О Б Е Р Е Г И

українського народу – символи любовi й незрадливостi

Бібліотечка рефератів

Обереги українського народу – символи любові й незрадливості: інформаційні матеріали для написання рефератів / уклад. В. І. Матяш. – Полтава, 2013.

Інформаційне видання розраховане на молодь, старшокласників, класних керівників, вихователів, шкільних бібліотекарів і допоможе у написанні рефератів про обереги українського народу. Головна мета видання – привести учнів до розуміння необхідності збереження сучасними українцями родинних символів, оберегів рідної землі, культури та звичаїв українців для наступних поколінь.

З М І С Т

Вступ

ВСТУП

Обереги – наші прадавні добрі символи-захисники, знаки віри у вище заступництво. Символи-обереги втілювались у побутових речах, їх шанували, про них складали легенди.

Вишитий рушник, вишита сорочка, писанка, лялька, віночок, калина, верба, лелека – без них важко уявити нашу Україну. Саме з оберегів починається для кожного Батьківщина.

Обереги мої українські, –

Ви прийшли з давнини в майбуття.

Рушники й сорочки материнські

Поруч з нами ідуть у життя.

Нам любов'ю серця зігрівають –

Доброта й тепло в них завжди.

Вони святість і відданість мають,

Захищають від лиха й біди.

Батьківська хата, бабусина вишиванка, незамулена батькова криниця, старі жорна, що годували в тяжкі лихоліття. – усе це наша родовідна пам'ять, наші національні символи, обереги наші.

На перший погляд ці прості й дивовижні предмети, родинні реліквії-обереги здаються якоюсь дрібничкою – звичайною ковдрою, піччю, іконою, – яких дуже багато. Але це не так! Наші реліквії-обереги – це наші талісмани, які ми цінуємо поряд із душевними якостями – добром, милосердям, любов'ю. Це найдорожче – наші корені, минуле родини, страждання й радощі...

1. Обереги людини

Одяг, взуття та прикраси – найнеобхідніші предмети в повсякденному житті людини. Однак вони виконували не лише практичну, але й не менш важливу символічну роль. В давніх віруваннях обереговим елементам надавали особливого значення. Зокрема це стосувалося прикрас, оздоблень і вишивки. Скажімо, коралі, каблучки, вінки, зрештою, вишивка на подолі сорочок та блуз, рукавах, комірі – не просто прикраси, а насамперед охоронне коло, яке мало убезпечити людину від злої сили.

Не менш важливе значення відігравали й колір, крій та форма носіння одягу: це ж саме стосувалося взуття й прикрас. Щоб захиститись од стороннього "злого (недоброго) ока", позбутись "нечистої сили", навіювань і всіляких хвороб та напастей, людина убезпечувалася обереговими елементами. Про це і йтиметься далі.

1.1. Сорочка

Для сучасної людини сорочка є предметом одягу та естетичним фактором. У давніші ж часи вона мала й певну магічну функцію. Увесь процес, пов'язаний з виготовленням сорочок, їх одяганням і носінням, супроводжувався цілісною системою чітко визначених дійств і обрядів, окремі елементи яких дійшли і до наших днів.

Згадаймо традиційне українське весілля. Для молодої було за святий обов'язок подарувати вишиту сорочку своєму судженому. При її пошитті користувалися визначеною системою оберегових функцій. Особливо це стосувалося нанесення узорів. Сідаючи за вишивання, дівчина зверталася до покро-вительки жіночої долі – святої П'ятнички – за поміччю, просячи у неї "спору й таланту".

момент – хоч і він має неабияке значення. Давні узори мали оберігати людину "від лихого ока" та чорних і злих духів. Цій меті слугували й мережки на кінцях рукавів та горловині.

Чітко визначалися й дні виготовлення сорочок. Найкращою дниною для шиття вважався четвер. Четвер є легким і вдатливим. Чи не тому в народі побутує народний вислів: "Доживеш до старості, якщо матимеш "четвергову сорочку". Годилося протягом дня покраяти і пошити "четвергову сорочку", на якій нав'язували чимало вузликів. За повір'ям такий виріб довго носитиметься, а його господар, якщо сорочки нікому не позичати, доживе до глибокої старості.

Це ж саме стосувалося заготівлі й виготовлення барвників. Трави й коріння, з яких робили фарбу для кольорування ниток, збирали в окремі свята, здебільшого напередодні Купала. Найкращим зелом вважалося те, яке брали до сходу сонця і в найглухіших хащах. Листя й коріння рвали не голіруч, а лише через полотнину.

Як бачимо, увесь технологічний процес, пов'язаний з вишивальни-цьким рукоділлям, співголосний із чіткими магічними обрядами. Всі вони несли захисні функції. Сорочки були як обрядово-святкові, так і буденні.

На особливу увагу заслуговує "вінчальна сорочка". Кожна дівчина заздалегідь запасалася нею: на полотні вишивала чимало узорів, барвистість мала уберегти молоду "від зурочин". "Вінчальну сорочку" зберігали протягом усього життя, зодягаючи її лише на великі свята чи урочисті події (коли віддавали заміж дочку чи одружували сина). Нерідко іменний виріб переходив у спадок дочкам або внучкам і вважався "найдорожчим приданим". Зазвичай, коли дівчина виходила заміж, то мала виготовити не менш 10-12 святкових і повсякденних сорочок, що засвідчувало її особливу вдатливість і працьовитість.

Чимало вірувань пов'язано із одяганням сорочки. Особливо це стосувалося дітей. У давні часи новонародженого пеленали в батьківський одяг, якщо це був хлопчик, то загортали його в старий убір тата, а коли дівчинка, то у мамин – "бо вони вже випробувані".

Широко побутують у народі такі прислів'я: "Тоді в домі Великдень, як сорочка біла", "Як неділя то і сорочка біла".

Сорочка, отже, традиційно виконувала подвійну функцію – побутову й оберегову. Всім нам відомий вислів, який дійшов з глибини століть: якщо людині порщастило уникнути явної небезпеки, то казали, що вона в сорочці народилася. Неважко здогадатися, що йдеться про охоронну роль традиційного виробу.

1.2. Намисто

Сподіваюся, не буде перебільшенням чи національним самовихвалянням, якщо скажу: в жодного народу не було такої величезної пошани й любові до жіночої прикраси – намиста, як в українок. Як тільки народжувалася дівчинка, для неї з першого ж дня батьки готували "іменний амулет". Він передавався в спадок від матерів і бабусь, і що давнішим був, то магічнішим, а відтак і ціннішим. Образ українки в чужинців асоціювався з двома найголовнішими ознаками: намистом і барвистою вишиванкою.

Не було в Україні дівчини, котра хоч би в якій скруті жила, не мала  власного намиста (коралів). Віддавна побутував звичай: що пишніше у дівчини намисто, то більшу увагу й повагу викликала вона серед односельців. Що зумовлювало цей давній звичай: мода, традиція?

Намисто мало подвійну функцію: магічну й естетичну. Роз'єднувати їх – означало б нехтувати давньою національною традицією; магічні й естетичні чинники настільки взаємопов'язані, що важко, а то й неможливо розмежувати їх.

І все ж первісно головною роллю була оберегова. За допомогою амулетів людина намагалась убезпечитися від природних катаклізмів та злих сил. Майже кожен атрибут повсякденного побуту мав охоронні функції. Це стосується і намиста.

За своєю формою воно нагадує замкнуте коло або вінець. Як ми знаємо, саме ці ритуальні символи присутні в найдавніших писанкарських візерунках, передовсім у безконечниках. Згодом ці тотемні знаки перейшли у вишивку та килимарство. Оскільки намисто призначене для персонального користування (за традицією, його не можна позичати), то відповідно воно виконувало індивідуальну тотемічну роль.

За українським звичаєм, кожна дівчина й жінка постійно носили намисто, особливо коли виходили на люди. Згадаймо Т. Шевченка:

Що пишнішим, барвистішим, із більшою кількістю разків було намисто, тим магічнішим вважалося воно. Водночас намисто мало й естетичне призначення. Це чітко простежується на давніх фотографіях та художніх полотнах, де відтворені типажі українського жіноцтва. З намистом пов'язано чимало вірувань.  Якщо розірвався разок коралів, то це віщувало лиху долю або нещастя. Тому кожна власниця постійно стежила за намистом, зберігала його в найпочеснішому місці, як найдорожчий скарб. Для дівчини було найвищим виявом почуття, коли коханий дарував пишні коралі. Прийняти їх означало дати символічну згоду на шлюб. Якщо з якихось причин хлопець вимагав повернути їх, так казали: "Були коралі, та пішли далі, а перли на мак стерли".

Серед усіх традиційних магічно-естетичних атрибутів намисту належала особлива роль. З цього приводу в народі говорили: "Без намиста і Душа нечиста".

1.3. Вінець

Либонь, кожному з нас відомий вислів: "Стати під вінець" – себто поєднати свої долі. Але слово "вінець" (вінок) має значно ширше значення. Його символічна роль сягає глибини сторіч. Це передовсім замкнуте коло, що нагадує сонце. За допомогою таких символів наші пращури убезпечувались від злих духів. Форма кола-вінця присутня майже в усіх обрядових виробах.

Не випадково дівчата напровесні, влаштовуючи веснянково-гаївкові забави, плели з живих квітів вінок і прихорошували ним голову, щоб у такий спосіб відвернути від себе "недобре око" і "лиху силу". З цією метою дівчата завжди, входячи "на люди", зодягали віночки, як і каблучку, що також є своєрідним колом-оберегом.

Цей атрибут використовували також й у весільному обряді (згадаймо, як урочисто виготовляли дружки на дівич-вечорі вінок для молодої під супровід обрядових пісень):

Вінком, сплетеним із колосся, завершували і жнива. Його урочисто несли до господаря як символ закінчення збору зернових, а відтак статків і добробуту. При цьому казали: "Ось вінець і справі кінець". На Бойківщині вінками (юрками) з живих квітів прикрашали коровам роги, коли гнали з пасовиська – "щоб відьми молока не крали". Переважно це робили на Юрія та Петра-Павла – обрядових святах пастухів.

Але чи не найцікавішим обрядом було іменне дійство "Вінець". Воно призначалося лише батькам, котрі одружували останню в родині дитину. На третій день весілля однолітки відзначали батькові-матері "Вінця", але за умови, якщо всі їхні діти уже одружені, коли ж хтось із них розлучився, то обряду не справляли. Батькам готували пишний вінок і врочисто зодягали на них. Потім ділили коровай, виголошували поетичні тости, вручали подарунки і співали спеціальних пісень. Ось один з таких зразків:

Обрядовий вінок мав постійно стояти на покуті, допоки в родині жили батько чи мати. Очевидно, звідси й відомий вислів: "Вінець – ділу кінець", тобто виконаний батьками однобічний обов'язок – виховати і вивести в люди своїх дітей. Як бачимо, вінок традиційно виконував двоєдину функцію: оберегову й ушанівну.

1.4. Обрядове значення хустки

Зберігає український народ, як давній символ, пам'ять про хустку. Це перша ознака одягу жінки. Хустка широко розповсюджена по всій Україні. Багато чудових традицій і обрядів було пов'язано з хустиною. У кожній родині, де підростала дівчина, розмальована на коліщатах скриня мала повнитися хустками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, приспівуючи:

Я не панна, я – господиня,

Українські хустки бувають різного кольору, з різними  візерунками. Вишивалися хустки золотою, шовковою та срібною нитками.

Крім побутового, дівоча хустка в Україні має ще й обрядове значення. Так, при сватанні дівчина перев'язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. У народній пісні про це співається:

В часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат, коли козаки вирушали у похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, як символ вірности в коханні. В Тараса Шевченка читаємо:

На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі, чи він згине в бою, хустка від дівчини виконує важливу роль: нею вкривають обличчя козака, "Щоб хижі птахи очей не довбали, козацької крови не випивали..." У пісні про це співається:

Дай же, дівчино, хустину,

Може в бою де загину –

Накриють очі темної ночі,

Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною –

Ведуть коня вороного,

Розбиті копита...

А на ньому сіделечко

Так про цей звичай писав Тарас Шевченко у своїй поемі "Хустина".

1.5. Обручка як оберіг

Ще древні римляни і греки обмінювалися обручками при укладанні шлюбу. Тоді їх виготовляли зі шкіри, слонової кістки або навіть стебел рослин. І лише в період становлення Римської імперії ввійшли в моду металеві обручки, які коштували дуже дорого. У ті часи весілля не завжди було союзом з любові, часто це була вигідна угода, яку укладали між собою знатні багаті сім'ї. Тоді обручка ставала заставою, вона затверджувала непохитність намірів нареченого. Підносили її як дар нареченій на заручини, такий подарунок означав формальне підтвердження юридичного акту одруження. Для юриста в Стародавньому Римі договір про укладення шлюбу, так званий футуратум, із врученням обручки мав першочергове значення.

З часом на місце розрахунку і формальності прийшли любов і романтика. Разом із тим і обручка набула іншого сенсу. Поступово і якість матеріалу, з якого виготовляли обручку на подарунок нареченій, ставала все вищою. У ІІ столітті дарували вже бронзові обручки, в ІІІ столітті – золоті.

Незаміжній дівчині, котра прийшла як гість на чиєсь весілля, слід обов'язково постаратися доторкнутися до обручки нареченого або нареченої. Тоді її власне весілля не змусить на себе довго чекати.

Здавна вважали, що обручки мають певну надприродну силу, тобто є оберегами, тому їх часто використовували для лікування (хворі місця промивали водою, настояною на обручці).

1.6. Лялька-мотанка – берегиня та богиня

Найдавніший зразок оберега – жіноче божество, берегиня-ляля (тобто, "земля", "богиня землі", "охоронниця"). Берегиня – мати всього живого, захисниця людини, природи та добра, охоронниця дому.

Ляльку-берегиню створили понад 5 тисяч років тому. Це – не просто дитяча іграшка, це – витвір мистецтва. Народна лялька дуже екологічна, духовно чиста, образна і символічна. Така лялька має умовний силует. Створювали насамперед голову і тулуб ляльки, обличчя робили без деталей або з намотаним нитками хрестом, щоб у них не вселявся злий дух. Для виготовлення ляльок використовували траву, сіно, солому, кукурудзиння, нитки, ганчір'я. Лялька була оберегом душі людської. Наші предки клали її у колиску для новонародженої дитини, щоб у хаті не селилися домовики; ляля забавляла дитя, допомагала йому пізнавати світ, перебирала негативну енергію, забирала хворобу; ляльку віддавали богам за здоров'я, урожай, дощ.

Обличчя в мотанки повинне бути біле, або на ньому має бути хрест – щоб у ляльку не вселився злий дух. Мати повинна зробити своїй доньці та подарувати на весілля, тим благославляючи її на щасливе заміжжя та на народження здорових діточок. Оцей хрест, ці дві лінії – це чоловіче (вертикальне) та жіноче (горизонтальне) начала, їхнє перехрещення символізує продовження роду. По тому, як на світ з'явиться нове життя, треба повернути ляльку тричі проти годинникової стрілки, мовлячи: "Відвернися злом, повернися добром" – і покласти в колиску, де дитина спить. Ця лялька охоронятиме її сон. Оберіг викидати не можна – треба передати його вже своїм дітям.

Народні майстри кажуть, що віддавна лялька вважалася ритуальною – матері робили їх для дітей, бабусі – для онуків, а нареченим – дарували, щоб у них народжувалися діти. Ляльок зберігали. Дівчатка виростали, ставали мамами, а ляльок передавали своїм дочкам.

Цікаво, що, швидше за все, ритуальна ляля власне лялькою не називалася. Кожна, вочевидь, мала своє ім'я – як, приміром, купальська Морена. Хоча дехто вважає, що слово "лялька" – похідне від Лелі, доньки (або сина) слов'янської язичницької богині весни Лади: "ляля" – дитина або іграшка-дитина. Що ж до російського "Кукла" – вважається, що слово це запозичене з грецької мови – "koukla", яке у свою чергу пішло від латинського "cuculla" ("капюшон", куколь). Утім, голова мотанки, яка робиться з тканини (та сповивається, наче одягається в капюшон), також віддавна на наших теренах називається кукла. "Куклою" величають і перший обжинковий сніп, закручений в особливий спосіб. Таке ж наймення в дитячої "пустушки" – хліба, загорнутого в полотнинку, яку колись давали до ротика немовляті. А ще в голову мотанки інколи загортали зернятко пшениці. Сакральне значення приблизно таке: коли зернятко "ховають" у сиру землю, воно оживає, проростає і знову розпочинає одвічний коловорот життя. Можливо, й тому мотанку пов'язують із уявленнями про життя й небуття, із досвідом минулих поколінь та їхнім зв'язком із поколіннями прийдешніми. Невпинний         зв'язок символізує і безперервна ниточка, яка намотується за сходом сонця.

Безумовно, лялька – модель людини. Це – аксіома, адже всі маніпуляції, яким потім піддавалося це створіння у всіх культах та обрядах, базується на цьому переконанні. Саме з тієї причини стародавня українська ритуальна лялька-мотанка та вузликова лялька виготовлялися без допомоги ножиць та голки – аби не зробити боляче, не завдати шкоди людині, яку вона оберігатиме. "Щоб життя дитини було не різаним  та не колотим", – приміром, так казали на Русі, коли робили ляльку для майбутньої дитини ще до того, як вона народилася. Таку ляльку клали до колисочки, аби зігріти її, а потім вішали на люлечку як оберіг від зуроченння.

У подарунок на іменини робили ляльку "Янголка". Ляльок-оберегів одягали не просто так, у якісь плаття. В одязі ляльки завжди мав бути червоний колір – колір сонця, тепла, здоров'я, радощів. Вважали, що це оберігає від травм, зурочень. Часто на одязі ляльки вишивали хрестики, кола, хвилясті лінії (знаки води), горизонтальні лінії (знаки землі); фігури жінки та оленів – символи родючості; ромби з цяточками всередині – символи засіяного поля; вертикальні лінії – знаки дерева, вічно живої природи.

Аби запобігти злим силам, віддавна застосовували один дуже надійний спосіб: позбавлення обличчя. Адже абсолютно всі релігійні культи всіх часів вважають, що саме "око – вмістилище душі". Так само й найбільша небезпека та сила причаїлася в очах. А без них лялька не може завдати шкоди людині. Згодом (щоправда, невідомо коли саме та з чим це було пов'язано) обличчя ляльки позначали хрестом, обмотуючи особливим чином голову нитками (хрест у колі – це солярний знак, може, звідси сонячне тепло, яке випромінює кожна така рукотворна істота). Сьогодні лялька без лиця й лялька з хрестом на обличчі існують водночас.

Достеменно невідомо, який із цих різновидів старший. Та й узагалі мало що зі справжньої біографії, тим більш містичної, української ритуальної ляльки відомо достеменно. Але коли ти тримаєш її в долонях, ця відсутність знання компенсується інтуїтивним відчуттям.

З давніх часів у будинках мешкають ляльки-домовики, що оберігають будинок від злих духів. У селах оберігає посіви від птахів та худоби городня лялька-опудало. Одягнені такі опудала по-різному: можна побачити ляльку в жіночому вбранні із пов'язаною хусткою або в одязі чоловіка із каструлею на голові замість капелюха.

Коли люди придумали богів, вони почали почуватися спокійніше в цьому величезному і незрозумілому світі. Лялька-мотанка була оберегом не тільки дитини, а й дорослої людини, її житла, праці.

Справді – чому донині "живе" ритуальна лялька, нехай і в декоративному вигляді? Завдяки чому невловимий зв'язок із нею сучасної людини досі не перервався? Можливо, підсвідоме відчуття живої сутності ляльки і є тим акумулятором, що підживлює її?

Напевно, у вас є вдома вдосталь фабричних ляльок. Однак значно цікавіше бавитися ляльками, зробленими власноруч. Лялька, виготовлена власними руками, є Берегинею дому, вона створює неповторну атмосферу вашого житла.

1.7. Писанка - оберіг, символ життя

З давніх-давен люди звертаються до Бога з молитвою, здіймаючи руки до неба, благаючи захистити від лиха та зла. Тому рука, розкрита долоня стала символом захисту. Охоронцем домашнього вогнища завжди вважався вуж, а оберегом господи від грому і пожежі – півень. Найсильнішою захисни-цею всього живого є Мати-Берегиня. Люди малювали їх зображення на стінах житла, вишивали, ліпили з глини. Але найбільшу силу ці обереги мають, якщо їх написати на білому яєчкові. Вважали, якщо в кожній сім'ї будуть писати писанки з такими символами, то сім'ю минатимуть біди.

Розмальовування писанки – це вже своєрідний ритуал. Пишуть її, помившись, у чистій хаті біля вогнища (свічки), коли домочадці полягали спати. Для розпису вибирають ціле яйце, не тріснуте, бажано домашнє, щоб було запліднене, інакше втрачається його магічна сила, і ні в якому разі яйце не вариться, бо з вареного не буде життя. За законом писанкарства, оберіг має зберігатися рік, до чергового Великодня, а потім пишеться нове яйце, адже протягом року в людини щось змінюється в життя, вона прагне чогось іншого, відповідно, замовляє щось нове для себе. Стара писанка закопується в землю. Викидати її чи бити не гоже.

Писанки, на відміну від крашанок, у їжу не вживають, адже це обереги.

Писанки можна зберігати скільки завгодно. Писанка – це оберіг життя.

Писанка не є суто великоднім атрибутом, як більшість гадає. Її писали протягом року до різних свят, на весілля, дарували на добробут.

За традицією, писанки пишуть дівчата і жінки. Дівчата, щоб прикликати щасливу долю. Бездітні, щоб дитину народити. Їм радять три роки підряд писати по 12 писанок і роздавати дітям. Господині, щоб у хаті були злагода і достаток, щоб усі були здорові і веселі.

Магією писанкарства володіли  лише окремі жінки, обов'язково заміжні, які мали повноту: чоловіка, дітей, добробут у хаті, були щасливі у шлюбі. Чоловіки писанок не писали, вони – воїни. А виготовлення оберегів, яким власне і є писанка, було прерогативою жінок-берегинь. Писати обереги – це свята нагорода жіноцтва.

Писанки – то вже частина народної магії, справжня таїна, яку не кожному збагнути й осягнути.

Яйце взагалі є атрибутом магічності. Навіть чисте, нерозписане. А розпис – це своєрідний код, який лише підсилює магію яйця.

Писанка може бути закодована як на позитив, так і на негатив. Тому купувати писанки, не вміючи їх читати, не варто. Тим більше видуті, тобто писані на порожньому яйці.

Кожна писанка – це окремий маленький світ. Помиляється той, для кого мереживо на писанках – просто набір знаків-прикрас.

Символічними знаками на магічному яйці людина кличе до себе тепло й добробут, орнаменти на писанці стають ніби мальованою молитвою до весни. Кожен орнаментальний мотив і колір – ніби окрема літера абетки. Поєднуючись на писанці, ці "літери" творять послання, охоронну молитву за того, кому призначений оберіг.

Отож, мистецтво символіки досягає своїх вершин в українській писанці.

Символи-малюнки надавали писанці сили, яка допомагала в біді, забезпечувала родинний добробут. Різноманітність їх віддзеркалює регіональні особливості. Однак деякі символи можна зустріти в усіх районах України.

Тематика писанкових орнаментів пов'язана з характером селянської праці, звичаями та обрядами, оспівуванням землі, небесних світил, знарядь праці, природи. Орнаменти писанок пов'язані також із місцевою міфологією. Узори писанок – геометричні, рослинні, побутово-предметні, декоративні. Чим більше барв у писанці, тим вона магічніша і наврочить кращу долю.

Є багато повір'їв, пов'язаних із писанкою.

Освячену писанку з давніх-давен клали до першої купелі немовляти, щоб зростало на силі. Писанку приорювали в полі, щоб краще родило жито-пшениця. Клали під поріг стайні, щоб добре велося худобі. Зводячи нову хату, в кожнім кутку клали по писанці. Наші прадідусі й прабабусі вірили, що писанка охороняє оселю від пожежі, блискавки та різних напастей. Шкаралупи від пофарбованих яєць раніше ніколи не викидали у смітник і не віддавали курям;

їх закопували у землю чи викидали в бистру воду. Наші предки вірили, що за сорок днів (тобто на Вознесіння) вони допливуть до рахманів – на той кінець світу, де живуть безгрішні земляки – й оповістять їх, що воскрес Ісус Христос.

Таких чи подібних вірувань і обрядових дій є безліч. Вони незаперечно засвідчують, що ритуальне фарбування яєць первісно являло магічну силу.

А закінчити хочеться легендою про писанку. Доля світу залежить від того, скільки писанок кожного року пишеться. Доки пишуть писанки, світ буде існувати, а коли цей звичай знехтують, тоді зло звільниться зі своїх залізних пут і знищить світ. Цей диявол живе під землею, прикутий до скелі ланцюгами. Щороку він посилає своїх слуг навколо світу, щоб ті підглянули, чи пишуться ще писанки і скільки їх написано. Коли багато, то залізні пута міцно стискають диявола, і він втрачає силу, бо людська любов перемагає зло. Отже, пишімо писанки!

Використана література

1. Бабченко, О. В. Писанка – символ життя [Текст] / О. В. Бабченко // Шкільна бібліотека. – 2006. – № 3. – С. 82-88.

2. Бойко, С. Світ писанки, крашанки, шкрьобанки, дряпанки, мальованки [Текст] / С. Бойко // Наука і суспільство. – 2012. – № 3-4. – С. 31-32.

3. Демчук, М. Берегиня-ляля [Текст] / М. Демчук // Колосок. – 2008. – № 1. – С. 40-41.

4. Донець, Г. Ой, хустина, хустиночка!.. [Текст] / Г. Донець // Чумацький шлях. – 2009. – № 1. – С. 20-22.

5. Кравець, О М. Сплетемо у вінок обереги рідної землі [Текст] / О. М. Кравець // Виховна робота в школі. – 2008. – № 6. – С. 37-38. – (Основа).

6. Ляшенко, З. М. Обереги рідного дому [Текст] / З. М. Ляшенко // Все для вчителя. – 2011. – № 31-33. – С. 98-100.

7. Мірошко, Р. П. Лялька – народна іграшка [Текст] / Р. П. Мірошко // Початкове навчання та виховання. – 2012. – № 35-36 (груд.). – С. 33-39. – (Основа).

8. Обручка як оберіг [Текст] // Дачник. – 2013. – № 8 (лют.). – С. 13.

9. Скуратівський, В. Обереги людини [Текст] / В. Скуратівський // Берегиня. – 2008. – № 1. – С. 82-89.

10. Старко, В. М. Писанкарство як вид мистецтва [Текст] / В. М. Старко // Шкільна бібліотека. – 2007. – № 3. – С. 96-100.

11. Шевченко, О. Річ, яка здається істотою? [Текст] / О. Шевченко // Україна. – 2008. – №5. – С. 74-76.

2. Обрядова символіка

традиційного  житла українцiв

Традиційна українська хата – воістину колиска нашого народу. В ній жили і вмирали цілі покоління, сподіваючись на кращу долю. І хто б що не говорив, Вітчизни без рідної хати не було і не може бути. Бо Батьківщина починається з рідного порога, а отже, із батьківської домівки.

Що ж є неодмінним атрибутом української хати?

Будівництво оселі, вибір місця і часу для початку роботи раніше був регламентований чималою кількістю спеціальних обрядів і ритуальних дій, в яких закріпився набутий попередніми поколіннями життєвий досвід. Існували певні способи вибору місця для будівництва житла після визначення меж майбутнього поселення. За етнографічними даними, що сягають сивої давнини, відомо, що українці ніколи не зводили будинок там, де колись пролягав шлях, або там, де були місця захоронення людей, де звіром вбито худобу, де людина поранилася до крові.

Передумовою успішного будівництва вважали годину закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважали, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п'ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили в жертву тварин, згодом рослини й, нарешті, дрібні гроші.

Після закінчення основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та китицю квітів. Це було своєрідним сигналом того, що господареві слід розраховуватися з майстрами, а господині – накривати стіл і пригощати майстрів-будівельників.

Спочатку будівлі мали овальну форму. Дерев'яний каркас обмащували з обох боків глиною. Пізніше набули поширення прямокутні й квадратні житла.

Українська хата зазвичай розміщувалася в глибині садиби, обрамлена садком.

Українська хата – це затишна і мальовнича, найчастіше побілена зовні та всередині будівля, переважно під солом'яним дахом. Вона була не лише архітектурним об'єктом, а й водночас виконувала естетичну і символічну функції, виявляла ступінь заможності й уподобання господаря.

Важливе значення мало й оздоблення зовнішньої частини хати. На відміну від багатьох інших народів, українці застосовували побілку. Саме через це образ "білої хати" набув етнічної ознаки, що впадало в очі навіть чужинцям, які мандрували Україною. Втім, українську хату ще й розписували. Розпис – рослинні й геометричні орнаменти, фігурки птахів і тварин розміщувався у різних частинах фасадної стіни, під дахом, між вікнами та довкола вікон і дверей. У тому, як розміщувався розпис, була глибока символіка. Вона грунтувалася на магічній цифрі "три". Весь розпис поділявся на три рівні: перший розпочинався від призьби і доходив до вікон, другий визначався висотою вікон, третій – від вікон до даху. Ця магічна символіка виявлялася і в багатьох інших елементах хати: традиційна українська хата мала триподільне планування, вікна складалися з трьох шибок, житлова кімната мала три вікна, а саме житло складалося з трьох частин: призьби, стін та даху. Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але виконувало певні магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло – оберігати від злих духів та різних напастей всю родину.

Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малюють своєрідне Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок та дівчат, що були в родині, гілочки із зірками – чоловіків та парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку, а коли хтось помирав – хрестик.

Хата загалом – магіко-практичний оберіг, схованка добра і в матеріальному, і в моральному сенсі. Як мовиться, "Дай Бог у полі – роду, а в хаті – згоду".

Хата (домівка, оселя) з її означенням – рідна, материнська, батьківська, отча – популярний образ-символ нашої літератури, мистецтва. Досить цікавим є використання цього образу у поезії. Серед перших це зробив Тарас Шевченко:

2.1. Хатні обереги

Хата традиційно була не тільки місцем, де родина проводила більшу частину свого життя, але й вогнищем, довкола якого зберігалися давні й прекрасні традиції. Кожна деталь житла виконувала, окрім практичних, і оберегові функції. Все, що наповнювало оселю – стіл, піч, мисник, колиска, сволок, поріг, навіть призьба, – мало глибоку символічну обрядово-ритуальну доцільність.

Людина вірила: якщо дотримуватися давніх форм звичаєвої практики – постійно тримати рушники над вікнами й дверима, прикривати стіл скатертиною, не гойдати порожньої колиски або ж оздоблювати писанкою покуть – то в оселі буде злагода, не цуратимуться статки, обходитимуть злі сили й духи. Відповідно до цього старші члени родини привчали своїх дітей ретельно виконувати ці та інші приписи, котрі згодом ставали внутрішньою потребою.

2.1.1. Оберіг вірності й любові – рушник

Оберіг української родини. І у горі, і у радості він завжди поряд. Не знайдете ви сьогодні української родини, у якої не було б рушника.

Рушник передавався із роду в рід. Батьки, які отримали рушники від своїх батьків, берегли їх як реліквію не тільки для дівчат, а й для хлопців, і не віддавали їх нізащо з рідної хати.

Рушник на стіні! Не було, здається, жодної оселі на Україні, яку б не прикрашали рушники. І хоч яке б бідне не було життя господарів, у хаті багатством кольорів завжди сяяли рушники. Вони були обличчям оселі і господарів.

Рушник характеризував працьовитість, майстерність і охайність господині та її дочок. Гарно оздоблений рушник завжди висів біля порога на кілочку в кожній хаті. Таким рушником (утирачем) витирали руки, тож він завжди був напоготові, щоб подати його гостеві, якого запрошували до столу. Окремими рушниками накривали хлібину, діжу з тістом, спечені паляниці, з рушником ходили доїти корову, рушником витирали посуд.

Мати навчала дочку: "Тримай хату, як у віночку, і рушничок на кілочку!"

Даючи рушник-утирач гостеві, господиня або дочка на знак поваги до гостя клала рушник йому на плече або на руки, промовляючи:

"Вода холоднесенька, гостечку, вмийся, рушничок чистесенький, гостечку, втрися!"

Рушники, якими прикрашали хату, дарували породіллі, коли приходили вшановували матір та народжену дитину, пов'язували старостів під час сватання, робили із тонкого, гарно вибіленого полотна. І коли ткали таке полотно, то чоловікам було заборонено заходити до хати. А починали ткати таке полотно тільки в жіночі дні: середу, п'ятницю, суботу.

Рушником не тільки вшановували гостей, а й проводжали людину в останню путь. А виряджаючи в далеку путь-дорогу батька чи сина, чоловіка чи коханого, мати, дружина чи наречена давали їм хлібину, сіль та горсточку рідної землі, загорнуті в найкращий рушник-провідник.

Рушниками, вишитими яскравими нитками, прикрашали хату на свято або коли в родині відбувалась якась радісна подія. Коли ж наставала лиха година, ставало сумно або траплялось лихо, у хаті вивішували рушники, вишиті червоними і чорними нитками, бо червоний колір означав любов, а чорний – біль та тугу. Отож не диво, що найкращою українською піснею, якій судилося довге життя, стала "Пісня про рушник" А. Малишка.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали, ними хизувалися, показували гостям, сусідам, показували все, що приготувала собі дівчина на посаг. Кращі узори запозичувалися і передавалися із покоління в покоління. Дати рушники сватам означало, що дівчина дала згоду вийти заміж і готується до весілля.

Рушником перев'язують старостів та сватів на весіллі, молода молодого. Рушником вистилають дорогу на весіллі від порога до столу, а то й від воріт до дверей хати.

В усі часи вишитий рушник служив оберегом. Ще за стародавніх часів його чіпляли на дерева, пускали на воду. Клали на каміння й молили богів, щоб відвели стихійне лихо, всяку порчу, просили благодаті: щоб родила земля, щоб біда і всяка напасть обминала родину.

З приходом християнства з рушниками проводжали князів у похід, храмові рушники дарували церкві. З часом з'явилося багато обрядових рушників. На вишитий рушник приймала повитуха немовля, проводжала мати сина у солдати, і у хвилину прощання оповиває свою кровинку рушником.

На заручинах, коли дівчина погоджувалася вийти заміж, вона перев'язувала сватів рушниками. І в день весілля ставали наречені на вишитий рушник.

Рушник – символ дороги. Яскраві кольори рушника як символ доріжок і стежок, які доводиться проходити кожній людині в своєму житті.

З рушником українці зустрічали гостей. А на ньому – духмяна паляниця.

Важко переоцінити роль рушника в обрядовому та побутовому житті нашого народу. Його призначення найрізноманітніші: святкові й буденні, обрядові й побутові...Окремі види рушників використовувалися лише в певних обрядових дійствах.

Давньою і напрочуд шляхетною традицією було в нашому народі стрічати дорогих гостей хлібом-сіллю на рушнику. З ним входили в оселю, освячували криниці, обходили весняну ниву, дарували його майстрам, які будували хату. Коли помирала людина, на рушниках опускали труну в землю; нарешті, ними обв'язували рамена хрестів на могилах і фігури на шляхах.

В усіх цих дій         ствах та обрядах рушники виконували винятково важливі функції, їх символічне призначення – благословляти й охороняти, зберігати пам'ять про близьку людину.

У давні часи не було в Україні жодної оселі, не прикрашеної рушниками. В народі з цього приводу казали: "Хата без рушників що пустка – там нечистий живе". Тому в будні і свята образи, родинні фотографії, стіни, надвіконня й двері прикрашали вишитими або тканими рушниками.

Хатні рушники були обов'язковим атрибутом кожного помешкання. Вони виконували не лише естетичну функцію – прикрашати житло; їм відводилася особлива оберегова роль – охороняти оселю від усього лихого, підступного і нечистого. Не випадково у традиційному помешканні їх вивішували саме при тих місцях (над дверима й вікнами), де могли з'явитися злі сили. До речі, при спалахах пошестей рушниками, зв'язуючи їх один із одним, "оперізували" майдан біля сільської церкви. Якщо уважно проаналізувати символічні знаки на узорах хатніх рушників, то найчастіше зустрічаються "Дерево життя" та "Берегиня". Вироби з першими сюжетами розміщували переважно на стінах та іконах. "Берегинями" ж обвішували хатні двері та вікна. Берегиня – давня богиня роду (берег, оберег, берегти, оберігати; звідси й ім'я її). Стилізовані жіночі постави зі зведеними вгору руками берегли в оселі родинний спокій.

Вишивати чи ткати рушники належало лише жінкам, а тому матері і бабусі привчали до цього рукоділля своїх доньок і внучок з дитячих літ. Кожна дівчина вважала за святий обов'язок вишити або наткати багатий посаг, в якому було чимало рушників – символів майбутнього щасливого родинного життя.

2.1.2. Покуть

За давнім звичаєм, у традиційній селянській оселі найсвятішим місцем вважався покуть (червоний або красний кут). Розміщувався він, як правило, по діагоналі від печі й обов'язково "обличчям до сонця", себто на схід. За первісних часів се було місце пращурів. Пізніше на покуті ставили Дідуха – духа дідів, предків роду, і кутю – ритуальну страву для померлих душ. Звідси, очевидно, й назва – покуть, тобто місце для куті; а можливо, від "по куту" (діагональне від печі, яка також виконувала важливу функціональну й обрядову роль).

Отже, покуть був своєрідним домашнім вівтарем. Біля нього вивішували писанку, котра мала оберігати родину од грозових блискавок, пожеж, злих духів. Пізніше, із запровадженням християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а сам покуть завішували спеціальним рушником, який в народі називали божником.

За народним звичаєм, коли народжувалася дитина, першу купелю вчиняли також на покуті. Це було й традиційне місце господаря. Сюди запрошували найдорожчих гостей, садовили молодого з молодою під час весілля; зрештою, коли помирала людина, труну також ставили біля покутя "головою до красного кутка". Отже, від народин і до смерті людина постійно "трималася покутя".

З цим місцем пов'язані найурочистіші дійства. На покуті зберігали зажинковий вінок чи обжинковий сніп, тримали галузки свяченої верби, обрядові свічки; тричі на рік – перед Різдвом, Новим роком та Водохрестям – тут виставляли кутю.

Великим святотатством вважалося сідати до покуття спиною – "оскільки то святе місце". Всі, хто заходив у світлицю, знімали головний убір і хрестилися на червоний кут.

З покутем, отже, пов'язані найважливіші ритуальні дії; він відігравав важливу роль в повсякденному житті, був духовним місцем, яке очищало й возвеличувало родовідну пам'ять, оберігало людину від усілякої біди. Щоб підтвердити непорушність даної обітниці, урочисто казали: "Клянусь тобі перед святим покутем!"

2.1.3. Піч

Піч – невід'ємний атрибут традиційної української оселі – виконувала не лише важливу господарську, але й обрядову роль. Нерідко її називали хатнім вогнищем чи опікункою дому. Археологічні розкопки засвідчують, що вогнище в давніх поселеннях влаштовувалося посередині житла. Воно мало постійно горіти. За його схоронність відповідали жінки.

З удосконаленням людського житла змінювала свою форму та розташування піч, зберігаючи при цьому й первісне обрядове значення.

У традиційному інтер'єрі піч обов'язково зводили при вході до оселі, її розміщували по діагоналі до покутя, котрий також виконував оберегову функцію. Відведене місце – біля вхідних дверей – не є звичайною забаганкою;

таке розташування хатнього вогнища зумовлене насамперед магічними його здатностями: оберігати оселю від злих духів, які здебільшого пробираються через вхідні двері.

В обов'язки печі входило й пильнувати, аби через комин не проникли чорти та відьми. Коли в печі горить вогонь, нечестивці не здатні пролізти крізь димар.

Ставлення до печі як до своєрідної святині засвідчують численні звичаї. Скажімо, було за непорушний обов'язок щодня підмазувати й підмітати причіпок, а по суботах – білити. В багатьох регіонах піч ззовні розмальовували візерунками, які виконували роль хатніх оберегів. У побуті опікунці дому належала й обрядова функція. Біля неї найчастіше ворожили дівчата, щоб завбачити свою долю; або згадаймо такий звичай: дівчина, до якої прийшли свати, мусила сидіти на печі, а коли давала згоду, то, злізши, колупала її.

Цікаві свідчення знаходимо про піч і в І. Нечуя-Левицького. Він, зокрема, писав: "Є багато народних обрядів, що стосуються до печі, як до центру господарства і до бога печі: на заслонці од печі загодовують кабанів, виносять шматок хліба купленій корові, на помелі й лопаті садовлять дітей, як виливають на голові переполох. Кума зав'язує в пелюшки з хлібом і сіллю шматочок печини, несучи дитину на хрестини. Молода при старостах повинна сидіти коло печі й колупати піч, а місцями молода сидить при старостах на печі і злазить з печі тоді, як тільки схоче вийти заміж, ніби покидаючи своїх пенатів і пристаючи до інших. Сюди ж стосуються і приказки: "Ні Богові свічка, ні чортові кочерга; чужих богів шукає, а своїх дома має".

Переходячи жити до молодого, відданиця разом із приданим брала й шматок цеглини від родовідної печі – на щасливе подружнє життя. Як до живої істоти звертаються до печі й коровайниці при випіканні обрядового хліба. Згадаймо хоч би такий зразок:

Серед найцікавіших обрядів, пов'язаних з хатнім вогнищем, було свято печі, особливо поширене серед гуцулів. Це так зване "женіння печі". На Поділлі вважали, що раз на рік, напередодні Василя, тобто старого Нового року, піч, коли сплять господарі, обов'язково має піти в танок. Щоб їй легше було танцювати, тієї ночі ніхто не мусив спати на черені. З нього змітали зерно і не покривали, а з печі виймали посуд, вимітали попіл й вичищали сажу. З цього приводу казали: "Треба догодити печі, щоб добре берегла оселю".

Нарешті, за давнім звичаєм, гості, заходячи до хати, знімали головні убори й тричі кланялися покутю, образам і печі. На Волині був звичай замуровувати в глину мурах – "щоб часто перевідували гості". Така велика пошана до хатнього вогнища пов'язана насамперед з віруваннями в те, що піч є живою істотою, духовним оберегом родини. Тому нерідко її порівнювали з матір'ю, годувальницею і гуртівницею, приказуючи: "Добрі речі біля печі" чи "Як піч не згуртує, то лихий запанує".

2.1.4. Стіл

В хатньому інтер'єрі стіл відігравав не меншу роль, ніж, скажімо, піч або покуть. Оселя вважалася неповноцінною доти, допоки на почесному місці не з'являвся "господар хати", як його називали в народі. Тому, переселяючись у новий дім, мешканці перед входинами переносили й стола, що слугував їм у попередньому житлі. Це родинне надбання мав привнести в оселю статки й злагоду.

Постійне місце столу – біля покутя. Під час сніданку, обіду й вечері члени сім'ї щодня гуртувалися довкола столу. Існувала непорушна ієрархія цього обряду: першим, як правило, сідав господар або найстаріший член родини – на покуть, за ним відповідно займали місця й інші родичі. Кожен чітко знав своє місце і не порушував цього звичаю навіть за відсутності інших. Лише за випадків, коли з'являлися бажані й поважні гості, то їх годилося запросити "на покуть" – це було виявом особливої уваги й честі.

Укладаючи будь-які угоди, їх завершували традиційним "сісти за стіл" (і в наш час "сідають за стіл переговорів"). Згадаймо обряд заручин: якщо дівчина давала згоду на шлюб, сватів запрошували до столу, що означало "згоду на шлюб"; коли ж відмовляли, то посланці мусили сидіти лише на лаві біля столу.

Відтак упродовж усього життя людина була "прив'язаною" до столу: тут відзначали народження, весільний церемоніал і, зрештою, справляли похоронні обряди. Кульмінацією будь-якого свята була колективна трапеза – різдвяна святвечеря з дванадцятьма пісними стравами, щедра та голодна, великодні свята, коли розговлялися за столом посвяченими крашанками, писанками та паскою. Тут же розбивали горщик каші хрещені батьки на честь новонародженого, ставили Дідуха, застеляли сіном в різдвяний святвечір, залишали їжу і клали ложки для покійників, щоб їхні душі приходили на частування.

У якій би скруті не жили господарі, на столі обов'язково мав лежати буханець хліба і дрібок солі як ознака родинної злагоди й гостинності. Вважалося святотатством, коли стіл був голим, себто не застеленим спеціально витканим обрусом. Не годилося сідати за стіл у головних уборах або з незаплетеним волоссям, лаятися, голосно розмовляти чи вмощуватись "спиною до столу". Загалом він, як і покуть, був своєрідним оберегом і святилищем у світлиці.

В народній практиці надавалася особлива увага формі столів. У давніші часи вони заміняли навіть посуд: посеред столу видовбували заглибину, в яку насипали борщ, кашу та інші страви. З появою глиняних мисок така потреба відпала. Відтак акценти змістилися на мистецьке оформлення. Для столів вибирали особливі породи дерев (так звані – чисті); це передовсім клен, ясен, липа або дуб. Вважалося, що тільки статечні й особливо вмілі майстри здатні виготовити справжній стіл, який би приносив затишок в оселю. Звідси й специфічне означення – столяр, столярування.

окрайця – "бо в господі того, до кого переноситься стіл, стане голо". Звідси, очевидно, і назва – стіл, від "стелити".

Як бачимо, стіл виконував важливу функцію в побутовому житті наших пращурів. Звідси й вірування в те, що оселя без столу – пустка або сирота, його присутність виконувала роль "господаря хати".

2.1.5. Лава

Якщо стіл вважався "господарем хати", то лава – "господинею оселі". Й це природно, адже від того, який вигляд вона мала, складалося враження про охайність, працьовитість жінки. Досить, як стверджує народна мудрість, подивитись на лаву, щоб зрозуміти, яка хазяйка в хаті. Тому українські жінки постійно стежили за "візитними картками" своєї домівки – напередодні свят і навіть у будні їх ретельно чистили й мили.

За давнім звичаєм, гостям спочатку пропонували присісти на лаву, а вже потім запрошували до столу. Це ж саме стосувалося й сватів; традиційно свати не мали права сідати доти, доки не запропонують батьки або їхня дочка. Звідси, отже, й вислів: "Сідайте, щоб свати сідали".

В оселі обов'язково мала бути одна, дві, а інколи й більше лав. Розташовувалися вони уздовж стін. Основною вважалася та, що з'єднувала мисник із покутем; потім – застільна, що простягалась уздовж стола.

Нас цікавить передусім ритуальне призначення цього елемента хатнього інтер'єру. Це було важливе обрядове місце, де пеленали й робили купелі немовлятам, на яке запрошували сідати шанованих гостей. Важливу роль виконувала лава у весільному обряді. Вручаючи подарунки, гості ставали на лаву й привселюдно хвалилися ними, розмахуючи сувоями полотна чи іншими дарунками.  Іноді ставати на лаву змушували хрещену матір, тещу або свекруху. "Стати на лаву", отже, означало бути особливо шанованим гостем, виголосити добре побажання або підняти тост на чиюсь честь.

Варто зупинитися на ще одному цікавому елементі обрядодій, пов'язаних з лавою, під час різдвяно-новорічних свят. На лаві біля покутя робили кубельце з сіна і ставили в нього обрядову (Багату, Щедру або Голодну) кутю, яка мала стояти протягом усіх трьох свят (Різдва, Нового року й Водохреща); тут же перебував і Дідух. Власне, обрядова страва й житній сніп символізували родовідну пам'ять – пошанування предків. Вважалося, що протягом усіх свят щовечора навідуватимуться всі родичі, а тому після заходу сонця не годилося витирати лави – "щоб не покалічити їхні душі". Пращурам залишали страву, ложки, рушник і воду.

Відомий         ще й інший вислів – "сісти на лаву". Первісно це стосувалося громадських зібрань: якщо хтось порушував усталені традиції, того привселюдно усаджували на лаву й виносили відповідний вирок. Пізніше, з оформленням писемних статутів офіційного судочинства, цей вислів набув конкретного змісту – "сісти на лаву підсудних".

2.1.6. Скриня

Нині з нею можна зустрітися лише в музейних експозиціях. Цей обов'язковий елемент хатнього умеблювання, який ще відносно недавно був у кожній сільській родині, відійшов у історію. Однак в давніші часи не було жінки, котра не мала б свого іменного приданого. Як тільки в сім'ї підростала дочка, батьки обов'язково замовляли для неї скриню.

До весілля кожна дівчина мала наготувати певну кількість рукодільних виробів – сувоїв домотканого полотна, рушників, вишитих сорочок, наволочок, блузок тощо. Вважалося особливою чеснотою, ознакою працьовитості, якщо в дівчини було багате придане. З цього приводу казали: "Як повна скриня, то й лиш господиня". Коли молодий забирав молоду до батьків, весільні гості привселюдно оглядали виготовлене власноруч і подароване матір'ю придане. Відтак скриню з почестями виносили з хати. Коли ж весільний поїзд від молодої прибував до оселі молодого, то співали:

Згідно з традиційними приписами, скриня мала стояти в коморі. Одначе, якщо дозволяли умови, її тримали і в хаті, неподалік столу. За потреби на ній могли відпочивати чи виконувати якусь тимчасову роботу, розміщувати домоткані килими або ліжники тощо. Але основне призначення скрині – тримати в ній переважно жіночі речі: весільний одяг і, зокрема, вінець (за традицією їх зберігали до кінця життя), святкові рушники, вишивки, обрядовий серпанок, святкове вбрання, "одяг на смерть" та ін. В прискринку – обов'язковому елементі традиційної скрині – зберігалися амулет, прикраси (коралі, сережки, намиста), обручки, цінні папери, навіть книги, свічки-трійці та багато іншого. Це був своєрідний музей родинних реліквій.

Традиційно виготовленням скринь займалися найкращі майстри, навіть цілі династії. В особливій пошані були знамениті полтавські скрині з мамаями та петриківським розписом. Окрім малярських оздоб і сюжетних сценок, вироби прикрашалися вигадливим різьбленням. Вони були поширені майже в усій Лівобережній Україні, навіть на Поліссі. Нині, на жаль, цей унікальний вид мистецтва вже втратився.

Отже, скрині належала особлива роль збереження не лише родовідної пам'яті, але й високомистецьких виробів нашого жіноцтва. Цей елемент умеблювання привносив у оселю святковість, був тим незгасним вогником родини, довкола якого гуртувалася сім'я Напередодні свят кожна господиня ретельно прибирала хатню скриню, мила її , наповнювала запашними травами й новими виробами.

2.1.7. Колиска

Кожна річ ужиткового характеру відігравала в традиційному житлі важливу роль. Проте одній із них судилася особлива місія, її відсутність робила оселю сиротливою і нещасливою. Йдеться про колиску.

Колиска (гойдалка, люля) була ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала традиції, материнську цінність і батьківську гордість.

Допоки вигойдувалася колиска, наш народ і за найтяжчих часів зберігав (і зберіг!) безперервність етносу, його потенціал і незнищенність – пісню, мову, родовідні традиції. Від виготовлення колиски і до її "відслужилого віку" з нею пов'язана низка обрядових дій і вірувань.

Традиційно колиску виготовляли лише з "чистих", тобто благородних порід дерев (клена, калини, ясена, ліщини, горіха та ін.). Доручали цю шляхетну справу майстрам висококваліфікованим, з відповідним родинним статусом (не розлученим, тим, у кого велика й дружна сім'я). Все начиння – бильця, вервечки – також робилися за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили. Ненька, присипаючи дитину, намагалася опоетизувати кожну деталь гойдалки:

Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала знаходитися біля ліжка. Якщо дитина прокидається, мати тут же приколихувала немовля, а при потребі й пеленала.

За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи. При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її – "тоді в роду не буде дітей".

Розповідь про колиску була б неповною без такого унікального пласта духовної культури, як колискові пісні. Вже доведено, що саме мелос несе в собі високий заряд магічності: за допомогою пісень діти швидко засвоюють з молоком матері рідну мову, пісні розвивають поетичне мислення, музичні здібності і, на думку фахівців, сприяють швидкому зростанню, позитивно впливають на нервову систему, оберігають немовлят од злих сил. Пригадаймо лише кілька зразків:

Колисанки, або колискові, здебільшого виконувалися, коли дитину вкладали спати у колиску (звідси й наймення цього виду мелосу). Цих милозвучних текстів матері й бабусі навчали дочок та онучок ще з підліткового віку, адже нерідко обов'язки доглядачів за меншими братиками й сестричками лягали на плечі старших дівчаток. Про важливу виховну роль колискових у народі казали так: "Яке в колиску, таке й у могилу". Відтак колиска в оселі була необхідним і святочним елементом. Під її поскрип і мелодійну неньчину пісню формувалася майбутня людина. Ця тема глибоко хвилювала нашого Кобзаря. Він присвятив їй чимало зворушливих рядків, зокрема, й такі:

Використана література

1. Бурцева, С. О. Український рушник – символ праці й краси [Текст] : [сценарій позакласного заходу] /  С. О. Бурцева // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2013. – № 13 (трав.). – С. 24-27. – (Основа).

2. Георгієвський, А. Весільна обрядовість [Текст] / А. Георгієвський // Чумацький шлях. – 2009. – № 1. – С. 17-19.

3. Карнарук, Л. Ложки, якими їли лише раз  [Текст] / Л. Карнарук, М. Карнарук // Країна. – 2013. – 14 берез. – С. 58.

4. Кордонська, А. В. Хатні обереги [Текст] / А. В. Кордонська // Вивчаємпо українську мову та літературу. – 2009. – № 26 (верес.). – С. 32-39. – (Основа).

5. Крецул, Л. Рушнички ви мої, рушнички! [Текст] / Л. Крецул // Шкільна бібліотека. – 2010. – № 4. – С. 71.

6.  Пипа, С. В. Українська світлиця [Текст] : [презентація проекту] / С. В. Пипа // Вивчаємпо українську мову та літературу. – 2009. – № 16-18 (черв.). – С. 8-16. – (Основа).

7. Рисан, О. З. Обереги нашого життя [Текст] : [сценарій народознавчого свята] / О. З. Рисан // Шкільна бібліотека. – 2013. – № 1-2. – С. 112-113.

8. Свіженець, Н. Оберіг вірності й любові [Текст] : [весільний рушник] / Н. Свіженець // Жінка. – 2011. – № 2. – С. 19.

9. Сіра, О. А. Немає переводу добрим звичаям народу [Текст] / О. А. Сіра // Шкільна бібліотека. – 2007. – № 5. – С. 109-110.

10. Соколовська, К. З історії традиційно-побутової культури в Україні [Текст] / К. Соколовська // Персонал. – 2011. – № 2. – С. 102-113.

11. Скуратівський, В. Хатні обереги [Текст] / В. Скуратівський // Берегиня. – 2008. – № 4. – С. 72-91.

12. Титаренко, Л. Оберіг для народу – рушник національної єдності [Текст] / Л. Титаренко // Культура і життя. – 2007. – 7 листоп. – С. 1.

3. Рослини та тварини –

обереги українського народу

3.1. Зелені обереги України

Любов кожного українця до рослини має дуже глибоке коріння. Здавна наші предки вірили, що кожне природне явище, кожна рослина мають душу, і тому з такою пошаною ставилися до них. Без потреби ніхто не зривав квітів та недозрілих плодів, а щоб зірвати рослину для лікування, потрібно було прочитати певну молитву, щоб квітка принесла користь.

Священними у слов'ян вважали дуб, липу, березу. Звичай вшановувати дерева зберігся до нашого часу в обряді Зелених свят, коли дівчата водили "Тополю", у клечанні хат широколистими деревами, обсипанні долівки травами. Усе це, як вважали наші предки, мало захистити людину від злих сил.

Тобто рослини в українців були не тільки уживані в побуті, а мали ще й інше значення – були своєрідними символами-оберегами. Недаремно наш народ склав про свої улюблені рослини стільки пісень, легенд, казок.

То ж помандруємо у давній світ уявлень наших предків і розкриймо таємничу історію кожної рослини.

Калина – рослина нашого українського народу. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це дівочі і навіть парубочі сорочки тяжіють тими могутніми гронами. Міцний космотворчий український ланцюжок: крапелька крові – жінка – народження – Україна – відродження.

Калина – це символ України. Ягода калини нагадує собою полум'яне серце. Існує безліч легенд про сміливих дівчат, які заводили у нетрі монголо-татарські загони і там гинули від шабель ворогів, рятуючи рідні оселі. Легенди оповідають, що саме з крапель крові цих самовідданих дочок нашого народу поросли калинові кущі. З того часу розкошують вони біля кожної хати.

Калина у піснях – це символ української дівчини. Недаремно кажуть у народі: "Гарна дівчина, як калина". І в щедрівці співається: "Ой рясна в лузі калина, а ще кращая у Йвана дочка".

Верба – також одне з найпоширеніших і найулюбленіших дерев у нашому народі. Наші пращури вважали вербу священним деревом. Верба була символом родинного вогнища. На Вербну неділю вербу освячували в церкві, а потім несли додому і били нею всіх, примовляючи: "Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень. Недалечко червоне яєчко". Освячену вербу зберігали за образами.

Верба оспівана у народних піснях, у веснянках, купальських піснях. Купайла дівчата робили також з вербової гілки і співали:

Дівчата на Великдень коло церкви водили гаївки. Одна з гаївок – "Вербовая дощечка". Вербовая дощечка у гаївці – це символ місточка, який з'єднує дівчину з її майбутнім щастям.

Багато пісень та легенд склав народ про вишню. Одна з легенд розповідає, як на нашу землю напали вороги. Одна сім'я стала на захист своєї домівки: 5 братів, мати і батько – всі загинули, а доньку мати заховала. І ось коли пішли вороги, донька вийшла зі схованки і поховала в саду матір. І виросло на тому місці деревце: вкрилося воно білим цвітом, а потім зачервоніло ягодами.

З'їла донька одну ягідку і заснула. І сниться їй, що мати шепоче до неї: "Видиш ня, доню, видиш ня? Вишня?" І з того часу назвали дерево вишнею.

З вишнею часто в народних піснях порівнюють дівчину:

На свято Катерини зрізали гілочку вишні і ставили у воду. Якщо зацвіте до 13 січня (Меланки), то й доля буде цвісти, зів'яне – доля нещаслива.

Для того, щоб закохати когось у себе, використовували  одолінь-траву – латаття біле. Наші предки називали цю рослину русалчиним цвітом, вважаючи, що білі квіти символізують красу русалок, а кореневище – хвіст. Кореневищу латаття приписували здатність охороняти від біди людей, які йшли у чужі землі. Його вкладали у ладанку і носили біля серця як амулет.

Своєрідним оберегом в Україні завжди був віночок. Плетіння віночка – то своєрідна наука: потрібно було знати, з яких квітів і коли плести, яке зілля з яким впліталося поруч. А всього у повному українському віночку дванадцять квіток, і кожна з них є своєрідним лікарем і оберегом.

Особливе місце у віночку посідали мальва, ружа та півонія, які символізували собою віру, надію та любов.

Розповідає легенда, що ці квіти були колись сестрами.

Не менш важливе місце у віночку належало барвінку. Він є символом життя і безсмертя людської душі. Про походження цієї квітки розповідає давня легенда. Жили колись чоловік з жінкою у був у них синок-одинак на ім'я Бар. Виріс він і став гарним парубком. Покохав він дівчину Вінку. А Бара покохала ще одна дівчина, у якої мати була відьма. Хотіла вона причарувати хлопця, та ніякі чари не допомогли їй. Бар та Вінка мали одружитися. І ось у день весілля йшли вони до церкви, щоб взяти шлюб. Раптом з'явилася відьма, окропила їх якимось відваром зілля. За мить на місці, де стояли молодята, нікого не стало. Впала Барова матінка на те місце і скропила землю слізьми. Сталося диво: зазеленіли дрібні листочки, уквітчані голубим цвітом. А назвали його Барвінком. З того часу тягнеться він до людських осель, до батьківських могил. І дівчата вплітають його у свій весільний вінок. Відзнакою молодого на весіллі в багатьох регіонах України була бутоньєрка із барвінку.

Ромашка у віночку – це символ дівочої чистоти і цноти. Її вплітають у вінок поруч з цвітом калини, яблуні і вишні.

А поміж ромашками ув'язують вусики хмелю – символу гнучкості і розуму. Цю рослину здавна шанують у нашому народі. Вона оспівана в піснях та легендах.

У повному віночку разом також любисток і волошка. А ще з цих квітів виплітають окремо віночок відданості. Його дарувала дівчина парубкові, коли він ішов у дорогу. І возив його парубок з собою біля серця, а віночок нагадував йому, що його чекають удома. А ще існує легенда, чому цей віночок називався віночком відданості. Колись давно в Україні жили два птахи: Любисток і Волошка. Були вони дуже гарні, тому люди зловили їх. Залишилась у гущавині лісу одна пара птахів, і жили вони дуже дружно, і всі ставили їх на приклад, бажаючи такої злагоди й відданості, як у Любистка та Волошки. І коли померли ці птахи, проросли двома пахучими квітами.

Безсмертник у віночку – символ здоров'я. Він лікує дуже багато хвороб, хоч на вигляд дуже скромний. Але кожна квіточка, хоч і скромна на вигляд, потрібна людям. Безсмертник дарує нам свою красу і здоров'я цілий рік.

Символічне значення мали й інші рослини: м'ята, ряст, папороть. Коли з'являлася перша зелень і зацвітав ряст, усі поспішали до лісу, щоб потоптатися по ньому. При цьому примовляли:

Топчу, топчу ряст, ряст.

Бог здоров'я дасть, дасть.

Дай, Боже, діждати,

Щоб на той рік топтати...

Вважали, якщо людина доторкнеться до живої природи, вона набереться сил і здоров'я.

Береза – давній оберіг, культове дерево, "Богородичне дерево", символ відродження, чистоти, родючості, краси, тендітності, скромності й загалом – дівчини, жінки. Водночас береза символізує смерть і воскресіння, зиму і весну. Березень – назва першого весняного місяця українців.

У давні часи на українських землях росли священні гаї – дубові й березові. До дерев ставилися, як до живих істот.

Під час буйного розквіту природи – Зелених свят – існував звичай завивати вінки на березах. Завивання вінків починалося в четвер. Дівчата в гаю чи лісі вибирали молоді невисокі берези й виплітали вінки просто на гілках. Потім обмінювалися жовтими сонячними крашанками, цілувалися крізь вінок і так освячували свою дружбу і майбутнє кумування. Через три дні, в неділю, йшли до беріз і розвивали свої вінки: в якої був свіжіший, менш зів'ялий – доля тієї передбачалася щасливішою.

В українському фольклорі з березою передусім пов'язані образи дівчини, жінки.

Сфера магічного впливу берези відома з обрядовості весняної, русальної, купальської, весільної, з давніх замовлянь. На русальному тижні, за повір'ям, русалки на березах гойдаються, спускаються додолу на їхніх гілках, коли з'явиться хтось із людей, щоб залоскотати. Дуб і березу використовували в оздоровчій магії як оберіг від злих духів і запоруку не лише фізичного, а й психічного здоров'я. Березові прутики зберігали в хаті як обереги від злих духів, лихих намірів домовика; березовим віником підмітали припічок, а також час від часу кидали березові дрова у піч, щоб зберегти чистоту домашнього вогнища і забезпечити здоров'я чоловікам.

Відомі цілющі властивості березового соку, березових сережок – Богородичних сліз. Листя берези запарювали для купелі немовляти-донечки: "Щоби була стрункою та високою, при будь-яких вітрах (життєвих негодах) не горбилася ніколи".

У деяких місцевостях навколо берези в полі чи десь на пагорбі водили родові ритуальні хороводи з проханням здоров'я, щасливої долі дочкам, щоб майбутній чоловік не був пияком і діти не хворіли. У весільному обряді велику роль відігравали не лише барвінок, сосна, вишня, а й береза. Подекуди в суботу бояри заклечували березовим віттям світлицю молодої. У неділю, коли молоду виряджали до шлюбу, світилки, дружки збирали те віття, освячували в церкві й передавали матері молодого, щоб поначіплювала у своїй світлиці.

Полин-трава стала символом любові до рідного краю. У народі цю рослину називають "євшан-зілля". Існує легенда про цю рослину. М. Вороний написав твір за мотивами легенди. У ньому розповідається, як князь Володимир забрав у полон з ясиром сина турецького хана. Хлопець виховувався змалку при дворі князя і забув про свій край, про домівку. Але не забув сина батько. І ось посилає він до нього посланця, щоб той нагадав синові про рідний дім. Ніщо не змогло повернути синові пам'ять про рідний край: ні розповіді, ні пісні. Але коли посланець дістав з-за пазухи пучечок євшан-зілля, і його запах примусив сина все пригадати: і рідне  поле, і батьківський дім. Тоді він зірвався на рівні ноги і промовив:

Краще в ріднім, милім краю

Полягти кістьми й сконати,

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати!

Отож, наш народ ставився з повагою до кожної рослини: вони були оберегами, лікували, оберігали від зла. Скільки легенд, пісень склав наш народ про свої улюблені рослини. Ми повинні вчитися у своїх предків шанувати природу, яка нас оточує, бо без неї ми не зможемо жити на землі. Якщо людина не шанує своїх традицій, не шанує природи, вона жорстоко розплачується за свої помилки.

Так не згубімо ж його, нашого євшан-зілля, без якого немає рідної землі, милого краю, збережімо його для наступних поколінь.

3.2. Тварини – символи та обереги

Наші далекі пращури глибоко шанували природу, її закони, бо дуже залежали від її примх, і тому значення символів набули не лише рослини, а й тварини. Деякі звірі були вірними супутниками людини. Звірі, захисники певного роду чи племені, звалися тотемами або оберегами.

Шанування звірів виражалося ще й у тому, що поважні люди називалися звіриними іменами, ніби так переймали якості тварини.

Наприклад, у "Слові о полку Ігоревім" князь зветься Туром, а "звіриних" прізвищ у нас і тепер дуже багато, наприклад: Вовк, Заєць, Півень.

Вовк – символ швидкості. Через свою ненажерливість вовк здавна здобув славу символу голоду: "голодний, як вовк". А ще вовк у фольклорі різних країн є символом жадоби, ненажерливості, жорстокості.

А ось заєць у всіх народів став символом боягузтва: "такий відважний, як заєць". Тож коли заєць перебіжить дорогу – на лихо.

Ведмідь – символ недотепи, звідси говоримо: "зробив ведмежу послугу".

Але найулюбленішими тваринами-символами були птахи, про них також існує безліч легенд, складено загадки, прислів'я, приповідки.

Лелека – наш оберіг, птах, що приносить щастя.

Село живе, коли не сплять лелеки,

Із виріїв вертаються далеких,

Приносять діток до домівок тихих,

Нас захищають і відводять лихо.

Ще з доби трипільців існує староукраїнське повір'я про святість лелеки. Вбивство птаха прирівнювали до вбивства людини. Нині в Україні є прикмета, якщо біля хати звив гніздо лелека, то в оселі поселилось щастя. Лелеку ще називають бусол, чорногуз, веселик, гайстер, боцян.

лелека символізує чистоту, благочестя, воскресіння. Вважається очисником від скверни, охоронцем домашнього вогнища та символом поваги до батьків.

Про ластівок складено прислів'я та приповідки, пісні та вірші.

Загальнопоширеним було повір'я про те, де ластівка покладе собі кубельце, там буде щастя. Побачивши першу ластівку, вмиваються, щоб не мати на обличчі веснянок. Ластівки крали цвяхи в римлян, коли вони розпинали спасителя, а тому гріх виганяти ластівок з-під дахів і турбувати.

У народних уявленнях ластівка має різноманітну символіку. Як правило, ластівка була вісником щастя, надії, відродження, весни, сходу, домашнього тепла. У численних веснянках і колядках саме ластівка приносить весну, день. А ще ластівка – символ матері.

Зозуля – добрий вісник, пророчиця. Вона – один з найстародавніших персонажів української міфології. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А оскільки це душі померлих – то де їм місце? У раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно, з цих двох слів утворилося "вирій". А ключі від вирію Бог доручив зозулі, – говориться в легенді. Зозуля першою летить у вирій і останньою повертається, бо вона – ключниця вирію. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкладає яйця у чужі гніздечка. Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано.

Зозуля в нашого народу – символ добра, добрий вісник, пророчиця, правдоносець. Дівчата випрошували в зозулі щастя, ворожили на долю.

Народні прикмети кажуть: "Як хто, вперше почувши зозулю, має гроші в кишені, то матиме їх цілий день/місяць".

Зозуля стояла на охороні ладу й кохання в родинах.

А ще Бог доручив зозулі кувати багато років життя людям.

Є багато різних переказів про плазунів. І важко відшукати серед них позитивні образи гадюки, змії. Але від гадюки відрізняється вуж – він  допомагає тій хаті, де живе, і приносить їй щастя, тому вбивати його вважали великим гріхом. Існують повір'я про вужа:

– Де плодяться вужі, там буде багатство.

– Де плодяться вужі, там буде щасливе життя.

На гончарних виробах, що збереглися з часів трипільської культури (IV-III ст. до н. е.) дуже розповсюдженими є лінії, що називають "мотивами вужа". Бо зерновики з пшеницею та ячменем охороняли від мишей саме вужі, які поїдали гризунів (кішку тоді ще не було одомашнено). Отже, вуж постає оберегом прадавніх українців.

Бджола – символ працелюбства, вона  – супутник людини упродовж тисячоліть. Багато казок і легенд існує про єдину приручену комаху-трудівницю. Бджільництво – промисел дуже давній – давніший, ніж свинарство і хліборобство. Воно давало людині можливість добувати мед і віск, якими платили данину, дарували іноземним володарям.

Бджола – "Божа пташка" або "Божа мушка", задавити її – гріх. Вона освячує і свій мед, що стає необхідним у святкових обрядах, наприклад, у Різдвяній куті. Пасіка – святе місце, а пасічник – побожна людина. Віск як виріб бджолиний також святий, тому він іде на церковні свічки.

Розповідь про рослинні та тваринні символи та обереги можна продовжувати досить довго. Головне – зрозуміти,  якими мудрими, спостережливими були наші пращури. Вони любили природу і глибоко шанували її закони. І якби ми, сучасні люди, хоча б трішечки підтримували ті традиції нашого народу, які складалися віками, то, мабуть, не було б Чорнобиля, обмілілих річок, засмічених лісів.

Використана література

1. Дмитренко, М. Береза – давній оберіг [Текст] / М. Дмитренко // Слово Просвіти. – 2008. – 31 січ. – 6 лют. – С. 13.

2. Кукушкіна, М. О. Рослини – символи та обереги [Текст] / М. О. Кукушкіна // Класному керівнику. Усе для роботи. – 2012. – № 12. – С. 39-42. – (Основа).

3. Латченко, Л. Лелека – наш оберіг? [Текст] / Л. Латченко // Юний натураліст. – 2010. – № 9. – С. 9.

4. Скрипник, Г. Вишита сорочка аж до поясочка [Текст] / Г. Скрипник // Шкільна бібліотека. – 2013. – № 9-10. – С. 99.

5. Яцюк, С. В. Тварини – символи та обереги [Текст] / С. В. Яцюк // Класному керівнику. Усе для роботи. – 2013. – № 6. – С. 34-37. – (Основа).)

Відродження українських оберегів

В усі віки  наші діді-прадіди шанували те, що ми сьогодні називаємо символами, або оберегами.

Грудочка батьківської землі, вишитий чорним з червоним рушник чи то сорочка, гілка калини, вінок, прикрашений стрічками, у який дбайливо вплетені барвінок та волошка, мелодійна пісня, дотепний жарт. І на полі, і на вечорницях завжди лунала пісня. Це – ще один з оберегів українців. В усі віки український народ у радості і горі не розлучався з піснею. Народ жив і виживав піснею. В українських піснях усе: і радощі, і смуток, а особливо багато пісень про кохання. А в піснях багато символів, які для українців є оберегами: золотаві колоски пшениці – як символ достатку, врожаю, стиглі кетяги калини – любов до рідної Батьківщини, сині квітки волошки – кохання.

Для кожного з нас носіями духовності є наші батьки, і берегиня родинного вогника – мати. Мати-берегиня береже і оберігає, піклується і дбає про своїх діточок.

Давайте разом відроджувати обереги. Вони оберігатимуть наші домівки і донесуть культуру та звичаї українців до наступних поколінь. Плетіть собі на долю віночки, робіть ляльки, малюйте писанки, садіть калину, вербу, оберігайте лелек, вишивайте рушники, сорочки. Нехай вони оберігають від зла, підлості і неправди.