про що розмовляє Кобзареве серце, вийшло б ціле людське життя, з радістю і смутком, з ніжністю і жорстокістю, з великим і дрібним. Кожний сам собі може розповісти, які почуття і думки днюють і ночують у його серці. І мало тих, що можуть у голос висповідатися як перед Богом.

Шевченко писав, як про закінчення життя, про можливість славити Бога. Весь довколишній світ – книга похвали: 

                    ("Кобзар") 

Шевченко заповідав нащадках віру в Бога як найкоштовніший скарб життя, про який згадується постійно в цілому "Кобзареві"; заповідав, знаючи, що від віри живої – спасіння: в цьому житті і потойбічному: