|
"В його серці бриніла струна..."
До 110-річчя від дня народження
Василя Вражливого
Біобібліографічна розвідка
Дорога з Опішні – у світ ………………………………………………
Харківська "богема" : спогади друзів ....................................................
"… з романтиків двадцятих років!" ………………………………….
"От уже готовий письменник!" ………………………………………...
Доля соловецька ……………………………………………………….
Література ……………………………………………….
Дорога з Опішні – у світ
А кожне ім'я – насінина.
Пелюстка загадки – ромен.
Одне. Неповторне. Єдине!
Між тисячами імен.
А. Листопад
Чи є тобі в світі, де рівня?
Як глянеш – не вистачить слів:
Опішне – народна скарбівня
І спадщина всіх гончарів.
А. Листопад
З далеких тридцятих років образ молодого письменника Василя Вражливого бачиться нам романтичним і світлим. Він з того покоління митців, в яких насильно відібрали життя, не давши йому розквітнути, у свої 34 роки початкуючий автор не встиг написати вимріяного, заповітного.
Василь Якович Вражливий (справжнє прізвище – Штанько) народився в с. Опішні Зіньківського повіту Полтавської губернії у багатодітній родині заможного козака Якова Штанька, мати теж походила із багатого селянського роду. Сім'я була чималенька (восьмеро дітей), але свого первістка батьки прагнули вивести в люди. Закінчив Василь сільську школу, Зіньківську гімназію. Пізніше в повісті "Батько" він напише: "Ще змалку діти розбиваються на дві категорії: одні люблять копатися в землі, бігати біля худоби, майструвати, вони роблять все це в гурті, весело; другі – сидіти мовчазно в закутку і про щось мріяти. Останні більш слухняні…". До таких належав і сам. А товариш дитячих літ, майбутній письменник Яків Майстренко, згадував: " – Був Василь якийсь мрійливий з дитинства. Любив природу, годинами вислуховував пісні жайворонка в степу. А то сидить коло Ворскли і дивиться на плин ріки, і щось ніби шепоче. Його вражало все: тихі рожеві ранки, срібляста роса на травах, золотий квіт соняшника. Тож, мабуть, тому і взяв він для себе літературний псевдонім – Вражливий" [30 ; 3].
Навчався Василь охоче, старанно, але останні гімназійні роки були перервані громадянською війною. Довелося піти навчатися в Опішнянську агрономічну школу, після якої він отримав направлення в Харківський вечірній робітничий технікум. Роки були важкими : війна, розруха, голод. Не обійшла біда і родину Штаньків. Батька розкуркулили, ця ситуація загрожувала великими неприємностями в подальшому житті Василя. "Чоловік родиться нещасним зроду. Хто це видумав, що з'явившись на світ у сорочці, майбутню людину доля засипле щастям?
Коли б так було, хіба б людство склало казки про рай?" – роздумував він у повісті "Батько", мабуть, згадавши ті драматичні обставини, в яких йому довелося пробивати свій шлях у дорослий світ. Юнак вирішив не чекати, поки йому приліплять ярлик класово-ворожого елемента, залишив технікум і круто змінив життєву дорогу. Трапилася цілком підходяща робота: редактора державного видавництва України.
Харківська "богема" : спогади друзів
Юність зберігаю на віки...
Д. Луценко
Іван Сенченко (1901-1975), письменник-полтавець, у "Нотатках про літературне життя 20-40 рр." відвів не одну сторінку своєму землякові і другу: "Василь Вражливий. Справжнє прізвище Штанько. Не пам'ятаю, де він узявся у нас на Басейній, 20. Але на якийсь час там прижився… Симпатичний гарний хлопець. Він мав дуже хороше, видовжене, прикрашене прозорими карими очима обличчя, з приязним доброзичливим поглядом. Це привертало до нього. Мав ліричний роман з Наталією Львівною Забілою, яку підносив до небес. Звали всі його Вася. Та він мав власну вдачу. В плужанській богемі, якщо можна так сказати, не затримався. Десь познайомився з працівниками Державного видавництва України, влаштувався там на роботу, оволодіваючи мистецтвом редактора української мови. Гарно одягся, десь знайшов собі людську квартиру, гарну, ба навіть чарівну Льолю (може, Лялю?), одружилися і зажили у своїй власній кімнатці. Народили дочку Мар'янку. Пізніше разом з усіма перейшов жити в "Слово", зайняв там квартиру в тому крилі, яке виходило південними вікнами до моїх північних. Поставив собі завдання оволодіти французькою мовою. Найняв учителя і відразу взявся з ним за роман французького письменника А. Р. Лесажа "Гриць безп'ятий". Вивчав отак мову і перекладав, наполегливо і продуктивно. У родинному житті у нього створилися труднощі. Спочатку він чомусь каверзував, позирав начебто в бік одеських кіноартисток. Льоля-Ляля ревнувала, плакала, страждала. Неймовірно миле вродливе створіння.
Вася стояв супроти сліз і благань її як кам'яний мур. І де в нього витримка така взялася! І Ляля-Льоля відомстила за все це. Поїхала на південь, на курорт і звідти вже до Василя не повернулася. Зостався він вдвох з Мар'янкою, яка час від часу їздила в гості до матері в Ленінград. Сподобались йому чомусь Каспій, прикаспійські простори, він і поїхав туди на розглядини. Захопився підготовкою у тому краю до видобутку нафти, написав дуже гарний свіжий роман, який називався "Емба Нафта" ("Спрага серця", 1933 рік).
Але роман уже вийшов у тяжку пору, коли кривавий собака Сталін дірвався до влади, позагризав усіх своїх можливих супротивників і почав
винищувати всіх можливих, гаданих супротивників. Робилося все це в обстановці тяжкого фізичного й морального терору.
Після того, як Василь Вражливий розлучився з жінкою у нього вивільнилася одна кімната, де й оселився з синами письменник Антон Крушельницький. Сталінські "чорні ворони" розправилися з Крушельницькими, тоді прискіпалися до Вражливого. Вони завжди знаходили привід для розправи.
А тут і ламати голову довго не доводилося, бо, бачте, Василь Вражливий організував на своїй квартирі явочний пункт для шпигунів і диверсантів. І молоду людину, чудового письменника, свіжу, благородну, творчу людину було знищено. Взяли, і звідти він, як і десятки та сотні тисяч інших, не повернувся"[25 ; 555-556, 557].
Олександр Копиленко (1900-1958), дитячий письменник, веселун і хороший товариш, у нарисі "Як ми починали" згадував:
"А ще через деякий час до нас "приблудився" наївний юнак, теж прозаїк, що приїхав з Полтавщини, Василь Вражливий. От ми вчотирьох (О. Копиленко, І. Сенченко, П. Панч і В. Вражливий) за одним столом і писали. Вдень сиділи в бібліотеці, а ввечері, звичайно, вдома над своїми рукописами" [16 ; 506-507].
Юрій Смолич (1900-1976), в майбутньому класик української літератури, в "Розповідях про неспокій: дещо про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному побуті" дуже цікаво описував повсякденне життя молодих літераторів:
"Ми вже крокували на Басейну вулицю в Копиленків "барліг". Був то й справді барліг, але й не барліг: за комунальним визначенням таке приміщення зветься кухнею. І мешкали в цьому барлозі на тій порі аж четверо початкуючих, але вже друкованих українських письменників: Копиленко, Сенченко, Панч і Вражливий. Копиленко й Сенченко, першовідкривачі цієї доісторичної печери – мали по вузькому солдатському ліжку. Панч і Вражливий, прийшовши у прийми, розташувалися на... величезній кухонній плиті, що виконувала функцію розлогого двоспального ліжка" [27 ; 627, 628].
"Не можу не згадати й зовнішній вигляд моїх знайомців – перших, власне, після Блакитного, Тичини з Йогансеном письменників…
Літературна братія грошей на піжонство, певна річ, не мала, але й – де правду діти – дещо хизувалася своїм "пролетарським" одягом…
І тільки Вася Вражливий мав надзвичайної краси вишивану сорочку – гаптовану білою заполоччю на білому полотні. У цю хвилину, як ми з Сашком зайшли у "барліг", Вася якраз сидів перед осколком люстерка й чепурився, ладнаючися до дівчат" [27 ; 628, 629].
"… З романтиків двадцятих років!"
Дуже легко виникають "нові" напрями,
але так само легко й зникають. Щойно йшли
ніби компактним гуртом під ручку, а за хвилину
вже розсипалися…
С. Єфремов
Простелять творчості нової тло...
М. Зеров
В 20-х рр., коли життя стабілізувалося, культурна, літературна діяльність в Україні поновлюється, з'являються нові творчі сили.
Протягом першого пореволюційного десятиліття в літературі зберігався певний простір якщо не для вільної думки, то для енергійних пошуків і самовираження.
Так, у замітках "Події 20-х років" Іван Сенченко писав: "Літературний процес початку двадцятих років має кілька особливостей, спинюся на двох. Одна з них, принаймні для умов Харкова, полягала в тому, що початок процесу був малопомітний, тихий. В Селянському будинку, а ще раніше – в холодному приміщенні домової церкви Юзефовича збиралося спорадично по кілька чоловік людей, – це я говорю про кінець 1921 і про 1922 рік. Візьмемо приміром "Плуг". Організували його сім чоловік. Така ж нечисленна була й друга група" [ 25 ; 646].
Довідка: ""Плуг" – спілка селянських письменників. Заснована 1922 року у Харкові. Мала свої філії у Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках… У своїй "ідеологічній та художній платформі" декларував бажання творити нову культуру, зображати життя нового села…" [19 ; 537].
Щодо "Плуга", то у І. Сенченка читаємо: "Плуг" був воістину "Земля моя, всеплодющая мати". Він виростив кадри, які потім, пізніше, заповнили ряди ВУСППУ, "Молодняка", ВАПЛІТЕ. Через "Плуг" пройшли Панч, Усенко, Копиленко, Василь Вражливий…" [25 ; 551].
Цікавою є згадка, наведена у листі І. Сенченка (від 22.03.1968 р.), де він писав: "Всі ми дружили (молоді літератори) і часто зустрічалися чи на квартирах у себе, чи на прославлених плужанських вечірках, які відбувалися в різних місцях. Спочатку – в редакції газети "Селянська правда", потім, коли нас стало більше, в напівпідвальному приміщенні – просторому Селянському будинку…
На ці вечірки сходилися не тільки члени "Плуга", а і взагалі всі харківські літератори й журналісти, зокрема тут бували М. Хвильовий і П. Тичина. Був у нас і такий тонкий і славний новеліст Василь, в ті часи ще Вася Вражливий" [25 ; 646].
І. Сенченко продовжує: "Та минуло якісь два-три роки і два кволенькі струмочки, обростаючи людьми, незабаром перетворилися в повноводну, часом бурхливу ріку літературного процесу. Крім "Плуга" і "Гарту" своє існування заманіфестували "Молодняк", "Трактор", "Нова генерація", "ВАПЛІТЕ" [25 ; 646].
Довідка : "ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури) – письменницька організація, яка існувала у Харкові у 1926-1928 рр. Виникла внаслідок розпаду спілки "Гарт", у якій ще 1925 року утворилася група Миколи Хвильового "Урбіно", котра вбачала головне своє завдання у вдосконаленні художньої майстерності. На початку 1927 року до ВАПЛІТЕ входило 25 чоловік (перший в списку – Василь Вражливий)" [19 ; 102, 103].
"…Блакитний – лідер "Гарту" – тяжко переживав, що якась частина "гартованців" – групка "гартованської" молоді (Копиленко, Вражливий, Епік) – в тому періоді тяжіла творчо до Хвильового… " – згадував Юрій Смолич [27 ; 97]. Полтавський літературознавець М. Костенко підтверджував: ""Гарт" розпадається, на його базі постає ВАПЛІТЕ, куди за Хвильовим рушають Вражливий і інші…" [15 ; 39].
На основі цієї групи і сформувалася ВАПЛІТЕ з орієнтацією на європейський рівень літератури, на модернову міську культуру, подалі від патріархальної провінційності, від масовості. Об'єднання заявило про початок українського Ренесансу. Склад керівних органів ВАПЛІТЕ змінювався, але фактично організацію очолював Микола Хвильовий. Організація почала видавати свій альманах "Квартали", в одному з перших номерів якого було надруковане оповідання В. Вражливого "Кабаре", пізніше відоме під назвою "Паштетня".
Юрій Смолич у своїх спогадах стверджував: "ваплітовців" за весь час існування ВАПЛІТЕ було всього двадцять сім чоловік (в т. ч. В. Вражливий)" і тут же читаємо, що, вступивши в організацію, Юрій "зразу поповнив групу внутріваплітовської "опозиції": Йогансен, Слісаренко, Вражливий, П. Іванов і… я" [27 ; 88, 96]. Згодом, продовжує Смолич: "Вражливий і Шовкопляс вирішили йти до "Пролітфронту" [27 ; 130]. Позиції М. Хвильового та ваплітян, заявлені під час дискусії 1925-1928 рр. були піддані дискредитації у виступах компартійних лідерів, партійних документах. Внаслідок ідеологічних переслідувань 28 січня 1928 р. організація оголосила про саморозпуск.
"Так загинула ВАПЛІТЕ М. Хвильового й М. Ялового [полтавця], так зійшли з кону всі творчі групи й об'єднання, в лоні яких розквітла література 20-х, – пише полтавський літературознавець М. Костенко [15 ; 46], про це ж згадував і Ю. Смолич: "Першим пішов з життя той, хто придумав ВАПЛІТЕ та організував її, – Микола Хвильовий…" [27 ; 97].
"От уже готовий письменник!"
(творчість В. Вражливого очима критиків,колег)
Був він гарний письменник, ініціативний.
І. Сенченко
Міцний стиліст з добре продуманими конструкціями разів.
М. Костенко
Далекого 1983 року уродженець с. Опішні, письменник-публіцист Іван Майстренко, в еміграції першим згадав В. Вражливого у зв'язку з його 80-річчям: "Десь напровесні, мабуть, 1924 року, до мене, харківського студента, зайшов земляк – юнак Василь Штанько. Він прийшов до мене ніби у вузько особистій справі… Але в дійсності мета його була інша. Він несміливо запропонував мені вислухати його оповідання. Перше оповідання, пам'ятаю, називалося "В яру". Я був вражений: незважаючи на те, що Василь мав двадцять років, це був уже зрілий твір.
Після прочитання оповідання я сказав Василеві, щоб він негайно йшов до Хвильового, і дав адресу" [32 ; 145].
Письменник, товариш юнацьких літ Іван Сенченко теж відзначає авторський дебют В. Вражливого, розповідаючи про літературні вечори Спілки селянських письменників "Плуг" у підвалі Селянського будинку в Харкові – знамениті "плужанські понеділки": "Зокрема, я пам'ятаю в цій аудиторії П. Г. Тичину. Того вечора з читанням свого оповідання виступив В. Вражливий. Вислухавши Павло Григорович сказав: "От уже готовий письменник!" [25 ; 551].
Отримавши підтримку з уст маститого автора, Василь вирішив залишити навчання і зайнятись літературною діяльністю. Уже в червні 1924 року у Харкові вийшла з друку перша його книжечка "В яру" з чотирьох оповідань.
Позитивні відгуки авторитетів у літературі, зокрема, письменника Миколи Хвильового (1893-1933), підбадьорливі рецензії, наприклад, педагога і журналіста М. Биковця (1894-1937), цікавість читачів до збірки, пробуджували творчу наснагу молодого письменника. Щаслива доля поєднала Василя Яковича з уже відомими в літературних колах П. Тичиною, О. Копиленком, А. Любченком, П. Панчем, І. Дніпровським.
Наступна збірка оповідань "Земля" (1925) теж не залишилася поза увагою читачів, критиків. Літературознавець Григорій Майфет (1903-1975), автор першого і єдиного літературного портрета В. Вражливого, визначив його творчу манеру:
"В тематиці помітно авторську увагу до темних боків життя: вражений ними, він спиняється на випадках виняткових…" [32 ; 146]. Майфет знаходив паралель між прозою Вражливого і Хвильового, що й не було дивним.
До речі, Микола Хвильовий, критикуючи одного з літературних оглядачів В. Коряка у статті "Доба ВАПЛІТЕ" наводить таку цитату: "От Вражливий пише скомпліковано. Вражливий гаптує, вимережує, а не пише. А тема і фабула – ладні, добре зроблено, припасовано.
– Не розуміємо для чого це все написано. Коли для того, щоб запевнити Вражливого, що він письменник, то Вражливий і без Коряка це знає" [28 ; 648].
Михайло Доленго (1896-1981), професор, поет, літературознавець побачив іншу характерну авторську рису : "Книжка Василя Вражливого звертає на себе увагу своїм мало звичним для українського письменства лаконічним, стислим стилем, який подекуди нагадує стиль В. Підмогильного. Наші прозаїки, як і поети, постійно ставлять собі ритмічні завдання, і в цілому наша проза ще не відірвалась остаточно від поезії, не виробила власного мистецького канону. Молода книжечка Вражливого саме тим і цікава, що вона наближається до чистої прози" [32 ; 146]. З рецензіями на книгу виступили і такі критики як Б. Коваленко і Ф. Якубовський – високі того часу авторитети у галузі літератури. Зустрінута позитивно збірочка "Земля" стала добрим пропуском 22-річному автору в українську літературу.
"Чимало того, що з'явилося в творах Василя Яковича, – згадував його друг, ровесник, письменник, опішнянин Я. Майстренко (1903-1987), – Вражливий спостерігав у довколишніх селах нашого Зіньківського повіту, куди часто приїздив з Харкова…" [30 ; 3].
1929 року побачила світ нова його збірка – "Молодість", крім оповідань, туди увійшла і повість "Батько". В оповіданнях автор змалював добре знайоме йому студентське життя у великому місті. Критик Юрій Савченко засудив "нездоровий ухил молодого автора…, ухил еротики, вірніше, еротизування життя". І тут же перейшов до політики: "Ворожі класові впливи у літературі виявляються не тільки у прямій, безпосередній формі.
Часто вони ховаються за різними ніби невинними фіраночками, крізь які автор короткозоро спостерігає життя…
Сумно читати ці безперспективні, безідейні накопичення матеріалів" [32 ; 148]. Були й анонімні звинувачення на сторінках журналу "Службовець": "Це ж прямо таки Вражливий возводить наклеп на наше пролетарське студентство. На нашу думку, Вражливий зовсім не розуміє слова "молодість". Молодість – це бурхлива творча сила, робота на всіх ділянках нашого життя, а не гниле обивательське болото, що він його нам подає в своєму оповіданні" [32 ; 148].
Критикуючи окремі оповідання, навіть завзяті опоненти не могли не визначити сильні сторони повісті "Батько". Цей твір непростий, не для кожного читача зрозумілий. Автор виводить образи нетипові, які діють в нетипових обставинах, його хвилює людина в післяреволюційному суспільстві. А на злі пера критиків, які щипали молодого прозаїка з різних боків, Василь Вражливий з гумором відповідав: "Мої оповідання здаються мені поганими тільки до того часу, поки їх не лають. Проте це не значить, що вважатиму себе геніальним, якщо мене хтось назве нездарою" [32 ; 149].
Рецензії Н. Савченка, Л. Підгайного, Л. Стариковича були надруковані у журналах "Критика", "Червоний шлях", в газетах "Пролетарська правда", "Народний учитель". Це значить, що книги В. Вражливого у той час не були легковажними барвистими метеликами, котрих у 20-х роках було багато.
Вони правдиво відображали життя, хвилювали серця читачів і привертали до себе увагу критиків і літературознавців.
Про це свідчить те, що книга "Молодість" в наступному році була знов перевидана, а повість "Батько" в перекладі російською вийшла 1930 року в Москві. Письменник української діаспори Дмитро Нитченко, земляк Василя, відмічав: "…з Опішнього, походить талановитий письменник Василь Вражливий (Штанько). Мені подобалися його твори "Життя білого будинку" та "Батько" [23 ; 432].
Сучасний літературознавець Микола Костенко, досліджуючи прозу полтавців перших десятиліть ХХ ст., пише про твори В. Вражливого так: "Він будував нехитрий, проте міцний сюжет у традиціях старої авантюрної прози з її хитросплетінням подій і образів, переслідуваннями, вбивствами, тобто запозиченнями з європейської літератури. Це – лірик-імпресіоніст, водночас реаліст-побутовик…" [18 ; 113].
Доля соловецька
Ще один з вигублених…
О. Гончар
Я воскрешаю вас, ясних, безвинних,
Що в тюрмах честь уміли берегтиІ не сплямили верховинних,
Зустрівши кулю піднятим чолом…
Я. Славутич
Люди, не вбивайте одне одного.
Напис на гранітній брилі в урочищі Сандармох
У грудні 1934 року країну накрила хвиля арештів ("відповідь терором на вбивство товариша Кірова"). Письменник Іван Сенченко згадував: "Наш будинок "Слово" з обох входів патрулювався філерами (агентами). За час мого перебування в Луганську (рік) зникли навіки Г. Епік, В.Поліщук, В. Вражливий… Хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові" [25; 549].
За Василем Вражливим прийшли у ніч з 25 на 26 грудня 1934 року. За іронією долі, оперативники, які вдерлися до його квартири № 54 у вже майже безлюдному будинку "Слово", повелися із ним так, як за десять років перед тим він сам написав у оповіданні "Земля":
"Звичайними словами, що скрізь лунають по нашій розлогій країні, наказали піднести руки вгору" [32 ; 150].
Перший допит. Чекісти домоглися від Василя головного зізнання, на якому й була побудована "Слідсправа № 1255": "Я не був ні в яких партіях, був просто націоналістом. Я – вихованець Хвильового, знаходився під його впливом, і вже у 1927-1928 рр. це визначило мій наступний політичний шлях" [32 ; 15].
Далі оперативники добилися ще одного Василевого свідчення щодо його зв'язків з Євгеном Плужником (1898-1938): "Плужник поставив завдання займатися шкідництвом у перекладах. Будувати переклади так, щоб вони не були зрозумілими для широких кіл читачів" [32 ; 151].
Велику групу українських письменників, інших представників інтелігенції, в т. ч. і Вражливого, чекісти запишуть в так звану контрреволюційну організацію українських есерів-боротьбистів. Включили до її складу заздалегідь приречених і Вражливого, тим паче, що більшість заарештованих у цій справі були його приятелями і "квартирантами". Глибинні ж причини, що робили його потенційною жертвою режиму, виникли давно: український письменник, вихованець Хвильового, член крамольних ВАПЛІТЕ і "Пролітфронту".
Додамо думку Олеся Гончара: ""Гріх" Вражливого полягав у тому, що він – "син розкуркуленого". Ну й ще звісно, японський або бразильський шпигун…" [9 ; 540].
Попереднім і судовим слідством "встановлять", що мета організації – відірвати Україну від СРСР і перетворити її в "колонію німецького і польського фашизму". А завдання групи злісних "контрреволюціонерів" (17 чоловік) – вбити керівників органів влади і комуністичної партії, для чого в Києві, Харкові, Полтаві мовби створювалися терористичні групи.
Виїздною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР 28 березня 1935 року В. Вражливий був засуджений за статтями 54-8 і 54-11 КК УРСР (разом із 16 звинуваченими на процесі боротьбистів) до 10 років виправно-трудових таборів. Відбував заслання на Соловках.
Олесь Гончар писав у "Щоденнику": "Наче вся Україна опинилася на тому острові серед зойку чайок під низькими осінніми хмарами… галичани і східняки поєднались на тих болотах… Филипович і Драй-Хмара, Г. Коляда і Василь Вражливий…" [9 ; 429].
Тільки в однім Сандармосі, Наче Вкраїна уся! Господи, що ми тут робимо? Вдома чекають весни.
...Варва, Прилуки, Коробівка.
Миргород і Ромни [20 ;470, 471]
– запитує українська поетеса Антоніна Листопад в поетичній епопеї "Соловки", кожен рядок з п'ятисот якої стукає в серце
Особливою трійкою на чолі з начальником УНКВС Ленінградської області Л. Заковським 25 листопада 1937 року Василь Якович був повторно засуджений до вищої міри покарання за статтями 58-8 і 58-11 КК РРФСР. В протокол № 199 між прізвищами росіянина Васильєва і німця Гепнера в чергу на розстріл поставлений українець з Полтавщини Вражливий.
Такі справи слухалися без участі сторін, тобто без обвинувача та оборонця. Не допускалися касаційні оскарження вироків і подання клопотань про помилування. Вирок до найвищої міри покарання мав виконуватися негайно, після його винесення. Групу соловчан, напевно, було страчено в Ленінградській області – "в звичайному місці розстрілів" на пустищі Койран-кангас під Токсово.
"Сучасна енциклопедія України" (2006 р.) вказує таке місце смерті – урочище Сандармох поблизу м. Медвеж'єгорськ, Карелія, РФ. Хоч доказати це документально поки що не вдалося. Через сорок років Іван Сенченко, який чудом уник гулагівського пекла, запитував сам себе і тих, хто вершив долю арештанта Вражливого: "Де вони його діли: чи голодом заморили, чи розстріляли з кулеметів, чи потопили в старій баржі? Хто про це знає?" [25 ; 557].
В довідниках, пропущених через радянські ідеологічні фільтри, наприклад, "Українському радянському енциклопедичному словнику", "Українській літературній енциклопедії" (1988 рік) дати смерті жертв розстрілів дуже часто не відповідали дійсності. Замість 1937 року вказані, наприклад, 1941 (М. Зерову), 1938 (В. Вражливому). Згідно книги "З порога смерті" (1991 рік), "Енциклопедії Сучасної України" (2006 рік) вирок Вражливому було виконано 8 грудня 1937 року, письменник був реабілітований посмертно 1956 року.
Професор, поет з української діаспори Яр Славутич, автор першого у світі мартирологу української літератури "Розстріляна муза", глибоко переживав ці втрати, пишучи в епілозі:
Рясних вінків не клали вам,
Жалоби в сурми не сурмили.
Не знати жонам і синам,
Де ваші сховані могили [26 ; 18, 181].
Коли відкрилися архіви і стали відомі злочини сталінської репресивної машини, письменник-полтавець Олесь Гончар записав у "Щоденнику": "Ні Сталін, ні його трибунали, гадаю, ніколи не мали сумніву, що перед ними вигадані "вороги, агенти іноземних розвідок"; кати самі добре знали, що винищують людей безневинних. Винищували ж тому, що перед ними була нація обдарованих, волелюбних людей і тим особливо небезпечна для сталінської імперії… Так гинула на очах цивілізованого світу – хліборобська українська Атлантида" [9 ; 540].
А український поет Віталій Коротич ще в 70-і рр.. ХХ ст. написав вірш-реквієм "Пам'яті поетів", де є такі рядки:
Слова лишалися, роками від нас віддалені,
Піснями весільними, сміхом і гнівом лютим...
Зорі сяяли в небі медалями
І гримів розстріл
Салютом [17 ; 16].
Література
1. Бурбела В. Вражливий [справж. прізв. Штанько] Василь Якович (1903-1938) / В. Бурбела // Укр. літ. енцикл. : У 5 т. – К., 1988. – Т. 1. – С. 361-362.
2. Вражливий (Штанько) Василь Якович (1903, Опішня – 1938) – укр. письменник і перекладач // Зіньківщина : іст. нариси. – Полтава, 2006. – С. 625-626; Край. – 2007. – № 44 (груд.). – С. 18.
3. Вражливий Василь (спр. прізв. Штанько; 1903, смт Опішня – 1937, Соловки, розстріляний). письменник, перекладач // Полтавщина: іст. нарис. – Полтава, 2005. – С. 454; Полтавщина : енцикл. довідник. – Полтава, 1992. – С. 618.
4. Василь Вражливий // Письменники Радянської України 1917-1987 : біобібліогр. довідник. – К., 1988. – С. 122.
5. Архів розстріляного відродження : матеріали архівно-слідчих справ укр. письменників 1920-1930 рр. – К., 2010. – С. 190, 271, 334-335.
6. Бойко Г. Його муза звернена до людини / Г. Бойко // Вісті – 2008. – 19 верес. – С. 9.
7. Гайовий Г. Жах соловецького потойбіччя, або убивчі свідчення "недостріляного" українського інтелігента: роздуми над книгою / Г. Гайовий // Вітчизна. – 2009. – № 7-8. – С. 115-144.
8. Гнатюк М. Іван Сенченко та "Ренесанс" 20-х: [про творення нової літератури в 20-х рр. ХХ ст.] / М. Гнатюк // Україна. Наука і культура. – К., 1993. – Вип. 26-27. – С. 322-325.
9. Гончар О. Т. Щоденники : у 3-х т. / О. Т. Гончар / Упоряд., підгот. текстів, іл. матеріалу В. Д. Гончар. – К., 2004 – Т. 3. – С. 429, 540.
10. Гуменна Д. Харківські вітрюги : [про "Плуг" і "плужан"] / Д. Гуменна // Гуменна Д. Дар Евдотеї. Іспит пам'яті. Кн. 1 Київські кручі; Кн. 2. Жар і крига. – К., 2004. – С. 313-404.
11. Дзюба І. Літературно-мистецьке життя / І. Дзюба // Історія укр. літ. ХХ ст. : у 2 кн. / За ред. В. Дончика. – К., 1998. – Кн. 1. – С. 28-29.
12. Дзюба І. М. З криниці літ : у 3 т. / І. М. Дзюба. – К., 2006. – Т. 1. – С. 214.
13. Ільєнко І. У жорнах репресій : оповіді про укр. письменників (за архівами ДПУ-НКВС) / І. Ільєнко. – К., 1995. – С. 37.
14. Історія української літератури. – К., 1988. – Т. 2: Рад. літ. – С. 420.
15. Калинове гроно: антологія прози і драматургії полтавських літераторів ХХ ст. Т. 2. Кн. 1. – Полтава, 2006. – С. 37, 38, 46.
16. Копиленко О. Як ми починали / О. Копиленко // Копиленко О. Твори : у 4-х т. – К., 1961. – Т.4. – С. 505-507.
17. Коротич В. Пам'яті поетів : вірш / В. Коротич // Коротич В. Від першої особи : вибране. – К., 2012. – С. 15-16. – ("Б-ка Шевченківського комітету").
18. Костенко М. …І вимолимо в Бога рідне слово: полтавці в укр. літ. контексті ХХ ст. / М. Костенко. – Полтава, 1999. – С. 112-113.
19. Літературознавчий словник-довідник. – К., 2006. – С. 103.
20. Листопад А. Соловки : поетична епопея / А. Листопад. – К., 2009. – С.470, 471.
21. Луцький Ю. Роздуми над "ВАПЛІТЕ" / Ю. Луцький // Сучасність. – 1993. – № 12. – С. 112.
22. Мельник В. Василь Вражливий / В. Мельник // З порога смерті : письменники України – жертви сталінських репресій. Вип. 1 / Упоряд. О. Мусієнко. – К., 1991. – С. 115-117.
23. Нитченко Д. Під сонцем Австралії / Д. Нитченко. – Мельборн, 1994. – Т. 2 (З хроніки мого життя). – С. 432.
24. Пізнюк Л. Ще раз про ВАПЛІТЕ мовою документів та фактів / Л. Пізнюк // Слово і час. – 2000. – № 12. – С. 36-41.
25. Сенченко І. Ю. Нотатки про літературне життя 20-40-х років / І. Ю. Сенченко // Сенченко І. Ю. Оповідання. Повісті. Спогади. – К., 1990. – С. 551, 555-556, 557, 646. – (Б-ка укр. літ.).
26. Славутич Я. Розстріляні, закатовані або інакше знищені (у дужках – рік смерті) : [в т. ч. Вражливий Василь (1937)] / Я. Славутич // Славутич Я. Розстріляна муза. – К., 1992. – С. 18, 181.
27. Смолич Ю. Твори : у 8 т. / Ю. Смолич / Упоряд. О. Смолич. – К., 1986. – Т. 7. – С. 37, 88, 96, 117, 130, 614, 629, 633.
28. Хвильовий М. Твори : у 2-х т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 648, 905.
29. Хвильовий М. Доба ВАПЛІТЕ / М. Хвильовий // Хвильовий М. Твори : у 2-х т. – К., 1990. – Т. 2. – С. 641-677.
30. Цюпа І. Василь Вражливий / І. Цюпа // Прапор комунізму. – 1987. – 8 верес. – С. 3.
31. Шевченко С. Правда и вымысел : о датах смерти жертв "Большого террора" / С. Шевченко // 2000. – 2004. – 14 трав. – С. 5.
32. Юрченко О. Вражливий Василь Якович (справж. Штанько) / О. Юрченко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т. 5. – С. 198; Київ. – 2001. – №1-2. – С. 144-151.
33. Якушко О. В Наталью Забилу мужчины влюблялись за смелую улыбку, а женщины ей завидовали / О. Якушко // Комсомольская правда. – 2013. – 13 марта. – С. 10.
|
