Увінчані лаврами

Письменники-полтавці – лауреати Національної премії України

ім. Т. Г. Шевченка

Біобібліографічний покажчик

Увінчані лаврами: письменники-полтавці – лауреати Національної  премії  України ім. Т. Г. Шевченка : біобібліографічний покажчик / уклад.  Л.  Картальова. – Полтава, 2011.  – 48  с. 

Біобібліографічний покажчик подає відомості про головну премію країни та її лауреатів – письменників-земляків, а також про твори, за які присуджена премія.

Матеріал не є вичерпним, згрупований в алфавіті прізвищ письменників або логічно. Наведена хронологія присудження премії. Адресується бібліотечним працівникам, краєзнавцям, молоді, молодим літераторам, вчителям, старшокласникам. 

З М І С Т 

Література про премію  

ХРОНОЛОГІЯ ПРИСУДЖЕННЯ ПРЕМІЇ 

ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ  

МАЛА ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ   

Ульяненко О.   

ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ПРЕМІЮ УКРАЇНИ

ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

З  метою увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка, а також для подальшого сприяння розвитку української літератури та мистецтва, уряд Радянської України у 1961 році прийняв постанову про заснування Республіканської премії імені Т. Г. Шевченка, яка присуджується щорічно 9 березня – в день народження поета.

З 1969 року премія називалась: Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка.

27 вересня 1999 року Указом Президента її перейменовано в Національну премію України імені Тараса Шевченка.

         Національна премія України імені Т. Г. Шевченка – найвища творча відзнака в Україні. Вона увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва і має незаперечний авторитет в Україні і в усьому світі.

У 1997-1999 роках було запроваджено і Малу Державну премію України імені Т. Г. Шевченка, яка присуджувалась за кращий творчий дебют молодим митцям віком до 35 років. 

Література про премію

 Положення про Національну премію України імені Тараса Шевченка. Затверджено Указом Президента України від 14 листопада 2005року                №1599/2005 // Шевченківські лауреати 1962-2007 : енциклопедичний довідник / авт.- упоряд. М. Г. Лабінський. – К., 2007. – С. 729-730.

Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка // Письменники Радянської України. 1917-1987 : біобібліографічний довідник / уклад. В. К. Ко-валь, В. П. Павловська. – К., 1988. – С. 27-29.

Дзюба І. До історії Національної премії України імені Тараса Шевченка / І. Дзюба // Шевченківські лауреати 1962-2007 : енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський. – К., 2007. – С. 7-9.

Інтернет ресурс: http://uk.wikipedia.org/wiki/ Національна_премія_України

_імені_Тараса_Шевченка.

ЗАГАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА ПРО ПИСЬМЕННИКІВ – ЛАУРЕАТІВ

 Енциклопедія Сучасної України / НАН України; голов. ред. І. М. Дзюба. – К. : Поліграфкнига, 2001-2008.

Письменники України : біобібліографічний довідник / упоряд. В. П. Пав-ловська, Л. Ф. Бубнова, Л. М. Сіренко. – К. : Укр. письменник, 2006. – 514 с.

Шевченківські лауреати 1962-2001 : енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський. – К. : Криниця. 2001. – 694 с. : іл.

Шевченківські лауреати 1962-2007 : енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський; вступ. слова І. М. Дзюби, Р. М. Лубківського. – 2-ге вид., змін. і доповн. – К. : Криниця, 2007. – 768 с. : портр. 

ХРОНОЛОГІЯ  ПРИСУДЖЕННЯ ПРЕМІЇ  

1962 рік – Гончар Олесь Терентійович

1963 рік – Тютюнник Григорій  Михайлович

1969 рік – Головко Андрій Васильович

1970 рік – Канівець Володимир Васильович

1974 рік  - Загребельний Павло Архипович

1976 рік – Луценко Дмитро Омелянович

1976 рік – Коломієць Олексій Федотович

1978 рік – Шамота Микола Захарович

1981 рік – Дімаров Анатолій Андрійович

1982 рік – Мороз Анатолій Трохимович

1983 рік – Олійник Борис Ілліч

1985 рік – Цюпа Іван Антонович

1986 рік – Іваненко Оксана Дмитрівна

1987 рік – Дмитренко Олексій Максимович

1989 рік – Тютюнник Григір Михайлович

1991 рік – Шудря Микола Архипович

1991 рік – Білик  Іван Іванович

1992 рік – Роговий Феодосій Кирилович

1995 рік – Захарченко Василь Іванович

                                             Білик

                          Іван Іванович

                              За паспортом 17.01.1929, за метрикою 01.03.1930,

                                         с. Градизьк Глобинського р-ну 

         Письменник. Перекладач. Лауреат  премії  ім.  М. Старицького. Лауреат Всеукраїнського літературного конкурсу за найкращий роман року («Не дратуйте грифонів", 1993). Заслужений діяч культури. 

         Доробок Івана Білика – «непересічне явище українського письменства» (А.Шпиталь). Син педагога і селянки, наш земляк змалку був залюблений у літературу.  Дитинство було нерадісним: батько загинув ще до його народження, під час голодомору померли дідусь і бабуся, старша сестра. Хлопця хотіли зацікавити малюванням, адже прадід був богомазом. Але юнак обрав інший шлях – після школи працював учителем у сільських школах, у 1956 році вступив на факультет журналістики КДУ ім. Т.Г. Шевченка. За роки навчання вивчив складну болгарську мову і почав перекладати художні твори. На сьогодні вже є майже три десятки повістей і романів перекладених професійно. Закінчивши університет, І. Білик працював у редакціях «Робітничої газети», «Молоді України», «Літературної України». Довгий час працював  у редакції журналу «Всесвіт». І до сьогодні є членом його редколегії.

         Іван Білик – автор 10 романів. Захопившись історією України, він поринув у давню історію, намагаючись віднайти праукраїнські корені.

          Першим твором цієї тематики був роман «Меч Арея». Критики не забарились висловити свою незгоду з трактуванням історії. Роман вилучали з крамниць, бібліотек, пускали під ніж. Подібною була доля і інших романів. Автор вперто боровся за кожний свій твір, доводив, що його версії також мають право на життя, хоч і ідуть врозріз з науковими. І виходив переможцем. У талановитому слові одержимий романіст докопується історичних глибин – зниклого образу ПраУкраїни. 

         Шевченківська премія 1991 року присуджена за історичний твір «Золотий Ра». Це – перший вільний переклад на українську мову «Історії» Геродота – давньогрецького письменника – одного із найбільших і найвидатніших творів Еллади, спроба познайомити українського читача з найцікавішими і найважливішими її подіями та героями. З цією метою письменник перетворює епізоди й новели книги Геродота, написані лаконічною мовою, на цікаві картини, ніби вихоплені з далекого життя.              

Шпиталь, А. І. Білик : таїна давнини і трагізм сучасності : [Зокрема, про історичний  твір «Золотий Ра»] /А.Шпиталь // Білик І. Яр : роман. – К., 2008. – С. 10.

                              Головко  

                      Андрій  Васильович

  (21.11(3.12) 1897,  с. Юрки , Козельщинського р-ну – 05.12.1972, Київ)

                           Письменник.

 Народився Андрій Васильович у селянській родині. Навчаючись у 1908-1914рр. у Кременчуцькому реальному училищі, входив до нелегального гуртка «Юнацька спілка», за що був виключений з училища. Брав участь у Першій світовій війні. Влітку 1920 року став добровольцем Червоної Армії.

Перша книжка – збірка ліричних віршів «Самоцвіти» вийшла у 1919 році.

А. Головко – один з основоположників української радянської прози. Він – автор збірок-оповідань «Дівчина з шляху» (1923),  «Червона хустина» (1924), «Крученим шляхом», «Інженери» (1926), «Пилипко», «Товариші» (1928) та ін.; повістей та романів, серед яких: «Можу» (1926), «Бур’ян» (1927), «Червоний роман» (1929), «Мати» (1932), «Артем Гармаш» (1951, 1960, 1970). Письменник написав кілька п’єс, кіносценаріїв, перекладав з російської.

«Поява книжок Головка, - писав Ю. Смолич, - відіграла для  української прози приблизно ту саму роль, яку … для російської та й усіх літератур радянських народів могутня проза Шолохова».

З метою увічнення пам’яті земляка в Україні у 1979 році встановлена літературна премія імені А. В. Головка за кращий роман року.

                                          Гончар

                       Олесь  Терентійович

          Життя і творчість Олеся Гончара невідривні від життя людей його покоління: дитинство не колисало в розкошах, сільська школа, перші спроби друкуватися в районній газеті, навчання в технікумі журналістики, Харківському університеті, публікації в періодичних виданнях…

         Все перекреслила війна. Студбатівцем потрапив на фронт і пройшов сержантом фронтові дороги до Перемоги, незважаючи на поранення. І увесь цей час писав вірші, робив замітки для майбутніх творів. Враження від пережитого і побаченого він переніс у свої безсмертні твори, які у свій час були відзначені високими нагородами. У ряді своїх творів останніх років письменник створив незабутні образи наших сучасників. І кого б не змальовував автор, про кого б не розповідав: про революціонера чи воїна, хлібороба чи сталевара, вченого чи митця, льотчика чи тракториста, про юного чи сивочолого – кожна зустріч з ними – відкриття для читача. Розповідь про них пройнята ліризмом, то розцвічена гумором, то оповита задумою. Найприкметнішою рисою гончарівської прози є неповторна її поетичність

Олійник, Б. Обраний небесами / Б. Олійник // Літературна Україна. – 2008. – 8 трав. – С. 4, 7. 

Степовичка, Л. Роздвоєність письменницької свідомості як феномен тоталітарної доби (роздуми про життя і творчість Олеся Гончара) / Л. Сте-повичка // Рідний край. – 2008. - № 2(19). – С. 80-87. 

Степовичка, Л. Шлях високого трагізму. Роздуми про життя і творчість Олеся Гончара / Л. Степовичка // Літературна Україна. – 2008. – 24 лип. – С. 1, 5; 31 лип. – С. 5; Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. - № 7-8. – С. 27-29. 

         Шевченківська премія 1962 року присуджена за роман «Людина і зброя». В ньому – розповідь про грізний і героїчний час Великої Вітчизняної війни, про студентський батальйон, який після кровопролитних боїв 1941 року вийшов з оточення. Герої твору звертаються у майбутнє, застерігають світ від нових воєн. Ця розповідь – схвильована авторська сповідь. 

  Людина і зброя : роман. – К. : Українсь-кий письменник, 1994. – 287 с. – (Шкільна бібліотека). 

Братан, М. Олесь  Гончар / М. Братан // Письменники  Радянської  України : літературно-критичні нариси. – К., 1984. – Вип. 11.  – С. 55-90. 

Уважному читачеві – на роздум // Гончар О. Чим живемо. На шляхах до українського відродження. – К., 1991. – С. 299-303. 

Коваленко, Л. На світових обширах / Л. Коваленко // Творчий світ письменника. – К., 1982. – С. 212. 

Ковальчук, О. Образ війни у прозі Олеся Гончара : роман «Людина і зброя» / Л. Ковальчук // Дивослово. – 2003. - № 5. – С. 46-47. 

Бакуменко, О. Добровольці / О. Бакуменко // Культура і життя. – 2005. – 20 квіт. – С. 4. 

Бакуменко, О. З вогню натхненне слово : [воєнна проза письменника] / О. Бакуменко // Дніпро. – 2008. – № 3-4. – С. 126-135. 

Бронзенко, Т. Піднятися на вершину духовності (за романом О. Гончара «Людина і зброя») / Т. Бронзенко // Українська мова і література в школі. – 2006. – № 4. – С. 31-37. 

Шрамко, Р. Людина і зброя: сторінка літопису ХХ століття (на матеріалі романів «Людина і зброя» Олеся Гончара та «Прощавай, зброє!» Ернеста Хемінгуея / Р. Шрамко // Рідний край. – 2008. – № 2 (19). – С. 68-71.

                                            Дімаров

                   Анатолій  Андрійович

«Я безмежно щасливий, що можу писати правду!» (А. Дімаров). На його долю випало випробування розкуркуленням, через що матері довелось записати дітей на своє прізвище і діти назавжди розлучились з батьком, голодомором 1932-1933 років, війною, яка зробила його інвалідом. Його поколінню добре промивали мізки колективізацією, електрифікацією, розгромною критикою деяких творів.

А спочатку була газетярська справа, потім виходили з друку збірки оповідань, новел, повісті, в яких автор звертався до подій війни, переказів, легенд. Було і дотримання «закону жанру». Згодом спробував оминути соцреалізм і вдався у сімейну тематику. Критика не забарилась, але письменник, відчувши смак творчості, задумав широке полотно – дилогію про дореволюційний час і Другу світову війну в Україні. За першу книгу «І будуть люди» хотіли судити показовим судом. З часом вона була надрукована, але з суттєвими виправленнями. Грошей за неї не дали і автор змушений був виїхати з геологами на заробітки. У 70-х роках зініціював створення підпільного фонду допомоги тим авторам, яких цькували і не друкували.

У своїх творах письменник аналізує соціально-психологічні явища, досліджує причини сімейних драм, відтворює складний шлях українського села, зображує негативні явища в суспільстві, художньо осмислює пекучі проблеми буття сучасної людини. Його глибоко тривожить духовне зміління сучасника, послаблення моральних зв’язків між людьми. 

Штонь, Г. М. Анатолій Дімаров : літературний портрет / Г. М. Штонь. – К. : Рад. письменник, 1987. – 149 с. 

Больбат, С. Анатолій Дімаров:  «Не люблю нудних творів» / С. Больбат // Літературна Україна. – 2010. – 19 серп. – С. 5. 

Терещенкова, Т. Анатолій Дімаров: «Тільки рвучи серце і стікаючи кров’ю, можна написати геніальні речі» / Т. Терещенкова // Березіль. – 2008. - № 5-6. – С. 9-29. 

Тисячна, Н. «Моє прізвище не Дімаров, а Гарасюта…» : письменник про українську літературу, історію та сьогодення / Н. Тисячна // День. – 2008. – 31 жовт. – С. 18.

Шевченківська премія 1981 року присуджена за роман-дилогію «Біль і гнів», в якому відтворено конкретні ситуації на тимчасово окупованій німецько-фашистськими загарбниками території. 

Біль і гнів : роман. – К. : Україна, 2004. – 928 с. 

Біль і гнів : роман / худ. М. Дахно. – К. : Рад. школа, 1980. – 391 с. 

Штонь, Г. Великий оповідач : до 80-річчя від дня народження Анатолія Дімарова / Г. Штонь // Дивослово. – 2002. - № 5. – С. 58-60. 

                           Дмитренко

                 Олексій  Максимович

                    (30.03.1940,  смт  Решетилівка – 08.11.2009) 

          Письменник. Лауреат республіканської    комсомольської  премії  ім. М. Островського. 

Олексій Дмитренко вийшов з післявоєнного голодного лихоліття. Все горе, недуги, нестатки і кривди дістались його численній родині сповна. Навіть жорстока рука сталінщини, що переслідувала батьків, лишила на його дитячих роках незашерхлі рани. І він, виростаючи на околиці Решетилівки, шукав собі розради в читанні, в поетичних вправах, у художній романтизації життя.

Малахута, М. Біль, який  не  минає  ніколи : Олексієві Дмитренку – 60 / М. Малахута // Літературна Україна. – 2000. – 11 трав. – С. 9. 

Шудря, М. Дух у самому собі / М. Шудря // Демократична Україна. – 2003. – 30 квіт. – С. 4. 

Шудря, М. Світ, осяяний талантом / М. Шудря // Літературна Україна. – 2009. – 19 листоп. – С. 2. 

Шевченківська премія 1987 року присуджена за художньо-документальну повість «Аист», присвячену життю поета, лейтенанта з Дніпропетровщини Олександра Стовби, який у свої неповні 23 роки трагічно загинув в Афганістані (Герой Рад. Союзу, поет, згодом член СПУ). 

  Аист : худож.-докум. повесть. – К. : Днипро, 1998. – 556 с. 

                                        Дончик

                  Віталій  Григорович 

                 15.04.1932, м. Крюків, тепер у складі  м. Кременчук. 

        Критик. Літературознавець. Публіцист.  Доктор філологічних наук. Лауреат  премії  ім. О. Білецького та  ім. І. Франка. Кавалер Ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. 

         Він – один з дивовижного покоління шістдесятників, один із засновників Народного Руху України, Демократичної партії України, академік, головний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Залюблений в Україну, бо хоч скільки не виїжджав за кордон працювати, завжди повертався до української мови і літератури, хоча дипломований викладач англійської.

        О. Дончик прийшов у літературну критику через газету і тому не втратив дорогоцінного чуття актуальності порушуваних питань, широти погляду на життя і творчість. Як автор літературно-критичних матеріалів, він завжди шукав у прозі правдиву українську людину, звичайну людину з її щоденними турботами. Ідеали правди і краси простої людини були для нього пріоритетними з перших кроків у літературі, за що отримував критику, суворі догани, переводився на нижчі посади за «ідейно-методологічні помилки». Але він завжди залишався вірним своїм думкам і принципам.О. Дончик – автор 15 монографій та літературно-критичних книжок, близько 700 наукових і літературно-критичних статей, співавтор праць і підручників з історії української літератури. Нині очолює фундаментальний проект «Академічна «Історія української літератури» в 12 томах». 

Зборовська, Н. Ми з Віталієм Григоровичем – шістдесятники / Н. Збо-ровська  // Слово і час. – 2007. - № 4. – С. 29-30. 

Іванишин, П. Перелогів орач… Віталій Дончик зблизька – сутнісне в нау-ковому бутті / П. Іванишин // Літературна Україна. – 2010. – 15 квіт. – С. 1, 2 .

Кузьменко, В. Ідеали правди й краси Віталія Дончика : до 75-річчя вченого і громадсько-політичного діяча / В. Кузьменко // Дивослово. – 2007. - № 4. – С. 62-63. 

Логвиненко, О. Віталій Дончик: «Антиукраїнці… в Україні» : про мову, історію літератури та … політику / О. Логвиненко // Літературна Україна. – 2006. – 23 берез. – С. 3. 

Малик, М. 75  років  від  дня народження : Дончик Віталій Григорович / М. Малик // Край. – 2007. – № 36 (квіт.). – С. 21. 

Погрібний, А. Талант ґрунтовності й посидючості : штрихи до колективного портрета 70-літнього Віталія Дончика / А. Погрібний // Літературна Україна. – 2002. – 18 квіт. – С. 2. 

Тарнашинська, Л. «… Далі я завжди слухався долю» / Л. Тарнашинська // Літературна Україна. – 2002. – 18 квіт. – С. 2. 

Ткаченко, А. Феномен, яким хочеться пишатися / А.Ткаченко // Літературна Україна. – 2007. – 19 квіт. – С. 6. 

Шпиталь, А. Ті «грані…» і нас гранили / А. Шпиталь // Слово і час. – 2007. - №4. – С. 30-31. 

      Шевченківська премія 1996 року присуджена разом з В. П. Моренцем, Г. М. Штонем, А. Є. Кравчуком, Ю. І. Ковалівим, В. О. Мельником, М. К. Наєн-ком, В. П. Агєєвою за навчальний посібник «Історія української літератури ХХ ст..» у 2-х книгах, в якому вперше представлено багато раніше не досліджуваних постатей, явищ, творів, заявлено нові підходи і оцінки. 

Історія української літератури ХХ сто-ліття : у 2-х кн. підручник / за ред. В. Г. Дон-чика. – К. : Либідь, 1994.    

             Кн. 1.: 1910 – 1930-ті роки. –784 с.

             Кн. 2.: 1940 – 1950-ті роки. – 368 с.

                                      Загребельний

                    Павло  Архипович 

      «Павло Загребельний з тих, які народжуються раз на століття» (А. Діма-ров). Про його творчість дискутують, висловлюють діаметрально протилежні думки, але спільною є одна: Загребельний – явище не лише в українській, а й у світовій літературі. До визнання він ішов через сільську десятирічку, воєнні дороги (за що на офіцерському мундирі мав ордени Бойового Червоного прапора, Червоної зірки), через Дніпропетровський університет, журналістику.

      Друкуватися почав з 1949 року. Своєю творчістю письменник стверджує самоцінність людської особистості; пристосуванству, посередності протиставляє талант, обдарованість, уміння добре робити свою справу. Його прозі притаманні переходи від історії до сучасності, широке охоплення типів українського народного характеру, фантазія, що живиться культурними традиціями. В ряді творів змальовані непересічні, із складною долею історичні особи, яких автор подає у власному трактуванні, переглядаючи оцінки літописців та істориків. Він звертався і до драматургії, написав кілька сценаріїв, за якими поставленні фільми. Він – автор статтей, есе, літературних портретів. 

Фащенко, В. Павло Загребельний : нарис творчості / В. Фащенко. – К. : Дніпро, 1984. – 207 с. : іл. – (Літературний портрет). 

Павло  Загребельний  //  Бобрищев, К. Отчий   край. –  Полтава,  2002. –  С. 244-253.

Малик, М. 85 років від дня народження письменника Загребельного Павла Архиповича / М. Малик // Край. – 2009. - №64 (серп.). – С. 20-21. 

Голобородько,  Я.  Ментальне  торнадо  Павла Загребельного / Я. Го-лобородько // Українська  література  в  загальноосвітній  школі. – 2010. - № 2. – С. 2-6. 

Класик української літератури – наш сучасник // Дивослово. – 2004. - № 8. – С. 62-69.

Сизоненко, О. Павло Загребельний у координатах миті й вічності / О. Си-зоненко // Літературна Україна. – 2010. – 5 серп. – С. 7. 

         Шевченківська премія 1974 року присуджена за романи «Первоміст» і «Смерть у Києві». Роман «Смерть у Києві» зображує боротьбу Юрія Долгорукого та людей з народу за об’єднання всіх руських земель в єдину державу у 1147-1157 рр. У «Первомості» охоплено буття феодального суспільства від битви на Калці (1223 р.) до нападу орд Батия на Київ (1240 р.). 

   Первоміст : роман / для серед. та ст. шкіль-ного віку. – К. : Веселка, 1982. – 295 с. : іл. 

  Первоміст. Смерть у Києві : історичні романи. – К. : Дніпро, 1978. – 810 с. 

Глибінь і розмаїття дивосвіту П. Загребельного // Фащенко В. У глибинах людського буття : літературознавчі студії. – Одеса, 2005. – С. 580-606. 

Загребельний П. «Смерть у Києві» // Ільницький М. Людина в історії. – К., 1989. – С. 199-205. 

Історичний роман і київська трилогія  П. Загребельного // Шаховський С. Романи   Павла   Загребельного : літературно   критичний  нарис. – К., 1974. – С. 93 -123. 

Слабошпицький, М. Павло Загребельний / М. Слабошпицький // Письменники Радянської України : літературно-критичні нариси. – К., 1995. – Вип. 12. – С. 132-160. 

Осадча, І. Ім’я літературного героя як характеротворчий засіб (за творами Павла Загребельного про Київську Русь) / І. Осадча // Дивослово. – 2000. - № 7. – С. 5-7.                                         

                                        Захарченко

                      Василь  Іванович 

емоційна, болюча реакція письменника на події сьогодення і водночас – його послання майбутнім поколінням.

         В літературу він прийшов з журналістики, закінчивши Київський університет ім. Т. Г. Шевченка. Але писати почав ще в школі, друкувався в районній газеті. Вийшовши з глибини народного життя, він приніс у літературу розуміння його справжньої суті. За свою творчість, за сприяння Гельсінгській групі в боротьбі за права людини Василь Захарченко був виключений із Спілки письменників України і в 1973 році заарештований. 13 років було згаяно в таборах суворого режиму, на поселенні.

       З-під пера письменника вийшло близько двохсот творів, в яких автор часто висвітлює трагічні колізії війни, заподіяні нею моральні втрати. У його творах багато проникливо-спостережних деталей у  зображенні характерів героїв, у відтворенні пережитих ними душевних потрясінь.          Письменник виступає в пресі з публіцистичними статтями, присвяченими культурі української мови. 

Василь Захарченко // Ротач П. Колоски з літературної ниви : короткий літературний календар Полтавщини. – Полтава, 1999. – С. 12-15. 

Захарченко, В. Мова – це алмаз, який шліфується щоденним спілкуван-ням: [витяги із щоденника письменника «На відстані зойку»] / В. Захарченко // Жінка. – 2008. - №11. – С. 4-5. 

Захарченко, В. Не калічмо душі! Не мовчімо! : зі щоденника / В. Заха-рченко // Літературна Україна. – 2010. – 13 трав. – С. 1, 3. 

Одокієнко, Р. Клекіт старого лелеки  / Р. Одокієнко // Зоря Полтавщини. – 2010. – 8 черв. – С. 3. 

Пустовіт, Т. Василь Захарченко (Із кагорти шістдесятників) / Т. Пустовіт // Рідний край. – 2008. - № 1. – С. 157-167. 

Слабошпицький, М. Без цього він просто не уявляється : про Василя Захарченка та його книги / М. Слабошпицький // Українська література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. - № 2. – С. 140-142. 

     Шевченківська премія 1995 року присуджена за роман «Прибутні люди», написаний на документальній основі. В ньому досліджена трагедія українського народу – штучний голод 1947 року. 

          Прибутні  люди  :  романи,  повість. – К. : Грамота, 2007. – 656 с. : іл.

          Прибутні люди : роман // Вітчизна. – 1994. - № 1-2. – С. 25-98.

Слабошпицький, М. «Пий  воду  із криниці своєї…» : Василь Захарченко і його  проза  /  М. Слабошпицький  //  Літературна  Україна. – 2005. – 23 черв. – С. 1, 7. 

Сорока, М. Василеві Захарченку – 70 / М. Сорока // Дивосвіт. – 2006. – № 1. – С. 24.

Кузьменко, О. Велика й сувора правда / О. Кузьменко // Зоря Полтавщини. – 1995. – 28 берез. – С. 4. 

П’янов, В. Між добром і злом / В. П'янов // Літературна Україна. – 1995. – 2 берез. – С. 4.

                                         Іваненко

                     Оксана  Дмитрівна 

«У мене було чудове дитинство. Околиці Полтави, посеред Різницької гори маленький будиночок, а навколо великий сад…» – згадувала свої молоді літа О. Іваненко. Її батько працював у Полтаві редактором "Полтавських губернських відомостей», мама вчителювала у дитячому притулку. Вона і прищепила доньці любов до педагогічної праці, до рідного слова, до рідної пісні. Навчалась дівчина в гімназії, спочатку в Полтавському інституті Народної освіти, потім – у Харківському. Згодом почала писати і друкувати дитячі твори. Дисертацію захищала на тему «Дитяча літературна творчість» . Аспірантуру закінчувала при Українському НДІ педагогіки.

З 30-х років письменниця стала активним творцем української радянської дитячої літератури. Її казки, оповідання, нариси, п’єси, вірші, історико-біографічні романи відзначаються неповторною поетичністю, глибиною психологічних характеристик. Особливо новаторство письменниці виявилось у жанрі казки. Творча спадщина її багата і на твори історичної тематики. Авторка розгорнула художній життєпис Т. Шевченка, М. Вовчка, створила образи відомих історичних діячів (І. Федорова, Б. Хмельницького, Д. Гарібальді), видатних письменників, і в такий спосіб допомогла молодим читачам зрозуміти і певні історичні епохи, і події, що їх характеризували. 

Слово про Оксану Іваненко : статті, етюди, есе / упоряд. В. П’янов. – К. : Веселка, 1986. – 117 с. : іл. 

Оксана Іваненко // Дивосвіт «Веселки» :  Антологія літератури для дітей та юнацтва : в 3-х кн. – К., 2005. – Т. 2 : Українська література. – С. 261-266.

  Дяченко А. Письменниця, яка родом із нашого дитинства / А. Дяченко // Полтавський вісник. – 2006. – 21 квіт. – С. 20. 

Костюченко, В. Чарівні зерна Оксани Іваненко : до 100-річчя з дня народження / В. Костюченко // Сільські вісті. – 2006. – 14 квіт. – С. 2. 

Народжена казкою : до 100-річчя від дня народження О. Д. Іваненко // Знаменні дати : календар-2006. – К., 2006. – С. 77-82; Шкільна бібліотека. – 2006. - № 4. – С. 24-25. 

Юшко, В. 100 років від дня народження : Іваненко Оксана Дмитрівна / В. Юшко // Край. – 2006. - №24 (квіт). – С. 20-21. 

        Шевченківська премія 1986 року присуджена за книгу спогадів «Завжди в житті", в якій О. Іваненко розповіла про свій довгий і цікавий літературний шлях, зустрічі, тривалі творчі зв’язки з видатними людьми, письменниками, діячами культури – П. Тичиною, М. Рильським,Ю. Яновським, О. Петрусенко, А.  Макаренком, І. Козловським, К. Чуковським та багатьма іншими. 

Завжди в житті : спогади. – К. : Рад. письменник, 1985. – 283 с. : іл.

                               Канівець

                   Володимир  Васильович 

         На його життєву долю випали тяжкі випробування тридцятих років, вогненні дороги на фронтах війни, повоєнна відбудова поруйнованої і пограбованої Вітчизни. Він брав участь у другому прориві ворожих укріплень під Москвою. В одному з боїв був поранений. Старшина батареї Канівець визволяв від фашистів Білорусь, Брянськ, Прибалтику, воював на Курській дузі. Після війни вступає на механічний факультет Латвійського університету, бо змалку улюбленим предметом була математика, але потім переводиться на журналістику і  починає  писати  драматичні твори. На сцені російського театру Латвії була поставлена його перша п’єса «Після весілля». Зростання майстерності на ниві драматургії засвідчили наступні п’єси – «Жених з орденом», «Затоплений острів» та інші.

        В подальшому В. Канівець звертається до художньої прози. Працюючи з 1959 року на будівництві залізниці в Сибіру, написав роман «Костры в тайге». Водночас виходить у світ історична повість «Кармалюк» та інші твори про складні ідеологічні колізії в сучасному світі.

Основною, провідною у творчості письменника була ленінська тема. Він створив ряд п’єс, романів і повістей, присвячених В. Леніну, або його родині.

З початком 80-х років В. Канівець повертається до драматургії, виступає і як новеліст, і як публіцист, і як перекладач. 

Канівець  Володимир  Васильович // Григор’єв В. Роде наш  прекрасний : історія  Глобинського  району  в  особах. – Полтава, 2007. – С. 344-346. 

Герой п’єси починає діалог… : наш гість – Володимир Канівець // Голос України. – 2004. – 14 трав. – С. 16. 

Заєць, В. «Чарівна паличка» Володимира Канівця / В. Заєць // Культура і життя. – 2004. – 14 січ. – С. 4. 

Малик, М. 85 років від дня народження Канівця Володимира Васильовича / М. Малик // Край. – 2008. - №54 (жовт.). – С. 20-21. 

Чикирисов, Ю. Володимир Канівець : «Театри державі не потрібні» : [розмова з письменником] / Ю. Чикирисов // Літературна Україна. – 2002. – 8 трав. – С. 3. 

    Шевченківська премія 1970 року присуджена за роман «Ульянови», в якому змальований образ молодого Леніна, та соціальне і родинне оточення,  яке формувало його характер. 

Ульяновы : исторический роман / авториз.  пер.  с  укр.  Б. Турганова. Послесл. П. И. Орлика. – К. : Рад. школа, 1984. – 536 с. 

           Канівець, В. Джерело натхнення / В. Канівець // Розповідають майстри. – К., 1979. – С. 106-114.

          Опанасюк, О. Володимир Канівець / О. Опанасюк // Письменники Радянської України : критичні нариси. – К., 1979.– Вип. 9. – С. 226-239.

                                        Коломієць

                     Олексій  Федотович

         «Олексій Коломієць – новатор. Він традиційний лише в одному -  в безмежній любові до свого народу і театру» (М. Зарудний).

Він був увесь із жарту, дотепу, мудрої думки, доброї поради, із всього того, чим щедро нагородила його Природа, рідна земля, люди на ній. Він мав великий життєвий досвід. Після сільської семирічки навчався в газетному технікумі, потім на робітфаці Харківського інституту радянської торгівлі, історичному факультеті ХДУ. Брав участь у Великій Вітчизняній війні, був тяжко поранений. Потім працював на комсомольській роботі, в журналі «Зміна» («Ранок»), головним редактором газети «Молодь України». О. Коло-мієць  був неперевершеним дотепним оповідачем.

Нагороджений багатьма орденами і медалями.

Як драматург О. Коломієць спізнав шани і слави. Перша його п’єса – комедія «Фараони» (1961 рік) принесла йому широке визнання і увійшла в Золотий фонд української драматургії. Тоді, у роки застойщини, народилася справжня народна комедія. Більше 20 п’єс у творчому добутку драматурга. І всі вони у свій час були окрасою театрального репертуару України і зарубіжних країн. Вони стали новою сторінкою в історії українського театру. В них психологізм і ліризм поєднується з романтично забарвленою героїкою,  а реалізм – з умовними засобами драматургічного письма. Інтерес до назрілих проблем буття, проникнення в соціальну психологію сучасної людини, відстоювання високих моральних норм і громадянської позиції – основні прикмети п’єс  О. Коломійця. 

Коломієць Олексій Федотович // Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. – Т.2. – С. 534. 

Коломієць Олексій Федотович // Провісники духовності в Україні : довід-ник. – К., 2003. – С. 247. 

Коломієць Олексій Федотович (17.03.1919, с. Харківці тепер Лохвицького р-ну Полтавської обл. – 23.11.1994, Київ, похований в с. Харківцях, поряд з могилою А. Тесленка) // Ротач П. Полтавська Шевченкіана : спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії : у 2-х кн. – Полтава, 2005. – Кн1.А-К. – С. 371-372. 

Олексій (Олекса) Коломієць 17.03.1919 – 23.11.1994 // Ротач П. Колоски з літературної ниви : короткий літературний календар Полтавщини. – Полтава, 1999. – С. 146-148.

Його, як сонце невмируща Жаданка // Коваль В. Серце моє в колючому дроті : есе. Спогади. Документи. – К., 2005. – С. 466-472. 

Вшанування творця «Голубих оленів» // Літературна Україна. – 2009. – 26 берез. – С. 2. 

Малик, М. 90 років від дня народження Коломійця Олексія Федотовича / М. Малик // Край. – 2009. - № 59 (берез.). – С. 22. 

Олійник, Б. Незабутній і неперебутній / Б.Олійник // Літературна Україна. – 2004. – 1 квіт. – С. 7. 

Павличко, Д. Спогад про Олексія Коломійця / Д.Павличко // Літературна Україна. – 2009. – 14 трав. – С. 1, 8. 

Сом, М. Веселий чарівник / М. Сом // Культура і життя. – 2009. – 15 квіт. – С. 6. 

Яковенко, Л. Час не владний над величчю : [розмова з донькою письменника Оксаною Олексіївною] / Л. Яковенко // Зоря Полтавщини. – 2009. – 17 берез. – С. 3. 

          Шевченківська премія 1977 року присуджена за драматичну дилогію «Голубі олені» і «Кравцов». Це ліричні драми про любов і вірність, пронесені крізь суворі випробування.

Вибрані твори : в 2-х т. – К., 1988. – Т.1.: П’єси. – С. 67-182. 

Драматичні твори : в 2-х т. – К., 1979. – Т.2. – С. 171-266. 

 Голубі олені. Кравцов : ліричні драми. – К. : Рад.  письменник, 1978. – 142 с. 

             Кисельов, Й. Олексій Коломієць / Й. Кисельов // Письменники Радянської України : літературно-критичні нариси. – К., 1979. – Вип.9. – С. 240-265. 

        Одинець, І. Вивчення творчості О.Коломійц11-м класі / І. Одинець // Українська література в загальноосвітній школі. – 1999. - № 2. – С. 35-40.

                                        Луценко

                   Дмитро  Омелянович

        Ще навчаючись у Березоворудській семирічці, він цікавився поезією, носив з собою «Кобзар» Т. Г. Шевченка. Здобувши професію у гірничо-промисловому училищі на Донбасі, працював на шахті і в цей же час заявив про себе як молодий поет на сторінках періодичних видань. Ставши студентом Київського меліоративного інституту, вперше познайомився з літераторами. Потім – служба в радянській армії, важкі фронтові дороги  в розвідгрупі. За день до Перемоги – тяжке поранення у Берліні, довге лікування. Додому повернувся інвалідом першої групи. Працював у редакціях «Колгоспного села» («Сільські вісті»), «Молоді України», журналу «Вітчизна», кореспондентом Всесоюзного радіо.

        Та натхненним творчим призначенням для Дмитра Луценка стала українська пісня. Понад три сотні віршів стали піснями, яким судилась щаслива доля. Композитори вважали за честь писати з ним пісні. Були випадки, коли на один і той же вірш писали мелодії п’ять композиторів. Його поезія – проста, щира, проникаюча в серце кожної людини – створювалась з теплом і ніжністю. 

Як його не любити : спогади про Д. О. Луценка. – К. : Український письменник, «Вир», 1996. – 220 с. 

Білаш, О. Луценко Дмитро Омелянович / О. Білаш // Хто є хто на Полтавщині : довідково-біографічне видання. – К., 2004. – Вип. 2. – С. 257-259. 

Він людям дарував пісні // Волосков В. Подорож Полтавщиною з монетою в руці. – Полтава, 2008. – С. 172-180. 

Даниленко, Н. Як  його  не  любити  /  Н. Даниленко // Україна. – 2001. - № 11. – С. 46-48. 

Наливайко, І. «Пахучий хліб» від Дмитра Луценка : [спогади] / І. Нали-вайко // Зоря Полтавщини. – 2005. – 28 верес. – С. 5. 

       Шевченківська премія 1976 року присуджена за створені разом з композитором І. Н. Шамо пісні: «Балада про братерство», «Києве мій», «Стоїть над Волгою курган», «Зачарована Десна», «Пісня про щастя», «Не шуми, калинонько», «Фронтовики».

Вибране : поезії. – К. : Дніпро, 1981. – 343 с. : іл.

А я люблю, люблю… : пісні. – К. :  Український письменник, «Вир», 1995. – 260 с. 

Березовий дзвін : поезії. – К. : Рад. письменник, 1980. – 134 с. : іл.

Усе любов’ю зміряне до дна : Вибране. – К. : Криниця, 2005. – 608 с. : іл. 

Вивчення творчості Дмитра Луценка на уроках літератури рідного краю в 5-11 класах та для позакласного читання / упоряд. Т. А. Кривутенко. – К. : ВАТ Видавництво «Київська правда», 2006. – 94 с. 

Галушка, Н. Як провести цікавий урок на актуальну тему? : [Велика Вітчизняна війна у творчості Д. О. Луценка] / Н. Галушка  // Освіта. – 2005. – 25 трав. – С. 18-19. 

                                            Мороз

                  Анатолій  Трохимович 

         Любов до літератури привела хлопця з селянської родини на факультет журналістики КДУ ім. Т. Г. Шевченка. Після його закінчення працював на журналістській роботі, очолював відділ критики «Літературної України». І в цей же час на сторінках цієї та інших газет з'являються його статті про  українську радянську літературу та рецензії на нові твори сучасних письменників. За деякі з них він щиро кається. Наш земляк працював також головним редактором видавництва «Радянський письменник», згодом – його директором. Був секретарем правління НСПУ.

         З початку 60-х років почали виходити у світ художні твори окремими виданнями, які зробили автора відомим і користувалися популярністю. Анатолій Мороз працював і в інших жанрах. У нього чимало оповідань, надрукованих у періодичній пресі. Не обминала його творчість і жорстка критика, були і доноси.

Анатолій Мороз, прозаїк // Письменники України : біобібліографічний довідник. – К., 2006. – С. 276. 

         Багатомірність // Дончик В. Зупинені миті : статті, спогади, полеміка. – К., 1989. – С. 158-169. 

         [Про повість «Суперники»] // Сивокінь Г. Від аналізу до прогнозу (літературно-художній пошук і позиція критика). – К., 1990. – С. 182-185. 

         Марко, В. Потужне світло думки / В. Марко // Літературна Україна. – 2008. – 31 січ. – С. 7. 

         Озираючись на пройдений шлях : [розмову з письменником А. Морозом з нагоди його 70-річчя вів Ю. Чикирисов] // Літературна Україна. – 1998. – 26 лют. – С. 6. 

         Шевченківська премія 1982 року присуджена за роман «Четверо на шляху». Твір про людей колгоспного села Веремія, де молодий голова колгоспу разом з односельцями дошукується істин буття, усвідомлення яких допомагає людині визначити свою життєву позицію. Тут же діють і персонажі-антиподи з полярними ідеалами. 

  Четверо на шляху : роман. – К. : Дніпро. – 1981. – 239 с. 

Сьогодення  як  пам’ять історії // Наєнко М. П’ятиліття українського роману : літературно-критичний нарис. – К., 1985. – С. 33-37. 

Казидуб, М. У фокусі дослідження – сучасність / М. Казидуб // Зоря Полтавщини. – 1982. – 21 квіт. – С. 4.

                                           Олійник

                         Борис  Ілліч 

    Герой України (2005). Лауреат Республіканської комсомольської премії   ім. М. Островського, Державної премії СРСР, Міжнародних премій ім. Г. Сково-роди та ім. М. Шолохова, югославської премії «Лицарське перо».

«Я щасливий вже тому, що народився українцем», – сказав наш земляк і все своє життя чесно служить Україні і її народу. Його творчість має ті необхідні прикмети, завдяки яким поезія стає художнім документом свого часу. Він рано полюбив літературу. Ще учнем 5-го класу надрукував свій вірш у районній газеті. А вже після закінчення Київського університету став займатися улюбленою літературною роботою, друкуватися в пресі. Зараз він автор майже півсотні збірок. Найсильніші грані його таланту розкриваються передусім у громадсько-політичній поезії. А ще Борис Олійник – дивовижний лірик. На слова поета написані музичні твори. Його поезії перекладені багатьма мовами світу. За його твором «Заклинання вогню» поставлена вистава. Поет пише чесно, живе і творить тільки по совісті, за що його в свій час витісняли з чільних місць, цькували, а 1974 року заборонили друкувати його твори.

За Борисом Олійником закріпилась слава великого Українця. Саме він не дозволив побудувати в Каневі промвузол, був одним з «батьків» Закону «Про мови в Українській РСР», саме він першим з письменників прибув до Чорнобиля і виходив з цієї «заблокованої зони» із репортажами по телебаченню. Він вимагав поіменно засвітити катів українського народу. 

Ільницький, М.  На  спокій  права  не  дано : поезія  Бориса  Олійника  / М. Ільницький. – К. : Молодь, 1980. – 112 с. 

Моренець, В. Борис Олійник : нарис творчості / В. Моренець. – К. : Дніпро, 1987. – 187 с. – (Літературні портрети). 

Федоровська, Л. По-земному – про високе : літературно-критичний на-рис / Л. Федоровська.  – К. : Рад. письменник, 1985. – 200 с. 

Борис  Олійник  //  Бобрищев  К. Отчий  край. – Полтава, 2004. – кн. 2. – С. 484-493. 

Клочек, Г. Борис  Олійник / Г. Клочек // Письменники  радянської України : літературно-критичні нариси. – К., 1986.– Вип. 12. – С. 161-181. 

Олійник Борис Ілліч // Хто є хто на Полтавщині : довідково-біографічне видання. – К., 2003. – кн..1. – С. 68; К., 2004. – Вип. 2. – С. 227. 

Гужва, В. Шляхетний вершник / В. Гужва // Дивослово. – 2005. - № 10. – С. 46-50. 

евченко М. Пролог із ХХ століття / М. Шевченко // Молодь України. – 2010. – 22 жовт. – С. 1, 2.

         Шевченківська премія 1983 року присуджена за збірки поезій «Сива ластівка», «У дзеркалі слова» та «Дума про місто». 

Дума про місто : поема. – К. : Молодь, 1982. – 47 с. : іл. – (Києву – на його півтора-тисячоліття) 

Сива ластівка : поезії про матір. – 2-ге, вид., доп. – К. : Веселка, 1984. – 102 с. : іл. 

У дзеркалі слова : поезії. – К. : Молодь, 1981. – 80 с. 

Читаючи Бориса Олійника // Гончар О. Т. Твори : в 7 т. – К., 1988. – Т.6. – С. 635-639. 

Антонишин, С. Поезія Бориса Олійника на роковій межі / С. Антонишин // Вітчизна. – 2004. - № 5-6. – С. 158-163. 

У замкненому колі болю (Неполемічні нотатки про творчість Бориса Олійника) // Літературна Україна. – 2008. – 25 верес. – С. 5.

                                           Роговий  

                    Феодосій  Кирилович 

(27.08.1925, с. Пугачівка Градизького р-ну (із 1959 р. затоплене   Кременчуцьким водосховищем) – 04.05.1992, с. Устимівка Глобинського р-ну)  Прозаїк. Журналіст. Лауреат  літературної  премії  ім.  А. Головка. 

«Дорогі брати і сестри! Я піднімаю свою молитву за успіх, за Україну, за всіх живих і мертвих, і ненароджених землі нашої», – писав Ф. Роговий у своєму записнику. Серед письменників, лауреатів Шевченківської премії він чи не єдиний, хто жив і творив далеко від столиці, в  глибинці, в селі Устимівка.

Нелегкою була його доля: окупація краю, насильне вивезення до Німеччини, праця в Росії і в Україні на різних роботах. а вже потім – журналістика, вчителювання в сільських школах, літературна робота.

Основним мотивом його творчості є любов до «малої» затопленої батьківщини з її казковою природою, могилами предків; з її дивовижними селянами, їх козацьких духом, самобутньою говіркою, досвідом, надією, і сподіванням на краще. Все це присутнє як в оповіданнях, так і в епічних творах автора. І все це було основною причиною його нерівного двобою з цензурою, видавничою рутиною, перестраховництвом, естетичною і мовною глухотою, що тривав усе творче життя письменника.

«Я світові потрібен як приклад, як можливість» : із щоденників та записників Феодосія Рогового 1954-1922 рр. / упояд. Ю. Роговий. – Полтава : Дивосвіт, 2009. – 236 с. 

Роговий Феодосій Кирилович // Григор’єв В. Роде наш прекрасний : історія Глобинського району в особах. – Полтава, 2007. – С. 352-355.

Губаренко, В. «Покладайтеся на чисту любов до рідного…» / В. Губа-ренко // Зоря Полтавщини. – 2000. – 26 серп. – С. 4. 

Дзюба, І. Високо поцінований : до 85-літня від дня народження Феодосія Рогового / І. Дзюба // Літературна Україна. – 2010. – 2 верес. – С. 1, 7. 

Дубина, М. Була для нього влада одна-єдина – правда / М. Дубина // Село Полтавське. – 2005. – 2 верес. – С. 9. 

Зубак, Л. Аристократ духу і мислі / Л. Зубак // Українська мова та література. – 2002. - № 40. – С. 30-36. 

Роговий, Ю. Відблиски великої душі / Ю. Роговий // Літературна Україна. – 2010. – 11 берез. – С. 8. 

Слово, в крові запечене : Феодосій Роговий у спогадах і листах // Ротач П. І слово, і доля, і пам’ять : статті, дослідження, спогади. – К., 2002. – С. 188-211. 

        Шевченківська премія 1992 року присуджена за роман «Свято останнього млива», головний твір його життя, який не видавався 10 років. В ньому ідеться про переселення жителів Посулля, затоплення сіл водами Кременчуцького моря. Роман був задуманий у 5-ти книгах: «Свято останнього млива», «Поруки для батька» (за цей роман присуджена літературна премія ім. А. Головка), «Великі поминки», «Сльоза покути» (незавершена), «Скажи мені кончину, Господи!» (відома лише назва). 

 Свято останнього млива : роман. – К. : Рад. письменник, 1982. – 359 с. : іл. 

На рівень пісні і душі народу // Наєнко М. П’ятиліття українського роману : літературно-критичні нариси. – К., 1985. – С. 120-125. 

Роговий, Ю. Довга дорога до «Свята…» (Слово про Батька) / Ю. Роговий // Рідний край. – 2002. - № 1(6). – С. 74-85. 

Ротач, П. Цей вогонь світитиме нащадкам (Перечитуючи «Свято останнього млива») / П. Ротач // Зоря Полтавщини. – 2000. – 6 верес. – С. 3.

                           Симоненко

                    Василь  Андрійович

«Не піддавшись заробітку легкому я не прислужував ніколи і нікому», - це слова з сонету «Поет», написаного 1956 року, але надрукованого у 1988 році.

Василь Симоненко прожив коротке, але яскраве життя і запалив свою неповторну зорю на небосхилі нашої духовності. Все, що він залишив у своєму невеликому за обсягом творчому доробку, – чесне, правдиве, глибоко душевне і тим вічне. В одному з виступів поет сказав: «… для того, щоб по-справжньому любити поезію, треба, передусім, не зраджувати правді, красі і думці». А в той час не зраджувати правді було мужністю. Навколишній світ не був лагідний ні до жодного з  мислячих поетів. Тому його твори не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги». Влада робила все, щоб притишити резонанс його правдивого слова. А воно звучало – переписуване, читане на літературних вечорах, у студентських аудиторіях, у колах національно свідомої інтелігенції.

Тому за життя поета вийшла лише одна поетична збірка «Тиша і грім» (1962). Потім уже вийшли з друку книжки: казка «Подорож у країну Навпаки» (1965), збірка віршів «Земне тяжіння» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981) та ін.

1987 спілка письменників заснувала літературну премію імені Василя Симоненка за кращу поетичну збірку молодих. 

Відлуння Василевого Різдва : збірник присвячується 70-літтю від дня народження Василя Симоненка. – Полтава : АСМІ, 2004. – 150 с. 

Життя, мов спалах блискавки : спогади друзів і колег про В. Симоненка. – Черкаси, 1991. – 71 с. 

Ротач, П.  Грудочка любимої землі : Василь Симоненко і Полтавщина / П. Ротач. – Опішне : Українське народознавство, 1995. – 96 с. : іл. 

Відкриття  Василя Симоненка // Коваль В. К. Серце моє в колючому дроті : есе. Спогади. Документи. – К., 2005. – С. 535-552. 

Симоненко Василь Андрійович. 1935-1963 // Альманах пошани й визнання Полтавщини : 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть. – Полтава, 2003. – С. 168-169. 

Василь Симоненко (до 45-ліття з дня народження) // Одарченко П. Українська література : збірник вибраних статей. – К., 1995. – С. 169-178.

Василь Симоненко 08.01.1935 – 01.12.1963 // Ротач П. Колоски з літературної ниви : короткий літературний календар Полтавщини. – Полтава, 1999. – С. 23-26. 

Василь Андрійович Симоненко (1935-1963) // Хало О. Література рідного краю : хрестоматія. – Лубни, 2000. – С. 76-92. 

Пахаренко, В. Як він ішов (Духовний профіль В. Симоненка на тлі його доби) / В. Пахаренко // Українська мова та література. – 2005. - № 1. – С. 5-21. 

Приймак, Л. Василеві Симоненку вкоротили віку через вірш про Хрущова? / Л. Приймак // Вечірня Полтава. – 2010. – 6 січ. – С. 8. 

Радько, Г. «Я українець. Оце і вся моя автобіографія» / Г. Радько // Зоря Полтавщини. – 2009. – 6 січня. – С. 2. 

Романенко, Ю. «Витязь молодої української поезії» : життєтворчість Василя Симоненка / Ю.Романенко // Дивослово. – 2010. - № 1. – С. 11-17. 

Сверстюк, Є. «Я для тебе горів" : повертання Василя Симоненка / Є. Сверстюк // Літературна Україна. – 2007. – 12 квіт. – С. 1, 7. 

75 років від дня народження Василя Симоненка : [спогади друзів]. – Край. – 2010. - №69 (січ). – С. 15-16. 

       Шевченківська премія 1995 року присвоєна за збірки поезій та прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде». 

Лебеди материнства : стихи. Поэма. Сказки / пер. с укр. -  М. : Сов. писатель, 1985. – 175 с. : ил. 

Народ   мій  завжди буде : вірші та казки. – К. : Веселка, 1990. – 156 с. : іл. 

                У твоєму імені живу : поезії, опові-дання, щоденникові  записи,  листи / упоряд. В. Яременка. – К. : Веселка, 2003. – 382 с. – (Шкільна бібліотека). 

         Ткаченко, А. Василь Симоненко : нарис життя і творчості / А. Ткаченко. – К. : Дніпро, 1990. – 312 с. 

      Василь Симоненко // Дзюба І. З криниці літ : у 3-х т. – К., 2007. – Т.3 : Літературні портрети. Дніпровський меридіан. Зі спогадів. – 2007. – С. 517-533. 

         Дзюба, І. Більший за самого себе / І. Дзюба // Наука і культура. Україна : щорічник. – К., 1989. – Вип.23. – С. 310-323. 

         Яременко, В. "Щоб правду більш не кидали за грати…" : літературний портрет Василя Симоненка / В. Яременко. – К. : Веселка, 2003. – 23 с.  – (Урок літератури).

                             Тютюнник

                     Григір Михайлович 

Григір Тютюнник увійшов у літературу на початку 60-х років із творами високого художнього рівня і зарекомендував себе зрілим майстром слова. "З любові й муки народжується письменник – іншого шляху в нього нема," – так він розумів природу творчості.

         Рано закінчилось дитинство у хлопця: було навчання в школі, училищі, праця на різних роботах, служба у морському флоті, де вперше спробував своє перо. Потім – Харківський університет, вчителювання на Донбасі, робота в редакції газети "Літературна Україна", у видавництві "Веселка". На сторінках газети були надруковані перші оповідання початківця. 1966 року побачила світ перша збірка "Зав'язь". 1968 року "Літературна газета" оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григір Михайлович одержав премію за оповідання "Деревій". Цей твір дав назву збірці, до якої увійшли декілька оповідань і повість "Облога". У 70-х роках побачили світ ряд творів. Повість "Вогник далеко в степу" – останній твір, опублікований за життя письменника.

         Григір Тютюнник був майстром точного, лаконічного, яскравого, талановитого слова. Улюблений його жанр – новела. Цей жанр вимагав від нього самодисципліни і великої конкретної думки. Головний принцип його творчості – у таких словах: "Мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова!" Письменник умів показати у творах і високі почуття, і ганебні явища, говорив не тільки про недолік у соціальному ладі, а й у національному українському характері. Він писав, незважаючи на критику, залишався правдивим, безкомпромісним, сміливим. І тільки смерть зупинила його. 

         Вічна загадка любові. Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. – К. : Рад. письменник, 1988. – 492 с. : іл.. 

         Мороз, Л. Григір Тютюнник : нарис життя і творчості / Л. Мороз. – К. : Дніпро, 1991. – 207 с. : іл. – (Літературний портрет). 

         Прийшов, щоб  не розлучатися… На пошану 70-річчя Григора Тютюнни-ка : науковий збірник / упоряд. Конончук М.М. – К. : Твім інтер, 2005. – 328 с. 

         Шугай, О. "Усе живе – тепле…" : нове про Григора Тютюнника / О. Шу-гай. – К. : Вид. дім. "Києво-Могилянська академія", 2006. – 226 с.

Живописець правди (Григір Тютюнник) // Гончар О. Чим живемо. На шляхах до українського відродження. – К., 1991. – С. 195-199. 

         Тютюнник Григір Михайлович 1931-1980 // Альманах пошани й визнання Полтавщини : 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть. – Полтава, 2003. – С. 184-185. 

         Гуцало, Є. Сила коріння / Є. Гуцало // Слово і час. – 2006. – № 2. – С. 73-77. 

         З любові і муки // Дзеркало тижня. – 2006. – 9-15 груд. – С. 18. 

         Шеремета, Н. Григір Тютюнник – скарб української літератури / Н. Шере-мета // Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. - № 12. – С. 43-46. 

         Шевченківська премія 1989 року присуджена за "Твори" у 2-х томах. 

         Твори : в 2-х т. – К. : Молодь. 1984.

кн. 1 : Оповідання. – 328 с. : іл.

кн. 2 : Повісті. – 328 с. : іл. 

Мороз, Л. З любові й доброти. Григір Тютюнник : літературно-критичний нарис / Л. Мороз. – К. : Рад. письменник, 1984. – 182 с. 

Мороз, Л. Григір Тютюнник / Л. Мороз // Письменники Радянської України : літературно-критичні нариси. – К., 1981 –  Вип.10.– С. 225-245. 

         Смуток  правди  в  Григорових  очах // Дзюба  І. З  криниці  літ : у 3-х т. – К., 2007. –Т. 3 : Літературні  портрети. Дніпровський  меридіан. Зі с погадів. – С. 798-806. 

         Кодак, М. Григорова новела як концепт… / М. Кодак // Слово і час. – 2007. - № 7. – С. 51-55. 

         Кожелянко, В. Двотомник його оповідань сказав більше, ніж могли повідати  п'ять  романів  /  В. Кожелянко // Вечірня  Полтава. – 2006. – 7 груд. – С. 7. 

         Марко, В. Талант на межі канонів (Зі студії над творами Григора Тютюнника) / В. Марко // Дивослово. – 2006. - № 1. –С. 51-55. 

         Радько, Г. Григір Тютюнник і його творчість у контексті шістдесятництва на тлі історичної доби 60-70-х рр. ХХ століття / Г. Радько // Рідний край. – 2007. - № 2. – С. 93-98. 

         Соловей, О. Вивчення творчості Григора Тютюнника / О. Соловей // Все для Вчителя. – 2004. - № 4-5. – С. 1-32 (вст.). 

                                     Тютюнник

                Григорій Михайлович 

         "Я знаю одне, що треба писати хороші твори, а хороші вони будуть тільки тоді, коли писатимемо правду", - з цією думкою жив і творив Григорій Тютюнник.

         Його дитячі роки пройшли у дідовій оселі, який навчив онука читати у 5 років. Шестирічним пішов до школи. Потім були: Охтирський технікум сільського господарства, перші публікації поезії у районній газеті. З 1938 року навчався на філологічному факультеті Харківського університету, друкувався в "Літературному журналі", на сторінках харківських газет. На початку 1940 р. відбувся перший творчий вечір письменника-початківця, на якому була високо оцінена його літературна творчість.

         Невдовзі війна внесла свої корективи: студбат, трудармія, діюча армія, полон, партизанський загін, полон, знову втеча, поранення, довге лікування. Після війни закінчив Харківський університет, вчителював на Луганщині, потім на Львівщині, редагував журнал "Жовтень". І паралельно займався літературною творчістю. Виходять його оповідання "Зоряні межі", повість "Хмарка сонця не заступить", перша частина роману ""Вир", який писав на Полтавщині.

         Наприкінці літа 1961 р. письменнику була зроблена операція, під час якої лікарі вилучили 20-грамовий осколок із грудей, який відняв у письменника мрію створити 3-ю книгу роману "Вир". 29 серпня Григорія Тютюнника не стало.

         1962 р. вийшов роман "Вир" (друга частина), через рік – збірка поезії "Журавлині ключі". Твори письменника перекладені 30-ма мовами.        

         Тютюнник Григорій Михайлович 1920-1961 // Альманах пошани й визнання Полтавщини : 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть. – Полтава, 2003. – С. 186-187. 

Сугак, О. Життєвий  вир  письменника (до 60-річчя  від  дня  народження Г. М. Тютюнника) / О. Сугак // Наука і культура. Україна. 1980 : щорічник. – К., 1981. – С. 512-517. 

         Григорій Тютюнник // Поетична Зіньківщина. – Полтава, 2006. – С. 47-54.

Діденко, Н. "Він мав талант людяності і вроджений, і вистражданий…" : 90 років тому народився Григорій Тютюнник – видатний український письменник  і  наш  земляк / Н. Діденко // Вечірня Полтава. – 2010. – 5 трав. – С. 8. 

         Малик, М. 45 років  від  дня смерті : Тютюнник Григорій Михайлович / М. Малик // Край. – 2006. – № 28 (серп.). – С. 22. 

         Самойленко, Л. Його пером водила честь і правда / Л. Самойленко // Молодь України. – 2000. – 2 черв. – С. 4.; Літературна Україна. – 2000. – 25 трав. – С. 5. 

         Шевченківська премія 1963 року присуджена за роман "Вир", в якому автор створив широке епічне полотно селянського життя у передвоєнний час, показав тяжкі випробування людей в роки війни. Відмовившись від практики одноплощинного змалювання героїв, яке насаджувалось протягом років, Григорій Тютюнник  представив своїх героїв життєво достовірними, здатними і на високі, і на ниці вчинки. 

Вир : роман. – К. : Український центр духовної культури, 1998. – 592 с. – (Українсь-кий історичний роман). 

Вир : роман. – К. : Рад. школа, 1990. – 512 с. : іл. 

         Волинський, К. Григорій Тютюнник / К. Волинський // Українські радянські письменники : критичні нариси. – К., 1976. – Вип. 8.– С. 116-142. 

        Народ у романі ("Вир" Григорія Тютюнника) // Дончик В. Зупинені миті : статті, спогади, полеміка. – К., 1989. – С. 213-218. 

         Земляк, В. Герой "Виру" / В. Земляк // Літературна Україна. – 1998. – 11 черв. – С. 5. 

         Штонь, Г. З виру життя : до 75-річчя з дня народження Григорія Тютюнника / Г. Штонь // Дивослово. – 1995. - № 5-6. – С. 58-59.

                            Цюпа

                    Іван Антонович 

        "Сумніватися в патріотичних, проукраїнських переконаннях цього представника красного письменства підстав не було, особливо коли це стосувалося обстоювання принципів розвитку української національної культури, літератури, мистецтва", – так сказав про І. А. Цюпу Дмитро Міщенко.

       В  бурхливі часи довелося жити нашому земляку: колективізація, участь комсомолії в цій кампанії, облаштування умів, перевиховання молоді і старших людей "в соціалістичному дусі". Звичайно, І. Цюпа, як журналіст і активний комсомолець, не стояв осторонь. Але важливо те, як він, як письменник відобразив ті події у своїх творах. В них – наслідок переосмислення давніх комсомольських ілюзій, усього того, що відбувалось в суспільстві у 20-х – 30-х роках 20 століття. Під час війни він був працівником Української урядової радіостанції імені Т. Шевченка, часто бував на фронті, підтримував зв'язки з партизанами.

      У 40-60-х лунали його пристрасні виступи на захист українського письменства. Хоч які були б переміни в суспільному житті українського народу, письменник завжди залишався палким патріотом України. В його творах з любов'ю виписані образи простих людей. Людське єство, людські пристрасті, душевні радощі й печалі, краса природи, колоритна палітра письма, багата на знахідки, своєрідні спостереження – головна цінність творів письменника. Герої його творів з розлогих полтавських полів, їхні життєві позиції, характери, розуміння людяності також полтавські. "Полтавщино, мій рідний краю, моя вишнева сторона! … Я люблю тебе, мій краю, за твою старовину і новітність, за твою дивну красу! Уклін тобі, Полтаво-пісне!" 

Бурлай, Ю. Простелилася доля рушниками… / Ю. Бурлай // Зоря Полтавщини. – 1991. – 29 жовт. 

 Логвиненко, М. Під вітрилами часу / М. Логвиненко // Літературна Україна. – 2001. – 1 листоп. – С. 6. 

Малик, М. Цюпа Іван Антонович : 95 років від дня народження / М. Ма-лик // Край. – 2006. - № 30 (жовт.). – С. 22. 

Міщенко, Д. Випробування на совість / Д. Міщенко // Освіта. – 2001. – 7 листоп. – С. 14. 

       Шевченківська премія 1985 року присуджена за публіцистичні виступи у пресі та за художньо-документальну книгу "У серці дзвонять голоси". Це – схвильована розповідь про український фронт в ефірі, про корифеїв української літератури – П. Тичину, О. Довженка, М. Рильського. Ю

У серці дзвонять голоси : есе, нариси, спогади. – К. : Рад. письменник, 1984. – 318 с.

                                             Шамота

                      Микола Захарович 

         М. З. Шамота народився в родині службовця. Трудову діяльність розпочав юнаком як викладач української мови та літератури. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут. В роки війни – командир стрілецького взводу, має нагороди. Після війни працював на партійній і журналістській роботі. Закінчив республіканську партійну школу при Компартії України, Академію суспільних наук при ЦК КПРС. З 1961 року – директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. Був активним громадським діячем.

         З 1946 року у пресі публікуються його статті  і рецензії, присвячені як творчості окремих письменників, так і досвіду радянської класики. Як критик, М. Шамота  відіграв  негативну  роль  у  справах  поетів  і   літературознавців   І. О. Світличного, В. С. Стуса, М. Х. Коцюбинської та ін., надалі переслі-дуваних за непослух комуністичній системі. Він критикував молодих літераторів, які віддавали перевагу сільській тематиці, а місто і робітничий клас залишали на другому плані, що не відповідало розстановці сил у радянському суспільстві. Його критиці піддавались твори В. Базилевського, Григора Тютюнника, Р. Федоріва, І. Білика, Є. Гуцала та інших. Він виступав проти ідеалізації історії літератури, поспішних оцінок творчості деяких забутих письменників. Критик був серед тих, хто рецензував книгу І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", після чого її автор був виключений  з СПУ і заарештований. На замовлення ЦК КПУ рецензував книгу "Україна наша радянська" П. Шелеста, автора якої звинуватили в багатьох гріхах.

         Після виступів М. Шамоти почалася остаточна фронтальна війна проти будь-якої свободи думки в літературі. Він автор праць, присвячених проблемам соціалістичного реалізму.        

         Бєляєв, В. Микола Шамота / В. Бєляєв // Українські радянські письмен-ники. – К.,1976. – Вип. 8. – С. 66-84. 

.        Малик, М. 25 років від дня смерті літературного критика Шамоти Миколи Захаровича / М. Малик // Край. – 2009. - № 57 (січ.). – С. 21. 

Шевченківська премія 1978 року присуджена за монографію "Гуманізм і соціалістичний реалізм", присвячену питанням, проблемам і явищам радянської літератури, теоретичним роздумам з питань творчого методу.

                                           Шудря

                     Микола Архипович 

         Журналістська доля прихильна до Миколи Шудрі. Він працював у багатьох газетних виданнях: "Київський комсомолець", "Радянська Україна", "Літературна Україна", "Народна творчість та етнографія", "Україна" та ін. Його злободенні матеріали неодноразово відзначилися преміями.

         Творчість журналіста і письменника різнопланова. Високому майстрові пера належать розвідки про Ю. Яновського, Є. Маланюка, О. Довженка, Т. Ось-мачку, В. Винниченка, М. Драгоманова, С. Петлюру, В. Симоненка, Григора Тютюнника, а також  дослідження  творчості  майстрів  пензля – К. Білокур,    Г. Собачко-Шостак, Т. Пати, М. Приймаченко та ін. Чимало цікавих матеріалів присвячено творчості Т. Г. Шевченка. М. Шудря створив понад 100 сценаріїв фільмів.  Він  – автор багатьох подорожніх нотаток, історичних розвідок про гетьманів України, перекладів "Велесової книги", "Повісті швидкоплинних літ", прози і поезії. Йому належать окремі видання: повість-пошук "Верховіть хрещатого дуба",  збірник нарисів, досліджень, книжка есе і роздумів, історичний роман, вибрані розвідки, нариси. 

         Шудря Микола Архипович (05.01.1935, с. Веселий Поділ Полтавської обл.) // Митці України : енциклопедичний  довідник – К., 1992. –  С. 660-661. 

         Шудря Микола Архипович // Хто є хто на Полтавщині : довідково-біографічне видання. – К., 2004. – Вип.2. – С. 241. 

         Германова, О. Стежками пошуку : діапазон публіцистики Миколи Шудрі / О. Германова // Вітчизна. – 2002. - № 1-2. – С. 137-144.

         Косенко, А. Микола Шудря – пошуковець / А. Косенко // Кіно-Театр. – 2005. - № 1. – С. 57. 

        Лабінський, М. Синонім одного життя / М. Лабінський // Культура і життя. – 2005. - №   1-2 (16 груд.). – С. 5. 

         Осадчий, В. Працелюб, яким пишаємось / В. Осадчий // Літературна Україна. – 27 берез. – С. 6.

         Пепа, В. На калиновім мості : про книгу споминів про лауреата національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Миколу Шудрю "За часом, як за плугом" / В. Пепа // Урядовий кур'єр. – 2007. – 14 груд. – С. 8-9. 

         Проненко, В. Ужинок Сіяча / В. Проненко // Голос України. – 2010. – 30 січ. – С. 10. 

         Ткач, М. Щоб нива шуміла колоссям / М. Ткач // Українська культура. – 2004. - № 11-12. – С. 12. 

Шевченківська премія 1991 року присуджена разом з В.С. Костенком (сценаристом), Р. П. Сергієнком (режисером), О. І. Ковалем (оператором) за повнометражний документальний фільм "Тарас" Української студії хронікально-документальних фільмів. 

МАЛА  ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ

                                   Ульяненко Олесь 

                         (спр. Ульянов Олександр Станіславович)        

                         (08.05.1962, м. Хорол – 18.08.2010, Київ)

               Прозаїк. Поет. Лауреат міжнародної     літературної премії "Благовіст" та журналу "Сучаcність". 

"Я все життя працював і буду працювати", - сказав в одному інтерв'ю Олесь Ульяненко, та доля відміряла йому лише 48 років земного життя. Мало для творчої людини. Та прожив він їх, не пристосовуючись до світу, а зберігаючи вірність самому собі, відображуючи правду життя.