Ю. Овчинников

 

         Вперше за роки незалежності на парламентських слуханнях у Верховній Раді України (8 грудня 2010 року) йшлося про роль і місце, значення українців у світовій цивілізації. Десятки імен наших земляків-полтавців було названо всіма доповідачами – в усіх напрямках людської діяльності, в усіх сферах науки. Насправді, їх набагато більше, зокрема, в біології.

         В пропонованому біобібліографічному довіднику ми робимо спробу коротко розповісти про п’ятнадцятьох найбільш видатних біологів-полтавців. В ньому вміщені дані про академіків, членів-кореспондентів АН Росії, СРСР та УРСР, НАНУ, ВАСГНІЛ, АМНУ, які вписали яскраві сторінки в історію біології.

         Біологія – це комплекс наук про життя у всіх формах і проявах. Вона включає багато дисциплін: ботаніку і зоологію, гістологію і мікробіологію, анатомію і фізіологію, ембріологію, генетику і біохімію, палеонтологію і інші. Знання в цій області є результатом багаторічної праці вчених, відомості про життя і діяльність яких становлять очевидний інтерес.

         Не претендуючи на вичерпність, ми намагаємось донести до читачів імена біологів-полтавців, які, в деякій мірі, маловідомі або призабуті.

         Біографії подаються в алфавіті прізвищ, дані про вчених доповнюються списками літератури.

(03.08.1872 – 25.02.1944) – приро-дознавець, палеонтолог і геолог, академік АН СРСР (1943). В 1930-1944 рр. – фундатор і перший директор Палеонто-логічного інституту АН СРСР. Лауреат Державної премії СРСР (1943). 

         Народився у м. Ромни Полтавської губернії. Закінчив С.-Петербурзький гірничий інститут (1896), природниче відділення С.-Петербурзького університету (1898). Від 1896 року – науковий співробітник, зав. секцією палеонтології Геологічного комітету (до 1932). У 1911-1930 рр. – професор і зав. кафедрою історичної геології Ленінградського гірничого інституту. Засновник і керівник кафедри палеонтології МДУ (1939-1942 рр.), засновник еволюції палеонтології хребетних, засновник вчення про фації (гірські породи).

         Академік визначив і описав більш як 100 видів різних хребетних з України, Казахстану, Поволжя, Сибіру. Вивчив і описав геологічну будову Донбасу, Криму, фауну юрських молюсків Ізюмського р-ну Харківської обл., викопну фауну сарматського і крейдяного періоду Криму. Розробив теорію геосикліналів, яка лягла в основу розуміння особливостей тектонічної структури земної кори і послідовності етапів її розвитку.

         Вчений помер і похований у Москві. 

 

Макаренко Д. Борисяк Олексій Олексійович / Д. Макаренко // Енциклопедія сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 317.

Борисяк Алексей Алексеевич // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 86-87.

История биологии (с начала ХХ века до наших дней). – М., 1975. – С. 389, 390.

Борисяк Алексей Алексеевич // Большая советская энциклопедия. – 3-е изд. – М., 1970. – Т. 3. – С. 571.

(21.08.1932 р. н.) – патофізіолог, імунолог, академік НАН України, АМНУ.  Премія  ім.    О. Богомольця НАНУ (1997),  Державні премії України в галузі науки і техніки (1981, 1999), премія АМНУ (2003). 

         Народився у м. Миргороді в родині інженера-залізничника. Закінчив Одеський медичний інститут (1956). Працював на кафедрах патофізіології Одеського та Київського медінститутів (1957-1971). Від 1972 року – в Інституті геронтології АМНУ. Досліджує запобіжну дію різноманітних геропроекторів, отриманих переважно із секреторних залоз. Досліджує вікові передумови виникнення патології, причини й механізми порушень імунної системи під час старіння.

         Академік Геннадій Бутенко нині очолює новий науково-дослідний Інститут генетичної та репродуктивної медицини, мета якого – якісне вдосконалення розвитку вітчизняних біотехнологій.

 

Андріанова Л. Бутенко Геннадій Михайлович / Л. Андріанова // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 651.

Ганіткевич Я. Історія української медицини в датах та іменах / Я. Ганіт-кевич. – Львів, 2004. – С. 309.

Красюк С. Універсальний Бутенківський талант / С. Красюк // Урядовий кур’єр. – 2007. – 22 серп. – С. 22.

(06.01.1901 – 03.01.1964) – генетик, ботанік, селекціонер, академік АН УРСР (з 1939). У 1939-1944 рр. – директор Інституту ботаніки АН УРСР. Засновник і перший директор Ботанічного саду УРСР (1944-1958), нині – Національний сад НАНУ, якому присвоєно його ім’я (1991).

         Народився у м. Полтаві у родині військового. Закінчив кадетський корпус (1917), гімназію, Полтавський сільськогосподарський інститут (1925). У 1925-1936 рр. – на викладацькій роботі. Водночас 1932-1939 рр. – один з організаторів відділу генетики і селекції ВНДІ конопель. Вчений береться за кардинальну проблему коноплярства – виведення нових сортів конопель, придатних для механізованого збирання. Його працю високо оцінили,  нагородивши 1936 року орденом Леніна, і  присудили науковий ступінь доктора наук без захисту дисертації. 1938 року разом з професором Делоне Гришко видає підручник «Курс генетики», який протягом десятиріч вважався одним з найкращих для вузів. Його було перекладено сербською мовою. Під керівництвом вченого розроблено науковий проект Ботанічного саду; обґрунтовано ботанічно-географічні принципи закладання його колекцій, які згодом за чисельністю досягли рівня європейських ботанічних садів; зроблено значний внесок у розвиток селекції та  акліматизації різноманітних рослин. На жаль, вчений не дожив до відкриття свого дітища лише кілька місяців, віддавши цій складній Шендеровський В. Він створив собі живий пам’ятник / В. Шендеровський // Урядовий кур’єр. – 2007. – 21 лип. – С. 12.

Гришко Микола Миколайович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т. 6. – С. 498-499.роботі 20 років.

 

   Література:

Гришко Микола Миколайович // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 62-63.

Гришко Николай Николаевич // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 195-196.

(09.10.1874 – 27.07.1954) – біолог і гістолог, в 1945-1948 рр. – директор інституту експериментальної біології АМН СРСР. Лауреат Державної премії СРСР (1941).

          Народився майбутній вчений у м. Полтаві.

         Закінчив Мюнхенський університет (1897), де відтоді і працював в лабораторії К. Купфера. Був співробітником кафедри анатомії Страсбурзького (1898-1901) та Бернського (1901-1905) університетів, професором, зав. кафедрою гістології  Таврійського (1918-1925), Московського (1925-1930) університетів. Від 1930 року – в Інституті експериментальної біології АМН СРСР. Основні напрямки наукових досліджень: цитологія, гістофізіологія, ембріологія, біофізика і теоретична біологія. Увів поняття «біологічне поле» (1912) та розробив його теорію (1944). Відкрив надслабке ультрафіолетове випромінювання низки живих тканин, що стимулює поділ клітин, і назвав його мітогенетичним випромінюванням. Застосував його для розроблення методів біологічної діагностики раку. Започаткував біофотоніку, ввів концепцію «морфогенетичного поля», яке визначає напрямок ділення клітини і тим самим форму органу, що виникає.

         Олександр Гаврилович помер і похований у Москві.

  

 Література:

Якунов А. Загадки мітогенетичного випромінювання / А. Якунов // Країна знань. – 2008. – № 9-10. – С. 9-11.

Чаян О. Гурвич Олександр Гаврилович / О. Чаян // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. – Т. 6. – С. 547.

Гурвич Александр Гаврилович // Биологи : биогр. справочник. – К.,  1984. – С. 203.

История биологии (с начала ХХ века до наших дней). – М., 1975. – С. 19, 139, 250, 264, 265, 323, 591.

Гурвич Александр Гаврилович // Большая советская энциклопедия. – 3-е изд. – М., 1972. – Т. 7. – С. 452.

(23.11.1885 – 10.09.1966) – мікробіолог, академік УРСР (з 1948). В 1944-1962 рр. – директор інституту мікробіології АН УРСР. Лауреат академічної премії ім. Д. К. Забо-лотного (1968, посмертно).

         Народився в с. Дігтярі Прилуцького повіту Полтавської губернії. Закінчивши гімназію 1905 року, вступив на медичний факультет Київського університету. Наукову діяльність Віктор розпочав через рік після його закінчення, опублікувавши в «Университетских известиях» першу наукову працю, присвячену впливу бактеріальних токсинів на формування артеріосклерозу. За це ґрунтовне дослідження молодий науковець отримав Золоту медаль і Премію ім. М. І. Пирогова. З 1914 по 1925 рік працював лікарем в Роменському повіті Полтавської губернії. З 1925 року – у Києві, спочатку асистент, з 1931 – зав. відділом мікробіології і вірусології АН УРСР. Наукова кар’єра Дроботька була стрімкою: 1936 року – ступінь доктора біологічних наук (без захисту), 1938 року – звання професора, 1939 року – члена-кореспондента АН УРСР. Вчений започаткував декілька наукових напрямків: дослідження проблем бактеріофагії (групи вірусів, що вражають бактерії), феномену «спонтанної бактеріофагії», явища псевдобактеріофагії у синьогнійної палички. Для практичної медицини він впровадив у виробництво стафілококовий бактеріофаг, провів фундаментальні дослідження хіміотерапії низки інфекційних захворювань. Володіючи кількома іноземними мовами, вчений вільно спілкувався з колегами ближнього та далекого зарубіжжя. Результати наукової діяльності академіка знайшли відображення у понад 150 опублікованих працях.

 

Скрипаль І.  Дроботько Віктор Григорович / І. Скрипаль // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2008. – Т. 8. – С. 408.

Дроботько Віктор Григорович // Визначні імена в історії української медицини. – К., 1997. – С. 274.

Дроботько Виктор Григорьевич // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 233.

 

 

(07.02.1847 – 26.10.1918) – зоолог, ембріолог, академік Петербурзької АН (з 1897).  У 1897-1901 рр. – директор Зооло-гічного музею Петербурзької АН.

          Народився у с. Шахворостівка Миргородського району. Закінчив Харківський університет (1867), далі йдуть роки наукової діяльності. З 1871 – професор Казанського, 1882 – Новоросійського університетів. З 1901 – перший директор Севастопольської морської біологічної станції, яка до нашого часу стала важливим центром морської гідробіології. Основні наукові роботи присвячені ембріології безхребетних, хордових і деяких груп хребетних тварин, їх анатомії. Вчений розвивав еволюційний порівняльно-ембріологічний напрямок, створений роботами І. Мечникова  і О. Ковалевського. Описав явище фолікулярного брунькування, при якому зародкові листки на перших стадіях формуються не з еластомерів заплідненої яйцеклітини, а із дериватів фолікулярних клітин, які оточують яйце.

         Вчений помер у Севастополі.

  Література:

Заленский Владимир Владимирович // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 259.

История биологии  (с начала ХХ века до наших дней). – М., 1975. – С. 232.

Заленский Владимир Владимирович // Большая советская энциклопедия. – 3-е изд. – М., 1972. – Т. 9. – С. 314.

(20.09.1895 – 21.12.1971) – ботанік, академік АН УРСР (з 1948). В 1946-1963 рр. – директор Інституту ботаніки АН УРСР. Лауреат Державної премії УРСР (1969), кавалер ордена Леніна.

         Народився у м. Зінькові у сім’ї вчителя. Брат талановитого поета-неокласика М. Зерова. Закінчив Київський університет (1922), працювати почав в системі АН УРСР. З 1931 по 1971 рік – в Інституті ботаніки АН УРСР, одночасно двадцять років завідував кафедрою нижчих рослин Київського університету. Основні наукові роботи відносяться до систематики, флористики, філогенії спорових рослин, болотознавства, ботанічної географії, палеоботаніки, історії рослин. Провів ряд експедицій в різні райони СРСР (Урал, Алтай, Кавказ, Карпати, Крим, рівнинна Україна). Розробив класифікацію боліт. Вивчав історію рослинності України, її геологічну історію. Зерову належать дослідження по філогенії рослинного світу, зокрема мохоподібних. Головний редактор томів 6, 9-12 12-томного видання «Флора УРСР» (т. 1-12; 1936-1965). Майже два десятиліття був головою Українського ботанічного товариства.

 

Зеров Дмитро Костянтинович  // Зіньківщина : історичні нариси. – Полтава, 2006. – С. 607.

Малик М. 8(20) вересня. Дмитро Костянтинович Зеров. 110 років з дня народження / М. Малик // Край. – 2005. – №17. – С. 21.

Зеров Дмитрий Константинович  // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 263-264.

  Лісовий Михайло  Павлович.

(04.01.1935 р. н.) – доктор біологічних наук, академік УААН, член РАСГН та Польської академії наук. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1992). Директор Інституту захисту рослин (1986). 

         Народився у с. Коврай ІІ Золотоніського району Полтавської області. Закінчив Українську сільськогосподарську академію (1959). З 1961 року працює в Інституті захисту рослин.

        Коло наукових інтересів академіка Лісового охоплює питання захисту рослин та їх імунітету. Він зробив значний внесок у розвиток імунології рослин, обґрунтувавши і створивши банки генів стійкості. Учений виконав фундаментальні дослідження структури патогенності збудників хвороб рослин і з’ясував причини втрати стійкості у рослин, розробив заходи попередження  цієї втрати. На основі відповідних досліджень сформував банки генів вірулентності збудників хвороб. Михайло Павлович започаткував новий напрямок у науці – комп’ютерне моделювання створення комплексно стійких сортів  рослин. Створив наукову школу імунологів рослин в Україні.

         Учений є автором понад 250 наукових праць, авторських свідоцтв і патентів, монографій.

Лісовий Михайло Павлович // Хто є хто на Полтавщині : довідково-біогр. видання. Кн. перша. – К., 2003. – С. 85.

  

 (30.08.1903 – 30.10.1980) – селекціонер, член-кореспондент ВАСГНІЛ (з 1956). Лауреат Ленінської премії (1963), Державної премії СРСР (1947), кавалер ордена Леніна, інших державних нагород.

          Народився у с. Мусійки Решетилівського району. Закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут (1927). З 1927 по 1939 рік працював агрономом. З 1945 року працював у Всесоюзному селекційно-генетичному інституті в Одесі, спочатку науковим співробітником, у 1958-1972 рр. – директором. 1973 року за станом здоров’я йде з посади директора, але залишається консультантом при інституті.

         Основні наукові роботи присвячені біології, селекції, насінництву зернових культур. Вивів сам і в співтоваристві 15 сортів і гібридів кукурудзи, жита, гречки, зокрема, високоврожайні прості міжлінійні гібриди кукурудзи Орбіта, Новинка, районовані в південних областях УРСР, і багаторічне жито. Розробив метод додаткового запилення сільськогосподарських рослин, який підвищував їх урожайність.

         Олександр Самсонович брав участь у Великій Вітчизняній війні, був поранений, мав бойові нагороди.

 

 Література:

Малик М. 105 років від дня народження рослинника, селекціонера Мусійка О. С. / М. Малик // Край. – 2008. – № 52. – С. 22.

Мусийко Александр Самсонович // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 438.

Созінов О. Мусійко Олександр Самсонович / О. Созінов // Українська радянська енциклопедія. – К., 1982. – Т. 7. – С. 179.

(10.03.1867 – 21.04.1928) – мікробіолог, академік АН СРСР (з 1923). Член-кореспондент Туринської медичної академії (з 1909), Лом-бардської АН (з 1926), Американського товариства бактеріологів. 

         Народився у м. Полтаві. Закінчив Петербурзький університет (1890), учень   С. М. Виноградського. 35 років працював в Інституті експериментальної медицини в Петербурзі. Колеги згадували, що Василь Леонідович мав щасливий характер, був м’який по натурі, спокійний, врівноважений.  

         Основні наукові роботи присвячені вивченню ролі мікробів в кругообігу речовин (вуглецю і азоту) в природі. Відкрив культури анаеробних бактерій, вивчив їх морфологію і фізіологію. Висунув ідею про участь мікроорганізмів в кругообігу речовин в природі (1909). Встановив можливість застосування мікроорганізмів в якості індикаторів на різноманітні хімічні речовини. Всі дослідження учений проводив на основі точного експерименту, користуючись простими синтетичними середовищами, застосовуючи їх хімічний аналіз.

         Учений був прекрасним стилістом, майстерно володів словом. Матеріал, використаний у його лекціях, старанно оброблений, ввійшов у найкращий у світі підручник «Основы микробиологии», перше видання якого вийшло  1909 року і з того часу витримало більше десяти перевидань.

 

 

 Література:

Василий Леонидович Омелянский // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 470.

Василий  Леонидович  Омелянский  // Большая советская энциклопедия. – 3-е изд. – М., 1974. – Т. 18. – С. 393.

Василий Леонидович Омелянский (1867-1928) // Люди русской науки :  очерки о выдающихся деятелях естествознания и техники. – М., 1963. – С. 337-344.

  Протопопов Віктор  Павлович.

(22.10.1880 – 29.11.1957) – психіатр, фізіолог, академік АН УРСР (з 1945). В 1944-1957 рр. – зав. відділом Інституту фізіології АН УРСР,  головний психіатр МОЗ УРСР. Нагороджений двома орденами Леніна.

           Народився в с. Юрки Козельщинського району. Закінчив Військово-медичну академію в Петербурзі (1906), працював там же під керівництвом В. Бехтєрєва і І.  Павлова. У 1923-1944 рр. – професор Харківського медінституту. 1931 року організував перший в СРСР учбовий Психоневрологічний інститут. З 1944 року – професор Київського інституту удосконалення лікарів.

         Основні наукові роботи присвячені фізіології і патології вищої нервової діяльності в психіатрії. Висунув (1921) положення про значення мови в процесі вищої нервової діяльності людини. Розробив ряд нових методик для фізіологічного аналізу природи понять, суджень, висновків. Поклав початок вивченню вищої нервової діяльності тварин в умовах їх природного перебування. Одним з перших використав вчення І.  Павлова про вищу нервову діяльність в психіатрії, розробив принципи охоронного лікування і застосував лікування сном психічних хворих. Сформулював оригінальні концепції патогенеза шизофренії і маніакального психозу і запропонував нові методи їх лікування. 

  

Ганіткевич Я. Історія української медицини в датах та іменах / Я. Ганіт-кевич. – Львів, 2004. – С. 249.

Протопопов Виктор Павлович  // Биологи : биогр. справочник.  – К., 1984. – С. 517.

Протопопов Віктор Павлович  // Українська радянська енциклопедія. – К., 1983. – Т. 9. – С. 158.

Бірюкович  П.  В. Протопопов  / П. Бірюкович. – К. : Здоров’я, 1977. – 48 с.

История биологии (с начала ХХ века и до наших дней). – М., 1975. – С. 85.

(10.02.1907 – 04.09.1983) – селекціонер, академік АН СРСР (з 1974), академік ВАСГНІЛ (з 1964). Двічі Герой Соціалістичної Праці (1966, 1977).  Лауреат Ленінської премії (1963), Державної премії СРСР (1979). Національної премії НДР (1976). 

          Народився у с. Теплівка Пирятинського району. Закінчивши 1928 року Маслівський інститут селекції і насінництва, майбутній учений працював у різних господарських установах: Ульянівській, Північно-Донецькій селекційних станціях, з 1947 року – на Миронівській селекційно-дослідній станції: протягом шістнадцяти років заступником, з 1964 року – директором. 1968 року станція була перетворена на Інститут селекції і насінництва пшениці.

         Учений здійснив справжню революцію в селекції озимої пшениці. Застосовуючи нові методи селекції, він вивів зимостійкі та високопродуктивні, з якісним зерном, сорти озимої пшениці. Найціннішим і найпоширенішим сортом виявилась пшениця «Миронівська 808»,  яка здатна переносити різкі коливання температури, стійка проти шкідників. Вирощується вона в багатьох країнах світу. А врожайність «Миронівської Ювілейної» та «Іллічівки» – 75 і більше центнерів з гектара. Миронівськими сортами пшениці засіваються на планеті 11% усієї площі озимої пшениці. 1982 року, ще за життя, ученому було споруджено в Пирятині бронзовий бюст.

 

Даниленко О. Ремесло Василь Михайлович / О. Даниленко // Діячі науки і культури України : нариси життя та діяльності. – К., 2007. – С. 353-354.

Петрушенко М. Селекціонер – автор світового шедевра / М. Петрушенко // Урядовий кур’єр. – 2007. – 9 лют. – С. 5.

Бажан Г. Колосяться Ремеслові пшениці / Г. Бажан // Зоря Полтавщини. – 2007.  – 9 лют. – С. 6.

Ремесло Василь Михайлович // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 158-159.

Ремесло Василий Михайлович // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 531-532.

 

 

(20.01.1883 – 02.12.1937) – мікробіолог, член-кореспондент АН УРСР (з 1934). В 1933-1937 рр. – директор Інституту мікробіології і вірусології АН УРСР.

          Народився у с. Великі Сорочинці Миргородського району. Закінчив Харківський медичний інститут (1935), працював лікарем-бактеріологом. У 1930-1932 рр. стажувався в Інституті інфекційних хвороб ім. Р. Коха в Берліні.

         Основні наукові роботи присвячені вивченню мінливості мікроорганізмів і явищу бактеріофагії. Досліджував лікувальні властивості дизентерійного бактеріофага в кишківнику людини і тварин, мінливість бактерій дизентерії, імунізацію проти дизентерії бактеріофаголізатом. З'ясував вплив бактеріофага на бактеріоносії, роль бактеріофага у виникненні імунітету і інфекції. Керував організацією першої в СРСР наукової конференції по бактеріофагії і мінливості мікробів (1936). Засновник «Мікробіологічного журналу».

 

Ручко Гнат (1883-1937) // Полтавщина : історичний нарис. – Полтава, 2005. – С. 463.

Ручко Игнатий Емельянович // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 547-548.

Матвєєнко С. Ручко Гнат Омелянович / С. Матвєєнко // Українська радянська енциклопедія. – К., 1983. – Т. 9. – С. 530.

  Смирнова-Замкова Олександра  Іванівна.

(31.05.1880 – 22.09.1962) – патоло-гоанатом, морфолог, академік АН УРСР (з 1951). Очолювала Лабораторії проблем патології, морфології в АН УРСР. Кавалер ордена Леніна.

          Народилася у м. Переяславі Полтавської губернії. 1905 року закінчила університет Монпельє (Франція). Працювала в Київському бактеріологічному інституті, на Вищих жіночих медичних курсах у Києві (1908-1920), в Київському медичному інституті (1920-1941). З 1927 року працювала також в системі АН УРСР.

         Основні наукові роботи присвячені патологічній анатомії інфекційних хвороб, променевій хворобі, етіології пухлин. Створила вчення про систему основної аргірофільної речовини (внутрішнього середовища органів і тканин), яке сприймає імпульси від нервової системи і грає важливу роль в живленні тканин і нейрогуморальній регуляції. Досліджувала механізм дії іонізуючого випромінювання і морфологічні зміни в організмі, які відбуваються при цьому. Олександра Іванівна – перша жінка-академік в Україні, автор понад ста наукових робіт.

Ганіткевич Я. Історія української медицини в датах та іменах / Я. Ганіт-кевич. – Львів, 2004. – С. 249.

Смирнова-Замкова Александра Ивановна // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 579.

Смирнова-Замкова Олександра Іванівна // Українська радянська енциклопедія. – К., 1983. – Т. 10. – С. 273-274.

 

  

(12.05.1924 – 1998) – вчений-ентомолог. Академік ВАСГНІЛ (з 1978), академік  РАСГН. В 1972-1979 рр. – директор Всесоюзного науково-дослідного інституту кукурудзи, в 1979-1982 рр. – головний секретар Президії ВАСГНІЛ.   Кавалер трьох орденів Трудового Червоного Прапора.

          Народився у с. Старий Орлик Кобеляцького р-ну. Закінчивши десятирічку з золотою медаллю, вступив до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту. Закінчувати його довелося вже після війни (1950).

          З 1953 року працював у Всесоюзному науково-дослідному інституті кукурудзи  науковим співробітником, завідуючим лабораторією, директором.

         Основні наукові роботи присвячені проблемі захисту рослин від шкідників. Вивчав наземних шкідників і тих, що живуть у ґрунті, запропонував ефективні способи боротьби з ними. Вперше в країні здійснив широке біоцентричне і екологічне вивчення шкідливої ентоморфауни озимої пшениці в умовах зрошення, дослідив динаміку чисельності основних шкідників цієї культури, дав теоретичне обґрунтування їх масового розвитку. Впровадив у виробництво комплексну систему  захисту кукурудзи від шкідників. Дуже любив рідне село, щороку відвідував його, працював у саду, городі, рибалив.

 

 Література:

Бобрищев К. Петро Сусідко / К. Бобрищев // Бобрищев К.  Отчий край. – Полтава, 2002. – С. 634-643.

Сусидко Петр Иванович // Биологи : биогр. справочник. – К., 1984. – С. 604-605.

Сусідко Петро Іванович // Українська радянська енциклопедія. – К., 1984. – Т. 11 : Кн. перша. – С. 76.