До 70-річчя від дня народження Михайла Казидуба

 Біобібліографічне досьє

Укладач:          Картальова Любов Іванівна

"Ні в творчості, ні в любові я тиші не визнаю" (до 70-річ-чя від дня народження поета Михайла Казидуба (1942-1998) : біобібліографічне досьє / уклад. Л. І. Картальова. – Полтава, 2012. – 20 с.

 У виданні зроблена спроба хронологічно дослідити життєвий і творчий шлях полтавця, "одного з найсовісніших українських поетів" (М. Костенко), журналіста, громадянина М. В. Казидуба.

         Матеріал досьє буде доповненням до вивчення основної літератури про поета для учнівської і студентської молоді, а також стане у нагоді бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям.

          Михайло Васильович Казидуб – яскравий представник плеяди полтавських поетів кінця 20 століття. Його поетичний голос відзначався особливим звучанням у літературному голосі України. Він мав свою мелодику, свій тембр, художній малюнок. Приваблива риса його поетичного стилю – простота, природність мови, філігранна витонченність образів. В його найкращих ліричних мініатюрах б'ється нерв часу.

         Любов до життя, до людей, до рідної  землі, біль за долю і майбутнє України наповнюють всі його поетичні книги. "А я не утомлюся любити світу пекельний рай", –  писав він. А ще у його віршах багато передчуттів, віршів-присвят друзям, віршів-роздумів. Як і в житті М. Казидубу довелось багато чого пережити, так і творчість його пройшла непростий шлях. Але:

          Михайло Казидуб – член Спілки письменників України, Полтавської спілки літераторів, неодноразово обирався до керівних органів обласної письменницької організації. Він – лауреат обласної комсомольської премії імені Петра Артеменка (1982 р.), двічі лауреат Полтавської спілки літераторів (1993, 1997 рр.), лауреат обласної щорічної літературної премії імені Панаса Мирного (2001 р., посмертно).

           Михайло Васильович Казидуб народився (за документами) 29 листопада 1942 року в селі Вереміївка тоді Градизького району в селянській родині. Дата народження вважається досить умовною, бо мама поета, Марія Степанівна, стверджувала, що сина народила 29 вересня 1941 року. Свого батька він не бачив, бо той загинув на фронті, але встиг потримати на руках свого первістка один день. Наступного дня його мобілізували на фронт. Насправді ж мобілізація на той час на Полтавщині вже закінчилася і тому Михайло Васильович схильний був вважати днем свого народження 29 червня 1941 року.

         1959 року у зв'язку з будівництвом Кременчуцького водосховища село переселили "на гору". Тепер Вереміївка належить до Чорнобаївського району Черкаської області. Але на березі водосховища збереглося місце, де була хата Казидубів  і стара яблуня. У відпустку поет часто навідувався туди, щоб провідати, згадати...: 

         Дитинство і юність майбутнього поета припали на часи воєнні, повоєнної розрухи, безхліб'я 1946-1947 років, і тому для нього хліб назавжди залишився "священним, світлим і – солонуватим" ("Смак хліба") від сліз, яким голод душив тоді не одну дитину. Змалку доводилось працювати, допомагати дорослим, зазнати втрат однолітків:

          Світлим спомином тих часів була увага і ласка дідуся і бабусі по маминій лінії. Їм він присвятив вірші "Мене учили дідові казки" та "Пам'яті бабусі". Віршувати хлопець почав ще коли навчався у Вереміївській середній школі, а учнем 8 класу вперше надрукував у Градизьку вірш про матір.

          1959 року юнак закінчив школу. На той час закінчувалась історія старого села і починалось будівництво нового. Вони з матір'ю теж будувались "на горі". Протягом кількох років хлопець ще залишався в селі, де працював будівельником, трактористом, культмасовиком місцевого клубу, закінчивши режисерські курси при Полтавському обласному музично-драматичному театрі ім. М. В. Гоголя. Пізнавши перші нелегкі уроки життя, "обідранцем, із вузликом жебрацьким я вирушив з країни юних літ",  – напише поет про той час, коли вирішив залишити домівку і поїхати в Полтаву.

"І ВСЕ-ТАКИ ЗНАЙШОВ СВОЮ ДОРОГУ"

          1962 року Михайло Казидуб вступив на агропедагогічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту. Після його закінчення за спеціальністю не працював, бо переважив потяг до художнього слова, поезії. Ще з другого курсу почали з'являтися його публікації у газетах "Зоря Полтавщини", "Ленінська зміна", журналі "Прапор". Навчаючись на четвертому курсі, молодий поет видав свою першу збірку віршів "Екзамен", яку критика оцінила схвально. Девізом юнака було: не зважати на життєві труднощі, завжди йти вперед. У вірші "То не біда" звучало:

         З кінця 1969 року по 1977 рік М. Казидуб працював в ДАІ УМВС Полтавського облвиконкому. Весь цей час писав вірші, видав три збірки поезій.

         1971 року поета прийняли до Спілки письменників України.

         У 1977 році Михайло Васильович прийняв остаточне рішення стати професійним поетом. Звільнився з ДАІ і два роки перебував на творчій письменницькій роботі, очолюючи обласне літературне об'єднання "Полтавські джерела".

         1979-1981 роки. Він – слухач Вищих літературних курсів Літературного інституту імені М. Горького. Ці курси влаштовувались для письменників, які мали вищу нелітературну освіту і прирівнювались до другої вищої освіти.

         1982 року поет видає  збірку "Промені літа", за яку йому цього ж року було присвоєно звання лауреата обласної комсомольської премії імені Петра Артеменка.

         1983-1990 роки. М. Казидуб працює директором Полтавського клубу письменників.

         З 1990 року рік працював методистом обласного центру культури і дозвілля трудящих, потім – заступником редактора газети "Трудова Полтава", оглядачем з питань культури, літератури, мистецтва і науки в газеті "Край", пізніше –  в газеті "Полтавщина".

         Він – автор багатьох репортажів, нарисів про видатних людей Полтавщини, статей, рецензій у пресі.

         Де б не працював Михайло Васильович, він завжди любив відкривати нові імена, поетичні таланти і радів цьому більше, ніж за себе. Таким він був і в редакціях газет, і в клубі на посаді директора, і за редакторським столом, і в громадській раді Полтавської спілки літераторів. Десятки авторів-початківців вдячні йому за свої творчі дебюти.

         1992 року М. Казидуб переходить на нову роботу і обіймає посаду головного редактора радіо обласної державної телерадіокомпанії "Лтава". Робота була цікавою і водночас відповідальною, адже завжди був серед людей, працював з людьми. Він – автор багатьох радіопередач, серед яких: "Спадщина", "Нові імена", "Живе на землі людина", "Ми – українці" та інші.

         Працюючи на різних посадах, Михайло Васильович ніколи не полишав поезію. Перепускаючи через себе події і протиріччя, що панували в країні, він свої думки, почуття відтворював у віршах, які згодом знаходили своє місце у збірках поезій. Ці збірки привертали до себе читачів актуальністю тематики, високою майстерністю і відвертістю автора.

         На жаль, творчі успіхи були затьмарені хворобою – виразка шлунку. Довелось перенести дві тяжкі операції: 1992 року – перша, 1995 – друга.

                         ("Медитація в заметіль")

          1993 року поет став лауреатом Полтавської спілки літераторів, 1997 року йому вдруге було присвоєно звання лауреата цієї спілки.

 "Шлях до обрію поблукав…"

          Нервове перенапруження в роботі і творчості погіршило стан здоров'я: дошкуляли страшні болі у спині, турбував шлунок, давалася взнаки перевтома.

         У лютому 1998 року поет потрапив до лікарні і звідти вже не вийшов. Йому був поставлений страшний діагноз: рак шлунку. Шансів на порятунок вже не було. Михайло Васильович перемагав неймовірні болі і... працював.

          Він багато в чому передбачив свою долю, але до останнього подиху поводив себе так, ніби ще все життя попереду. Закінчив редагувати свою останню книгу "Під журавлиними хрестами". Видати її не вдалося. Дуже хотів завершити другу частину роману "Начальник ПСО ...". Не встиг…

         Увечері 1 травня 1998 року поет пішов за межу.

          Віра Казидуб, дружина, згадувала: "Михайло надзвичайно любив життя. Він ніколи не марнував і хвилини, завжди був заклопотаний безліччю справ… Він любив свою землю, свою велику і малу батьківщину, її людей. Він знав, любив і цінував кожне стебельце трави, кожну гілочку дерева, кожну пелюстку квітів, він знав їх назви латинською, бо закінчив агропедагогічний факультет… Він не любив ніяких пишнот, був байдужим до слави, ніколи не цурався друзів, чим міг, завжди допомагав тим, хто цього потребував, і був надзвичайно скромним.

Особисте

          Зі своєю першою дружиною Оксаною Миргородською поет навчався в школі і в інституті. Одружились студентами, 1965 року у них народився син Сергій. 1980 року подружжя розлучилось.

         З другою дружиною, Вірою Кулик (Казидуб) Михайло Васильович був знайомий з 1976 року. Тоді вона була студенткою архітектурного факультету інженерно-будівельного інституту і відвідувала літературну студію при обласній організації Спілки письменників України, яку він очолював. Як і всіх початківців, М. Казидуб підтримував її, допомагав, формував смаки, вчив. З часом їхні стосунки переросли у кохання і 1980 року вони одружились. 1984 року народився син Арсен.

         Віра Казидуб  – також поетеса, член Спілки письменників України, має чималий поетичний доробок. Про свого чоловіка говорила, що він не хотів бачити в ній лише домогосподарку, у всьому допомагав їй, робили нарівні усі домашні справи. Він же допомагав їй і у творчості – був редактором, порадником, вимогливим цензором. А ще, як згадує дружина: "Він був імпульсивною і захоплюючою людиною. Міг підняти нас із сином о 4-й ранку і так "завести", щоб ми хутенько зібралися і встигли на перший автобус: бо ж на річці о цій порі так гарно, вона парує туманом, як молоком, вона молодить душу…"

 "МИНАЄ ВСЕ. ЛИШ ПРАВДА НЕ МИНАЄ…"

          Правда звучить у кожній збірці Михайла Васильовича Казидуба. Він, як чесний і послідовний у вчинках свого часу поет, утримував "той колорит епохи, що завжди містив у собі "бродильний фермент" національної ідеї… Але мав той "фермент" суто поетичний вираз" (М. Костенко). 

 Основні мотиви творчості М. Казидуба

     Через весь доробок митця проходить тема Матері-Вітчизни. Небо України, козацькі Дніпро і Хортиця, Чорнобиль, Симоненкові Біївці, Київ, Полтава, Вереміївка, тут же легендарні Остряниця, Кривонос, односельчани, поети-побратими. Усі ці географічні і людські персоналії об'єднуються у багатогранний, величний, трагічний, героїчний образ України. Найболісніший біль поета – майбутнє України, на яке він дивиться крізь реалії сучасності.

         Друга важлива тема в його творах – оспівування образу Матері, Мами, Матусі.

         Цей образ, до якого звертаються майже всі поети, у М. Казидуба знайшов своє вивершення. Він пропонує багатостраждальним, українським матерям спорудити в "святому нашому краю" Собор Української Матусі.

         А взагалі ставлення автора до жінки багато в чому священне.

                          ("Ранок")

          Вічну тему взаємин двох, кохання поет також вважав однією з головних у своїй творчості:

               ("Люблю таку любов")

          Михайло Казидуб – автор понад 50-ти пісень, написаних у співавторстві з В. Тиликом, О. Білашем, В. Гурмаженком, О. Чухраєм, Г. Непорадою. Пісні переважно ліричні, виконуються хорами, професійними і аматорськими співаками.

         Становлення М. Казидуба як громадянина і патріота відбувалося поступово. На початку творчого шляху, у 60-х роках, були вірші "Ленін у мене один", "Трибуна революції", "Комуніст" та ін.

         А вже у 80-х – 90-х роках він зайняв своє гідне місце серед будівничих нової України й духовного відродження.

         Світоглядний шлях поета, пройдений за чверть століття, ріст його художньої майстерності можна прослідкувати за його збірками.

Творчість 60-80-х років  

          Вже у першій збірці "Екзамен" (1966 рік) відчуваються нотки Симоненкової заглибленості у національне і загальнолюдське, відчувається бажання розібратися "де зірниць квітування справжнє, а де фольги сліпливий блиск". Помітне було тяжіння початківця до громадянської поезії, до епосу.

         У збірках "Кроки" (1970 рік) та "Багаття на вітрах" (1973 рік) чільне місце займають вірші про батьківський край, вірність отчому дому, про подвиг і безсмертя, про комуністів, Леніна, братерство. Але поет продовжує працювати над собою, шукає цікаві образи, теми, поетичні форми. Свідченням цього є вірш "Іду я по землі Людиною":

          Герої збірки "Джерела" (1977 рік) – сучасники поета, люди праці. Тематика віршів – різнобічна: дружба народів, краса рідного краю, молодість, філософські роздуми про відповідальність за майбутнє:

          Вірші збірки "Промені літа" (1982 рік) розміщені в трьох розділах, які говорять самі за себе: "Світ світлиця", "Літо в зеніті", "Вірю любові".

         Спогади про дитинство, вірші про трудові і ратні подвиги людей, про героїчне минуле народу, про кохання, красу природи розміщені у розділах "Безсмертники на рушниках", "Тополя над селом", "Листопадові листи" збірки "Світ-світлиця" (1987 рік).

 Творчість 90-х років

          Поступово М. Казидуб приходить до розуміння нового призначення митця. Важливого значення набула його творчість у 1991-1995 роках. Ті роки принесли багато нових сподівань і немало гірких розчарувань. Але поет беззастережно прийняв ідею духовного будівництва незалежності України. З цією ідеєю він погоджує і свої погляди та переконання. Виразнішою у творчості стає тема громадянського служіння народові. Він ганьбить байдужість, малоросійщину, нападає на фарисеїв. Сильніше звучить сатирична нота.

         Збіркою "Дощі серед пустелі" (1992 рік) поет пориває з тією добою, "де було тільки чорне й біле", коли "жив, ховаючи думку власну", а "нісенітницям щиро вірив".

         Він також засуджує тих українців, які втратили себе як частка народу і стали натовпом "без обличчя й почуття". Про себе так сказав у вірші "Відповідь провокаторам":

         Поет зберіг честь пера і вже тим прислужився народові.

         Поезії збірки "Восьмилисники" (1992 рік) підбили, до певної міри, підсумки попереднього творчого періоду Михайла Казидуба і засвідчили якісний етап порівняно з попередньою збіркою та іншими ранніми книгами. Раніше було більше філології, пошуків поетичних засобів, тепер "слово Михайла Казидуба набувало всіх ознак творчої суверенності. І загалом у житті його тодішня позиція стала жорсткішою, наступальнішою" (М. Костенко).

          "Любов веде крізь хуртовини" (1993 рік). Ця книга порадувала читачів красивими, чистими віршами про кохання. В них автор мудро ставиться до найдорожчого, захищає людські почуття в епоху загальної нестабільності.

          Книжка "Любив. Люблю. Любитиму!" (1996 рік) визнана як одна з кращих книжок інтимної лірики своєї епохи, в якій розкрилася вразлива і ніжна душа поета.

          Адже дійсно він любив. Любив кохану жінку, єдину в світі найдорожчу Мамусю, рідну Вереміївку, Україну, щедру годувальницю землю, українську солов'їну мову.

         У своїй творчості поет мудро ставився до найдорожчого почуття – кохання, і добирав вагомі, влучні, чуттєві, досконалі поетичні вирази, взяті з життя, людських поглядів, переживань, емоцій, мимохіть побаченого.

                                    ("Вогонь любові")

          "Царівна", "Джоконда", "моя зорина", "світла данина", "чутлива, мов струна", "Мадонна", "троянда", "на сонце схожа", "всміхнена печаль", "для мене музика", "моя мучителька одвічна" – ці та безліч схожих епітетів можна знайти в поезіях М. Казидуба. Водночас він відповідально ставився до відтворення почуттів відомих історичних осіб ("Верлен – дружині", "Прощання з дружиною. Пам'яті Василя Стуса").

         У 1996 році світ побачила сатирична повість "Начальник ПСО, або Абсолютно правдива історія про Григорія Ілліча Аграпона – велета не тільки духу, але і деяких органів тіла". Твір написаний у жанрі бурлеску, або так званого народного роману. Гумор у ньому не салонний, а солоний.

         Книга "10 поем" (1996 рік) – це "свідчення потужного творчого потенціалу поета…, в ній крупноформатно постало питання відновлення традицій національної самостійності народу". (М. Костенко)

         Поема "Солониця". В ній доля Северина Наливайка, як і всього повсталого народу, що пішов за ним, показана типовою для України 16 століття, залитої ляхами кров'ю. Як відомо, повстання було жорстоко придушене, зрадники віддали Наливайка на страшні катування. Таке ж сліпе безглуздя українська старшина буде повторювати безліч разів в інших битвах. "Вочевидь, холуйська іржа від героїки – невіддільна". Автор проводить думку, що кривава історія мало чого навчила українців і особливо його провідників.

         Поема "Чорна Долина". Головний герой твору – кошовий отаман Іван Сірко наказує знищити полоненних потурчених яничар-українців. Жорстокий максималізм його був відповіддю на жорстокість османських нападників в Україні. Можливо, по-іншому на той час і не можна було, бо:

          Поема "Диканський банкет Мазепи" про той випадок, коли перед вирішальною битвою під Полтавою козачі полки гетьмана Мазепи й запорожців кошового отамана Гордієнка обпилися й мало не смертельно розсварилися в Диканьці. І хоч залізною волею гетьмана вдалося загасити сварку, та все ж слабість національної основи завжди була в розбраті поміж самими українцями. "До цих рядків я йшов півсотні літ, затурканий фальшивістю століть":

          Цей твір – безсумнівна удача Михайла Казидуба.

         Поема "Хліб для батька" – про голодомор в Україні, коли помирало українське село. Це болісний спогад про ложку баланди для хлопчика на вокзалі.

         Поема "Колоски" – про жахливі знущання сталінських сатрапів над селянами, коли високою ціною треба було добувати колоски з поля, щоб нагодувати голодних дітей.

         Поема "Міст". У творі показані малоросійські нахили багатьох наших земляків.

         Поема "Явір на перехресті" по-філософськи складна. Тут діють Бог, Олжа, Зрада, Продажність і зболена Душа автора. Це роздум про правду і кривду, добро і зло. Чому й досі владарюють чорні сили? "А Правда – як і вчора, й споконвіку – Блукає знову, невідомо де".

         Поема "Безсмертя" – оптимістична, бо у поета народився син. Тут він наголошує: "Навчився б хлопець Добро творить і якнайдужче свій край любить!..."

         "Вінок сонетів за Еклезіастом" – це поетично довершена річ, своєрідний епілог усіх земних нещасть, що випали Україні. Сонети написані ще у 1993 році і були наслідком болючих роздумів автора про щойно виборену Україною незалежність.

Зріло дивлячись на життєву веремію, автор у книзі поетичними засобами мудро зробив багато засторог, зокрема, словами Еклезіаста:

"Не тчи ілюзій – що було, те й буде."

         1997 року вийшла збірка "Я родом з веремії". У віршах спостерігаються різні перепади настрою автора, біль і гнів від того, що країна у своїй розбудові пішла шляхом хаосу, антиреформ, що іде виродження нації. Та ще й Чорнобиль… У "Слові до Василя Симоненка" читаємо:

"Полудневі автографи" (1997 рік) – остання прижиттєва збірка поета. В ній поет продовжує попередню тему:

         Поряд з цим, у книзі багато віршів, написаних з притаманною М. Казидубові добротою, ніжністю, відкритістю:

                                       ("Акварель")

          Таким чином, муза поета пройшла складний і довгий шлях до правди. То був шлях роздумів, сумнівів, навіть помилок. Та вийшла вона до єдино правильної мети – служінню новій, самостійній незалежній Україні. Для Михайла Казидуба, поета чесного, гідного своєї місії в той переможний час вищої мети і бути не могло.

         2001 року М. Казидубу за вагомий творчий доробок було присвоєно звання лауреата літературної премії імені Панаса Мирного (посмертно).

ТВОРИ М. В. КАЗИДУБА