|
А рiдна мова, як сонце…
(до 100-річчя пам'яті українського мовознавця П. Г. Житецького)
Бібліографічна розвідка.
У розвідці йдеться про життя і багатогранну діяльність видатного українського мовознавця другої половини ХІХ ст., уродженця м. Кременчука П. Г. Житецького. Видання адресоване бібліотекарям, вчителям, студентам, старшокласникам. Матеріал згрупований у дев'яти розділах, подається список використаної літератури, додаток.
З М І С Т
Перші стежини долі
Викладацька і наукова діяльність
Вклад вченого в український правопис
Заслання з гірким присмаком
Іван Франко і Павло Житецький
Останні роки життя. В пам'яті нащадків
Від батька – до сина
З доробку мовознавця
Про Павла Житецького (вислови вчених, письменників)
Використана література
Додаток
"Троє імен становлять вершину українського
мовознавства передреволюційних часів:
Павло Житецький, Кость Михальчук і
Олександр Потебня".
Ю. Шевельов
Перші стежини долі.
На думку сучасних українських науковців, його багатогранна наукова, педагогічна і громадська діяльність "становить цілу епоху в розвитку мовної культури, науки і освіти. Своєю працею учений прислужився національним змаганням, відстоюючи право українців на вільний розвиток культури, мови" [12; 55].
Правнук мандрованих дяків з Чернігівщини, син вихованця Переяславської семінарії Гната Павловича Житецького – Павло Житецький народився в Кременчуці 4 січня 1837 року. Мати, Ірина Мойсеївна, проста і лагідна жінка, співала синові тих пісень, з якими він не розлучився довіку, наговорила казок, приказок тією мовою, утвердженню і розвитку якої Павло віддасть усе життя своє, усі духовні сили. Батько, людина сувора, вважав, що нащадок служителів культу має обов'язково продовжити їхню справу. З вересня 1851 року Павло – студент Переяславської семінарії, в якій вчителі позитивно характеризують юнака: "Способностей весьма хороших и прилежания усердного; успехов очень хороших". В семінарії він відкриває для себе бунтарську суть незглибимого Шевченка, іде за його закличним "борітеся – поборете".
1857 року Житецького зарахували до Київської духовної академії. Перед цим він успішно склав 25 іспитів і написав три твори. Як синові священика йому надавалася можливість вчитися за казенний кошт. Тут Павло входить до таємного гурту, стає одним з організаторів студентського страйку та співавтором колективного "Прошенія", в якому були викладені ганебні факти з життя академії (той крик душі молодих академістів побачив світ у журналі "Колокол").
Житецького виключили з академії і 1860 року він вступає на перший курс історико-філологічного факультету Київського університету. Одразу ж стає активним членом університетського студентського братства. З усім запалом душі, в одній лаві з полтавцями Михайлом Драгомановим, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким він стає до боротьби під гаслом "Революція через школу!" Павло викладає рідною мовою в київських недільних школах, навчає дітей за "Кобзарем" і "Букварем южнорусским" Шевченка. Він визріває як демократ і тоді, коли разом з друзями-студентами несе важку труну великого Кобзаря понад Дніпром з церкви Різдва до Ланцюгового мосту. Через двадцять років (10 лютого 1881 року) він напише про цю подію синові Гнату: "Було це весною, в маї місяці. Народу, як маком насіяно скрізь по горах. Річей було багато, гроб важкий олов'яний. Нести тяжко, а ми несли його на плечах аж до парохода, що стояв коло мосту. Ступнів тридцять пронесемо та й станемо, от і говориться річ". До речі, Житецький боготворив Шевченка все своє життя. Постійно піклувався про його могилу, організовував і був учасником Шевченківських ювілейних зібрань. Павло Гнатович консультував з питань орфографії празьке видання "Кобзаря" у 2-х т. (1876 р.), 1903 року був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка.
Влітку 1862 і 1863 років у селянській одежині Павло разом із духовними побратимами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Тадеєм Рильським) "пішли у народ". Подорожуючи Київщиною, Полтавщиною, студенти записували народні пісні та їх мелодії, живомовну лексику, прислів'я, приказки. У Кременчуці, гостюючи у своїх сестер, юнак ніби вперше зустрів знайому йому з минулих літ дівчину-сироту Варвару Дяченко. В очах її студент побачив свою долю.
"От і кінець листу, кінець моїй розмові з тобою. Прощавай, моє сонечко красне! Не заходь для мене ніколи! Засяй і зігрій мене, як сяяла і гріла до сього часу! Нехай тебе Бог милує, а втіху і надію піддержує! Твій навіки Павло", –читаємо в одному з його київських послань до обраниці. Світле, чисте й високе почуття дихає в кожному листовному рядку. Глибоке кохання, ніжну і ласкаву турботу про наречену, а потім дружину і матір чотирьох їхніх синів Павло Гнатович проніс через усі 46 років подружнього життя.
У лютому 1865 року Житецький дістав призначення на посаду молодшого вчителя російської словесності Кам'янець-Подільської гімназії, де швидко почав вирізнятися серед колег ерудицією, педагогічним тактом, закоханістю у слово.
Викладацька і наукова діяльність.
Через три роки молодого педагога переводять до Києво-Подільської гімназії. Повернення до товаришів по університету, перспектива захисту магістерської дисертації була у планах Павла Гнатовича, втім встановлений за ним таємний поліцейський нагляд та нові прояви його "неблагонадійності" зашкодили здійсненню цього наміру. На початку 1870-х років він бере активну участь у створенні та діяльності Колегії Павла Галагана – елітного навчального закладу для дітей дворянства. Житецький розробив його статут, пропрацював викладачем словесності майже двадцять років. Дуже плідно трудився у той час Павло Гнатович. Маючи 36 уроків на тиждень в гімназії, він у 1872-1874 рр. створює свою першу капітальну працю "Очерк звуковой истории малорусского наречия" (1877 року Російська Академія Наук відзначила автора Уваровською премією).
Вчений започаткував і розвинув новий напрям українського мовознавства – історію української літературної мови ("Опис Пересопницького рукопису XVI ст.", 1876 р.; "Про Пересопницький рукопис", 1878 р.).
Житецький багато зробив для розвитку української лексикографії. Зібрані ним лексичні матеріали (понад 10 тисяч карток) були використані уже в ХХ ст. для "Історичного словника українського язика" (вип. 1-2, 1930-1932 рр.) за редакцією вченого-полтавця Є. К. Тимченка.
У черговій ґрунтовній праці "Очерк литературной истории малорусского наречия" (1889 р.) Житецький велику увагу приділив дослідженню історії української літературної мови, зокрема, найскладнішого її періоду – XVII-XVIII ст. (відзначена теж Уваровською премією).
1893 року окремою книжкою вийшла монографія "Мысли о народных малорусских думах", де вчений аналізує мову і стиль дум, символіку, засоби образності, ритміку. В додатку до неї було надруковано унікальний рукописний збірник дум етнографа-полтавця В. Ломиковського в записах початку ХІХ ст.
Напружена праця далася взнаки. Організм Павла Гнатовича не витримав: на уроці в Колегії вченого вразив інсульт. Розбитий паралічем, він за кілька місяців підготував три підручники зі словесності для середніх шкіл "Теория сочинения с хрестоматией", "Теория поэзии", "Очерки по истории поэзии". Перші розділи він учився писати лівою рукою і тільки олівцем. Підручники витримали по шість-вісім видань і 1902 року були відзначені малою премією Петра Великого.
Кінець 1898 року був радісним: обрання Павла Гнатовича членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук додало снаги. З'явилися розвідки "Гумбольдт в історії філософського мовознавства", "Острозька трагедія".
Доля не щадила Павла Гнатовича. Влітку 1899 року передчасна смерть забрала наймолодшого сина – Богдана, а 22 січня 1904 року на очах у нього помер син Тарас. Відтоді єдиним порятунком для вченого стала робота. "Читаю і пишу не менше 10 годин в день. Так проходить день за днем, тиждень за тижнем у виснажливій боротьбі з собою", – пише він найстаршому сину Гнатові.
Вклад вченого в український правопис.
У другій половині ХІХ ст. питання українського правопису набуло особливої гостроти. Маючи великий педагогічний досвід, Павло Гнатович був обізнаний з правописною строкатістю, яка гальмувала розвиток освіти.
1864 року київська "Громада", членом якої був Житецький, одержала матеріали словника української мови від харківської "Громади", збирання яких було започатковано колись редакцією "Основи". Тепер же кияни взяли на себе поповнення, упорядкування, редагування словника. Групу словникарів очолив Павло Гнатович. Він пише 3 лютого 1871 року М. П. Драгоманову: "Я поставив за мету остаточно розв'язати гордіїв вузол в орфографії…". Архівні рукописні матеріали вченого засвідчують велику підготовчу роботу у виробленні ним наукових основ українського правопису із якнайкращих книжних і живомовних даних. Микола Лисенко у листі до М. П. Драгоманова від 18 листопада 1876 року жваво описує правописні бої того часу і дає оцінку орфографічній системі, виробленій Житецьким: "Болячка наша – правопис, знов був ув останнє зчинив чималу бучу. Котилася й піна, блищали й світилися очі, а що вже лемент ріс crescendo. Далебі, мені видається, що гросмейстер наш од філології каже й пропонує добру і вгідну правопись".
Борис Грінченко в передмові до "Словаря української мови" писав, що "вважає за свій приємний обов'язок висловити глибоку подяку П. Г. Житець-кому і К. П. Михальчуку за їх постійну, за весь час роботи, допомогу, яка виявилась як у цінних наукових порадах, так і в переглядах праці та вказівках на її огріхи". Не перебільшуючи ролі Павла Гнатовича в унормуванні нашої правописної системи, відзначимо, що його прогресивні ідеї ввійшли до першого правописного кодексу 1921 року – "Найголовніших правил українського правопису".
Заслання з гірким присмаком.
Наукову і педагогічну діяльність вчений поєднував з активною участю у громадському русі. Діяльність українофілів розцінювалася владою як вкрай небезпечна і розглядалася на рівні імперського уряду.
Як один з найактивніших і найавторитетніших членів "Громади" Житецький незабаром зазнав переслідувань з боку місцевих органів влади. У донесенні київського генерал-губернатора М. Черткова вчений був названий небезпечною особою і соціалістом. Гонимий владою, Павло Гнатович змушений був подати у відставку і залишити Київ. "Вижили людину з батьківщини", - записав правник О. Кістяківський у своєму "Щоденнику" [13; 239]. Глибоку і болючу духовну драму переживав Житецький, приїхавши у серпні 1880 року до Петербурга. Обірвано родинні зв'язки, золоті нитки спілкування з дорогими побратимами, потоптано мрію про університет, припинено розпочаті наукові праці, що відкривали очевидні перспективи, полишено багаторічну колективну працю над словником, над історичною хрестоматією української літератури. Обігріли Житецького в холодному Петербурзі земляки-українці. В імперській столиці Павло Гнатович активно займався педагогічною діяльністю, читаючи лекції з курсу "Філософія мовознавства" на посаді приват-доцента Петербурзького університету, викладаючи у військових навчальних закладах.
Його листи до дружини, написані у 1880-1882 рр., свідчать про наполегливе прагнення повернутися до Києва. В одному з них вчений писав, що через "душевний сей смуток за всі чотири місяці по наукам ні строчки не прочитав, ні строчки не писав. Тут, в Петербурзі, давно б слід мені – по разним случаям – виступити з ясним українофільським знаменням в печаті, бо се було б дуже корисно для української ідеї, а мовчу я ради свого болота…, щоб поквакати з київськими жабами".
Восени 1882 року Житецькому вдалося отримати згоду властей на повернення до Києва, до Колегії Галагана, співпраці зі щойно заснованим часописом "Киевская старина".
У розмові з військовим міністром Павло Гнатович зазначив: "Свого українофільського другосповідання я ні від кого не приховував і не приховую. Не тільки я сам українофіл в сенсі просвіти народу, збереження його культури, мови, літератури, але й дітей своїх навчу…".
Іван Франко і Павло Житецький.
Нових духовних обширів, нових прямувань дослідницького хисту надало Житецькому особисте знайомство з Іваном Франком. Воно переросло у приятелювання не тільки на грунті спільних духовних і наукових інтересів. Павло Гнатович став настільки близький Франкові, що був навіть його весільним батьком під час одруження з Ольгою Хоружинською у травні 1886 року. Чверть віку тривали їхні дружні взаємини, полишивши добрий і вагомий слід у вивченні історії української літератури, мови, народної творчості. Вінцем 45-річної наукової і громадської діяльності Житецького стало дослідження ""Енеида" Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века" (1900 рік) – однієї з найкращих праць у доробку вченого. Не старіє ця праця і сьогодні. Її не може обійти увагою жоден дослідник як давньої української літератури, так і творчості І. Котляревського, ця праця – вияв сили духу її творця, що переміг фізичну неміч великою любов'ю до науки. Про це свідчать рядки з рецензії І. Франка: "Оця найновіша праця многозаслуженого автора дає далеко більше, ніж велить надіятися титул. Подано перший в тім роді нарис українсько-руського письменництва в XVIII в. в зв'язку з громадянським і духовним розвоєм усеї суспільності в тім часі, … в часі, який не мав літератури, був якоюсь добою застою і хаосу, з якого ні відси, ні відти виринула талановита, наскрізь національна пародія Котляревського.
Працю д. Житецького ми мусимо цінити тим вище, що йому в значній мірі приходилося першому прокладати собі дорогу, збирати факти і документи з перших джерел, із рукописів, а тільки декуди він міг опиратися на давніх працях… До добрих прикмет треба зачислити поперед усього живість викладу, так що праця читається з великим зацікавленням… у автора… широкий розмах малюнка, вміє всюди віднайти характеристичне, щиро людське…"[1; 30-31].
Останні роки життя. В пам'яті нащадків.
У травні 1909 року Павла Гнатовича вразив другий інсульт, внаслідок чого він при ясному розумові й неушкодженій здатності бачити й говорити повністю втратив рухомість. Диктувати свої думки вже не міг – швидко стомлювався. Так минуло майже два роки, упродовж яких вірна дружина Варвара Семенівна не відходила від його ліжка.
У березні 1911 року Павло Гнатович тихо відійшов у небуття. Поховали його на Байковому кладовищі в Києві. Від імені інтелігенції прощальне слово виголосила полтавка Олена Пчілка.
Колишні вихованці Колегії зібрали кошти на пам'ятник учителеві, який і встановили 1912 року. Він стоїть і понині.
Бібліотеку вченого – понад три тисячі томів – Варвара Семенівна, за чоловіковим заповітом, передала Українському науковому товариству. Спадщина П. Г. Житецького, видатного філолога, палко закоханого у свою справу, назавжди увійшла до духовної скарбниці українського народу.
Саме його численні розвідки і дослідження, наполеглива і самовіддана наукова праця не в останню чергу стали причиною визнання на початку ХХ ст. Російською Академією Наук української мови як рівноправної і самодостатньої.
Саме в цьому П. Г. Житецький убачав мету своєї наукової і громадської діяльності, всього свого життя.
Від батька – до сина.
Батькову справу продовжив син Гнат Житецький (1866-1929), якого назвали на честь діда – священика з Кременчука.
Як і батько, вчився в Київському університеті, який закінчив 1889 року. Протягом 1890-1924 років учителював у середніх навчальних закладах Петербурга і Києва. У 1898-1903 рр. був співробітником "Большой энциклопедии", де вів відділ російської історії, надрукував майже триста статей і довідок. Гнат Павлович – один із засновників Всенародної бібліотеки України при Всеукраїнській Академії Наук (нині НБУ ім. В. Вернадського), в якій протягом 1922-1929 рр. завідував відділом рукописів. Та найбільшу славу Гнатові Житецькому принесли його наукові дослідження, зокрема, ґрунтовні статті про українських письменників і вчених: "Літературна діяльність Іоанна Вишенського" (1890), "Перший ректор Київського університету М. О. Макси-мович" (1904), "Нові матеріали з історії заслання Т. Шевченка" (1911) тощо. Загальну увагу привернули і такі його праці: "Одруження І. Франка" (1926), "М. П. Драгоманов" (1908) та "До останньої подорожі М. П. Драгоманова за кордон" (1925).
Досить плідно він досліджував історію книги, діяльність "Громад" в Україні. Від батька успадкував любов до Т. Шевченка, якому присвятив велику кількість статей і публікацій.
З доробку мовознавця
(щодо творчості полтавців Г. Сковороди та І. Котляревського).
… Чого ж навчав Сковорода?
На нашу думку, усе вчення його зводиться до питання про те, в чому полягає істинне благо людини, іншими словами – до питання про моральні завдання її життя.
х х х х х х
… Цікаво, що Сковорода складав часом свої вірші під впливом народних пісень, запозичуючи з них не тільки поетичні образи, скільки загальні ідеї… Симпатії його до народної пісні і до народного слова, очевидно, спрямували його на шлях народного письменника.
х х х х х х
… Є відомості, що у молоді роки свого життя Котляревський "бывал на схотбищах и играх простолюдинов, и сам переодетый участвовал в них, прилежно вслушивался и записывал слова малороссийского наречия, изучал таким образом язык и наблюдая нравы, обычаи, поверья и предания украинцев". От звідки йде той етнографічний реалізм, яким перейняті особливо перші три частини "Енеїди".
х х х х х х
… І справді, "Енеїда" Котляревського є твір жартівливий, який доводить, що творець його і сам любив посміятися та інших умів розсмішити, тому ми не погрішимо проти правди, якщо скажемо, що в гуморі полягає основний настрій Котляревського.
х х х х х х
… Котляревського треба визнати творцем української читаючої публіки, яка знаходила у його творі правдиве зображення життя, приправлене здоровим, чесним сміхом. Сам сміх цей можливим був тільки за умови незалежної, загальнолюдської думки, яка вимагала вільного поетичного слова. Як творець цього слова Котляревський по всій справедливості вважається батьком української літератури.
Про Павла Житецького
(вислови вчених, письменників)
Павло Житецький – найвизначніший український лінгвіст широкого філологічного профілю, видатний представник вітчизняного та слов'янського мовознавства другої половини ХІХ століття…
І. Білодід, академік
Видатний український вчений разом з тим був і живим, чутливим громадянином своєї батьківщини, хто на собі відчув до певної міри її гірку долю… Його особистість, погляди і діяльність заслуговують якнайщирішої популярності.
С. Єфремов, академік
Його учні зберігали пам'ять про нього, як про світлого "учителя життя", який "заклав перші ростки ставлення до науки і життя".
С. Єфремов, академік
Житецький – чудовий стиліст, що володіє справді поетичною таємницею краси мовної.
В. Перетц, історик літератури
Не перестав він працювати і по смерті своїй. Не перестали діяти його праці, ідеї і концепції, його учні.
В. Плачинда
Се був чоловік щедро обдарований природою, мав розум могутній, здатний до тонкого аналізу, такого потрібного в науці.
О. Пчілка
Мав Житецький, опріч наукової снаги, ще один дар природи й виховання: був красномовний, мав хист прекрасно висловлювати свої думки. Приваблював своїм словом!
О. Пчілка
За тую ж іскру любови до України, що носив Житецький у своєму серці і зігрівав у інших серцях, він жертвував добробутом своїм і своєї сім'ї, однак, не гасив тієї іскри.
О. Пчілка
… тривкими знаками вписали свої імена в історії української науки і письменства: Житецький, Михальчук і Науменко…
І. Франко
Після Потебні найбільш тверезим дослідником малоруським вважається П. Житецький.
В. Ягич, академік
Використана література.
1. Франко І. Павло Житецький // Зібрання творів : у 50 т. / І. Франко. – К., 1982. – Т. 33. – С. 35-50.
2. Пчілка О. Павло Житецький (нарис) / О. Пчілка // Потужна сила рідного слова / Упоряд. Н. М. Сидоренко. – Полтава, 2005. – С. 160-165.
3. Грінченко Б. Д. Передмова / Б. Д. Грінченко // Словарь української мови : у 4-х т. – К., 1958. – Т. 1. – С. 32.
4. Білодід І. К. Києво-Могилянська академія в історії східнослов'янських літературних мов : нариси з історії укр. літ. мови / І. К. Білодід. – К. : Наукова думка, 1979. – 200 с. – Із змісту: [Про П. Г. Житецького]. – С. 142-163.
5. Казакевич О. Павло Житецький: переслідування російським урядом наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. / О. Казакевич // Пам'ять століть. – 2004. - № 6. – С. 109-117.
6. Марахов Г. І. Шевченко в колі сучасників : словник персоналій / Г. І. Ма-рахов. – К., 1976. – С. 45-46.
7. Плачинда В. Павло Гнатович Житецький / В. Плачинда. – К. : Наукова думка, 1987. – 208 с. : портр.
8. Плачинда В. Слово не одірвати від життя / В. Плачинда // Наука і культура: Україна : щорічник. – К., 1987. – Вип. 21. – С. 276-281.
9. Побірченко Н. С. Павло Гнатович Житецький / Н. С. Побірченко // Українська педагогіка в персоналіях : у 2-х кн. – К., 2004. – Кн. 1. – С. 449-461.
10. Савченко І. Наукова спадщина Павла Житецького з питань українського правопису / І. Савченко // Київська старовина. – 2007. – № 3. – С. 37-42.
11. Самчук Л. "Не перестану працювати, поки живу…" / Л. Самчук // Дивослово. – 2004. – № 3. – С. 65-69.
12. "Українське питання" в Російській імперії (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.) : колективна наук. моногр. : в 3-х ч. / НАН України; відп. ред. В. Г. Сарбей. – К., 1999. – ч. 2. – С. 55.
13. Кістяківський О. Щоденник : в 2-х т. – К., 1995. – Т. 2. – С. 239.
14. Житецький Павло Гнатович (23.12.1836 (04.01.1837) – 05(18).03.1911) // Українська літературна енциклопедія : у 5 т. / Редкол.: Дзеверін І. О. (відп. ред.) та ін. – К., 1990. – Т. 2. – С. 202-203.
15. Житецький Павло Гнатович (1837-1911) // Альманах пошани і визнання Полтавщини: 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть. – Полтава, 2003. – С. 74-75.
16. Павло Гнатович Житецький (1836-1911) // Все для вчителя. – 2006. – № 21. – С. 23.
Додаток.
Написано давно, читається – як нині
(письменники-полтавці про рідну мову).
Мово рідна!
Колискова
Материнська ніжна мово!
Мово сили й простоти, –
Гей, яка ж прекрасна Ти! (1937)
І. Багряний
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна. (1989)
В. Баранов
… Наша мова, ніби з казки фенікс-птах
Відроджується, оживає і живе… (1997)
О. Білаш
Люблю твої гаї і луки
Квітисті, запашні, росяні,
Гурти співочі на майдані,
Пісень і мови дивні звуки… (1918)
К. Білиловський
Я чую рідну мову українську
На вулицях, майданах і вітрах,
Я чую здалека і зблизька –
Це рідна мова нашого Дніпра. (1991)
Г. Булах
Народна мова – це святиня.
У ній, як спадок поколінь,
Спів соловейка на калині,
Криниць свіжиста глибочінь. (1942)
П. Василенко
Позбавити народ мови його – підірвати
в ньому почуття власної гідності. (1964)
О. Гончар
Зостатися без почуття до свого рідного, до своєї мови, культури – це означало б зостатися з пустою душею.
О. Гончар
Живе слово! Воно в кожну хату зазирає й озивається на все суще. (1974)
С. Журахович
Читаю радо сам для себе, бо дуже люблю своє слово, свою рідну мову… (1890) М. Лисенко
Справді – все на світі тільки пісня в українській, у найкращій з мов. (1973)
Н. Лівицька-Холодна
Й живе у мові батьківщина,
Без неї й слово – сирота. (1991)
М. Малахута
Мова – така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть його душі, смерть всього того, чим він відрізняється від других людей.
П. Мирний
Хочуть вкрасти вороженьки нашу мову,
З діда-прадіда майову, веселкову.
Вкрадуть мову, то вже візьмуться й за душу –
Вже манкуртівську, оглухлу і байдужу. (2004)
В. Мирний
Не здаваймо фортець наших –
Слова, пісні, вірша… (1989)
М. Петренко
О мово рідна!
В рідній хаті.
Як джерело із глибини,
Ти від колиски до труни. (1968)
В. Підпалий
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас... (1885)
В. Самійленко
І тобі рости і не в'януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа. (1962)
В. Симоненко
Без мови немає народу,
Як сонця без сяйва й тепла. (1889)
С. Шелухін
Підрубано корінь народу,
Як мова його у біді. (1980)
Д. Шупта
|
