Та, що свIтло в темряву несла…

Історико-бібліографічна розвідка  

У посібнику йде мова про добродійні справи на ниві освіти, науки,   культури України, Полтавщини патріотки-діячки дореволюційної пори    Є. І. Милора-дович. Вона заслуговує на шану, може бути прикладом для сучасного жіноцтва. Матеріал згрупований у дев'яти розділах, подається література, віднайдена у бібліотеках міста. Порядок розміщення літератури – зворотно-хронологічний.

З м і с т 

Вступ     

Корені родоводу. Сім'я                     

Душі і серця благі поривання 

"Українка-націоналка"    

В тенетах пліток і доносів  

Фундаторка Товариства імені Тараса Шевченка   

Вірність справі до кінця  

Вдячна пам'ять поколінь   

Використана література  

В с т у п

                                                                                                            В. Полетика

    Здавалося б, ім'я цієї жінки має згадуватись у кожному підручнику з  української історії та літератури, адже мова йде не тільки про Товариство імені Тараса Шевченка, а й про недільні школи та жіночу гімназію у Полтаві, видання української абетки і ще безліч благодійних справ. Та в Україні, Полтаві, про неї знають дуже мало, хоч в благодійних діяннях вона може служити бездоганним взірцем. На жаль, до цього часу немає ґрунтовного видання, де б узагальнювались матеріали про Єлизавету Милорадович, побіжні, цінні згадки про неї розпорошені по різних часописах, книгах. Спробуємо їх систематизувати.

    1862 року в одній із французьких газет з'явилася стаття, де йшлося про зібрання в Полтаві "за головуванням жінки, кажуть, незвичайної; там будуть вимагати відокремлення Малоросії, на чолі якої буде гетьман, як в часи Мазепи". Стаття інспірована, можливо, губернатором, стала незабаром відома у Полтаві, натяк був прозорий, йшлося про Єлизавету Іванівну Скоропадську-Милорадович, відому українську аристократку, меценатку, незмінного члена полтавських благодійних громад.

    Російська влада розпочала слідство у справі нібито керованого нею товариства з метою реставрації гетьманського уряду в Малоросії. Мазепинство Милорадовички дуже бентежило охоронців тодішнього ладу. У Полтаві, де у дев'ятнадцятому столітті жила Єлизавета Милорадович, її називали гетьманшею. І не тільки тому, що її прадід правив Україною у вісімнадцятому столітті. А тому, що й сама вона була особистістю і, як усі її знамениті предки, патріоткою своєї землі. Вона одержала в спадщину не лише багатство, але й незалежний, рішучий характер, боролася за самостійну Україну. Свої "самостійницькі дивацтва" Єлизавета Іванівна ніколи не таїла, чим шокувала ситу полтавську еліту. Мовляв, чого їй, багатій, молодій, гарній, розумній, ще треба від життя? А Єлизаветі потрібно було лише одне – бачити свою рідну землю незалежною, а людей – вільними. Єлизаветі не було    тридцяти, коли вона стала відомою суспільно-політичною діячкою, допомагала розвитку української науки, культури, освіти.

Корені родоводу. Сім'я

    Народилася відома громадська діячка 12 січня 1832 року. Походила Єлизавета зі старовинного українського аристократичного роду Скоропадських (по лінії батька). Батько Іван Михайлович Скоропадський, нащадок генерального бунчужного, рідного брата гетьмана Івана Ілліча Скоропадського. Івану Михайловичу Україна завдячує появою унікального дендропарку в Тростянці, заснуванням чоловічої гімназії у Прилуках, іншими добрими справами. Місцеве дворянство не раз довіряло батькові Єлизавети посаду предводителя в повіті та полтавського губернського маршала.

    На світ маленька Єлизавета з'явилася у маєтку поміщиків Тарновських, до роду яких належала її мати Єлизавета Петрівна.

    Дитячі і юнацькі роки дівчинки минули у чудовому старовинному козацькому дворищі батька у Тростянці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Жили Скоропадські у великому, зведеному з дубових балок одноповерховому будинку. Уздовж алеї, що вела до будинку, стояли з обох боків давні козацькі гармати. Сюди щочетверга приїжджали для вирішення місцевих справ поміщики. Були серед гостей і визначні діячі – Григорій Галаган, Василь Тарновський, Тарас Шевченко.

    Упродовж кількох століть рід Скоропадських відігравав провідні ролі в українському політичному та культурному житті. Кращі його представники були патріотами своєї батьківщини, опікувались школами і гімназіями, забезпечували матеріально роботу українських видавництв, православних церков. Тарновські – представники козацько-старшинського роду були теж патріотами. Зокрема, український історик В. Борисенко зазначає:

    "Розгалужена родина Тарновських протягом ХІХ ст. стала символом самовідданого служіння інтересам українського народу; їй належить одне з чільних місць у популяризації та збереженні безцінних зразків національної культури України, становленні покоління духовної еліти нації" [7; 559].

    Народилося в цій сім'ї двоє дітей. Старша, Олександра, рано померла і вся батьківська любов зосередилася на маленькому Гриші – продовжувачеві роду. Був у Єлизавети Іванівни ще брат Петро – батько останнього гетьмана Української держави Павла Петровича Скоропадського. Єлизавета не терпіла тогочасний лад і владу, що навіть своєму братові Петрові дорікала через те, що "перешел на Кавказ подставлять лоб для потехи царской". Петро Іванович Скоропадський по завершенні військової кар'єри у чині полковника обіймав посаду предводителя дворянства, займався громадською діяльністю.

    Біографічні подробиці, безперечно цікаві, а про внутрішній світ нашої героїні ми навряд би дізнались, якби не двадцять листів, які зберіг і поєднав під однією палітуркою її племінник, колись закоханий у цю жінку юний кавалергард, а на той час уже генерал-лейтенант, історик, етнограф, граф Григорій Олександрович Милорадович (1839 – 1905). Листування тривало п'ять років, протягом 1860-1865 рр. Це був час епохальних звершень у Європі і Росії, які цікавили молоду Єлизавету не менше, ніж особисте життя.

Душі і серця благі поривання…

    Єлизавета Іванівна гідно продовжила добрі справи своїх предків. Благодійну діяльність жінок-полтавок широко висвітлювали "Полтавские губернские ведомости". Ось одне з повідомлень від 31 березня 1854 року: "Уже другий рік ідуть бойові дії в Криму. До полтавського шпиталю прибувають поранені солдати, в деяких сім'ях полтавці оплакують втрату дорогих рідних. У ці нелегкі часи жінки-активістки: 22-х річна пані Милорадович, С. Позен і інші створили групу, яка добровільно організувала благодійні заходи, кошти від яких передавалися пораненим воїнам та родинам, чиї годувальники загинули на фронті" [5; 131].

    Духовним наставником Єлизавети Іванівни був Михайло Павлович Позен (1798 – 1871) – один із теоретиків селянської реформи, автор програмних праць з цього питання, виданих у Дрездені. Він входив до складу Полтавського губернського комітету з упорядкування та поліпшення побуту поміщицьких селян. Можливо, саме під його впливом так гаряче підтримувала Є. І. Мило-радович ідею звільнення селян. Як тільки було скасоване кріпацтво, вона подарувала кожному своєму колишньому кріпакові по одній десятині землі, окрім того, що  припадало по реформі за викуп. Антикріпосницькі погляди Єлизавети Іванівни раз у раз поглиблювалися, коли вона знаходила підтримку їм у забороненій літературі. Її родич, історик і етнограф М. Маркевич, занотував у своєму щоденнику: "Лизе Милорадович присланы через почту десять томов запрещенных книг из Петербурга. Тюк запечатан был казенными печатями. Да провезла сама через границу сто пятьдесят таких же книг, в том числе всего Герцена".

    Перебуваючи на лікуванні за кордоном, вона спостерігала тамтешні події і зауважила, що "Австрия в отношении правительства – продолжение России: свобода вырваться здесь в письме и на словах не допускается, а потому и звон Герценского колокола здесь не слышен, но так как за деньги подобные запрещения всегда нарушается, со дня на день я жду все новые книги и журналы, появившиеся в Лондоне".

"Українка-націоналка"

    Єлизавета Іванівна проживала влітку у своєму маєтку в Санжарах, а взимку в Полтаві. Тут вона знайомиться з гуртом українських патріотів, на чолі якого стояв Дмитро Пильчиков (1821 – 1893), колишній член Кирило-Мефо-діївського братства, викладач Полтавського кадетського корпусу.  Як писав Олександр Кониський (1836 – 1900), громадський діяч, письменник, "природній національний інстинкт розвинувся до високого ступеня свідомості, і вона стала великою українською патріоткою. Єлизавета Іванівна пристала до української громади на полі культурно-національнім, і її господа була справжнім салоном у Полтаві" [32].

    Приблизно з літа 1861 року стали відбуватися регулярно щотижневі збори громади здебільшого у В. В. Лободи (1823 –?), начальника Полтавської телеграфної станції, інколи у Є. І. Милорадович [26; 218-219].

    У вересні 1861 та січні 1862 року  з'явилися недільні школи під опікою    Є. І. Милорадович. Навесні 1862 року полтавська громада налічувала понад шістдесят чоловік.

    Найбільш  відомими  її  діячами  були  М. П. Драгоманов,  О. Я. Конись-кий, В. В. Лобода, Є. І. Милорадович, Д. П. Пильчиков, М. П. Старицький,      О. І. Стронін [16; 99].

    "Громадівці" намагалися запровадити різноманітні реформи культурно-освітньої роботи серед мас. Так, наприклад, на Різдво громада мала намір ходити з колядою до всіх визначних осіб, починаючи з губернатора. Та колядування не відбулося: напередодні Різдва одержали  популярну тоді в Росії газету "Independence Belge" зі статтею про Полтаву.

    До речі Михайло Драгоманов, учень старших класів Полтавської гімназії, і до вступу в члени полтавської громади брав активну участь в українському русі. Про це пише у своїх спогадах його сестра Олена Пчілка: "… полтавські гімназисти були в той час, в кінці 50-х років минулого віку, під надихом українського націоналістичного руху, що доходив до них від кола загарливих старших патріотів українських, таких як Пильчиков, Кониський, Милорадовичка та інших. Власне, Єлизавета Милорадовичка, приятелька Пильчикова, влаштовувала й українські "любительські спектаклі" [29; 541]. Доля звела і сестру М. Драгоманова з Єлизаветою Іванівною. Олена Пчілка у своїй "Автобіографії" згодом писала: "Пані Милорадович, відома Полтавка, котра займалася у Полтаві аматорським театром, попросила мене написати що-небудь для невеликої сцени, тільки аби свіженьке, веселеньке і не важке для постановки на сцені". Саме за таких умов О. Пчілка створила комедію "Сужена - не огуджена". Єлизавета Іванівна брала діяльну участь у реалізації планів громадівців щодо відкриття недільних шкіл і забезпечення учнів підручниками, виступала палкою поборницею рідної, української мови у новостворених школах. Щедрими пожертвами вона підтримувала українські видання, недільні школи, жіночу гімназію у Полтаві. Власним коштом заснувала школу у с. Рибцях під Полтавою. Найбільше допомагала дівочим школам. Сама ходила по школах, спілкувалася з дітьми, любила співати з ними гуртом, була обрана представницею у шкільну раду. За допомогою пані Милорадович загальна рада організувала "Народну бібліотеку" (читальню). За свої добрі справи Єлизавета Іванівна, звичайно, "отримувала належне" від влади, зокрема, губернатора Волкова, жандармського управління.

В тенетах пліток і доносів

    Вчинки Єлизавети Милорадович епатували і збурювали спокій полтавської влади. Розповідали, що будучи проїздом а Австро-Угорщині, молода жінка, не ховаючи своїх симпатій до національно-визвольного руху, демонстративно пила шампанське з борцями за незалежність Угорщини.

    Не приховуючи своїх поглядів, волелюбна пані дошкуляла не тільки місцевій владі, а й столичній. Про неї розпускали неймовірні чутки. Нібито Єлизавету Іванівну викликали до Петербурга, у III відділення, де висікли за серію "націоналістичних" публікацій у закордонній пресі. Полтавець Павло Потоцький в одному з листів писав: "Я будучи отроком – воспитанником Полтавской гимназии, неоднократно встречал Милорадовичку в концертах, театрах, на улице. Это была очень видная, красивая, с молодым лицом при седых волосах, в одно и то же время и величественная, и простая женщина. Поговаривали потом, что ее вызвали в С.-Петербург в ІІІ отделение и что даже ее там подвергли особому оригинальному наказанию, но это только россказни провинции" [20; 78].

    Єлизавета плітки спростувала у досить оригінальний спосіб: показувала знайомим фотографії відповідних частин тіла, причому, без слідів побоїв. На цій справі, яку розглядало жандармське управління, є автограф імператора Олександра II французькою мовою: "Який цинізм!"

    А в цей час Єлизавета Іванівна самостійно вивчає англійську мову (німецькою та французькою володіла бездоганно), багато читає й перекладає. У неї була мрія – зробити переклад "Історії Русів", щоб її іноземні друзі могли осягнути ментальність українського народу. Плітки про себе жінка сприймає досить холоднокровно: "Меня ссылают не знаю куда, отвозят жандармами в Петербург, сажают в сумаcшедший дом, отчего мне решительно байдуже".

    З рапортів жандармського полковника Бєлова ми дізнаємось про життя і діяльність Єлизавети Іванівни у 1862-1863 рр. В одному з них він писав: "Не мало вероятия, что госпожа Милорадович при таком нравственном ее направлении, лелеет еще какие-нибудь противозаконные идеи и, как женщина, притом образованная и богатая, легко подчиняет своему влиянию людей" [20; 78].

Фундаторка Товариства імені  Тараса Шевченка

    Після заборони указом 1863 року видань українською мовою  пані Милорадович пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема, на товариство "Просвіта" та журнал "Правда". Пізніше Д. Дорошенко (1882 – 1951) у "Нарисі історії України" напише: "Українське панство… позбу-лося потроху свого українофільства й тільки окремі одиниці з-поміж україн-ських панів піддержували національний рух 60-70-х років (Гр. Галаган, В. Тар-новський, Є. Милорадовичка) " [25; 312].

    На початку 1868 року Єлизавета Іванівна, перебуваючи на лікуванні із сином у Відні, познайомилась з українським громадсько-політичним діячем, організатором і першим головою віденського студентського товариства "Січ" А. Вахнянином (1841 – 1908). Про цю зустріч він згодом писав у своїх "Споминах життя", виданих у 1908 році: "Белозерський впровадив мене, – оповідав Вахнянин, – в хату Милорадовички, статної жінки. Була це багата пані і українська патріотка. При цій нагоді я міг розповісти їй про наші національні заходи, що треба доконче у Львові заснувати свою печатню, де можна було б  друкувати все те, чого у Росії не вільно. Милорадовичка зобов'язалась придбати гроші на друкарню у Львові" [20; 79].

    Репресії в Російській імперії щодо українського руху примусили українських діячів звернути більшу увагу на Галичину, в якій умови політичного життя були вільнішими, і вже зародилася думка щодо заснування культурної організації, метою якої б стало поширення наукової книги.

    Видатний український історик Д. Дорошенко відмічав в "Нарисі історії України": "На капітал, пожертвуваний українською поміщицею-патріоткою з Полтавщини, Єлизаветою Милорадовичкою, куплено у Львові друкарню й віддано до розпорядження заснованому в 1873 році Товариству імені Шевченка" [25; 308].

    Товариство було засновано у Львові 11 грудня 1873 року і називалося тоді Літературним товариством імені Шевченка. Матеріальне підґрунтя установи склали двадцять тисяч австрійських крон (шалені та той час гроші!), пожертвуваних Є. І. Милорадович [12; 12].

    Як писав з цього приводу один із фундаторів Товариства О. Кониський, "без сего дару – нашого Товариства не було б на світі, принаймні, ще довгі-предовгі літа. З зерна, посіяного щедрою рукою Єлизавети Іванівни, добродійки "Просвіти", зросло Товариство наше … і головна річ, з'явився той грунт, на якому росте і зростатиме наше питоме дерево науки і письменства". До речі, спершу товариство хотіли назвати "Галицьке Наукове товариство". І саме Єлизавета Іванівна зажадала, щоб воно носило ім'я Тараса Шевченка. Статут його склали за її дорученням М. Драгоманов і Д. Пильчиков. Товариство ставило собі за мету: "Вспомагати розвій малоруської словесності, а для цього воно мало видавати своїм накладом книжки, часописи, літературні і наукові…" Особливою була його роль у становленні загальнонаціональних часописів: щоденної газети "Діло", двотижневика "Зоря", а згодом – "Літературно-наукового вісника" та головного серійного видання – "Записок НТШ".

Вірність справі до кінця

    З 1878 року і до кінця життя Єлизавета Іванівна очолювала Добродійне товариство у Полтаві й щедро обдарувала його грішми і садибою. У кореспонденції з Полтави, надрукованій львівською "Правдою" 1890 року, повідомлялось, що коштом Милорадовички видано граматику Золотова (перероблену Строніним),  4 українських Прописі, "Арифметику" О. Конись-кого, а також "Оповідання з св. Письма" А. Опатовича.

    В будинку Милорадовичів у Полтаві і на дачі в Гожулах збиралась місцева і прибула інтелігенція. Композитор Модест Мусоргський, котрий літом 1879 року відвідав Полтаву, назвав маєток Милорадовичів місцевим центром культури, а Єлизавету Іванівну "серйозно освіченою, люблячою, європейкою до кінчиків нігтів і спокійною, витонченою, розумницею". Привітна господиня подарувала йому вишиванки, рушники з українським орнаментом [21; 4].

    Єлизавета Милорадович була жінкою, як тоді казали, "емансіпе". Вона одягалася за останньою французькою модою, красуючись на балах в гарному вбранні, їздила за кордон – могла собі це дозволити. А от особисте життя не склалося: вони з чоловіком були дуже несхожими і духовно далекими людьми.

    Здійснення своїх патріотичних мрій Єлизавета покладала на сина Григорія. Та син не виправдав материних сподівань: Париж зі світськими принадами і розвагами був милішим Григорію Львовичу, ніж мати, Батьківщина, її незалежність… Перебуваючи в Парижі за аташе при Російському посольстві, Григорій протягом декількох років пускав за вітром великі статки Милорадовички. Телеграма з вимогою 100000 франків переповнила чашу її терпіння. Від цього Єлизавета Іванівна злягла – душевна криза підірвала здоров'я. А мрії гетьманші Єлизавети про незалежність України втілив у життя племінник Павло Петрович Скоропадський. Це він у буремному 1918 році став (хоча й ненадовго) гетьманом Української держави.

Вдячна пам'ять поколінь

    Передчасна смерть Милорадовички (спричинена серцевим нападом) викликала великий жаль серед українців, особливо, полтавців. Свій земний шлях Єлизавета Іванівна Милорадович закінчила у віці 58-и років 27 березня 1890 року у Полтаві, і була похована поруч з чоловіком у Хресто-воздвиженському монастирі.

    1929 року історик Микола Гніп встиг зробити фото могил Милорадовичів для своєї монографії, яка готувалася до друку. На початку тридцятих років могили Милорадовичів зрівняли з землею, а надгробки зникли. Цю історію, що не робить нам честі, оповів полтавський краєзнавець Петро Ротач, але закінчення її майже щасливе. Надмогильну плиту з іменем Єлизавети Іванівни Милорадович не так давно випадково знайшли у приміському селі й повернули до монастиря. Її побратими вірили, "що пам'ять Єлизавети Іванівни житиме до віку по Україні-Руси", бо хто з чесних русинів по цілій Україні від Дону до Тиси не поклониться перед пам'яттю Милорадовички і не скаже укупі з нами:

    Без сумніву, Єлизавета Іванівна Скоропадська-Милорадович і нині заслуговує на вдячну пам'ять усіх поколінь українців, які живуть в Україні та за її межами.

Використана література

1. Милорадович Елисавета Ивановна (род. 1832 – 1890) –  дочь И. М. Ско-ропадского, супруга Л. Г. Милорадовича // Павловский И. Ф. Полтавцы: иерархи, государственные  и общественные деятели и благотворители. Опыт краткого биографического словаря Полтавской губ. с половины XVIII в. – Харьков, 2009. – С. 211.

2. Милорадович Єлизавета Іванівна (у дівоцтві – Скоропадська; (12.01.1832 – 27.03.1890) – графиня, громадська діячка, меценатка, українофілка // Енциклопедія історії України : у 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 660.

3. Скоропадский Иван Михайлович (30.01.1805 – 08.02.1887): полтавский губернский предводитель дворянства // Павловский И. Ф. Полтавцы: иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Опыт краткого биографического словаря Полтавской губ. с половины XVIII в. – Харьков, 2009. – С. 97.

4. Томазов В. Милорадовичі – козацько-старшинський, згодом – дворянський і графський рід / В. Томазов // Енциклопедія історії України : у 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 660-662.

5. Наливайко І. Шляхетні діячки [в т. ч. Є. І. Милорадович] // Нали-  вайко І. Через літа, через віки… : історико-публіцистичні нариси. – Полтава, 2008. – С. 130-132.

6. Луговий О. Графиня  Єлизавета  Милорадович  / О. Луговий //    Луговий О. Визначне  жіноцтво  України : історичні життєписи. – 2-е вид. – К., 2007. – С. 215.

7. Україна освітня : історія, персоналії, поступ. – К., 2007. – С. 559.

8. Демиденко Т. Єлизавета Милорадович у просвітницькій діяльності полтавської інтелігенції (50-60-ті рр. ХІХ століття) / Т. Демиденко // Слов'янський збірник. – Полтава, 2006. – Вип. 5. – С. 57-64.

9. Половнікова С. Волелюбна пані Милорадович / С. Половнікова // Жінка. – 2006. – № 1. – С. 14.

10. Стрелецька С. Гетьманша / С. Стрелецька // Сільські вісті. – 2005. – 26 квіт. – С. 6.

11. Жаботинський П.  Її називали гетьманшею / П. Жаботинський // Освіта України. – 2004. – 29 черв. – С. 12.

12. Козирський В. Наукове товариство імені Тараса Шевченка / В. Козир-ський // Урядовий кур'єр. – 2003. – 6 верес. – С. 12.

13. Милорадович (уроджена Скоропадська) Єлисавета Іванівна (12.01.1832, хут. Тростянець Прилуцького пов. – 27.03.1890, Полтава) – громадська діячка, меценатка, графиня // Білоусько О. Нова історія Полтавщини (кінець XVIII – поч. ХХ ст.). – Полтава, 2003. – С. 187.

14. Полтавська громада // Білоусько О. Нова історія Полтавщини (кінець XVIII – поч. ХХ ст.). – Полтава, 2003. – С. 186-187.

15. Рід Скоропадських: (історична генеалогічна студія) // Гетьманський альманах. – К. 2002. – Ч. 1. – Із змісту : Єлизавета Скоропадська (в заміжжі Милорадович (VIII). – C. 28-30.

16. Семергей Н. Освітня діяльність полтавських "громадівців" (друга половина ХІХ століття) / Н. Семергей // Рідний край. – 2001. – № 1. – С. 99-102.

17. Пасічник М. Скоропадські – укр. козацько-старшинський рід / М. Па-січник // Довідник з історії України; А-Я / за ред. І. Підкови і Р. Шуста. – 2-е вид., доопрац. і допов. – К., 2001. – С. 770.

18. Милорадович Єлисавета (дівоче прізвище – Скоропадська; 12.01.1832 – 27.03.1890) //  Довідник з історії України; А-Я / За ред. І. І. Підкови і  Р. Шуста. – 2-е вид., доопрац. і допов. – К., 2001. – С. 469.

19. Гавриш Р. Земська школа на Полтавщині / Р. Гавриш. – Полтава, 1998. – 72 с.

20. Смоляр Л. Участь жіноцтва в діяльності громад [в т. ч. пані Милорадович] / Л. Смоляр // Сучасність. – 1998. – № 9. – С. 76-79.

21. Рясний А. Сумна доля композитора  [М. П. Мусоргського, його перебування  в  Полтаві] / А. Рясний // Зоря Полтавщини. – 1996. – 14 трав. – С. 4.

22. Купчинський О. Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) / О. Куп-чинський // Українська  літературна  енциклопедія : в 5 т. – К., 1995. – Т. 3. –С. 465-467.

23. Фундатори і керівники НТШ : [в т. ч. Є. І. Милорадович : [фото] Українська  літературна  енциклопедія : в 5 т. – К., 1995. –  Т. 3. – вкладка між С. 384-385.

24. Милорадович Єлисавета, народжена Скоропадська (1832 – 1890) // Енциклопедія українознавства : словник. частина / Головний ред. В. Кубійович. – Перевид. в Україні. – Львів, 1994. – С. 1534.

25. Дорошенко Д. І. Нарис історії України : в 2-х т. – К., 1992. – Т. ІІ (від половини XVII ст.). – С. 308, 312.

26. Громади [в т. ч. полтавська, участь в її діяльності Є. І. Милорадович] // Полтавщина : енцикл. довідник. – К., 1992. – С. 218-219.

27. Кубійович В. М. Нарис історії Наукового товариства імені Шевченка (1873-1949) / В. М. Кубійович. – Львів, 1991. – 193 с.

28. Товариство імені Шевченка [меценатами і засновниками якого були Є. Милорадович, Д. Пильчиков] // Шевчук В. Із вершин і низин : кн. цікавих фактів із історії укр. літ. – К., 1990. – С. 106-107.

29. Пчілка О. Твори / Упорядник, автор передмови і приміток Н. О. Виш-невська. – К., 1988. – С. 541.

30. Із спогадів старого полтавця : спогади О. Кониського, укр. письменника і громадського діяча, про недільні школи в Полтаві на поч. 60-х рр. минулого століття // Молода Україна. – 1974. – ч. 225. – С. 12-13.

31. Гніп М. Громадівський рух у 1860-х рр. на Україні. – Кн. 1 : Полтавська громада. – Харків, 1930.

32. Кониський О. Єлисавета Іванівна Милорадовичка / О. Кониський // Зоря. – 1894. – № 3. – С. 70.