"Кожна дитина має право..."

(Недитячі проблеми дітей, або Дитинство без насилля)

 Бібліографічний покажчик

 Вип. 3

З М І С Т 

Передмова 

         У сучасного людства є тяжкий гріх – нещасні діти. Про них часто пишуть і говорять, докладають багатьох зусиль, щоб їм допомогти. Але чисельність дітей, які опинилися у скруті, не зменшується.

Організація Об’єднаних Націй щорічно публікує фактичні дані про становище дітей у різних країнах, які свідчать про те, що світ, не тільки дорослий, але й дитячий, переповнений болем і злиднями.

Сьогодні діти всього світу потребують захисту. 250 млн. дітей повинні тяжко заробляти на їжу, займатися шахрайством чи існувати за рахунок насильства. Більше 100 млн. дітей у світі жебракують, понад 50 млн. – працюють в небезпечних умовах, шкідливих для здоров’я. Більше 120 млн. дітей не відвідують школу, 40 млн. дітей навіть не мають документів про народження.

Кожен рік від 3 до 5 млн. дітей вмирають від тяжких хвороб, а 3,7 млн. дітей помирають від таких хвороб, які можна вилікувати. У країнах з низьким рівнем життя 155 млн. дітей до 5 років мешкають в умовах злиденності. Мільйони дітей позбавлені піклування, зазнають насильства, стають жертвами зловживання наркотиків, інфіковані СНІДом. Багато дітей-інвалідів, дітей з нервово-психічними вадами. Багато дітей-біженців, злодіїв, тих, які існують за допомогою крадіжок, шахрайства, правопорушень. В Україні кожну добу реєструється 104 правопорушення, скоєних дітьми.

Тому, на сьогодні проблема дитинства – найголовніша у світі, бо діти – це майбутнє кожної країни.

Насильство в сім'ї

  Справжній кінець світу – не природні катаклізми й не вселенський вибух. Це було б занадто просто й майже не болісно. Кінець світу – це коли рідні люди починають ненавидіти одне одного. Коли син по-звірячому вбиває стареньку матір, а батько – малолітню доньку. Коли чоловік б'є дружину і гвалтує власних дітей. Коли дім припиняє бути фортецею й перетворюється на пекло. Коли душі спустошені й випалені так, що там не залишається нічого людського. А це страшніше за будь-який апокаліпсис.

Жорстоке поводження та нехтування дітьми в родині сьогодні – головна причина дитячого травматизму та смертності в усьому світі, а отже є однією з найгостріших проблем громадського здоров’я. Попри свою поширеність, явище жорстокого поводження з дітьми привернуло до себе увагу психіатрів, психологів, соціальних працівників лише в середині ХХ століття, коли трав-матолог С. Г. Кемпі описав „синдром систематично битої дитини” – наявність сполучених травм, які неможливо отримати „природним” шляхом (під час гри або внаслідок падіння з висоти). З 1973 року в США, Канаді та інших країнах проводять постійні дослідження поширеності насильства щодо дітей, розвивається  система допомоги неповнолітнім, які зазнали кривдження, вивчають вплив жорстокості в родині на формування психіки дитини, створюють програми психологічної реабілітації таких малюків. Останніми роками чимало уваги приділяють цій проблемі і в Україні.

Система захисту дитини від жорстокого поводження складається з законодавчих та нормативно-правових актів, які захищають права дитини; інституційних утворень – суб'єктів ведення роботи з попередження жорстокого поводження з дітьми, а також принципів та механізмів взаємодії між ними.

Застосування тілесних покарань порушує ряд прав дитини, закріплених у Конвенції ООН про права дитини та підтверджених у Конституції України та Законі "Про охорону дитинства". Це, зокрема,

Водночас тілесні покарання дітей можна розглядати не тільки як насильство, але у певних випадках і як жорстоке ставлення до дитини. Відповідно до Сімейного кодексу України батькам забороняється застосовувати до дітей фізичні покарання та інші види покарань, які принижують гідність дитини.

Закон України „Про попередження насильства в сім’ї” визначає сімейне насильство як „будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю”. Жертвою насильства в сім’ї, відповідно до закону, є член сім’ї, який постраждав від фізичного, сексуального, психічного або економічного насильства, вчиненого іншим членом родини.

Існують деякі закономірності насильницьких стосунків у родині. По-перше, жінки, які потерпають від насильства в подружніх стосунках, часто схильні до несвідомого „відігравання образ” на власних дітях, яке проявляється у зневажанні потребами неповнолітніх членів родини (зокрема життєвими). По-друге, більшість чоловіків, схильних до насильства, пов’язують його з необхідністю „показати жінці чи дитині її місце”, закріпити їхній підлеглий стан. Вони пишаються тим, що здатні навіювати членам родини страх („Бояться – отже, поважають”), і впевнені в тому, що так і має бути.

Давно досліджено, що людина у своєму дорослому житті відтворює ту модель поведінки, з якою вона зіткнулася в дитинстві. Тобто застосоване до дитини в ранньому віці фізичне насильство стає нормою поведінки в дорослому житті. Крім того, за спостереженнями практикуючих психологів, у частини дітей, до яких застосовуються тілесні покарання, надалі формується занижена самооцінка, невіра у себе, неактивна життєва позиція. Або існує інший варіант – підвищений рівень агресії, перш за все по відношенню до слабших.

Отримані дані свідчать про широке поширення фізичного насильства в українському суспільстві. Крім того, можна стверджувати, що людям суттєво бракує знань про альтернативні побиттю засоби виховання та методи впливу на дітей у сім'ї.

Правозахисний центр "Ла Страда" – Україна", поділяючи занепокоєність міжнародного товариства та правозахисників, вважаючи застосування тілесних покарань неприпустимим явищем у цивілізованому суспільстві, започаткувало для протидії програму "Україна вільна від тілесних покарань дітей". Мета програми – на основі вивчення ситуації з поширення тілесних покарань дітей в Україні, сформувати стратегію протидії цьому виду насильства. Для цього планується розробити та впровадити:

    інформаційну кампанію, що включатиме соціальну рекламу на телебаченні, радіо, публікації в ЗМІ, проведення прес-конференцій;

організувати науково-методичне забезпечення, тренінгові й освітні програми для фахівців, які працюють з батьками та дітьми, тренінги для батьків щодо неприпустимості застосування фізичного впливу;

 проаналізувати правову базу заборони покарань та пропозиції щодо її вдосконалення;

сформувати групу фахівців, активістів, політиків, які пропагуватимуть ідеї неможливості застосування тілесних покарань до дітей.

Україна має стати вільною від тілесних покарань дітей! Це буде свідченням цивілізованого та демократичного розвитку нашої держави.

   Гегель

 Відповідно до загальноприйня-того визначення, котре використовує Міжнародна організація праці (МОП), дитяча праця – це робота дітей, що має таку природу чи інтенсивність, які заважають навчанню дітей або шкодять їхньому здоров’ю та розвитку. Така праця може завдати дітям непоправної шкоди; вона суперечить нормам міжнародного права й українському законодавству.

З метою боротьби проти дитячої праці через практичні проекти, МОП у 1992 році започаткувала Міжнародну програму з використання дитячої праці (ІПЕК), яка сьогодні діє у 60 країнах світу.

В Україні, за даними дослідження, проведеного Державним комітетом статистики у співпраці з МОП, виявлено понад 456 тис. дітей, що працюють, з яких 87 тис. – це діти найуразливішої групи, віком від 7 до 12 років.

Діти миють машини, підробляють мийниками посуду в кафе та барах, продають в електричках газети.

Найбільшими споживачами дитячої праці, незалежно від місця проживання, є сільське господарство, торгівля, сфера послуг. Існують регіональні особливості використання праці дітей. Так, у Херсонській області дитяча праця використовується здебільшого в сільському господарстві (прополка, збирання овочів, випас домашніх тварин, робота з добривами, підсобні працівники при ремонті сільськогосподарської техніки), рибному господарстві, торгівлі, сфері послуг.

У Донецькій області – збирання металобрухту, вугільна промисловість (копанки – сімейні або за наймом, сортування вугілля), збирання вторинної сировини, торгівля (установка й обладнання наметів, розвантажувальні роботи, «живі манекени» з рекламою, прибирання приміщень), залучення в незаконну діяльність (крадіжки, торгівля наркотиками), використання в сексуальному бізнесі тощо.

Дитячою працею не вважається: участь дітей у виконанні деяких видів легких робіт, наприклад, допомога батькам у родинних і домашніх справах (які не забирають багато часу); трудова діяльність підлітків протягом кількох годин до чи після шкільних занять, а також під час літніх канікул, щоб заробити на кишенькові витрати. Усе це розглядається як елемент виховання дітей, а також як спосіб набування професійних базових навичок і вміння адаптуватися в суспільстві. Це сприяє підвищенню їхньої самосвідомості та впевненості в собі, водночас дає можливість зробити свій внесок у сімейний бюджет і заробити кишенькові гроші.  

Протидія дитячій праці – проблема, розв’язання котрої в сучасних умовах розвитку України залежить від спільних зусиль усіх небайдужих до долі дітей, усіх фахівців, які працюють з дітьми.

  Сьогодні праця дітей – проблема масова, до неї залучаються діти віком до 14 років (звичайно ж, неофіційно). Не завжди діти і навіть ті, хто їхню працю використовує, розуміють, що ця праця, можливо, шкідлива та ризикована, а не трудове виховання та навчання, практика; вона не оплачується або мало оплачується, але приносить великий прибуток (чи економію) роботодавцю, сім’ї.  

Діти вулиці 

Вони живуть саме своїм життям, бо визнають лише свої власні закони. Їх згуртовує відчай і агресія. Вони не відчувають турботи від суспільства. Вони – діти вулиці... Це ганебне явище стало звичним для всіх українських міст. Через занепад української економіки країни й духовності суспільства страждають діти, насамперед ті, які часом з власної волі або за збігом лихих обставин опинилися сам на сам з вулицею. Сьогодні маємо чималу „армію” підлітків, адаптованих до так званого „вільного життя”.

Життя на вулиці, як правило, пов’язане з алкоголем та палінням. І це не дивно, бо підлітки без перешкод можуть купляти ці товари попри те, що закон забороняє продавати їх неповнолітнім. Як відомо, алкоголь і тютюн безжалісно калічать дитячий організм. А сп’яніння штовхає багатьох підлітків на злочин.

Статистика свідчить про скоєння злочинів неповнолітніми, з них 46% - групові. До більшості груп належать і дорослі злочинці, які беруть дітей під свою «опіку». «Улюблений жанр» таких груп – крадіжки.

Чому ж діти залишають місце постійного проживання? Одна з причин цього – насильство над ними. Це не лише погане ставлення однолітків у колективах, але, на жаль, і насилля, скоєне рідними батьками чи особами, що їх заміняють...

Сьогодення породило ще один тип бездоглядних дітей: діти, чиї батьки виїхали на заробітки. У західних регіонах нашої держави це масове явище. Практично в усіх районах Закарпатської області є населенні пункти, де більша частина населення подалася на заробітки. Діти полишені на старше покоління, яке через стан здоров’я, зайнятість у хатньому господарстві, на полі не в змозі приділяти належну увагу онукам. Унаслідок чого дітлахи недоглянуті, недолюблені, часто над ними навіть не встановлено опіку чи піклування. Втрачається зв’язок між дітьми та батьками, рідними людьми. Чи потрібні дітям оті батьківські заробітки, які спричинили відстороненість батьків і дітей?

Хто ж відповідальний за ситуацію, що склалася з поширенням безпритульності? Перш за все слід згадати органи влади, покликані перейматися цією проблемою. Основним координатором заходів, спрямованих на подолання дитячої бездоглядності й безпритульності, виступає Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, а також його підрозділи в регіонах. Крім того, функціонує низка інших органів у справах сім’ї та молоді, притулків для неповнолітніх, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей. До того ж у вирішенні цієї проблеми задіяні працівники кримінальної міліції у справах дітей.

На жаль, кількість служб не є гарантією якості їх роботи. Не всі служби укомплектовані спеціалістами. Річ у тому, що мало хто бажає працювати з „важкими” дітьми та їх неблагополучними родинами. Це, звичайно, призводить до плинності кадрів, що нівелює результати роботи.

На жаль, використання бюджетних коштів на здійснення заходів, спрямованих для подолання дитячої безпритульності й бездоглядності, не приносять позитивного результату. Адже безпритульних не стало менше, а кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, постійно зростає. Тому необхідно об’єднати зусилля працівників держустанов, правоохоронних органів та громадськості для пошуку нового механізму боротьби з таким явищем, як „діти вулиці”. Перш за все необхідно створити нове, економічно й соціально сприятливе для дітей суспільство. Напевне тоді таке явище, як бездомні діти, стане історією.

 Сексуальне насильство 

Найбільш актуальними проблемами насильства над дітьми на сьогодні є саме торгівля дітьми, дитяча порнографія, дитяча проституція, злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості дитини.

Сексуальний туризм – досить поширене негативне явище у світі. Воно полягає у тому, що для задоволення сексуальних потреб, а також виготовлення дешевої порнографічної продукції іноземні громадяни приїздять у менш розвинені країни зі складною економічною ситуацією. У міру того, як заходи з попередження  та заборони посилюються в одній країні, „дитячі” секс-туристи можуть обирати інші країни.

експлуатації було зафіксовано значне поширення сексуальної експлуатації українських дітей, а саме: приблизно 78 тис. дітей в рік зазнають сексуальних домагань (кожний сьомий підліток у віці 13-16 років).

Щороку в Україні розкривається кілька злочинних груп, які займаються виготовленням дитячої порнографії. Злочинний бізнес, який спеціалізується на дитячій порнографії дає величезні прибутки (за рік у світі це становить понад 5 млрд. доларів). В Інтернеті сьогодні знаходиться від 10 до 20 млн. порнознімків дітей переважно білої раси. Близько 55% світової порнографії виготовляється і споживається у США. На другому місці – Росія.

Зафіксовані факти сексуального туризму в Україні за участі громадян Франції, Швеції, США. Зв’язок відбувається через Інтернет, а пошук дітей здійснюють українські громадяни, дуже часто також неповнолітні за віком, які походять з неблагополучних сімей. Складність доведення цього злочину більша, ніж навіть у доведенні злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми. Фактично його довести практично неможливо, оскільки, наприклад, виготовлена порнопродукція зберігається на цифрових носіях, які  ліквідовуються у разі необхідності впродовж секунд, від чого знищуються речові докази, а злочинці залишаються непокараними. Показання ж потерпілі дають дуже рідко.

Україна входить до числа лідерів світової індустрії дитячого порноринку: вона увійшла до п’ятірки країн-виробників дитячої порнографії та в десятку лідерів з її поширення.

Раніше порнографію не поділяли на дитячу й дорослу, а максимальним покаранням, передбаченим ст. 301 Кримінального кодексу України, було позбавлення волі терміном на 3 роки. Тепер же за ввезення до України з метою збуту продукції порнографічного характеру за участю дітей, її розповсюдження або примушування до участі в її створенні правопорушники нестимуть покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 5 до 10 років. У разі скоєння злочину повторно або використання дитячої порнографії з метою отримання прибутку у великому розмірі передбачено покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 7 до 12 років.

Отже, проблема насильства над дітьми існує й досі і, на жаль, з великим „успіхом” набуває все більших масштабів. Ця соціальна проблема порушує права дітей, визначені у міжнародному та вітчизняному законодавствах. Необхідно розповсюджувати інформацію про захист прав дитини, тому що діти в українських родинах необізнані щодо можливостей захисту від жорстокого поводження і отримання допомоги.

Торгівля дітьми 

                                                                      Бережіть сльози дітей!

                                                                                                         Піфагор 

На жаль, нині, у ХХІ столітті, люди можуть стати жертвами торгівлі. Рабська праця, часто у шкідливих для здоров’я умовах, примус до жебрацтва чи кримінальних дій, примус до участі у військових конфліктах, сексуальна експлуатація, використання внутрішніх органів – все це є страшна реальність сьогодення.

10 років тому термін „трефікінг” застосовувався дуже рідко – лише в тих випадках, коли йшлося про міграційну політику. Нині Міжнародна Організація Міграції (МОМ), у складі якої понад 140 країн, вважає трефікінг однією зі своїх пріоритетних проблем.

Щороку сотні тисяч жінок і дітей стають жертвами торгівлі людьми. Їм доводиться зазнавати сексуальної експлуатації, працювати в рабських умовах на підземних заводах, прислуговувати, жебракувати. Трефікінг є сучасною формою рабства. Жертви зазнають насильства, фізіологічних і психологічних тортур. Права людини порушуються щодо них як в країні походження (постійного проживання), так і в країні прибуття.

Трефікінг дитини завдає їй важких фізичних і психологічних травм. Діти, жертви трефікінгу, ще менше, ніж дорослі, обізнані в питаннях безпеки. Вони не знають, як саме дістати допомогу, з ким треба контактувати, що робити. Діти є найвразливішою групою серед осіб, які можуть потрапити в тенета кримінального бізнесу – торгівлі людьми.

Трефікінг дітей є поширеним через те, що існує попит на дешеву дитячу працю та сексуальні послуги. Особи, що купують сексуальні послуги дітей, можуть бути педофілами, можуть вважати, що такий секс є безпечним, позбавленим ризику захворіти на ВІЛ-СНІД та інші хвороби, що передаються статевим шляхом.

Рівень організованості та структура такого кримінального бізнесу, як торгівля людьми, можуть бути різними. Часом запрошення на роботу чи подорож можуть надходити з боку знайомих, друзів чи родичів. Часом людині, яка має намір виїхати з країни, пропонують таку специфічну послугу, як допомога в перетині кордону. У випадку трефікінгу дітей їх часто просто залякують.

підроблення грошей, і є серйозною проблемою для держав. Однією з причин існування торгівлі людьми, як такої, є корупція серед урядовців.

За даними ЮНІСЕФ, приблизно 1,2 млн. дітей упродовж року стають жертвами торгівлі. Кількість жертв торгівлі людьми в країнах Євросоюзу невідома, оскільки фактично значно перевищує офіційну статистику.

З огляду на результати досліджень, можна припустити можливість існування окремих ринків торгівлі дітьми чи, наприклад, лише хлопчиками з метою сексуальної експлуатації. Натомість жінки – жертви трефікінгу – інтегровані в загальні ринки рабів.

За даними МОМ, орієнтовно від 10 до 30% жінок – жертв торгівлі є неповнолітніми:

-         щороку 5000-7000 дівчат з Непалу перевозять до Індії;

-         щороку близько 2000 дітей продають у сексуальне рабство в Камбоджі;

-         щороку кілька тисяч дітей продають у рабство для домашньої роботи, роботи в сільському господарстві у країнах Західної та Центральної Африки;

-         понад 10% жертв торгівлі в Південно-Західній Європі мають вік від 14 до 17 років, 7% - менше 14 років.

Глобальна проблема торгівлі людьми, зокрема дітьми, є порівняно новою для України. Це викликано передусім труднощами перехідного періоду в соціально-економічному розвитку країни, а також зміцненням і збільшенням масштабів найдохіднішого міжнародного кримінального бізнесу, до боротьби з яким наша держава не була готова.

Україна, як відомо, належить до країн, із яких вивозять людей, насамперед жінок і дівчат, які ще не досягли 18 років.

„групи ризику” належать і неповнолітні, що потерпали від різних форм насильства, найчастіше в сім’ї. Вони нерідко опиняються на вулиці, стають жертвами різноманітної експлуатації й торгівлі. Ними торгують, їх „здають в оренду”, зокрема в сусідні держави. Особливу категорію потенційних жертв торгівлі становлять маленькі діти, які лишилися без батьків, зокрема, діти з обмеженими фізичними можливостями (інваліди), яких вивозять з України задля „усиновлення”.

Україна, здебільшого, є країною походження торгівлі людьми, тобто країною-постачальником. Проте для дітей із країн СНД вона також може бути країною перебування. Для дітей-біженців, дітей-іноземців – країною тимчасового перебування і транзиту. Не є поодинокими факти транзиту дітей з Молдови в Москву (у даному випадку спрощено порядок пропуску через кордон).

Діти дуже страждають через те, що їх зрадили. У них може бути безсоння, нічні страхи, депресія, почуття безнадії. Часом діти можуть піти на самогубство, часом стають агресивними. Саме через це справжнє визволення дитини з рабства – це її фізична, психічна та соціальна реабілітація, коли дитина отримує контроль над своїми стосункам з оточенням, коли її рівень самооцінки зростає, коли з’являються внутрішні сили для нового – вже вільного – життя.

Насильство з телеекранів 

Про те, що телебачення потужно впливає на психічний та емоційний стан дитини, її інтелек-туальний і творчий розвиток, говорять уже не перший рік. Але за реаліями часу дітям усе більше доводиться залишатися сам на сам із телевізором – чи не єдиним „домаш-нім вихователем”, адже батьки змушені багато працювати. Тож і часу, і сил на спілкування з дитиною не вистачає. Соціологи стверджують, що нині дитина проводить біля телевізора навіть більше часу, ніж у школі.

На жаль вплив такого „вихователя” не завжди позитивний. Як наслідок – кожен сьомий злочин в Україні скоюють неповнолітні. Одна з причин бурхливого зростання криміналізації суспільства – нав’язлива демонстрація на телеекранах сцен насильства і жорстокості.

не відповідають поняттям добра і вихованості, які пропагують у сім’ї. У цьому віці діти копіюють усе – повторюють те, що бачать на телеекранах. Це можна спостерігати у грі. Діти захоплюються іграшковою зброєю, під час гри повторюють бійки, вбивства – все те, чим наповнений ефір.

У дітей старше 7 років, найбільш помітна реакція на рекламу. У цьому віці вони зовсім не критичні до того, що бачать. Реклама впливає найризикованіше, пору-шуючи розвиток самокерування і вольових процесів. Чим більше дитина дивиться телебачення, тим менше вона може сама коригувати свою поведінку.

Для молодших підлітків характерно те, що вони переймають не стільки окремі дії, скільки моделі поведінки. Саме в цьому віці вони починають вважати, що дати здачу, коли тебе зачепили, - це норма. Дітей вражають не стільки фільми жахів, скільки новини і передачі, в яких показані реальні жахливі події. Особливо – кримінальна хроніка, розповіді про звірячі розправи тощо.

Діти звикають до насильства, відбувається його героїзація. Адже телегерой, що „захищає” світ, і на якого хочеться бути схожим, зазвичай використовує переважно насильницькі методи. Це, врешті-решт, спотворює моральний розвиток дитини.

Наступна категорія – діти від 13 років. 10% із них узагалі йдуть від телебачення  в Інтернет. В мережах діти стикаються з порнографією, 17% регулярно зазирають на заборонені ресурси, приблизно 5,5% готові втілити побачене в життя.

Батьки не цікавляться які сайти відвідує їхня дитина і чим вона взагалі  займається.

На жаль, на законодавчому рівні не існує дієвої системи, яка б забезпечувала захист дітей від шкідливого інформаційного контенту. І така ситуація призводить до того, що в ефірі українських телеканалів демонструють програми з елементами жахів, насильства, еротики, ненормативної лексики тощо.

Настав час усім усвідомити значущість встановлення чітких бар’єрів, які б захищали життєво важливі інтереси особистості, що сприятиме виявленню та ідентифікації загроз інформаційного простору, запобіганню їх негативному впливу.

Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі звернулася до всіх працівників ЗМІ з вимогою дотримуватися у своїй роботі етичних і професійних норм, сприяти максимально широкому розповсюдженню інформації про Конвенцію ООН про права дитини. Від нашого вибору – що дивитися і що читати – залежить моральне здоров’я наших дітей і онуків. А зрештою – нації.

Міліцейське насилля

  Кто обидел ребенка, тот унизил себя                                                                                                      

                                                          Б. Жебровський   -   заст. міністра освіти і науки, молоді і спорту

 Ні для кого не секрет, що в нашій країні до дітей та підлітків, які порушили закон або яких тільки підозрюють у його порушенні, засто-совують насильство. Простіше кажучи, їх банально б’ють, використовуючи засоби, що не лишають явних слідів, а то й катують, надіваючи на голову поліетиленові пакети, протигази, від чого дитина елементарно починає задихатися.

Проте наскільки це ганебне явище вкоренилося у вітчизняній пенітенціарній системі, достеменно не скаже ніхто. Тож правозахисники – за підтримки Представництва ЮНІСЕФ в Україні, - вирішили провести цілеспрямовані дослідження „Катування та жорстоке поводження з дітьми в Україні” і „Права дітей, які перебувають у закладах соціальної реабілітації”. Опитування показало, що при затриманнях і допитах відбувається цілий „букет” порушень прав неповнолітніх: від неповідомлення близьким про затримання й місце перебування дитини до побиття, погроз, створення нелюдських умов перебування.

„Але ж жодна дитина не народжується, щоб бути правопорушником, просто так складаються життєві обставини, що вона вступає в конфлікт із законом”, - зазначила Уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська.

Завдяки дії нового Кримінального процесуального кодексу кількість дітей, які перебувають у колоніях для неповнолітніх, різко скоротилася. Відтепер, аби позбавити дитину волі, потрібні ну дуже серйозні підстави. Проте визнано, що робиться однаково недостатньо. Скажімо, найчастіше, вибираючи методи роботи, працівники міліції не роблять жодних винятків для неповнолітніх. Адвокатська допомога для таких дітей зазвичай недоступна й неефективна. У системі досі існує така форма покарання, як поміщення неповнолітніх у карцер, що згідно з міжнародним законодавством визнано жорстоким поводженням.

У приймальниках-розподільниках для дітей, як і в міліції, неповнолітні також стають жертвами насильства.

Приймальники-розподільники для дітей почали створювати 1921 року після того, як було видано декрет Рад наркому „Про дитячу соціальну інспекцію”. Тоді в країні налічували понад 5 млн. безпритульних дітей. Втім, пік навантаження на дитячі приймальники-розподільники припав на перші повоєнні роки. Тоді туди потрапляло багато виснажених дітей, яких відмовлялися прийняти лікарні через те, що не могли забезпечити їм необхідне харчування. Тому переповненні приймальники-розподільники не погоджувалися приймати підлітків із дитячих кімнат міліції, й вони змушені були залишатися там кілька днів замість передбачених законом шести годин.

Такі заклади часто розміщувалися в непристосованих і навіть напівзруйнованих будівлях, там бракувало найнеобхіднішого, навіть ліжок. Не було належних умов для хворих дітей, котрі постійно надходили з вулиць і вокзалів.

Сумнівів у доцільності існування цих установ не виникає, адже підлітків, що перебувають у конфлікті із законом або у розшуку чимало, і їх потрібно десь розміщувати. Щодо останніх статистика більш ніж красномовна: у 2012 році до міліції надійшло майже 8 тис. заяв про зникнення дітей (з них розшукали 95,5%).

Нині в нашій країні діє 18 приймальників-розподільників для дітей, чотири з яких транзитні (у Києві, Одесі, Сімферополі, Харкові). Згідно з Кишинівською угодою 2002 року туди поміщають підлітків, які залишили місце проживання в одній з держав СНД.

Правозахисники застерігають: алгоритм діяльності таких спецзакладів був напрацьований ще за радянських часів, тож він не відповідає стандартам прав дитини, передбаченим у відповідній міжнародній конвенції.

Зношений одяг, благенька постільна білизна, відсутність книжок, ігор, миючих засобів гігієни, ліків, убоге харчування. Такими на сьогодні є приймальники-розподільники для дітей.

Тому голова ЮНІСЕФ в Україні Юніє Мокуо переконана, що Україна повинна добитися, „щоб з усіма дітьми, які опиняються в конфлікті з законом, поводилися з повагою, не принижували й допомагали стати активними членами суспільства у майбутньому”. Бажаних результатів можна досягти навіть без зміни законодавства, змінюючи методи роботи з ними.

Заключна частина 

А що можемо зробити для дітей ми з вами? Чи багато? Захистити від свавілля ровесників власну дитину, не лишитися байдужим до болю чужої, зрештою, відвоювати дитячий майданчик від встановлення нової торгової ятки чи облаштування приватної автостоянки... Справді небагато – порівняно із небезпеками вселенського масштабу, що чатують на здоров’я і чистоту свідомості наших дітей звідусіль: забруднення довкілля, негативного впливу мобільного зв’язку і комп’ютерної техніки, масового наступу на рекламу та прогресуючої деморалізації суспільної свідомості....

І все ж, попри небезпеки, негаразди, кризи, хронічно невирішені проблеми, кожен із нас, батьків, може дати і забезпечити дитині найголовніше – любов. А це вже – найбільше щастя. Навіть у неповній чи малозабезпеченій родині, де часом бракує найелементарнішого. Бо саме любов – це взаєморозуміння і прощення, турбота і піклування, ніжність і вимогливість, подарована радість і повага одне до одного. Це й є, за великим рахунком, найбільше на землі щастя, найгарантованіший і найнадійніший захист наших дітей – від сирітства, почуття самотності, нічийності та безвиході, від чого так часто страждають діти навіть при живих і, здавалося б, цілком пристойних батьках у забезпечених родинах.

Нехай же кожна дитина в Україні буде захищена незламною силою нашої незмінної, завжди живої і трепетної любові!