|
"Усе любов'ю змiряне до дна"
Cценарій літературно-мистецького вечора
до 90-річчя від дня народження
Дмитра Омеляновича Луценка
Дмитро Омелянович Луценко – лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка 1976 року разом з композитором І. Н. Шамо за пісні "Балада про братерство", "Києве мій", "Стоїть над Волгою курган", "Зачарована Десна", "Пісня про щастя", "Не шуми калинонько", "Фронтовики". Але "реєстр" його творів, що стали улюбленими народними піснями, значно ширший: "Карпати" ("Де синії гори"), "Хата моя, біла хата", "Мамина вишня", "Сивина", "Спасибі вам, мамо" та багато інших ліричних шедеврів, музика до яких створюється і нині.
А славнозвісна пісня "Осіннє золото" стала символом однойменного пісенно-мистецького свята, що проводиться на Полтавщині, на батьківщині Д. О. Луценка в селі Березова Рудка.
В цьому році відзначається 90 років від дня народження поета і пісняра. Пропонуємо в бібліотечних закладах провести літературно-музичні вечори та свята до його ювілею. Адже пісня і поезія Дмитра Луценка – невмирущі.
Одним з таких заходів буде літературно-музичний вечір "Усе любов'ю зміряне до дна".
У приміщенні, де буде проходити вечір, слід організувати книжково-ілюстративну виставку чи перегляд літератури, помістити портрет.
До проведення літературно-музичного вечора необхідно задіяти двох читців і двох ведучих, використати записи пісень Дмитра Луценка чи виступи учнів музичних шкіл, учасників художньої самодіяльності.
Перший читець:
Я не святий і признаюся людям:
З святошами не міг би й дня прожить,
Я грішник, і від того серце в грудях
В неспокої стукоче і щемить.
Та не пройду повз підлість і скорботи
Без гніву, і страждання, і жалю.
В мені переплелись людські турботи,
Бо я людина, я людей люблю.
Я не пройду байдужим і холодним
Повз кіптяву облуди та біди.
Я поділюся без вагань з голодним
І крихтою, і краплею води.
Я не моливсь, коли в степах широких
Брати-солдати падали в ріллю.
Я проклинав убивць і довгі роки
Боровсь зі злом, бо я людей люблю.
Другий читець:
Я на чуже добро не зазіхаю,
Я кланяюся завжди трударю.
В богів земного щастя не прохаю,
Бо сам його виховую й творю.
В житті буває – як на довгій ниві,
Я між братами щастя розділю,
Щоб всі були однаково щасливі,
Бо я – Людина, я людей люблю.
Жага любові, вуст жага, о нене!
Вона і камінь ніжністю пройма.
Я не святий, я грішник,
Але в мене неправди і краплиночки нема.
Перший ведучий:
Ці слова належать перу лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, поету-пісняру Дмитру Омеляновичу Луценку. Його пісні співала та співає вся Україна, а світ по них впізнаю ліричну душу нашого народу.
Другий ведучий:
1921 року рід Луценків дякував Богові, що подарував їм гарненького білявенького хлопчика. То було в селі Березова Рудка, що на Полтавщині. Новонародженого назвали Дмитром. Так і в реєстраційний книзі в сільській раді було записано: "Дмитро Омелянович Луценко". А от у книзі долі було записано йому стати Поетом.
Перший ведучий:
Навчався в школі-семирічці, був дуже допитливим, багато читав, мав надзвичайну пам'ять.
Саме в шкільні роки починав писати поезії.
Перший читець:
Не балувала розкішшю ніколи
Скупа і невблаганна доля нас.
Вона мене відразу після школи
гукнула працювати на Донбас.
Дала мені свою путівку в руки
і на світанку з рідного села
повз вербняки і зеленаві луки
в життя незнаним шляхом повела…
Другий читець:
На шахті я вибійником у лаву
важкі шахтарські лампочки носив.
Малий хлопчак…
Та про відвагу й славу
в захопленні не раз, бувало, снив.
Другий ведучий:
Що ж привело поета на шахту Донбасу? 33-й рік, коли помер батько і сестра Яринка, Дмитро вимушений був поїхати на схід країни. Закінчивши гірничопромислове училище, працював у шахті. У 1936 р. майбутній поет приїздить до Києва з мрією стати артистом.
Перший ведучий:
З артистом нічого не вийшло. Але він познайомився з українським письменником Іваном Микитенком. Добрими словами згадував Дмитро Луценко сім'ю Микитенків, самого письменника та його дружину Зінаїду Григорівну – вчительку української мови та літератури, яка прийняла на свої плечі турботи про підлітка, зовсім чужу їй дитину.
Другий ведучий:
За допомогою подружжя Микитенків поет поступив на робітфак. Але через те, що Іван Микитенко був репресований в 1937 році, Дмитра виключили з комсомолу за зв'язок з "ворогом народу".
Щоб було за що жити і навчатись, поет влаштувався за мізерну зарплату кур'єром в Управління шосейних доріг, де йому дозволили спати на столах. Вночі він малював картини з українськими краєвидами з білими хатками та голубими річечками, з вишняками та садками і продавав їх на базарі, щоб купити хліба. Було дуже тяжко, але навчання не кидав. Дожився до того, що кров горлом пішла. Вилікувався тим, що їв борсучий жир, який привезли друзі-студенти. Тільки згодом, років через десять, лікар, подивившись на рентгенівський знімок поета, сказав, що той переболів туберкульозом. Отак завойовував статус киянина майбутній талановитий поет-пісняр.
Перший ведучий:
Після робітфаку навчання в гідромеліоративному інституті, служба в армії, на кордоні з Афганістаном, Велика Вітчизняна війна.
Потрапив у саме пекло: Сталінград, Курська дуга. Був автоматником розвідроти.
Другий ведучий:
Неймовірно, але саме на фронті запропонувала йому доля щасливу інтригу – звела з відомим поетом Євгеном Долматовським. Хтось із друзів поета передав Є. Долматовському один із поетичних творів Луценка. За тиждень вірш надрукували у фронтовій газеті, а самого Дмитра Луценка перевели до редакції газети "За перемогу!"
Багато поезій Дмитра Луценка військової тематики стали відомими піснями. Серед них і пісня "А мати ходить на курган" (муз. І. Шамо).
Звучить уривок пісні
Перший ведучий:
8 травня 1945 року Дмитро Луценко отримав страшну контузію: втрачає слух, не може говорити, госпіталь, тривале лікування…
Та восени, в листопаді, доля знову робить для поета несподіваний віраж.
В один із вечорів кілька журналістів з різних київських газет зібралися на імпровізоване свято. Час був напівголодний – і дівчата, зібравши продуктові картки присутніх, швидко перетворили їх на привабливі, хоча й нехитрі страви. На цю вечірку товариш привів і Дмитра Луценка, який тільки-но виписався з фронтового госпіталю. Тут він познайомився з Тамарою, випускницею філософського факультету Одеського університету. Це було кохання з першого погляду… На 5-й день після знайомства вони одружилися.
Перший читець:
Які в тебе очі!
Розумні і добрі,
вони – як джерела, для мене в житті…
Коли ти зі мною –
всміхається веснами обрій,
і так мені легко
долати дороги круті.
Другий читець:
Які в тебе руки!
Співучі, мов струни,
уміють голубить і приворожить.
Коли ти зі мною –
рожевію спалахом юним,
і так мені легко
на світі любити і жить.
Перший читець:
Яке в тебе серце!
В тривогах і болях
ласкаве й чутливе,
мов ніжне дитя.
Коли ти зі мною –
здається багатою доля,
і так мені легко
іти по дорогах життя.
Другий ведучий:
Тамара Іванівна, дружина поета, згадувала: "Жили ми в прохідній кімнаті. Уявіть: у старому будинку це колись була кухня з чорного ходу. Чавунні гвинтові сходи вели на третій поверх. У кімнаті напівтемно, троє дверей. Ліворуч – двері до сусідки, біля вікна – ще одні, в кухню-закапелок. Біля однієї, вільної від проходів стіни, стояв на козликах матрац з продавленими пружинами. У кутку грубка з купкою дров біля неї. Ані ванни, ані туалету. Здається, 5 кроків до Хрещатика – і така невлаштована квартира. А йому все тут подобалося, всім розповідав про "розкішне життя".
Перший ведучий:
Саме тут у Києві, на Круглоуніверситетській №3, народилися син і донька, саме тут були написані найвідоміші пісні Дмитра Луценка.
Як він працював? За спогадами дружини: "Пише – нічого не чує. Всі ходять, маленька донька співає, синочок повзає по підлозі. А він лежить – аби до нього не звертались. Писав завжди лежачи, тому що в грудях "дуже боліло після контузії, одержаної на фронті".
Другий ведучий:
Все було добре. Прийшло визнання, отримали квартиру, але горе ввірвалося в родину Луценків чорним смерчем. Померла улюблениця, талановита донька Лариса, студентка музичного училища ім. Глієра. Далася взнаки давня травма. У школі, на сходах Ларису випадково збив пустун-однокласник. Струс мозку мучив дівчину кілька років. Не проживши 17 літ, вона полишила цей світ.
Перший читець:
Прохолодним ранком журавлі
Пропливли у вирій над полями.
Радощі покинувши й жалі,
Полетіла й ти за журавлями.
Полетіла в далі неземні,
Не сказавши й слова на прощання.
Залишила поспіхом мені
Тільки вогник згадок
Та страждання…
Другий читець:
Я без вагань на вірну смерть піду,
прийму найтяжчі покарання й муки,
щоб знов тебе зустріти у саду,
поцілувать твої тендітні руки.
Притиснути до серця в забутті,
щоб вогником твій погляд заіскрився,
бо я на тебе, донечко, в житті
як на весняний цвіт не надивився…
Перший ведучий:
Десятки пісень написано після важкої розлуки з донечкою. Можливо, вони й урятували тоді від смерті чи божевілля. Але серце… Воно ніколи не билося спокійно. З болем. Увесь час з болем. І все ж, доки билося, він прагнув залишити людям більше світлого, аніж сумного.
Другий ведучий:
Останні слова Дмитра Омеляновича, сказані дружині, були такі: "Тепер мені не страшно й умирати – я залишив людям пісні…".
Не кожен може наважитись на таке сказати й не кожному під силу спромогтися на пісню, яку б знав і співав увесь народ.
Перший читець:
Мерехтять тривожні полустанки,
і нема, нема їм вороття.
Мчить крізь теплі очі і світанки
на кур'єрській швидкості життя.
Другий читець:
Всі ми – смертні,
всі ми – пасажири,
і експрес наш зникне як міраж, -
Я лишаю в спадок людям щирим
пісню й слово, -
нелегкий вантаж…
Перший ведучий:
Після восьми інфарктів серце Дмитра Омеляновича не витримало, і 16 серпня 1989 року поет склав свої натруджені руки, полишивши для нас неозоре поетичне і пісенне море. Давайте послухаємо його поезію про рідний край, який він дуже любив.
Перший читець:
Мені до смерті отчий край
здаватиметься раєм…
Погляну на березограй –
аж серце завмирає.
За яром – полечко рясне,
калини, як в намисті…
Тут мати пестила мене
в березовій колисці.
Другий читець:
Червоним дивом у садку
дивились ранні шпанки.
Пахучий ранок нашвидку
розсонцював серпанки.
Схиляла яблуня гілля
до рідного порога…
Бере початок звідціля
життя мого дорога.
Другий ведучий:
Дмитро Омелянович згадував: "Хата була у любистку, мальвах та чорнобривцях, як у вишиваній листві. Садок вишневий коло хати. Приїду додому з Києва, а мама мерщій поспішає до вишеньки нарвати вишень – пригостити дорогого гостя, а сама вже місить тісто, щоб варити вареники з ягодами. В нашому селі цю смачну страву так називали: не "з вишнями", а вареники "з ягодами", мабуть, з поваги до цього гарного дерева – прикраси кожної оселі. Виростила й мама не одну вишню в нашому садку… Любила їх…"
Перший ведучий:
Писати про маму – це як священнодіяти. Тут не може бути ні крихти фальші, ані йоти нещирості. Тут має правити велика правда і велика любов!
Дмитро Омелянович ішов на могилу мами. Пригадалося, що там сама по собі виросла вишенька. Ніхто її не садив, а вона виросла. Підійшов, побачив, як опадають білі пелюстки і закляк, приголомшений думкою: "Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду…"
І народився вірш, а в Анатолія Пашкевича – чудова мелодія.
Звучить запис пісні "Мамина вишня"
Другий ведучий:
Кожна пісня має свою біографію, як людина. Дмитро Омелянович дуже любив Київ, весь час виношував мрію написати пісню про це чудове місто. Якось, коли він прогулювався по Володимирській гірці, його увагу привернули хлопець і дівчина. Він заглядав їй у вічі і говорив: "Ну як же тебе таку гарну, не любити…"
Перший ведучий:
Це й були слова, які так давно шукав поет. І він одразу почав складати приспів: "Як тебе не любити, Києве мій!...". "Мені вже відчувалася мелодія пісні", - згадував Дмитро Луценко. Мигцем побіг до незабутнього Ігоря Шамо. І пісня народилася.
Звучить запис пісні "Києве мій"
Другий ведучий:
Хочеться закінчити наш вечір словами Бориса Олійника: "Пісні Дмитра Луценка живуть і звучать серед нас, а отже – живуть поміж нас, освітлені якоюсь лагідною, полтавською усмішкою, завжди заряджені енергією доброти та діяння. І житимуть, бо непоодинокі його пісні стали справді народними".
Перший ведучий:
І якби Дмитро Омелянович не написав нічого крім "Маминої вишні" (муз. Н. Пашкевича), "Осіннього золота", "Києве мій" (муз. І. Шамо), "Як я люблю тебе" (муз. І. Поклада), він тільки завдяки цим пісням був би визнаний великим поетом.
Звучить запис пісні "Осіннє золото"
Вибірковий список творів
Д. О. Луценка
- Вибране: поезії. – К. : Дніпро, 1981. – 343 с.
- Березовий дзвін: поезії. – К. : Рад. письменник, 1984. – 150 с.
- Усе любов'ю зміряне до дна : вибране. – К. : Криниця, 2005. – 608 с. : іл. – (Б-ка Шевченківського комітету)
- Усе любов'ю зміряне до дна : лірика, поеми, пісні. – К. : Укр. письменник, 1994. – 469 с.
Література про творчість
Дмитра Луценка
- Бортник Н. Дума народу, закодована у творах : до 90-річчя від дня народження Д. Луценка / Н. Бортник, К. Тарахтієнко. // Українська мова та література. – 2011. – ч. 29-30. – с. 18-25.
- Він людям дарував пісні: Д. О. Луценко. // Волосков В. Подорож Полтавщиною з монетою в руці. – Полтава, 2008. – с. 172-180.
- Гоян Я. Туга маминої вишні. // Луценко Д. А я люблю, люблю… : пісні. – К. : Укр. письменник. Вир, 1995. – 260 с.
- Казимирчак Т. Пісенна творчість Д. Луценка : 11-й клас. / Т. Казимирчак. // Укр. мова та література. – 2011. – ч. 13-16 (квіт.) – с. 39-41.
- Луценко Тамара. Як працював поет. / Т. Луценко. // Слов'янське віче – ХХІ століття. – 1997. - №2. – с. 174-176.
- Панкратьєв С. "Осіннє золото" знову зібрало друзів. / С. Панкратьєв. // Українське слово. – 2009. – 11 листоп. – с. 13.
- Як його не любити : спогади про Д. О. Луценка. – К. : Укр. письменник. Вир, 1996. – 220 с.
- Яновська Л. "Як я люблю тебе…" / Л. Яновська. // Зоря Полтавщини. – 2008. – 13 трав. – с. 3.
|
