"Є  СКАРБИ

 ДОПОКИ  ЇХ  ШУКАЮТЬ"

Бібліографічний покажчик

  ВИП. 2

"Є скарби допоки їх шукають" : бібліограф. покажч. / уклад. О. Г. Іщенко. – Полтава. – Вип. 2. – 2013. – 28 с.

      В бібліографічному покажчику ви можете познайомитися з музеями України: історичними, природничими , нетрадиційними.

      Мандруючи Україною і відвідуючи музеї, ви здивуєтесь, які вони багаті та цікаві, які шедеври в них зберігаються. І це видання допоможе зробити свій вибір, який із музеїв відвідати.

      Покажчик адресований учням, студентам, педагогам, працівникам музейних закладів, туристам та широкому колу читачів.

З М І С Т

Передмова  

Розділ І. Музей природи  

Розділ ІІ. Національний музей "Чорнобиль"  

Розділ ІІІ. Національний музей медицини України  

Розділ ІV. Печера-музей "Вертеба" 

Розділ V. Музей спортивної слави України

Розділ VІ. Державний музей іграшки  України

Розділ VІІ. Музей сновидінь  

Розділ VІІІ. Львівський музей пивоваріння  

Цитати  

Список термінів  

Список літератури  

ПЕРЕДМОВА

         Музеї є точками перетину часових просторів – минулого, сьогодення і майбутнього. Музеї залишаються хранителями старовини, але і змінюються відповідно до часу й уподобань відвідувачів.

         Музеї не випадково називають "чарівною машиною часу". Зібрані в них документи та предмети зберігають пам'ять минулого, передають її як естафету нащадкам, підтримують і змінюють зв'язок часів і поколінь. Матеріали яскраво й переконливо розповідають про події минулого, допомагають "реконструювати" їх, воскресити дії і вчинки історичних подій, дати їм правильну оцінку, дозволяють виробити наукові погляди й переконання, допомагають формувати політичну й моральну культуру, любов до рідної землі та її людей, повагу до подвигу та гордості за наш народ.

         Як будь-яке суспільне явище, музей має давню історію. Хоча перші "музейні зібрання" з'явилися вже в первісному суспільстві з появою майнової та соціальної диференціації, батьківщиною музеїв вважають Стародавню Грецію.

         Перша писемна згадка про музейне зібрання в Україні належить до часів правління Великого князя Володимира, тобто до кінця Х ст.

         Музей повинен бути і школою, і храмом, святим місцем, куди повинні сходитися для вивчення прекрасного і поклоніння красі.

         Україна – країна музеїв, унікальних за своєю суттю, змістовним наповненням, країна з багатовіковою музейною традицією.

 Музей природи 

Природа – єдина книга,

кожна сторінка якої

сповнена глибокого змісту.

                                             Й. Гете

Музей природи було започатковано Волинським губернатором М. І. Чертковим, який подарував Жито-мирській публічній бібліотеці 10 жовтня 1865 року геологічну колекцію місцевих мінералів і гірських порід.

Пізніше сюди приєдналася колекція геолога Г. О. Осовського. Так було закладено основу музею.

         В музеї є подарована геологічна колекція, започаткована стараннями видатного вченого, одного з перших академіків української Академії наук Павла Тутковського. Колекція перетворилася в унікальне за обсягом і цінністю зібрання гірських порід і мінералів, що поповнюється новими експонатами. З останніх – зразки топазу, п'єзокварцу-моріон, берилу Волинського родовища камерних пегматитів, згадка про яке за радянських часів вважалася розголошенням державної таємниці.

         Не меншу зацікавленість чисельних відвідувачів музею викликає експозиція палеонтологічних знахідок, виявлених на території Волинської губернії. Центральним експонатом є скелет мамонта, знайдений у 1889 р. в лісових відкладах поблизу села Збраньки. Вражають черепи давніх шерстистого носорога, празубра, гігантського оленя та печерного ведмедя. Велика за обсягом та унікальна за науковим значенням колекція пісковиків із відбитками тропічної рослинності повертає до часів, коли територію нинішнього Полісся вкривали джунглі із пальм, бананів та інших нині екзотичних для наших країв ботанічних видів.

         Особлива сторінка в історії музею пов'язана з іменем видатного етнолога та дослідника Волині Антона Ксенжопольського (1877-1939), за колекцію із понад 10 тисяч екземплярів місцевих комах знаменитий Британський музей пропонував 200 тисяч рублів золотом. Однак вчений патріот безкоштовно передав її музею в Житомир.

         В 1901 році музей переходить до Товариства дослідників Волині, стає значним науково-дослідним закладом краю. Протягом  своєї історії музей декілька разів був вимушений змінювати приміщення, як правило, в культових спорудах. У 1987 році понад 15 тисяч експонатів музею були розміщені в будівлі Хрестовоздвиженської церкви. У шести експозиційних залах музею представлено більше 1500 музейних предметів, що створюють відчуття краси та неповторності мальовничих ландшафтів Житомирщини та розповідають про екологію, рослинний і тваринний світ, клімат, водні багатства краю.

         Справжній подвижник музейної справи Всеволод Бруковський (1890-1969), завдяки якому музей заслужено пишається однією з кращих в Україні таксидермічних колекцій птахів, більшість з них створені у вигляді біогруп.

Також окрасою музею є дві мистецьки виконані діорами, над створенням яких понад два роки працювали професійні художники.

         З музеєм пов'язані імена Р. І. Собкевича – відомого ботаніка, М. П. Кудрицького – відомого метеоролога та педагога, С. В. Бельського - українського геолога, невтомного дослідника надр Полісся.

         Сьогодні музей є центром екологічної освіти молоді. Тут працюють кінолекторій "Росинка" та клуб грибників. Експонуються виставки з академічних музеїв та приватних збірок, такі як "Тропічні мандри", "Метелики світу", "Аномалії людського тіла".

         Основні види діяльності музею традиційні. Це науково-дослідна, науково-фондова, науково-експозиційна та науково-освітня робота. Увазі відвідувачів музей пропонує тематичні екскурсії, лекції та слайд-лекції для різних вікових категорій учнівської молоді, різноманітні пішохідні екскурсії, уроки малювання в експозиції.

         В 1990 році на базі музею було проведено наукову конференцію природничих музеїв України, на якій експозиція музею була визнана однією з кращих у країні.

 Національний музей "Чорнобиль"

 Де пристрій є, щоб зміряти біду, -

Чорнобиля страшну болючу рану?..

Вона, як вирок, на виду,

Як пам'ятник безбожжя і обману…

                                       Ніна Шакун

Те, що сталося 26 квітня 1986 року, – стало страшною трагедією для всього людства, а для тисяч людей – поворотом, що змінив назавжди все їхнє життя.

Аварія на Чорнобильській АЕС увійшла в історію людства як найбільша, масштабна катастрофа ХХ століття. Проблеми, породжені нею, не мають аналогів і відрізняються від інших відомих у світі природних та техногенних катастроф. Вони досі є  проблемами сьогодення і, на жаль, будуть нагадувати про себе й нашим нащадкам. Історію тих трагічних подій зберігає Національний музей "Чорнобиль", який відкрився 26 квітня 1992 року.

         Завдяки спільним зусиллям 25 квітня 1992 року у спеціально реконструйованому будинку пожежної каланчі – пам'ятці архітектури початку ХХ ст., яка входить до архітектурно-історичної охоронної зони, було відкрито музей. Над входом до нього написано: "Estdolendi modus, non est timendi. Є межа в печалі, тривога не має межі". За роки існування ця установа стала музеєм національної трагедії, музеєм-пам'яттю, музеєм-надією, музеєм-

символом нездоланності українського народу в найстрашніших випробуваннях. 1996 р. Указом президента України йому надали статус Національного.

         Національний музей "Чорнобиль" є одночасно і науково-дослідним, і культурно-освітнім, і науково-методичним центром, який зберігає, досліджує та пропагує музейними засобами пам'ятки, пов'язані з найбільшою техногенною катастрофою сучасності й ліквідацією її  наслідків.

         Місія музею – допомогти людству усвідомити масштаби чорнобильської аварії через долі тисяч людей – її учасників, свідків і жертв; визнати необхідність примирення між людиною, наукою і технологіями, які поставили під конкретну загрозу існування людської цивілізації та самої планети Земля, - осмислити уроки трагедії у всіх сферах життя, не дати світові можливості забути ці уроки; стати застереженням поколінням наступного тисячоліття.

         Унікальні експонати музею – розсекречені документи, карти, фотографії, особисті речі ліквідаторів, реліквії із зони відчуження – змушують відвідувачів замислюватися над болючішими проблемами сьогодення. Численні матеріали свідчать про героїчні дії ліквідаторів, які рятували Землю від страшного лиха, не шкодуючи свого здоров'я і навіть життя.

         Нині експозиції музею, розміщені в кількох залах, налічують близько 7 тисяч експонатів. Є сучасні аудіовізуальні та інформаційно-довідкові технічні засоби, діорама "Чорнобильська АЕС" до, під час та після аварії", діючі макети, які розширюють хронологічні й тематичні рамки музею, підсилюючи достовірні програми про катастрофу та її наслідки. На карті, яка розміщена на стелі одного з експозиційних залів, позначено всі атомні електростанції, що є на Землі, і рух радіаційної хмари у квітні-травні 1986 р. У 1998 р. музей поповнився електронною Книгою пам'яті учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, до якої вже внесено імена понад п'яти тисяч ліквідаторів.

        Художньо-дизайнерська концепція музею належить народному художнику України А. Гайдамаці.

         Багато матеріалів надійшло до музею завдяки науково-дослідній та пошуковій роботі наукових працівників музею. У спеціально обладнаному фондосховищі бережно зберігаються десятки тисяч історичних реліквій, що чекають своїх дослідників. Є друкована продукція: газети, журнали, брошури, книжки.

         Музей підтримує зв'язки з багатьма установами та громадськими організаціями в Україні  та за кордоном, проводить численні тематичні виставки, серед них і міжнародні, а також екскурсії, диспути, музично-поетичні вечори, конкурси, екологічні свята та кінолекторії, які пов'язані з відлунням Чорнобиля у світі.

         Вхід у музейну експозицію – Чорнобильська дорога, на якій лежить  вирвана з коренем яблуня – біблійне дерево життя, дерево пізнання добра і зла, а її живі, червоні плоди котяться по дорозі назустріч. Уздовж дороги над головами – дорожні покажчики, на яких назви 76 міст і сіл України, стертих з обличчя землі радіацією. Дорога веде в Чорнобильську зону – зону відселення, зону відчуження. Над дорогою – хоругва із зони відчуження, а саме з  церкви Іоанна Богослова, що в селі Довгий ліс. Саме голос Іоанна Богослова з глибини століть попереджав нас: "Хто має вуха, хай чує… І засурмив третій янгол, і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона". Чорнобиль – це вид полину. Прийшов час зупинитися і задуматися – хто ми і навіщо на цій землі?

          Біля входу в експозиційний зал зустрічає іконостас, розташований в центрі. Його фрагменти привезені науковими співробітниками музею з 30-кілометрової зони відчуження з Воскресенської церкви. Двері іконостаса обплутано колючим дротом, на якому висить знак "Обережно, радіація!" У порожніх очницях іконостаса – фігури в захисних костюмах і респіраторах. Над іконостасом два ангели (білий та чорний), які уособлюють добро та зло. Крила ангелів стали виставковою площею для фотоматеріалів. Так, під крилом білого ангела розміщені фотографії малюків, які народилися після аварії, на крилах чорного ангела – фотографії з новітньої історії останніх 70 років.

       У центрі залу на "п'ятаку" атомного реактора Чорнобильської АЕС установлений покров із церкви Архистратига Михайла, під яким замість купелі, де хрестили немовлят, гойдається човен – символ Ноєвого ковчега. Саме він урятував земне життя під час всесвітнього потопу, а Чорнобильська трагедія свого роду теж потоп. Човен наповнений дитячими іграшками, їх залишили діти, які побували в музеї.

        Необхідно відзначити, що був організований  цикл виставок "Світ – дітям Чорнобиля", які розповідають про міжнародні проекти допомоги постраждалим. Пересувні експозиції працюють за кордоном, зокрема в Ерфурті, Лондоні й Барселоні. Музей підтримує українських та зарубіжних художників, які у своїй творчості приділяють велику увагу Чорнобилю. У музеї виставляються роботи В. Скопич, В. Петрова, Паало Чімоні, Сано Томохіто та інших. Американська поетеса та художниця Лона Шелтон подарувала картину "Вирвані з коренем", створену в стилі поетичного живопису, який створила сама авторка. Ідея своєї рідної картини з'явилась у Л. Шелтон після відвідування музею та постраждалих районів України. Вся картина списана словами вірша, присвяченого Чорнобилю.

        Про музей відомо далеко за межами нашої країни. Незвичайність і вагомість змісту його експозицій відзначають газети багатьох країн світу. Музей відвідали представники близько 70 держав, Л. Кравчук, Л. Кучма, президент Аргентини К. Менелі, віце-президент США А. Гор, Голова Парламентської Асамблеї Ради Європи Давид Рассел Джонстон, Голова Єврокомісії Р. Проди, голови та члени урядів, парламентарії нашої та зарубіжних країн, посли іноземних держав в Україні, представники міжнародних союзів та організацій. Музей став місцем роздумів про минуле та майбутнє людства, місцем пам'яті, храмом надії й спасіння, куди приходять сотні тисяч людей різного віку, національності, віросповідання, аби пом'янути жертв Чорнобиля.

         Поруч з музеєм встановлено скульптурну композицію "Надія на майбутнє".

Національний музей

 медицини України

Медицина воістину є найблагороднішим із всіх мистецтв.

Гіппократ

         Національний музей медицини України було створено у м. Київ у 1973р. Будівля, де нині знаходиться музей, зведена в 1853 р. за проектом відомого Київського архітектора Олександра Беретті для анатомічного театру, який є пам'яткою архітектури  ХІХ ст. Ініціатором будівництва був Олександр Вальтер, завідувач кафедри анатомії університету Святого Володимира.

         На другому поверсі був розміщений музей анатомії. Зібрана в ньому колекція кісток була унікальною – жоден європейський університет на той час не мав нічого подібного. Там були виставлені й численні анатомічні препарати, виготовлені професорами кафедри анатомії Київського університету. Нині ці препарати зберігаються у Національному медичному університеті ім. О. О. Богомольця.

         У 60-х роках минулого століття заслужений діяч науки України, доктор медичних наук, професор Олександр Грандо вирішив створити музей історії вітчизняної медицини. Саме завдяки його захопленості вдалося зібрати все, що сьогодні можна побачити в музеї. Для цього знадобилося цілих 20 років колосальної роботи. Жодного експоната музей не купував: усе, що зібране, - результат пошуків учених-ентузіастів і подарунки колишніх власників медичних раритетів.

         Найкращі результати давали поїздки містами та селами України. Так, в 1970 р. в маленькому галицькому містечку Стрий співробітники музею відшукали аптеку, вік якої нараховував не менше ніж 200 років. ЇЇ інтер'єр – добротні аптечні шафи та стійки – чудово зберігся. Більше того, вцілів навіть журнал реєстрації проданих ліків із записами першої половини ХІХ ст., весь інтер'єр аптеки перевезли в музей.

         В 1982 році слава про музей рознеслася по всьому світу. Олександру Грандо запропонували посаду члена-кореспондента Академії медичних наук СРСР і квартиру в Москві з умовою, щоб створив щось подібне там. Під це навіть Шереметьєвський палац відводили. Але О. Грандо був патріотом свого міста й залишився в Києві. Згодом музей став Національним музеєм медицини  в Україні від 15 лютого 1999 р. за указом Президента, одним із перших в Європі, що увійшов до Європейської асоціації музеїв історії медичних наук. Робота зі створенням цього музею у 1983 р. була удостоєна Державної премії України у галузі науки і техніки.

         Неймовірне, фантастичне відчуття охоплює відвідувача з перших кроків. Піднімаючись по старовинних сходинках, раптово потрапляєш у живу історію.

Експозиції розташовані так, що змушують відвідувачів то підніматися вгору, то сходити вниз. Зі зміною простору змінюються й часи епохи. Медицина скіфів, раннє середньовіччя, земські лікарі, колективізація і Голодомор, Велика Вітчизняна війна, досягнення наших видатних співвітчизників: Амосова, Шалімова, Стражеска.

         Щойно розглядав стенд із книгами й рукописами – і раптом, немов за помахом чарівної палички, розкривається стіна, і ти опиняєшся у старовинній лазні, де хворих лікують народними засобами, в хатині українського селянина, в операційній медичного факультету. За операційним столом працюють Микола Пирогов і Володимир Караваєв, Данило Заболотний – за мікроскопом, Василь Образцов – біля ліжка хворого. У старовинній аптеці (весь інтер'єр, включаючи старовинні терези, фарфорові склянки з ліками, дерев'яні шафи – справжні) – аптекар, а в сільській хаті – земський лікар. Усі вони, немов живі.

         В першій та другій залі висвітлюється становлення і розвиток медицини в Україні з найдавніших часів. Серед експонатів звертають на себе увагу історичні реліквії, стародавні медичні інструментарії, лікарські рослини, які вживались у народній медицині, літописні джерела. Особливий інтерес представляє натурний інтер'єр стародавньої лазні часів Київської Русі (Х-ІХ ст.), яка використовувалася для лікування.

         Відроджується також історія медичної науки у ХVII і на початку ХІХ ст. Серед експонатів звертають на себе увагу перші медичні підручники у Росії, написані українськими вченими, макет Києво-Могилянської академії, діаграма медичної допомоги у козацькому війську та діорами, присвячені найбільш визначним подіям в українській медицині.

         Яскрава сторінка історії хірургії – період середньовіччя, коли лікарями були цирульники. Існувала стійка думка, що вони вважали панацеєю від всіх хвороб кровопускання. У Києві, Львові та Луцьку існували цехи – великі об'єднання цирульників. Судячи з витягів із Статуту Київського цеху, показаного в музеї, крім кровопускань, цирульники вміли зупиняти кровотечі, заліковувати свіжі рани, не допускаючи нагноєння, використовували цілющі мазі й настої лікарських рослин.

         У музеї показано інструменти цирульників XVI-XVII ст. і гравюра, що зображує, як у той час могла проходити операція з ампутації ноги. Видовище не для людей зі слабкими нервами: пацієнту, що сидить на стільці, цирульник відпилює ногу інструментом, який нагадує столярну ножівку. Щоб пацієнт міг перенести біль, йому давали випити що-небудь алкогольне або ж просто "відключили" ударом по голові. Для цього в цирульника був спеціальний молоток.

         Про антисептики тоді ще не знали. Більше того, тривалий час, особливо в період пізнього середньовіччя, уважалося, що чим брудніший одяг цирульника, чим більше на ньому слідів крові, тим він досвідченіший й більшої довіри заслуговує. Дуже багато залежало від швидкості проведення операції – у розпорядженні лікаря були лічені хвилини, опам'ятавшись, пацієнт міг просто вмерти від больового шоку.

         В третій та четвертій залі висвітлено розвиток медичної освіти та медичної науки в Україні у ХІХ та на початку ХХ ст. Комплекти медичних інструментів того часу, визначні наукові праці та відкриття у різних галузях медицини. За кількістю відкриттів українська медицина – на одному з перших місць у світі. Проте часто виходило так, що визнання за великі відкриття отримували інші. Вперше діагноз інфаркт встановили професор Василь Образцов та його учень Микола Стражеско, але визнання за це отримав американський учений, хоча він зі своїм відкриттям запізнився на два роки. Також, Київський професор Григорій Мініх і одеський лікар Йосип Мочутковський ризикували життям: навмисно заразивши себе тифом, відкрили спосіб його передачі, а визнання за це відкриття отримав француз, хоча провів такі ж досліди через 30 років. І таких прикладів чимало.

         Уже в першій половині ХІХ ст. російська хірургія не мала собі рівних у світі, і в цьому велика заслуга Миколи Пирогова. Про те, як проводилися операції, можна судити за чудово відтвореним у музеї інтер'єром операційної хірургічної клініки Київського університету.

         Операційну вдалося відтворити дуже точно, оскільки зберігся докладний її опис. Невеличкий столик, на ньому – футляр для інструментів, операційний стіл освітлює лампа, поруч зі столом стоїть спрей-розпилювач із розчином карбонової кислоти. У другій половині ХІХ ст. це був найбільш популярний антисептик. Розчином "карбонки" обприскували все приміщення операційної й інструменти, на рани накладали просочені нею пов'язки. Хірург також протирав карбоновою кислотою руки, у результаті після двох-трьох операцій шкіра буквально покривалася пухирями.

         На операційному столі в центрі лежить пацієнт, накритий простирадлами, відкрита тільки ділянка, яку оперують. Він під наркозом – саме в цей період у хірургії почали використовували ефірний наркоз. Операцію проводить Караваєв, санітар подає йому інструменти.

         Поруч стоїть Пирогов. Їх поставили разом не випадково. Пирогов часто відвідував операції свого улюбленого учня: "Іду до Караваєва, - говорив він, - полюбуватися філігранністю його операції". Караваєв заслуговував на таку оцінку. Щодо швидкості й віртуозності роботи він не мав собі рівних: наприклад, катаракту видаляв лише за півтори-дві хвилини. Всі троє одягнені в повсякденні костюми – ніяких білих халатів, рукавичок і шапочок.

         Звичайно, більшість інструментів тепер удосконалені, але скальпель і сьогодні залишається скальпелем, а затискач – затискачем. Сучасна хірургія має вже інші методики оперативних втручань. Але її основи були закладені ще тоді Миколою Пироговим і Володимиром Караваєвим.

         П'ята та шоста зали присвячені охороні здоров'я і розвитку медичної науки у ХХ ст. Зокрема широко показано боротьбу з епідеміями в Україні у двадцяті роки, організація різних медичних установ та науково-дослідних інститутів. Не обійдена увагою і така трагічна тема як голодомор в Україні у 1932-1933 рр., репресії лікарів і вчених у 1937 р. та участь медиків у Другій світовій війні. Цьому розділу нашої історії особливо сильне враження сприяє діорама, присвячена медичній допомозі під час оборони Києва в 1941 р. Діорама унікальна: вона складається з кількох ярусів – надземного і підземного. Спочатку відвідувач бачить денний бій, санітарів, що рятують поранених. Поступово світло пригасає, і перед нами – нічне небо з самотньою зіркою. По хистких дерев'яних сходинках він спускається в бліндаж, де перев'язують поранених. Відображена і Чорнобильська трагедія. Є лист-малюнок пожежника-чорнобильця, що помирав у лікарні. "Горить нога, погано", - написав він з останніх сил.

         Поряд з експозицією і науково-методичною роботою музей займається і значною видавничою діяльністю. Лише за останні роки в музеї було видано великий альбом, у якому зібрані твори образотворчого мистецтва українських митців у галузі історії медицини, видані книги "Визначні імена в історії української медицини", "Подорож: у минуле медицини" та інші. Видається перший в Україні історико-медичний журнал "Агапіт" на трьох мовах: українській, російській, англійській.

         Медицина – це теж мистецтво, а хороші лікарі, що рятують здоров'я і життя людей, - артисти в своїй справі. Музей медицини – це театр, тут проходять різні виставки, експозиції й експонати використовуються при зйомках телепередач.

         Все це творці й хранителі музею зуміли зберегти для нас, сучасників ХХІ століття.

Печера-музей "Вертеба"

Трипільська культура – це ще і джерело для міфології.

 М. Відейко

          П'ять років тому в селі Більче-Золоте Борщівського району на Тернопільщині, відкрили першу й нині єдину в Україні печеру-музей Трипільської культури. Нею стала печера "Вертеба". Сучасні науковці так і не можуть дати відповіді, чому п'ять тисяч років тому трипільці, як і називали себе дітьми Сонця і були неперевершеними землеробами, впродовж восьмисот років жили у підземеллі.

         Історія цієї печери досить цікава, бо в ній знаходимо сліди наших далеких пращурів-трипільців і ніби поринаємо в той час, коли вони жили. Назва печери походить від давньослов'янського "вертеп" – печера, яруга. Переча "Вертеба" має густу сітку і дуже заплутана. Загальна довжина – 9 км.

            Печера "Вертеба" утворилася приблизно 20 мільйонів років тому. В той час на поверхні цього краю було тепле Сарматське море. Дотепер у печері можна побачити висячі гіпси-мінерали. Коли почалося альпійське горотворення, а земна кора почала рухатися, в гіпсах утворилися тріщини, в які заходила вода із Сарматського моря. Розчищаючи гіпс, вода відносила його на дальші території. Коли суша піднялася вище, вода вилилася з тих тріщин і утворилися порожнини, які зараз називаємо печерами. А після того триває процес вторинного утворення печер: зі стелі і з землі ростуть сталагміти і зростаються докупи.

         Історія печери "Вертеба" починається з 1774 р. В одному з тодішніх документів згадується монастир і розташована неподалік печера. А з польської газети дізнаємося про інше відкриття. 1823 року на печеру випадково натрапив тодішній власник цих земель Ян Малевський, полюючи на лиса. Загнаний звір зник у невідомій людям печері. Керований цікавістю, Малевський спорядив "експедицію" з місцевого люду. З'ясувалося, що підземелля багате на знахідки – сліди вогнищ, череп'я, кістки та глиняний посуд. Щоправда, перші дослідники з Краківської академії відкрили тут культуру мальованої кераміки аж через півстоліття. Пізніше на основі власних розкопок Вікентій Хвойна дасть цій неолітичній культурі назву "трипільська", а печерою зацікавився новий власник села – князь Леон Сапіга. Він разом з колегою з антропологічної комісії з Кракова Готфрідом Осовським обладнав вхід до печери, пройшли нею в одному напрямку понад вісімсот метрів. Г. Осовський три роки вивчав її. Він склав досить точний її план, а також мапу археологічних пам'яток села Більче-Золоте. Серед знахідок були крем'яні сокири, скребки, кості тварин, ножі й, безпосередньо, розмаїте глиняне начиння, покрите орнаментом. А ще керамічні фігури людей і кістяну підвіску у вигляді голови бика. Ця прикраса стала емблемою Краківського археологічного музею, де ще князь Сапіга спорудив валку із речами трипільців. У фондах музею є майже 400 цілих посудин різної форми й величини, майже 30 тисяч фрагментів битого посуду, величезна колекція з каменю, кісток, кременю. Недаремно ж ще на початку ХХ століття за багатство та збереження стародавніх предметів печеру назвали наддністрянською Помпеєю.

         Відкрито печеру було 1920 року. За радянських часів печера фактично не досліджувалася. Відновилося дослідження 1996-го Борщівським краєзнавчим музеєм. Відтоді тут майже щороку проводяться розкопки і знайдено багато цікавих речей. В печері почали створювати єдиний в Україні "Печерний музей періоду Трипільської культури".

         Вхід до печери починається з великої ями, а далі вона складається з широких галерей, розділених вузькими перемичками. Стінки гладкі й темні, на склепіннях – карбонатні натічні утворення у вигляді кірок, рідше – невеликих. Температура в печері 9-10⁰ при вологості 92-100%.

         Першою знахідкою в цій печері, на самому початку є величезний камінь, майже дев'ятитонний на підпорах. Дехто з дослідників припускає, що він був об'єктом поклоніння, а дехто вважає його каменем-капканом.

         Наступним об'єктом печери є так звані "Хатки". Назва пов'язана з періодом ІІ світової війни. У цій частині переховувалися від німців євреї з навколишніх сіл. З каменю робили стіни, і там жило по 10 чоловік. Деякі стіни ще дотепер збережені. Стіна маскувала вхід, і євреї залишалися непомітними.

         Задовго до Другої світової війни це місце полюбили трипільці. Про це свідчать розкопки, які є в наступній заглибині, тут є частина глечика, яка пролежала понад 5000 років. Біля нього розбиті фрагменти різного трипільського посуду. Є також ріг благородного оленя, з якого робили кістяні знаряддя праці. Далі розташована так звана трипільська лежанка. Долівка була вимощена глиною, а з плином часу зробилася твердою від розпалювання на ній вогнища. Трипільці гріли долівку вогнищем, а потім лягали на неї, немов на піч.

        Печери поділяються на три локальні групи періоду Трипільської культури. З кожної локальної групи було взято зразки на аналіз, і датування показало, що в цій печері людина жила 5 тисяч років тому. Жило тут, за матеріалами розкопок, близьно 400 чоловік упродовж 800 років. Коли почали розкопували долівку, то знайшли глечики, далі трипільські знахідки збільшувалися. Залишається загадкою, що саме трипільці робили в печері, адже вони ніколи не жили під землею. Це унікальний випадок в історії їхньої цивілізації. Є декілька гіпотез стосовно того, що вони могли робити. Одна з них – ховалися від ворогів. Інша гіпотеза – тільки перебували тут узимку. І ще одна гіпотеза – використання печери в культових обрядах.

         Часто можна зустріти в печері "лісовий масив". Крізь нього неможливо пройти, треба повзти приблизно 200 метрів. Тепер відкрили новий район печер, якому дали назву "Археологічний". Було прокопано 7 метрів вузького коридору, а далі можна було 300 метрів іти на повний зріст. Після трипільців ніхто тут не бував. Біля стіни в цій печері знайшли величезну трипільську миску, перевернуту дном догори, ніби вчора її залишили. Також знайшли мідну сокиру. А решту законсервували для подальшого вивчення.

         Знаходили в цій печері свій прихист і воїни УПА. В печері "Каюткомпанія", після війни, органи НКВС знайшли дві друкарські машинки, на яких друкувалася інформація про той період; сепаратори, якими повстанці освітлювали цю печеру; і приблизно півтонни паперу, на якому друкували листівки. Залишилися вішалочки, на які повстанці чіпляли одяг. Кімната була замаскована кам'яною стіною, і не було помітно, що за нею знаходиться. На стіні вони залишили напис: "Смерть бандитам – слава Україні".

         У найбільшому залі печери "Сапєга", названої на честь власника Більче- Золоте Леона Сатєги. Цю печеру досліджували з 1890 до 1892 р. Всі знахідки в Краківському археологічному музеї. В цій залі відображено сцену життя трипільців у печері. Люди, які тут жили, просто так не сиділи, а повинні були виконувати якусь дію. Кожна відображена скульптура щось робить. Наприклад, той чоловік, що йде до печери, освітлює собі дорогу смолоскипом. На шиї у нього пластинка у вигляді голови тура. Далі бачимо, що жінка тримає дрова, якими розпалює вогнище. На шиї у неї якісь амулети. Інша жінка тримає дитину, а хлопець грає на сопілці. Під час війни цей зал використовували повстанці як стрільбище. Досі там видніються сліди від куль.

         Нині печеру-музей електрифікували. Інша річ, що сучасного туриста сюди веде ґрунтова дорога. Але, незважаючи на всі побутові незручності, сюди варто їхати.

Музей спортивної слави України

 Спорт – це єдине видовище, в якому, незважаючи на кількість повторів, кінець залишається невідомим.

 Н. Саймон

        Історія Музею спортивної слави України розпочалася з Розпорядження Ради Міністрів УРСР від 8 вересня 1965 року, в якому говорилося, що "з метою пропаганди серед широких верств населення фізичної культури і спорту, а також узагальнення і показу досвіду розвитку їх в Українській РСР, дозволити Раді Союзу спортивних товариств і організацій УРСР створити в Київському Палаці спорту музей фізичної культури і спорту". Після цього Бюро Ради Союзу спортивних товариств і організацій уточнило назву – "Музей спортивної слави Української РСР".

         Протягом чотирьох років за допомогою спортивної громадськості, залучення радіо, преси, телебачення проходив ретельний збір експонатів. Їх назбиралося понад три тисячі. Першому директору Дмитру Котку і головному хранителю фондів Ользі Щепенніковій в цьому допомогли видатні олімпійські чемпіони – Борис Шахлін, Поліна Астахова, Юрій Титов, Лариса Латиніна, Валентиин Манкін, Іван Богдан, Віктор Цибуленко, Ніна Бочарова, ветерани спорту Яків Куценко, Іван П'яткін, Кіріяк Попов, Іван Бражнів і діячі спорту, які подарували музею свої спортивні нагороди, фотографії, дипломи та різну спортивну атрибутику.

         Фонди Музею на сьогодні налічують більше 20 тисяч одиниць зберігання, це медалі, знаки, значки, фотографії, фотонегативи, кубки, прапори, афіші, плакати, спортивна література та ін. Особливу цінність мають особисті колекції українських спортсменів – олімпійських чемпіонів, чемпіонів та призерів світу, Європи, Радянського Союзу, України.

         Серед найстаріших експонатів музею – срібна та бронзова медалі І Російської олімпіади 1913 року, яка проходила у Києві, скульптурна емблема спортивного товариства "Сокіл", пам'ятна медаль І сучасних Олімпійських ігор 1896 року, шабля та маска відомого фехтувальника П. А. Заковорота, перший кубок України з футболу, здобутий у 1937 році київським "Динамо".

         За 47 років роботи музей відвідали більше 11 мільйонів чоловік, серед яких багато українських спортсменів, представники спортивних організацій, зарубіжні спортивні делегації, учні, студенти. Почесними гостями музею були президенти Міжнародного Олімпійського  Комітету Хуан Антоніо Самаранч та  Жак Рогге, президент Міжнародної федерації футболу Зепп Блаттер.

         Головним напрямком діяльності музею є вивчення і популяризація історії та сьогодення вітчизняного спорту. На музей покладається завдання збору і збереження музейних експонатів, що належать до історії та сучасних досягнень українського спорту.

         Музей спортивної слави України з його унікальною колекцією з історії розвитку спорту є науково-просвітницьким та історико-культурним центром, візитною карткою країни з популяризації спортивних досягнень нашої держави.

Державний музей іграшки України

Скільки на Землі іграшок?

Більше, ніж в ставках жабенят!

Якщо разом все зібрати,

Океанів стане п'ять!

                                      Т. Шатських

        Іграшки з'явилися вже дуже і дуже давно. Одні з перших іграшок, за словами істориків належать Давньому Єгипту, де в основному виготовлялися дерев'яні іграшки, що змальовували різних тварин. Дерев'яні іграшки Індії і Китаю приголомшують своєю незвичністю і  барвистістю. Японія славилася іграшками, які були виготовлені з крихких, але дуже красивих матеріалів. Російські народні іграшки виготовлялися в основному з підручних матеріалів: дерево, глина, солома, очерет. Історія іграшок дуже багата, щоб не загубить і показати це багатство,  створили Музей іграшок.

         Державний музей іграшки розповідає про історію промислової іграшки,  про українську народну іграшку та демонструє авторські роботи. Музей почав працювати з 1 січня 2005 року. В колекції музею понад 15 тисяч експонатів.

         Ідея створення подібного музею виникла ще в  1933 році. Було видано постанову Президії ЦК ВКП(б) із пропозицією до Ради Народних Комісарів СРСР про організацію музеїв іграшок не тільки в Києві, а й у Москві, Харкові, Тбілісі та Ташкенті.

         У 1936 році в Києві було проведено виставку, яка поклала початок унікальній колекції іграшок. Війна не сприяла виробництву іграшок, але вже в 1943 році почали виділятися матеріали та обладнання для їх випуску, а відновлення іграшкової промисловості відбулося в 1946 році.

         Державний музей іграшки у Києві було створено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2003 року, але фінансування з'явилося лише з січня 2005 року. Власне, саме з цієї дати музей й почав приймати перших відвідувачів.

         До уваги відвідувачів - іграшки, які були улюбленими для дідусів та бабусь сучасних дітей. Це й техніка, й настільна поліграфія, й ляльки, й народна іграшка. У колекції представлено ексклюзивні авторські роботи лялькарів радянських часів, надзвичайно барвисту й радісну колекцію українських народних іграшок. Є іграшки різних років: ляльки-міліціонери  та  перші трансформери 30-х років целулоїдні фігурки 40-х років, ретро ведмежата 50-х років, неваляшки та заводні тваринки 60-х років.

         У Державному музеї іграшки діють три постійні виставки. Перша – "Історія іграшки", друга – "Українська народна іграшка". Третя експозиція – це експонати, які абсолютно відрізняються від промислових та народних іграшок, в основному це авторські роботи, які знаходяться в музеї в єдиному екземплярі. Щорічно напередодні Нового року в музеї відкривається додаткова виставка, присвячена ялинковим прикрасам та іграшкам. Більшість ялинкових прикрас радянської епохи, але є іграшки середини ХІХ ст.

        У колекції музею близько 600 найменувань ляльок. За всіма експонатами набагато краще, ніж за підручниками, можна вивчати історію. Кожна іграшка віддзеркалює епоху свого створення, є її сучасницею, німим свідком. Які речі носили бабусі й прабабусі, дідусі й прадідусі, якими зачісками вражали однолітків, якою технікою користувалися – від предметів побуту до засобів пересування і меблів, у якому інтер'єрі жили – іграшки розповідають про все у найменших подробицях.

         Ляльки – це не лише пупси із завитими золотавими кучерями. У 1930-х роках діти пролетарів гралися ще й  убраними у кожушки червоноармійцями і хвацькими вусатими кавалеристами з шаблею навпереваги.

         На окрему увагу, безумовно, заслуговують класичні ляльки, передовсім розмаїттям убрання. Моделі, інакше їх і не назвеш, представляють народні костюми мало не кожної області України, їх неповторний колорит і автентичність. У музеї також є унікальні сирні іграшки (адже багато хто не знає про існування  такої іграшки, а вона досі є в  побуті мешканців західної України), іграшки із солоного тіста і тріпаного льону, різноманітні свистульки чи забавки для немовлят. Ляльки Барбі, яких у колекції музею величезна кількість – від початку 1960-х років до наших днів – створювалися, за задумами авторів, тільки для дівчат шкільного віку.

         Окрасою колекції є етнографічні ляльки, які не тільки досить детально демонструють національний святковий костюм тієї чи іншої місцевості, а й наділені певними етнічними рисами в зовнішності. Сувенірні ляльки - роботи відомих українських авторів знайомлять відвідувачів музею з еталонами краси, характерними для того чи іншого народу.

         Державний музей іграшок у Києві є одним із найбільш унікальних музеїв столиці України. Є в музеї також зразки швейних машинок, іграшкові праски, діюча модель парової машини, перша штучна ялинка з курячого пір'я, велика іграшкова залізниця з ініціалами Сталіна.

         Існують декілька джерел поповнення колекції музею. Це проведення конкурсів, а також подарунки колекціонерів-любителів. В колекції є лялька академіка Богомольця, її подарувала музею невістка академіка. Ця лялька німецького виробництва початку ХІХ ст., сама по собі досить рідкісна та дорога.

         Іграшка як засіб навчання і виховання дітей – проблема стратегічної ваги, яка має розглядатися і розв'язуватися на самому високому рівні. Велике значення надається національній іграшці за кордоном – кожна держава має за честь презентувати власний музей іграшки.

         Феномен української іграшки виявляє традиції українського суспільства, які було закладено в попередніх століттях – плекання дитини у співпраці з дорослими: від іграшки-забавки до робочої іграшки. За іграшками можна простежити історію суспільства, ставлення старших поколінь до дитини. Важливо не тільки зберігати цей фонд, а поповнювати його, вивчати, – це не тільки історичний зріз, це зріз нашої культури.

         Наукова діяльність музею – атрибуція іграшки, історичні дослідження. Музей має тісні зв'язки з інструментом педагогіки АПН України, інструментом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.

         Можна сказати, що правильне виховання починається не тільки з ласкавого слова, а й із мудро підібраних іграшок. І  десь на підсвідомому рівні цей вибір батьків визначає подальше формування характеру й уподобань дитини. Коли дитина грається, вона вирішує "за замовчування" певні проблеми свого розвитку. Не нами придумано, що іграшка – це засіб зцілення особистості, яка може стати конструктивною лише тоді,  коли вона грається повноцінною іграшкою. Цікаво те, що у філософії є таке формування: Всесвіт розвивається граючись, тобто немає лінійного цілеспрямованого розвитку. Так само й людина: хто грається – той зцілюється, хто зцілюється – той розвивається, хто розвивається, той здорова людина, хто здоровий – той для інших людей створює додаткову вартість, а не тільки споживає і розвалює! – у цьому значення іграшки.

         Відвідавши музей, ви зробите казкову подорож у своє дитинство, до вас повернеться давно забуте відчуття безтурботності, дитячої безпосередності й упевненості у світлому завтра. В музеї можливо доторкнутися до того, що давно кануло в спогади. Дитинство справді минуло, але ж воно ось, поряд!

Музей сновидінь

Життя і сновидіння –

сторінки однієї книги.

                      А. Шопенгауер

В 2012 році відкрився в Києві Музей сновидінь, відкрили його Вікторія Данелян і Тетяна Цвілодуб. Початком створення музею стала дипломна робота Вікторії, присвячена Музею кіносновидінь. Згодом концепцію трохи змінили, відійшовши від кіно й зосередившись на снах.

         Від задуму музею до його відкриття минуло п'ять років, проте лише чотири місяці знадобилося для відкриття і перетворення на затишний арт-простір.

         Експонати музею виконані за мотивами праць Зігмунда Фрейда. Саме його теоріями надихалися творці експозиції. Оформлювати простір допомагали п'ятеро українських художників. Своєю надзвичайною експозицією музей орієнтований на відкритий діалог між минулим і сьогоденням, усталеним і експериментальним. Музей відображає шлях розвитку і складність розуміння механізмів сновидіння через сучасне мистецтво, шляхом проведення виставок і освітніх програм. Його місія – допомогти всім пізнати і зрозуміти світ снів і фантазій. Підтвердити значення психоаналізу в розумінні психічних процесів, на вивченні яких він був заснований і залишається актуальним і залученим у сьогодення. Музей задуманий як місце, де можна ставити будь-яке запитання про виникнення, властивості і тлумачення сновидінь. Музей розділений на чотири зони: книгарню, кабінет психоаналізу, виставковий зал і лінгвістичний клуб, де можна попрактикуватися в знанні іноземних мов.

         Заняття тут розглядають як вид психоаналізу: учень ділиться думками з викладачем, але, наприклад, на англійській мові. Крім таких уроків, у клубі проводять зустрічі із представниками різних культур і кінопокази.

         В кабінеті психоаналітика допоможуть розтлумачити нав'язливі сни. Зробити це можна і просто лишивши своє запитання на полицях. Фахівці вивчать проблему і напишуть розгорнуту відповідь. Також можна індивідуально побувати на прийомі у практичного психоаналітика, перша зустріч безкоштовна.

         В музеї сновидінь проходила виставка про кошмари й процеси виникнення сновидінь. Екскурсію проводять майже в повній темряві, на вході всім видають ліхтарики, якими слід освітлювати експонати – картини й ілюстрації.

         Відвідувачам розповідають про кошмари й показують на проекторі добірку тематичних чорно-білих фото.

         Коли людина засинає, потрапляє в пітьму, тому екскурсії проводять в темряві і триває 30 хв. Наприкінці запрошують до лабораторії сну. Там показують відео інсталяцію Геннадія Чернеги "Глибокий сон". На екрані демонструють фотографії скульптур із проламаними головами, старі будинки і відбиті у калюжі обриси церкви. Дівчина в нічній сорочці пропонує відвідувачам воду в пластикових стаканчиках. Ця дівчина символізує людину, яка не може вирватися зі сну. Вона постійно спить, удома й на роботі.

         У виставковій залі стоїть скриня сновидінь для відвідувачів, у якій містяться повітряні кульки, малюнки, книжки; на стіну, з десятками розфарбованих шухляд, у які кожен може сховати своє запитання про сон, а також залишити на зберігання свої сни, тобто якось пов'язані з ними записи.

         До речі, український музей снів має "родича" в Санкт-Петербурзі – Музей сновидінь Фрейда, який працює із 1999 року. Там відвідувачі мають змогу ознайомитися із дослідженнями й моделями тлумачення снів відомого австрійського філософа. Якщо будете мандрувати Віднем, то можете заглянути також до великого  Музею снів Фрейда, розміщеного в його колишніх квартирі й офісі. Щоб ознайомитися з цілою бібліотекою батька психоаналізу, варто відвідати Лондон, де є музей із такою ж назвою.

 Львівський музей пивоваріння

Купи другу пиво, і втратиш його на годину.

Навчи його варити пиво – втратиш його назавжди.

                                       Ч. Папазян

          До нас традиція пивоваріння потрапила із-за кордону. Донині цей напій має своїх поціновувачів. У Львові є єдиний в Україні Музей пива, адже тут розташована найстаріша броварня.

         Музей відкритий 14 жовтня 2005 року під час святкування 290-ї річниці найстарішої броварні в Україні – Львівської пивоварні. Музей займає площу 600 квадратних метрів напівпідвальних площ Львівського пивзаводу. Експозиція музею розповідає про історію пивоваріння у Львові та про Львівську броварню.

         Скульптурні експозиції єгиптян, які розміщені у Львівському музеї, розповідають про історію виникнення та розвитку пивоваріння у світі. Пиво відіграло важливу роль у давньоєгипетському суспільстві. Донині зберігся настінний розпис в одній із пірамід 1500 року до н. е., на якому зображено процес виготовлення пива та пивовареного посуду.

         Також є фрагмент Кодексу Хамурапі. Він був написаний у 1790 році до н. е. вавилонським володарем. Два параграфи кодексу нормували виробництво та продаж пива.

         Перше згадування про львівське пиво зафіксували дослідники древніх рукописів у 1380 році. У судових книгах Львівського магістрату фіксувався судовий процес установлення майнових прав на броварню. Перше згадування про цехи броварів датується 1425 роком. Граф Станіслав Потоцький виділив у 1715 році монахам частку землі  під броварню та забажав, якби вони "варили пиво своє та добре". У архівах є документи про те, що львівське пиво везли на конях до Баварії шість тижнів, упродовж яких воно не втрачало доброї якості.

         В експозиції представлені макети вежі, що так і називалася, - Вежа цехів броварників і медоварів. Усі вежі, що розташовані були по периметру в кількох десятках метрів одна від одної, носили імена цехів – "спонсорів".

         Львівський музей пива зібрав багато унікальних та рідкісних пивних експонатів. Зберігаються такі раритети, як: кухлі (XVII ст.); історичні документи; пивні діжки та пляшки; крани з повітряним насосом до пивної діжки (ХХ ст.); елементи технічного оснащення львівської пивоварні початку ХХ ст.; табельний годинник, який відзначав на перепустці вчасний прихід на роботу або запізнення (поч. ХХ ст.); численні реклами пива у Львівських виданнях (кінця ХІХ – поч. ХХ ст.); пристрій для змішування пива, дозрілого у різних ємкостях, перед розливанням в тару (кінець ХІХ ст.); ваги, що використовувалися у солодовні на початку ХІХ ст.; швейна машина фірми "Зінгер" для виготовлення кінської упряжі кінця ХІХ ст.; посуд з ручками для транспортування пивних дріжджів і мішалки (30-40-і роки ХХ ст.); жетони на видачу пива працівникам пивоварні; пляшкові пломби; клепки від пивних бочок тощо.

         У давнину пиво пили зі спеціальних кухлів. У XVII ст. – для їхнього виготовлення використовувався сплав  цинку та олова. Саме такий експонат міститься на одній із поличок музею. Найкращий смак пива зберігається у керамічних та скляних кухлях, адже представлена кераміка XVII-ХІХ ст.

        На багатьох кухлях є написи, які спонукають пивоманів вживати найстародавніший напій, окрасою експозиції є німецький кухоль ємкістю 2,5 літра із зображенням середньовічного символу броварського фаху – шестикутної зірки з пивним кухлем посередині. Він, як стверджують німецькі броварі, символізує ячмінь, хміль та воду. На кришці кухля написане відоме німецьке прислів'я "У радості й горі пий пиво". У музеї також зберігається кухоль у формі фігури ченця, адже пивоваріння середньовіччя асоціювалося з монастирями.

         Найдавніший експонат музею – мідний кухоль місткістю п'ять літрів. Його називають "Зоською". З цим раритетом пов'язана реальна історія, яка трапилася зі служницею Зосею. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. власником пивоварні був пан Домс. Зося щоденно приносила пиво у мідній кружці своєму панові на дегустацію. З часом вони побралися. Так, цей кухоль поєднав серця служниці та львівського пивного пана.

         Музей пишається найбільшою в Європі колекцією пивних етикеток. У ній 30 тисяч наліпок з усього світу та 560 – львівського пива. Цікавим є зібрання зразків реклами пива у виданнях німецькою та польською мовами кінця ХІХ – початку ХХ ст.

         Окреме місце в музейній колекції посідають кольорові пластмасові жетони довоєнних часів. Історію львівського броварства віддзеркалюють цікаві старовинні документи, представлені в музеї. Донині збереглися квитанції звітності орендарів львівської броварні перед отцями – єзуїтами про всі, навіть найдрібніші, витрати: тканини на робочий одяг та мішки, дубові дошки та клепки для діжок, скло на пляшки, мідь і залізо на різноманітне обладнання тощо. У музеї також зберігаються звітні документи щодо виробничих витрат зерна, за яке пивоварня регулярно сплачувала гроші до міської скарбниці.

         На музейних поличках демонструється древній рукопис 1600 року – привілей короля Сигізмунда ІІІ львівським вірменом на право займатися торгівлею та ремеслами. У документі розповідається про те, що львівським пивом "вірмени можуть шинкувати" але не виробляти його, у чотирьох певних будинках.

         Також в музеї зберігається реєстр львівських ремісників 1662 року. На той час у Львові було 26 офіційних спеціальностей ремісників, кількість яких становила 392 особи. Серед них було 10 пивоварів.

         Лист магістратури Кракова 1736 року до магістратури Львова свідчить про прохання повідомити про права цеху пивоварів. Без дозволу міщани не мали права самовільно варити пиво. Продавати пиво можна було лише на підставі дозволу – декрету.

         У музеї є оригінал документа, якому вже понад 216 років. Це найцікавіший експонат музею, йдеться про диплом львівського пивоварства.

Є тут книга (кінця XVIIІ ст.) із стародавніми рецептами виготовлення пива та горілки. У ті часи головний пивовар досить детально, рядок за рядком, записував історію виробництва кожної варки пива. Залежно від сорту, воно могло бути в розробці від півтора  до чотирьох місяців. Протягом усього часу всі дані записували в рецептурній книзі.

         У пляшки пиво стали розливати лише в останній чверті ХІХ ст. А до того часу напій продавали лише у дерев'яних діжках. Пиво можна було замовити додому. Для цього дзвонили по телефону замовлень у бюро пивоварні і потім без проблем отримували діжку зазвичай на 12 чи 25 літрів. Тодішнім Львовом розповсюдився жарт: "Номер телефону бюро замовлень пивоварні був на четвертому місці після телефонів аварійних служб".

         В одному із залів музею містяться технічні пам'ятки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

         У музеї представлені діжки різної місткості, а найбільша – на тонну пива. Днище та частина бокових стінок діжки має витіснене клеймо, де зазначено місце виробництва напою, дата та фірма виробника. У стінах музею розташовані днища діжок не лише львівських підприємств та прикарпатської області, а й німецького виробництва.

         Для відвідувачів музею передбачена можливість переглянути відеофільм про Львівську пивоварню, відвідати дегустаційний зал, який потішить всіх поціновувачів пива найкращими сортами "Львівського". Із музею є перехід до пивного ресторану "Хмільний дім Роберта Домса", який у колишніх пивних підземеллях.

         Виявляється, пити пиво також можна і гарячим. Найпершими гаряче пиво почали вживати в холодній Скандинавії, пізніше ця традиція поширилася вже по всій Європі. В Україні традиційно гарячим п'ють львівський "Портер".

         Сьогодні Львівська пивоварня є найстарішим виробником пива в Україні. Завітавши у Музей пивоваріння у Львові, можна доторкнутись до його славного минулого і скуштувати чудовий хмільний напій, який тут виготовляють ще з 1715 року.

ЦИТАТИ

Досконалість місця в раю або музеї.

Е. М. Ремарк

Музеї: недільна резиденція мас.

В. Лоранц

Музей сам по собі є твором мистецтва.

З. Лотен

Музей – сучасна комбінація науки і мистецтва.

Г. Лмансе

Музей – справжній стимул для уявлення.

К. Дивпелл

Музеї – це конгломерати пам'яті.

Г. Александров

Музей – це минуле, це історія, це душа, серце наших предків, а для нас величавий храм, куди ми повинні входити з поважанням і гарячою любов'ю до всього того, чим жили наші батьки, діди і прадіди, що ми повинні нести з собою як, заповіт і чому повинні учитися і всі ми, і покоління наших нащадків, світить сонце.

Д. Яворицький

Словник термінів

Анатомія – наука про будову, функції та розвиток живого організму.

Антисептики – хімічні речовини, за допомогою яких знезаражують рани або запобігають їх зараженню.

Атрибутика – те, що є прикметою кого-небудь, чого-небудь, вирізняє з-поміж інших, указує на належність до якої-небудь групи осіб, явищ.

Виставка – публічний показ спеціально підібраних предметів і місця цього показу, сукупність предметів, виставлених для огляду.

Гірська порода – агрегат мінералів певного складу та будови, що сформувався в результаті геологічних процесів та залягає в земній корі.

Діорама – картина разом із бутафорським планом (фігурами людей, макетами різних предметів для підсилення загального враження.

Етикетка – ярличок на чому-небудь для визначення назви предмета, ціни тощо.

Етномолог – фахівець з ентомології, розділ зоології, що вивчає комах.

Іграшка – річ, призначена дітям для гри.      

Інфаркт міокарда – захворювання, що характеризується утворенням ділянки некрозу в серцевому м'язі в зв'язку з порушенням коронарного кровообігу.

Каланча – висока спостережна башта на будинку пожежної команди.

Катастрофа – раптове лихо, подія з тяжкими трагічними наслідками: знищення, загибель, руйнація.

Кровопускання – випускання крові з організму для його лікування.

Ліквідація – усунення, остаточне припинення дії, наслідків природних катастроф, як наслідок діяльності людини.

Макет – зразок чого-небудь, відтворений звичайно у зменшеному розмірі.

Мапа – карта.

Медицина – система наукових знань та практичної діяльності, метою яких є зміцнення та збереження здоров'я, продовження життя людей, попередження та лікування захворювань людини.

Мінерали – природна неорганічна речовина, що  входить до складу земної кори і є складовою частиною гірських порід і руд.

Олімпіада – міжнародні спортивні змагання, які влаштовуються раз на чотири роки за зразком Олімпійських ігор у Стародавній Греції.

Печера – утворена діянням підземних вод вулканічних процесів порожнина в земній корі чи в гірському масиві, що має вихід назовні.

Пивоваріння – виготовлення, варіння пива із зернової сировини, хмелю і води спиртовим бродінням.

Природа – органічний і неорганічний матеріальний світ у всій сукупності і зв'язках, що є об'єктом діяльності  й пізнання, все те, що не створене діяльністю людини.

Раритет – цінна рідкісна річ.

Реставрація – відновлення в первісному вигляді творів мистецтва, будівель і інше, що були зруйновані, пошкоджені або спотворені під час дальших переробок.

Скальпель – невеликий хірургічний ніж.

Сновидіння – образи, що виникають під час сну; те, що сниться.

Спорт – фізичні вправи, які мають належні розвиток і зміцнення організму.

Таксидермія – наука про способи опрацювання шкурок, виготовлення чучел тварин та інших зоологічних матеріалів за допомогою різних хімікатів.

Трипільська культура – археологічна культура ранніх землеробсько-скотарських племен. Південно-Східної Європи епохи переходу від неоліту до бронзи.

Цирульник – перукар, який також виконував обов'язки лікаря.

Список літератури:

Атаманюк Ю. Подорож слідами трипільців / Ю. Атаманюк // Молодь України. – 2011. – 15 лип. – С. 14-15.

Борисова І. Музей пива – єдиний в Україні / І. Борисова // Демократична Україна. – 2012. – 26 жовт. – С. 17.

Долина Н. Академік Заболотний і звичайний земський лікар вже сьогодні зустрінуть вас у Національному музеї медицини / Н. Долина // Урядовий кур'єр. – 2010. – 19 черв. – С. 8-9.

Королевська А. Чорнобильська трагедія – теж потоп / А. Королевська // Дивослово. – 2001. - №4. – С. 62-63.

Медуниця Ю. Гарна забавлянка вчить, виховує і змушує думати: [про Державний музей іграшки України] /  Ю. Медуниця // Урядовий кур'єр. –  2012. – 1 груд. – С. 20.

Музей в анатомічному театрі: [про Національний музей медицини України   ] // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2011. – №40. – С. 105-109.

Найцікавіші місця Києва: [про Національний музей медицини України] // Позакласний час. – 2008. - №1. – С. 111-126.

Теленкова Л. Музей-театр: [про Національний музей медицини України   ] / Л. Теленкова // Країна знань. – 2005. – № 8. – С. 42-44.

Ткаченко Л. Державний музей іграшки є. Чи буде українська іграшка? /    Л. Ткаченко // Освіта. – 2006. – 8-15 берез. – С. 8-9.

Хмельовська О. Музей, що колекціонує сни / О. Хмельовська // День. – 2012. – 27 груд. – С. 8

Хоменко А. Спортивний музей готується до новосілля / А. Хоменко // Олімпійська Арена. – 2012. – №10. – С. 64.

Шот М. Вертеба – дім трипільців: перша і єдина у нашій країні  печера-музей трипільської культури / М. Шот // Урядовий кур'єр. – 2009. – 5 верес. – С. 9

Шпак В. Чи складемо скелет мамонта?: [про Музей природи] / В. Шпак // Урядовий кур'єр. – 2012. – 30 трав. – С. 44.