"Край рiдний в очах спалахне…"

 (Пам'яті репресованих маловідомих письменників-полтавців)

Біобібліографічні нариси

До видання увійшли маловідомі широкому загалу прізвища письменників-земляків, які в числі мільйонів безвинно стали жертвами сталінських репресій. Після нарису про кожного з них подана коротка бібліографія. Матеріал не є вичерпний, але є сподівання, що нариси стануть в нагоді бібліотекарям, вчителям, студентам, краєзнавцям.

З М І С Т

В С Т У П 

        2012 року минає 75 років з часу, коли розстріляли справжню українську еліту. "Це була відрізана, відтята повністю голова нації. І ось цієї голови ми досі наростити не можемо", - зазначає Оксана Забужко на сторінках Інтернет мережі.

(псевд. М. Марусик)

(1894-23.10.1937) 

Письменник, журналіст, освітній діяч. Народ. в с. Бірки Зіньківського р-ну.

  "Педагог і журналіст"  Биковець залишався безпартійним, але свідомим українцем.

                                                                                                В. Марочко

        Весною 1907 року, коли суспільство охопила революційна хвиля, М. Биковець закінчував Миргородську гімназію і вже почав вчителювати. Працював у Чернігівському педінституті, а під час денікінської окупації перейшов працювати в кооперацію. У 1918-1920 роках Михайло Миколайович  був інспектором культурно-просвітницького відділу Миргородського союзу споживчих товариств, а згодом став членом колегії Зіньківського повітового відділу народної освіти. В ці роки почалась його літературна діяльність: писав статті до періодичної преси, друкувався у полтавській газеті "Вільний голос".

        Освіченого і здатного до пера повітового чиновника запросили на посаду інспектора Полтавського відділу соціального виховання. Від квітня 1921-го до травня 1923 року він керував організаційно-педагогічною ділянкою в губернії. Йому підпорядковувалась і колонія ім. Горького в с. Ковалівка. Пізніше, 1924 року, працюючи в Харкові головним інспектором Головного відділу соціального виховання, Михайло Михайлович допомагав Макаренку у вирішенні деяких проблем, зокрема, проблеми "кишенькових грошей" для його вихованців. У Полтаві Биковець редагував журнал "Новими стежками".

        Переїхавши жити і працювати до Харкова, він продовжував займатися літературною діяльністю, друкував свої твори у журналах "Червоні квіти", "Червоний шлях", "Шлях освіти", водночас працював секретарем журналу "Плужанин", на сторінках якого також поміщав свої твори. М. Биковець був одним із засновників Спілки селянських письменників "Плуг", в якій очолював секцію дитячої літератури. У березні 1926 року за відрядженням Спілки брав участь у відкритті пам'ятника Т. Г. Шевченку у Полтаві.

        Основні праці М. Биковця – нариси, рецензії на періодичні видання, літературно-критичні статті про творчість українських письменників: Т. Шевченка, М. Коцюбинського, О. Вишні та ін. Він писав статті про роль літератури у вихованні дітей, про театральне мистецтво, тощо, упорядкував і видав збірку п'єс і естрадного матеріалу до весняної засівної кампанії та колективізації "Отак то тепер" (1930 р.), переклав окремі твори М. Горького. Створив і очолював Бюро обслуговування письменників.

        1937 року М. М. Биковця заарештували за звинуваченням у "прина-лежності до антирадянської української націоналістичної терористичної організації". 22 жовтня цього року на закритому засіданні йому оголосили вирок про розстріл. Наступного дня М. М. Биковця стратили.

Мукомела О. Биковець Михайло Миколайович (псевд. М. Марусик; 1894, Бірки, нині Зіньківського р-ну Полтавської обл. – 23.10.1937, Харків) – письменник, громадський діяч / О. Мукомела // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т.2. – С. 599.

Інспектор "охорони дитинства Головсоцвиху" Михайло Биковець // Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929-1941). – К., 2003. – С. 69-74.

(01.07.1909 – 1937)

 Поет, журналіст. Народ. в с. Пироги Глобинського р-ну

               Справжній поет – це особлива творча індивідуальність, акумулятор безмежного образно-емоційного багатства революцій-ної епохи.

                                                                                                                                                             В. Гудим

        В. Гудим – один з перших комсомольських поетів України 20-30-х років, співець Жовтня, епохи першої п'ятирічки.

        Народився він у бідній багатодітній сім'ї. Після закінчення початкової школи в селі Пироги навчався в Устимівській профшколі, потім – у Кременчуці. 1927 року вступив до Київського інституту народної освіти на філологічний факультет і закінчив його на відмінно. Працював у редакціях київських газет і журналів, на кінофабриці.

        Ще в дитинстві Віктор полюбив пісню, поетичне слово. Навчаючись у семирічці, свої поезії поміщав у стінгазетах. У періодичній пресі почав друкуватись, ставши студентом. Його вірші публікувалися в журналі "Молодий більшовик", на сторінках "Літературної газети", "Пролетарської правди", "Глобуса". Він став одним  з перших членів комсомольської літературної  організації "Молодняк", створеної у 1927 році, а в 30-х роках увійшов до Спілки радянських письменників України.

        Протягом 1931-1936 років молодий поет видав чотири книжки поетичних творів під назвою "Открито семафори", "Маршрути", "Солдати п'ятирічки" (поема), "Слава" (вибране) та книгу нарисів "На соціалістичних рейках". Всі вони пройняті  життєстверджуючим настроєм учасників соціалістичного будівництва. Ліричний герой поезій – комсомолець. У 1936 році збірка віршів "Слава" вийшла вдруге. На цьому обірвалась літературна діяльність Віктора Гудима. 11 червня 1937 року його заарештували і невдовзі розстріляли.

        1960 року вирок було відмінено за відсутністю складу злочину.

Малик, М. 100 років від дня народження Гудима Віктора Івановича / М. Малик // Край. – 2009. - № 63 (лип.). – С. 21.

(05.02.1868-15.12.1937)

 Письменник, етнограф, літературознавець, громадський діяч. Народ. в с. Липняки колишньої Полтавської губернії  (тепер Київська обл.).

Обравши Шевченка в духовні поводирі, Коваленко… чесно і твердо пройшов свій шлях… 

                                                                          П. Ротач

        Ім'я Григорія Коваленка - одне з найяскравіших в історії просвітництва на Полтавщині. Його громадсько-культурна діяльність розпочалася на Переяслав-щині одразу після закінчення Полтавської фельдшерської школи у 1886 році. Це були місця, де перебував Т. Шевченко, під впливом якого відбувалось становлення світогляду молодого фельдшера, і який згодом став йому світочем у житті. У вірші "До Дніпра" Г. Коваленка є такі слова: "Кобзар-пророк словом огненним будив і будить нас зі сну".

        В цей час починається його захоплення народною медициною, загалом народною культурою, історією. І в подальшому, після закінчення Московського університету, працюючи в Україні, головною і провідною метою своєї діяльності він вважав боротьбу за кращу долю свого народу, за його волю.

        Так, у багатьох своїх літературних творах Григорій Олексійович висвітлював героїчне минуле українців. У його творчому доробку – збірки оповідань, поезії, твори для дітей. В рукописах залишились повісті, роман та ін. Зокрема, "Оповідання з історії українського народу од найдавніших до нових часів", видавалось 6 разів. Свої твори підписував Г. К., Грицько Коваленко, К. Вільний та ін. Він автор літературно-критичних статей про Г. Сковороду, І. Котляревського, П. Мирного, Є. Гребінку та інших українців.

        Г. Коваленко видав підручник з історії України, який перевидавався 6 разів, підручник та ряд науково-популярних праць з медицини. Він автор розвідок про історію народної медицини, народних пісень, першим з українських етнографів дослідив історію української хати.

        Мали просвітнє значення і його малярські твори – серія портретів українських гетьманів і письменників. Зокрема, у нього – своя Шевченкіана. А ще у творчому доробку майстра – живописні полотна, ілюстрації до своїх  праць.

        У Полтаві разом з М. Дмитрієвим організували і редагували журнал "Рідний край".

        У другій половині 30-х років Г. Коваленко, відчуваючи, що збираються проти нього компрометуючі матеріали, припинив свою бурхливу діяльність, жив і працював вдома. 1936 року відомий орнітолог М. Гавриленко і один студент-філолог під тиском  підтвердили те, що хотіли слідчі: ніби Г. Коваленко говорив, що радянська влада русифікує українське селянство, що краще б Україні бути самостійною та ін.

         За цими свідченнями НКВД кваліфікувало Г. О. Коваленка як контрреволюціонера, приписали йому керівництво підпіллям. Допит було проведено один раз. Григорій Олексійович винним себе не визнав. У грудні 1937 року він був розстріляний. У 1968 році посмертно реабілітований.

Юренко О. Коваленко Григорій (Грицько) Олексійович (05.02.1868-15.12.1937) / О. Юренко // Реабілітовані історією. Полтавська область : наук.-докум. серія книг : у 27-и т. – Київ-Полтава, 2007. – Кн. 5. – С. 166-174.

(19.03.1904 – 18.11.1937)

 Поет, педагог, журналіст, освітній діяч. Народ. в с. Великі Будища Зіньківського пов.

                                                                                                                                                   О. Косенко

        Заповітною мрією хлопця з бідної багатодітної сім'ї було стати вчителем. І він став ним, закінчивши семирічку (вдома опанувавши два початкових класи), полтавський педтехнікум та Інститут народної освіти. Працювати почав 1927 року у с. Білики учителем української мови, а  через рік став директором школи. Ще в інститутські роки у юнака проявився інтерес до написання віршів. Уже тоді поезії студента звучали в сільських будинках, виконувались шкільними хорами. Працюючи вчителем, О. Косенко не поривав з поезією. Знайомство з письменниками П. Капельгородським,  Ю. Яновським, Ю. Смоли-чем, М. Залкою, О. Ковінькою, які часто відпочивали в Біликах, сприяло і заохочувало його до творчості. Особливо дружні стосунки склалися з М. Залкою та О. Ковінькою. Тривалий час товаришував з  М. Зеровим. Хоч різниця у віці становила 14 років, вони були близькими по духу і способу мислення.

         О. Косенко мало не щодня друкувався на сторінках обласних газет. Публікації гарно сприймались читачами, і невдовзі його взяли в штат обласної газети кореспондентом. Але, на жаль, не всім подобались його фейлетони, викривальні статті, якими він нажив собі чимало недругів.

         Олександру Дмитровичу довелось працювати в окружному відділі народної освіти, лектором міськкому партії, викладати у партшколі, завідувати міським відділом освіти та ін. Під час виступів він говорив запально, лірично, переконливо, вмів щирим словом заворожити будь-яку аудиторію. У 1932 наш земляк став членом літературного об'єднання "Плуг", у нього вийшла книга поезій, його обрали головою Спілки письменників Полтавщини. На той час ця посада була надзвичайно високою. Отже, ворогам справді було чому заздрити.

         1934 рік для письменника став початком фатальних подій, що шаленно розкручувались за допомогою різних анонімок, заяв "доброзичливців", заздрісників. Двічі його виключали з ВКП(б) за націоналістичні погляди, втрату класової пильності і нещирість, і двічі вдавалось поновлюватись в її рядах. Але дуже скоро О. Косенко відчув, що зашморг все ж затягується  все тугіше. Він виїхав до Харкова, але перехитрити НКВС не вдалось. 30 жовтня 1937 року його заарештували. На допитах, застосовуючи незаконні методи, вибили "зізнання", що ніби він – активний учасник української антирадянської націоналістичної групи, яка ставила перед собою завдання створювати диверсійні групи на залізничному транспорті, підготовку диверсійних актів та ін. 15 листопада   О. Косенка засудили до розстрілу. Вирок було виконано через три дні.

         Реабілітовано поета і педагога у грудні 1963 року.

Наливайко І. Косенко Олександр Дмитрович (березень, 19, 1904 – листопад, 18, 1937) / І. Наливайко // Реабілітовані історією. Полтавська область : наук.-докум. серія книг : у 27 т. – Київ-Полтава, 2007. – Кн. 5. – С. 203-205.

(17.08.1908 – 28.02.1996)

 Літературознавець. Народ. в с. Балаклея Великобагачанського р-ну.

Анатолій Костенко… був наподив цільною і сильною натурою. Не кожному вистачило б сил після 20-річного літературного небуття повернутися до робочого столу.

                                                       М. Слабошпицький

        А. Костенко з тих людей, хто, зазнавши тяжкого дитинства, здобув наукових досягнень завдяки своїй наполегливості, природним здібностям до навчання. Ще в Полтавському Інституті народної освіти викладачі помітили і належно оцінили його філологічні здібності і надали рекомендацію для вступу в аспірантуру Науково-дослідного інституту Т. Шевченка. Молодий науковець вивчав творчість Т. Г. Шевченка, друкувався в пресі, завідував Всеукраїнським літературним музеєм. В середині 30-х років він уклав велику книжку "Живой Шевченко", яка мала вийти в Москві російською мовою, але 12 червня 1937 року автора заарештували як "учасника антирадянської націоналістичної організації". Інкримінувалось також те, що "в своїй науково-дослідній роботі Костенко обминав питання вивчення радянської літератури і орієнтував критику на стару літературу". Після п'яти місяців катувань Анатолія Ілліча засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Пізніше особливою нарадою при МДБ СРСР він був приречений на безстрокове поселення на Колимі під постійним наглядом і контролем органів безпеки. Звільнення відбулося у 1955 році.

        А. Костенко через жорстокий час і лихі обставини не зміг повністю реалізувати свого таланту. Але його праці про Т. Г. Шевченка, Лесю Українку і А. Малишка назавжди залишаться в історії української культури. Після реабілітації він жив у Києві, працював здебільшого в архівах та бібліотеках, адже робота письменника-біографа вимагала ґрунтовного вивчення джерел. У 70-х роках готував біографію М. Драгоманова, та видавництва України відмовились планувати публікацію такого дослідження, бо М. Драгоманова трактували як українського буржуазного націоналіста.

        Останньою книгою літературознавця була книга спогадів "Хіба минає все минуле", яку він вчасно не видав через кризові негаразди. А коли кошти завдяки спонсорам були знайдені і книга ось-ось мала побачити світ, А. Костенко помер. Він не дочекався своєї, можливо, головної книжки.

Гальченко С. Слово про Анатоля Костенка / С. Гальченко // Костенко А. Леся Українка. – К., 2006. – С. 495-506.

Костенко Анатолій Ількович (17.08.1908, с. Балаклея Хорольського пов. –28.02.1997, Київ) – укр. письменник, літературознавець // Ротач П. Полтавська Шевченкіана: спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії : у 2-х кн. – Полтава, 2005. – Кн. 1: А-К. – С. 385-386.

(28.12.1874/09.01.1875 – 23.11.1937)

Поет, живописець, графік. Народ.  на х. Хоменковому Гядяцького пов. (тепер Сумська обл.).

        Майбутній поет і художник народився в родині козака-хлібороба. Мріючи здобути художню освіту він, закінчивши Гадяцьке повітове училище, навчався у Москві, Одесі, Петербурзі. Через революційні події 1905 року студенту довелось залишити Петербурзьку Академію мистецтв, виїхати в Україну і працювати вчителем малювання у Лебедині.

        Водночас він писав вірші, в яких закликав народні маси до боротьби, і 1906 року опублікував свій перший вірш "Погук" у полтавському часописі "Рідний край". Відтоді вірші поета, сповнені революційного пафосу і віри в перемогу добра і волі друкувались здебільшого у збірниках та альманахах "Розвага", "Терновий вінок", "З неволі"  та ін. Взагалі, перше десятиріччя ХХ ст. було у творчому відношенні надзвичайно щедрим для Н. Х. Онацького. Він глибоко і зацікавлено вивчав побут і звичаї українського села, друкував наукові розвідки в часописі "Рідний край", робив ескізи своїх майбутніх живописних полотен. На Сумщині Н. Онацький жив до 1933 року. Викладаючи в різних навчальних закладах, він налагоджував культурне життя в краї. За його ініціативи був створений історико-художній музей, він сам брав участь у дослідженні археологічних пам'яток культури, написав ряд цікавих розвідок.

        Подібне зацікавлене ставлення до української національної культури не залишилось поза увагою органів ДПУ, які вбачали в цьому рецидиви українського буржуазного націоналізму. Йому згадали участь у акціях Української партії соціалістів-революціонерів. Все це дало привід для переслідування, цькування вже немолодої людини. І Никанор Харитонович  покидає Суми, переїздить до Полтави, де одразу одержує місце завідувача відділом феодалізму обласного краєзнавчого музею. Але і тут спокій тривав недовго. Наприкінці 1934 року почалися масові арешти, і Онацький потрапив до Полтавської в'язниці, де написав великий цикл віршів "За гратами". Через рік його звільнили, але за доносом знову заарештували в 1937 році і звинуватили у контрреволюційній діяльності в  музеї. 23 листопада 1937 року без суду, лише за постановою особливої трійки Н. Онацький був розстріляний.

        Реабілітований 1956 року посмертно.

Граб В. Онацький Никанор Харитонович (1875-1937) / В. Граб // Реабілітовані історією. Полтавська область : наук.-докум. серія книг : у 27-и т. – Київ-Полтава, 2007. – Кн. 5. – С. 398-401.

Онацький Никанор Харитонович (28.12.1874/09.01.1875, х. Хоменків Гадяцького пов. На Полтавщині, тепер Липоводолинського р-ну Сумської обл. – 23.11.1937, Полтава), укр. живописець, графік, поет // Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава, 2002. – С. 142.

Никанор Онацький // Калинове гроно : антологія поезії полтавських літераторів ХХ ст. / за ред. М. В. Костенка, Ю. М. Дмитренка, А. М. Дяченка та ін. – Полтава, 1998. – С. 71-73.

Малик М. Онацький Никанор Харитонович / М. Малик // Край. – 2007. - № 43 (листоп.). – С. 20-21.

Галям Т. Сумчани випускають унікальну цеглу… і гордяться художнім музеєм, заснованим уродженцем Полтавської губернії Никанором Онацьким / Т. Галям // Вечірня Полтава, 2009. – 25 листоп. – С. 9.

Горболіс Л. Імпресіоністичне малярство Никанора Онацького на уроках літератури / Л. Горболіс // Дивослово. – 2008. – № 12. – С. 20-23.

Жаботинський П. Видатний музейник і більшовицька феміда / П. Жабо-тинський // Українське слово. – 2008. –  26 берез. – С. 8.

(02.04.1890-1937)

 Поет. Літературний критик. Народ. в с. Жабки (тепер Луценки) Лохвицького р-ну.

        Один з перших українських символістів народився в родині селян-ремісників.

        Після "реальної школи" Яків навчався у Київському університе ті, але не закінчив його. Деякий час Савченко учителював на Сумщині, працював на Житомирщині у видавництві "Струмок", а потім повністю зайнявся літературною працею. В цей час юнак прилучився до українського руху і перший свій вірш надрукував 1913 року у Львівському журналі (на той час закордонному) "Ілюстрована Україна".

        Яків Савченко – символіст, у творчості якого було найбільше "страшного". Постійні в його поезії мотиви смерті, містичного жаху, темряви і зловісних вогнів віддзеркалювали настрої людини у Першу світову війну. Багато  чого для своєї творчості поет запозичував у західного і російського символізму. Ті ж вірші. які він писав від себе, "виходили милі, стримані" (М. Зеров). У 1918 році вийшла перша, а у 1921 році – друга збірка поета, які утверджували "пролетарське мистецтво". Більше збірок не виходило. Друкувались окремі вірші в періодиці. Деякий час Яків Савченко захоплювався ідеями футуризму. Згодом полишив поезію і зайнявся діяльністю критика і літературознавця, в якій послідовно дотримувався "марксистської естетики" і партійної лінії, сам залишаючись безпартійним.

        Під час літературної дискусії критик зажив собі сумної слави нападника на київських неокласиків, романтиків із ВАПЛІТЕ. Він був одним із провідних критиків утвореної за бажанням ЦК КПУ Всеукраїнської Спілки Пролетарських письменників (ВУСПП), пропагував "пролетарський стиль". Проте були у нього і цілком слушні об'єктивні літературно-критичні видання, в яких виявив неабияке обдарування аналітика.        

        Не  дивлячись на те, що у діяльності Я. Савченка було таке, що могло подобатись радянській владі, у 1933 році його звільнили з роботи (Київський кіноінститут, редакція періодичних видань) за "протягування націоналістичних поглядів". Його ім'я все частіше згадувалось у показаннях заарештованих 1934 року письменників.

        У вересні 1937 року письменника також заарештували, звинувативши в участі у антирадянській націоналістичній організації, у шпигунстві і т. д., і засудили до вищої міри покарання – розстрілу. У листопаді його не стало.

        Отже, розгром в Україні був спрямований і проти України "пролетарської".

Яків Савченко // … З порога смерті…: письменники України – жертви сталінських репресій. – К., 1991. – Вип. 1. – С. 380-383.

Яків Савченко. Поезії // Зеров М. Українське письменство. – К., 2003. –   С. 214-215.

(12.03.1888 – 15.07.1937)

(спр. прізв. Губенко, псевд.:  Василь Губинський, "Вас.Ч." та ін.)

Письменник-гуморист, публіцист. Народ. на х. Чечва побл. с. Груні Зіньківського пов.

 У мого Василя лише одне око. Але бачить він тим оком гостро. 

                                                                                  О. Вишня

        Його називають українським Зощенком. Він – рідний брат відомого гумориста Остапа Вишні, який не лише любив його як брата, але й високо цінував як соратника по жанру. Талант Василя був не меншим за талант Павла, але меншому брату вдалося літературно реалізуватись. Старший брат такої можливості не мав.

        Початкову освіту здобув у м. Грунь, потім навчався у Київській військово-фельдшерській школі, в яку прийняли його разом з братом Павлом як сина солдата. Після навчання (1907 р.) Василь Михайлович служив військовим чиновником у царській армії. Під час імперіалістичної війни на фронті був поранений, в роки громадянської війни перебував у лавах Червоної Армії.

        Після демобілізації В. Чечвянський співробітничав у місцевій пресі Ростова-на-Дону, завідував філіалом газети "Вісті" у Полтаві, був одним із фундаторів журналу "Червоний перець", його відповідальним секретарем. Належав до літературних організацій "Плуг" і ВУСПП.

        Уперше майбутній письменник взявся за перо у 36 років. Журнал "Всесвіт" надрукував його гумореску "Крах кар'єри". Згодом його гуморески, фейлетони, сатиричні репліки почали з'являтися майже у всіх Харківських газетах. 1927 року вийшла друком перша збірка гуморесок "Цар природи", протягом 1929 року – вийшло 7 книжок. Талант письменника розквітав з кожним роком. Він був уже автором 16 книжок гумору і сатири про "улюблених" міщан, бюрократів, рвачів, хапуг, хуліганів тощо, коли у 1933 році, після арешту брата Остапа Вишні, ставлення до нього різко змінилось. Редакції газет і журналів відмовлялися співробітничати з ним.

        З листопада 1936 р. Чечвянського-Губенка заарештували, вилучили "як контрреволюційні і націоналістичні" його книги. Наступного дня в результаті "майстерного" допиту Чечвянський "зізнався", що є учасником контр-революційного підпілля з 1933 року, будучи зв'язаним з активними ворогами радянської влади" Хвильовим, Вишнею, Кулішем, Вражливим, Поліщуком. На початку 1937 року його переправили в Київ, тримали в окремій камері, до того ж "знайшлися" нові факти: "слідством встановлена приналежність Чечвянського-Губенка до української націоналістичної фашистської організації, що стоїть на терористичних позиціях".

        В протоколі закритого виїзного засідання відмічалось, що підсудний винним себе не визнав, що відмовляється від попередніх показань, які давав під тиском слідства. Але вирок – розстріл із конфіскацією всього приналежного йому майна – був остаточний. 15 липня 1937 року В. М. Чечвянського було розстріляно. Реабілітований у 1957 році посмертно.

Василь Чечвянський // … З порога смерті…: письменники України – жертви сталінських репресій. – К., 1991. – Вип. 1. – С. 452-454.

(25.09.1880 – 1937)

 Вчений-літературознавець, фольклорист, музикознавець, перекладач, лектор-педагог. Народ. в м. Полтаві.

                                                                М. Лазорський

         Один з найвидатніших діячів доби українського відродження, він майже все своє життя прожив у рідному краї, де і розкрився його багатогранний талант.

        В родині Щепотьєвих  завжди панувала атмосфера високої  духовності, глибокої поваги до культурної спадщини українського народу. Вирішальний вплив на формування духовного світу сина справила мати-українка. Адже в тих навчальних закладах, які він закінчив (духовне училище, Полтавська духовна семінарія, Петербурзька духовна Академія), переслідувалось все українське.

        1904 року розпочалась трудова діяльність Володимира Олександровича у Полтавській єпархіальній дівочій школі. З того часу він стає активним просвітницько-культурним діячем губернії. Особливої слави зажив він своїми різноплановими систематичними лекціями на терені україніки, пропагандою народного мистецтва. Щепотьєв мав сильний духовний вплив і на своїх учнів, і на колег, і на слухацьку аудиторію взагалі – вражав глибиною знань, майстерністю викладу, відданістю рідній українській культурі і глибокою шаною до культури світової.

        Ставши членом Полтавської губернської архівної комісії, молодий вчений досліджував культурну спадщину рідного краю, друкувався в наукових виданнях. Та чільне місце в його науковій діяльності посіла фольклористика. Як в практичній, так і в дослідницькій діяльності він виявив себе талановитим науковцем.

        Наукові та літературознавчі праці В. Щепотьєва говорять про нього як про енциклопедиста свого часу. Двохтомник "Розмови про українських письменників" довгий час використовувався як шкільний підручник. У 20-х роках вийшло понад 100 його літературно-критичний статей. Він один з перших доторкнувся до поезії Т. Г. Шевченка. Відомо також, що В. Щепотьєв – автор близько 110 пісень, романсів, уривків з опер. Він виголошував доповіді про творчість багатьох композиторів і навіть про історію музичної справи в Україні. Винятково цінував М. В. Лисенка.

        Сприйняв революцією 1917 року як шлях до національного і культурного відродження України. Протягом 1917-1928 років викладав у Полтавському учительському інституті, деякий час був його ректором. Паралельно працював у інших освітніх і культурних закладах. 1926 року став професором. У березні 1928 року В. Щепотьєв притягується до кримінальної відповідальності за сфабрикованою справою "Спілки визволення України". Причиною арешту стало знайомство з С. Єфремовим, який приїздив у Полтаву і спілкувався з багатьма представниками громадськості міста. Зустрічі  трактувалися слідчими як початок створення націоналістичного осередку у Полтаві для підривної контрреволюційної діяльності. Наслідок – чотири довгих роки заслання у м. Славгород Алтайського краю. Повернувшись 1934 року, отримав заборону на проживання у Полтаві і  викладацьку діяльність. Проживав останні роки у селі Веприку.

        Репресивний механізм, запущений проти В. О. Щепотьєва 1928 року, автоматично спрацював у 1937 році – на новій хвилі репресій. Органи НКВС звинуватили його в проведенні контрреволюційної націоналістичної агітації, переховуванні націоналістичної літератури, приналежності до антирадянської організації. У листопаді 1937 р. В. О. Щепотьєв був розстріляний.

        Реабілітація прийшла у 50-х роках.

Бабенко Л. Щепотьєв Володимир Олександрович (25.09.1880, м. Полтава – 1937) – вчений, літературознавець, педагог / Л. Бабенко // Полтавіка. Полтавська енциклопедія : у 12 т. – Полтава, 2009. – Т.12: Релігія і церква. – С. 728-729; Реабілітовані історією. Полтавська область : наук.-докум. серія книг : у 27 т. – Київ-Полтава, 2007. – Кн. 5. – С. 696-708.

Щепотьєв Володимир Олександрович // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 202-203.

Муха А. Композитори України та української діаспори : довідник. – К., 2004. – С. 335.

"Націонал-ухильники" в українських "вишах": від боротьби з "СВУ" до справи боротьбистів // Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929-1941). – К., 2003. – С. 148-170.

За вироком трійки. Затоптане вогнище: Володимир Щепотьєв і його трагічна доля // Ротач П. І слово, і доля, і пам'ять… : статті, дослідження, спогади. – К., 2000. – С. 160-176.

Бабенко Л. Славетний полтавець (В. Щепотьєв) / Л. Бабенко // Виявлення та дослідження пам'яток національно-визвольних змагань українського народу на Полтавщині (1917-1920рр.) . – Полтава, 1995. – С. 140-142.

Репресії 20-х, 30-х років ХХ століття в долі полтавських природо- охоронців // Гармаш Т. Нариси з історії природоохоронної справи на Полтавщині (ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Полтава, 2011. – С. 286-299.

Бабенко Л. "Я понад усе дбав про інтереси української культури" / Л. Бабенко //Зоря Полтавщини. – 2000. – 13 груд. – С. 3.

Дяченко А. Пам'яті Щепотьєва / А. Дяченко // Полтавський вісник. – 2005. – 7 жовт. – С. 7.

Жаботинський П. Його вклад важко переоцінити / П. Жаботинський // Культура і життя. – 2005. – 30 листоп. – С. 4.

Кузьменко Н. 20 вересня. Володимир Олександрович Щепотьєв : 120 років з дня народження / Н. Кузьменко // Край. – 2005. - № 17 (верес.). – С. 21.

Чернов А. Реабілітований історією / А. Чернов // Літературна Україна. – 2010. – 26 серп. – С. 7.

Чернов А. "Розбурхував любов до рідного краю…" / А. Чернов // Зоря Полтавщини. – 2010. – 8 верес. – С. 3.

(05.06.1895 – 1937)

 Письменник, журналіст, громадський діяч. ( псевд.: Юліан Шпол, Михайло Красний та ін.) Народ. в с. Дар-Надежда нині Харківської обл.

      Арешт Ялового – це розстріл цілої Генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами?

                                                                                                     М. Хвильовий (із передсмертної записки)

        Він – перший президент Вільної Академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), активний борець за владу більшовиків. Свого часу закінчив Миргородську гімназію, вчився на медичному факультеті Київського університету, який не закінчив, захопившись революцією. Спочатку симпатизував есерам, потім боротьбистам. І хоч згодом вступив у ряди КП(б)У, у 30-х роках йому це згадали. За радянської влади разом з В. Блакитним М. Яловий видавав газету "Боротьба", працював у газетах "Селянська біднота", "Вісті Київського губревкому", журналах "Червоний шлях", "Журнал для всіх", був представником Українського уряду в Москві, директором видавництва "Література і мистецтво".

        Творчий шлях письменник починав під псевдонімом Михайло Красний, бо був сповнений віри в революційні ідеали, побудову нового щасливого життя. І через масову періодику агітував за нього своїх читачів. Популярною була його казка "Треба розжувати". Досить партійно-тенденційним був він і в поезії. Перша книга – збірка поезій "Верхи" вийшла 1923 року. Коли М. Яловий втратив інтерес до футуристичного "Комункульту", у 1925 році перейшов до літературного об'єднання "Гарт", потоваришував з М. Хвильовим і до останніх днів життя вони залишались найщирішими друзями.

        В середині 20-х років М. Яловий виступав як Юліан Шпол. Він почав писати малу прозу в романтичному ключі, пробував себе і в гумористично-іронічній прозі. Головною ідеєю одного з творів була: революція понад усе. Заради неї можна іти на будь-які жертви. Роман "Золоті лисенята" – досі до кінця не з'ясоване як слід літературне явище. Зітканий з дискусійно-діалогового матеріалу, твір, зокрема, доводить значну роль в "революційних подіях небільшовицьких партій та сил, які фактично переважали в політичній палітрі України". (І. Дзюба).

        1933 року після обшуку у квартирі М. Яловий був засуджений на 10 років виправно-трудових таборів. Після перегляду справи "особливою трійкою" Ленінського УНКВС було винесено вирок: вища міра покарання. Його звинувачували у членстві в підпільній боротьбистській організації, у шпигунській діяльності на користь польського консульства, у підготовці замаху на Постишева. 3 листопада 1937 року він був розстріляний.

        19 червня 1957 року – посмертно реабілітований.