|
"Я все життя збираю людськi долi"
(Методично-бібліографічні матеріали
до 90-річчя від дня народження А. А. Дімарова)
Методично-бібліографічні матеріали "Я все життя збираю людські долі" присвячені популяризації творчості лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка А. А. Дімарова.
Видання адресоване бібліотечним фахівцям та вчителям філологам.
Наша квітуча, щедра талантами полтавська земля дала світові сотні імен творців художнього слова.
Серед них і ім'я нашого сучасника, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Анатолія Дімарова, 90-ліття якого відзначається 17 травня 2012 року.
Він залишив помітний слід в сучасному літературному процесі. Тематика його творів надзвичайно різнопланова, починаючи зі спогадів про дитинство, цілої низки романів та повістей морально-етичної проблематики, епічного роману про рід Світличних, який обіймає час від років громадянської війни до вигнання з українських земель фашистських загарбників, і до книги сільських, міських і містечкових повістей.
Привернути увагу юнаків і дівчат до роману А. Дімарова "Біль і гнів", за який письменник удостоєний Державної премії ім. Т.Г. Шевченка (1982 р.), допоможе виставка однієї книги.
Експозиція виставки має такі складові частини:
Цитата:"Тільки рвучи серце і стікаючи кров'ю, можна написати геніальні речі"
А. Дімаров
- інформація про автора книги, його творчий шлях;
- основна книга, анотація до неї;
- допоміжні матеріали, що доповнюють і розкривають зміст видання (світлини, ілюстрації, статті з періодичних видань).
В рамках літературного клубу або як самостійний захід пропонуємо організувати літературний вечір "Художній дивоцвіт Анатолія Дімарова".
В приміщенні, де буде проходити захід, слід організувати книжково-ілюстративну виставку чи перегляд літератури на тему "Літописець народного життя", помістити портрет письменника.
В проведенні заходу беруть участь двоє ведучих.
Перший ведучий. Літописцем доби називають критики Анатолія Дімарова – письменника, який зображуючи просту людину як у кращих, так і в гірших виявах людської сутності, відтворює сучасну йому епоху в усій її складності й суперечностях. Непересічні твори прозаїка – романи "І будуть люди", "Біль і гнів", "Сільські…", "Містечкові…", "Міські історії", повісті та оповідання про дітей, мемуарна книжка "Прожити і розповісти", збірка повістей, оповідань та етюдів "Самосуд", збірка поезій "На війні і по війні" – користуються популярністю не лише у старшого покоління, а й у молодого читача.
Другий ведучий. Народився письменник 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи біля Миргорода в сім'ї хлібороба Андроника Федоровича Гарасюти.
Добрий і побожний батько виховував дітей у дусі народної моралі, шанобливого ставлення до старших, природи, звичаїв та обрядів рідного краю. Але прийшла радянська влада – і всіх зробила бідняками, а заможних господарів-трударів, які відмовились вступити до колгоспу, позбавила майна і разом з дітьми відправила до Сибіру. Ті страшні часи письменник відобразив в мемуарах "Прожити і розповісти". Щоб якось врятуватись мама письменника міняє документи на своє дівоче ім'я і їде з дітьми на схід України, влаштовується в селі працювати вчителькою, старші брати – рідні по батькові, їдуть на шахти в Донбас, а батько десь так і згинув з довідкою, що він розкуркулений.
Перший ведучий. Письменницький хист виявляється в Анатолія Дімарова ще з початкових класів: здібний хлопець писав і вірші, і прозу.
У 1940 році закінчив середню школу, пішов до армії. Далі – війна, поранення, перебування на окупованій території, був командиром партизанського загону, знову фронт… Після демобілізації А. Дімаров влаштувався на роботу в редакцію газети "Радянська Україна", потім трудова діяльність в обласній газеті на Волині, вступ до Літературного інституту в Москві, публікація творів.
Другий ведучий. Офіційне визнання Анатолія Дімарова як письменника припізнилося на два десятиліття, якщо брати за точку відліку 60-ті роки, впродовж яких одна за одного виходили частини роману "І будуть люди". І лише за останню з них – "Біль і гнів" – автор був удостоєний в 1981р. Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. А перші романи Дімарова "Його сім'я" та "Ідол", які вийшли з друку відповідно в 1956 та 1961 роках, теж були досить популярними.
Перший ведучий. За повістями "Українська вендета" і "Симон-різник", присвяченим подіям Великої Вітчизняної війни, поставлені художні фільми "Українська вендета" та "Ізгой". Останній фільм відзначено премією гран-прі на міжнародному кінофестивалі в Каннах.
Другий ведучий. Чи можна знайти, гортаючи сторінки збірок А. Дімарова, щось із нашого життя, що було б обійдено його увагою? Мабуть, ні. Усе цікавить письменника. Усе йому болить, бо воно наше рідне, українське.
Всі найпекучіші проблеми суспільства знайшли відображення у творчості художника слова Анатолія Дімарова. Мовне питання, любов до України завжди були в полі зору письменника.
Перший ведучий.
Не забувайте рідну мову
Ніколи, де б ви не були.
Адже на стріли і на кулі
За неї пращури ішли.
Не відцурайтеся Вітчизни,
Любіть її в найтяжчий час,
Хай не застеле ваші очі
Дешеве марево ковбас.
Тримайте совісті знамено
Неначе шаблю у бою,
Щоб не кляли нащадки гірко
Нещадну доленьку свою.
У таких своїх повістях, як "Мадюдя", "Я теж людина", "Поема про камінь", "Персональний пенсіонер" Анатолій Андрійович засуджує тих українців, які зреклися найсвятішого – рідної материнської мови і свого рідного краю.
Другий ведучий. Страшні для українського народу 30-ті роки ХХ ст. знайшли відображення у творах "Самосуд", "Боги на продаж", "Молитва до Марії", "Я теж людина", "Перепишіть мене українцем", "Сповідь стукача".
Художньо осмислювати трагічний час в історії нашого народу пов'язаний з культом особи Сталіна, А. Дімаров почав одразу ж після його розвінчання в 50-ті роки, одначе до читача таким творам судилося прийти тільки через три десятиліття. Непроста також доля його роману "Біль і гнів", удостоєного 1982 року Державної премії ім. Т.Г. Шевченка: у 70-х роках офіційна цензура вилучила з нього двісті "ідеологічно шкідливих" сторінок, які вийшли окремою повістю "Тридцяті…" лише 1990 року.
Перший ведучий.
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть вариво виймали з печі,
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору, -
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль засиляв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору!
Другий ведучий. Основу сюжету повісті "Тридцяті…" становить розповідь про те, як влада забирає у селян найголовніше – хліб, що є символом життя і добробуту, і прирікає їх на голодну смерть.
Для адекватного висвітлення народної трагедії прозаїк обрав важливу для виживання пору року – зиму й описав у творі такий пейзажний малюнок: "В кучугурах снігів, у високих заметах, причаїлися села. Потонулі в снігу, хати здавалися ще нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, заклякли, насуваючи білі шапки на лоби та на очі, - в боязкій надії, що новий рік не помітить їх та пройде собі мимо".
І пройде мимо така страшна трагедія для українського народу як голодомор.
Перший ведучий. Письменник гордий тим, що наш народ у всі трагічні часи не втрачав стійкості і здатності боротися за себе. І герой його твору сільський дід Хлипавка керується в житті не сліпою вірою в політичну ідею, а здоровим глуздом, народною мораллю, прагненням пізнати істину й допомогти Україні: "Гине світ, гине! Плодиться в ньому звірота, що не має ні жалю, ні совісті… І кому це треба: морити люд голодом? Кому?"
Другий ведучий. Спочатку дід Хлипавка у своїй наївності глибоко переконаний, що Сталін – "вождь, навчитель і батько" – "нічого не відає". Що досить добратись до нього, розкрити йому очі, як він одразу ж заступиться за свій народ. Накаже "нагодувати і зігріти". Гуманні дідові наміри втілюються в конкретний вчинок: він їде до Москви за порятунком для всього народу. Та енкавеесівські вартові – запеклі охоронці сталінського режиму – його туди не пускають, а забирають до тюрми.
Перший ведучий. У заключному епізоді, благаючи кари для Сталіна, дід Хлипавка, а з ним заодно й автор, звертаються до Всевишнього судді: "Не заплющуй, Господи, очі: ти ж Бог, а не людина! Ти ж сам нас учиш у Святому письмі: хто проходить мимо злочину, той сам стає злочинцем. Хто подасть руку бандитові, той сам стає бандитом. А хто ж нас розсудить, якщо ти відвернешся од нас?"
З гордістю і ніжним щемом А. Дімаров показує в цьому образі непосидючу вдачу українця. Потрапивши в своїй уяві до раю, дід Хлипавка знудьгувався без роботи, тож іде до Бога і просить йому плуга, борону, коня або пару волів, косу, граблі, ціпа і клапоть землі. І на тому світі він продовжує сіяти і жати.
Другий ведучий. Як чорно-білі документальні кадри постають у творах письменника трагічні сторінки Великої Вітчизняної війни на українській землі: "… на німецькі кулемети погнали мільйони неозброєних юнаків та чоловіків віком від п'ятнадцяти і до шістдесяти років. Я сам таке пережив. Нас, солдатів, привезли на Донбас. Дали в руки по півцеглини і сказали: біжіть по кризі озера до високого муру металургійного заводу, де засіли німці з кулеметами, й кидайте ті цеглини через мур – нехай вороги думають, що летять гранати, а потім стрибайте на них і відбирайте зброю… Із п'ятисот осіб живими залишилось з п'ятнадцять! І отак по всій Україні було навмисно масово знищено чоловіче населення!"
Перший ведучий.
Чотири роки у дорозі,
Чотири роки на війні,
Не раз в затаєній тривозі
Тужили рідні по мені.
Не раз живого хоронили
І не чекали на листи…
А я – з могили до могили…
А я – із кулями на "ти".
В години лютої розплати
Життя з нас кожен не беріг.
Ми так навчились помирати,
Що й смерть валилася із ніг.
Сам Анатолій Дімаров має кілька поранень і контузій.
Другий ведучий.
Чи в світі є слово тепліше, як мати,
Хто більше в турботі за діток своїх,
Як хочеться, нене, тебе обійняти,
Хоч би доторкнутись до щічок твоїх.
Я знаю, в дитинстві ходили з тобою
На поле пшеничне колосся збирать,
І там ти сміялась, радіючи мною,
Готова і серце за мене віддать.
А далі до школи на перші уроки
Ти сина за руку селом повела.
Приходили дні і складалися в роки.
І ось ти онука на руки взяла.
І щиро, і ніжно його обіймала.
І розум, і мужність вселяла йому.
Продовжить козацький наш рід наказала,
Калину доглянуть на щастя в саду.
Якби міг зібрати я в кузні єдиній
Усіх ковалів і щоб викувать там
Слова для матусі і сонячні, й милі.
Я б тих словотворів, як Бога, вітав.
Перший ведучий. Світлою і ніжною любов'ю, співчуттям до матерів – берегинь роду людського, пройняті твори Анатолія Дімарова "Я теж людина", "Тринда", "Ясноока, ти ясноока", "Матка", "Мадюдя". Письменник і сам дуже любив і поважав свою маму, яку він називав "мамуся", і, описуючи у спогадах свої бешкетні проступки, жалкував, що завдавав таких прикрощів своїй найріднішій людині.
Другий ведучий. Художньою домінантною у творчості А. Дімарова все-таки є гумор. Навіть про сумні, драматичні події автору вдяється говорити так, що труднощі здаються подоланими. Багато цікавих подій описав автор в мемуарах "Прожити і розповісти".
Не раз і не два биті батьками друзі – сусідка Сонька, Ванько і Микола, не кажучи вже про головного героя Толика, витівали смішні штуки, хоча самим було іноді й не до сміху.
Коли Толик хотів порадувати маму чистою оселею, а потім побився з братом, розваливши камін, - це смішно чи сумно?
Або сховався в Соньчиній печі і насмерть перелякав тітку Одарку?
Інший випадок, коли головний герой задумав в 9-му класі стати відмінником.
Але Толькові постійно не вистачало витримки, він навіть не міг зосередитись на уроці, йому постійно щось заважало.
Перший ведучий. "Он дядько щось на возі повіз: цікаво, що там у нього? Он зупинились дві жінки: стоять, вимахують одна до одної руками, мовби, сваряться. Поб'ються чи ні? А ось іще цікавіше: горобець. Примостився на лутці, зазирає до класу".
Другий ведучий. "Пам'ятаю, як ще в п'ятому класі до нашого вікна унадився цап. Підійде, бувало, постука у шибку рогами і лиже скло – посила повітряні поцілунки. Спробуй утриматись од реготу!
Ми регочемо, а вчителька сердилась і посилала когось одігнати тварину. Та тільки учень повернувся назад. Тільки сідав за парту, як цап знову: тук-тук у вікно.
Потім учителька дізналась, чому цап заглядає саме в наше вікно, в нижню шибку: ми її натирали сіллю…"
Перший ведучий. Можна ще багато говорити про творчість Анатолія Дімарова. Але краще буде, коли ви самі ознайомитися з творами письменника.
Хай і надалі цвіте його творчість і знаходить ще більше відлуння в серцях вдячних читачів.
* * * * * * * * *
Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати її чорних сторінок. Про це нам нагадують твори Анатолія Дімарова.
Осмисленню юнаками і дівчатами жахливих подій 30-х років ХХ ст. допоможе обговорення повісті письменника "Тридцяті" (Дімаров А. "Тридцяті…" (притча про хліб) : повість // Дімаров А. В тіні Сталіна : повісті. Оповідання, етюди. – К., – 1990. – С. 120-175.
Примірні питання для обговорення
Лист-відчай секретаря райкому Григорія Гінзбурга до Сталіна про стан колективізації на селі.
Розправа з Г. Гінзбургом, як з правоопортуністом на бюро обкому партії.
Знищення селянства на прикладі одного села Тарасівки.
Господній суд над дідом Хлипавкою і Сталіним.
При проведенні заходів по відзначенню Дня Перемоги над фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні радимо використати такі твори ювіляра, як: "Біль і гнів", "Прожити і розповісти", "Самосуд", "Сільські історії" та інші.
Творчість Анатолія Дімарова юнакам і дівчатам необхідно знати передовсім для поглиблення знань про історичне минуле України, її літературу, для відродження духовності.
При організації роботи по популяризації творів письменника радимо використати біобібліографічний коментований покажчик до 90-річчя від дня народження письменника-фронтовика А.А. Дімарова "Пречиста проза, мов янтар…" (Полтава, обл. бібліотека для юнацтва ім. О. Гончара, 2012).
В сценарії літературного вечора були використані вірші В. Барана, Дм. Білоуса, В. Ніколаєнка.
|
