|
Я повертаюсь…
(Ліна Костенко "Записки українського самашедшого")
Інтелект-реліз
Інтелект-реліз присвячений першому прозовому роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшого", на який чекали цілих 20 років, чекали не даремно: всі під враженням. Про сам роман можна сказати, що він про українське життя, про те що за роки Незалежності відбувалося із суспільством, ніби аналіз України у світі та світу в Україні.
Матеріал рекомендовано прихильникам таланту поетеси, бібліотечним працівникам, викладачам літератури, студентам, учням загальноосвітніх шкіл, літературознавцям та іншим категоріям читачів.
Світ вслухається у кожне її слово,
відкриваючи в ній Україну.
І. Бокий
Ліна Василівна Костенко – поет, філософ, безстрашний, самобутньо й напружено мислячий митець, кришталево чистий перед своїм народом і власною совістю. Незважаючи на всі катаклізми й катастрофи, гоніння й замовчування, була і залишається могутнім незламаним деревом.
Народилася письменниця 19 березня 1930 року на Київщині, в містечку Ржищеві. Коли дівчинці виповнилось шість років, її батьки – вчителі переїхали до столиці, де Ліна закінчила середню школу, а потім і педагогічний інститут. У 1956 році Л. Костенко отримала ще один диплом Московського літератур-ного інституту ім. О. М. Горького. Після цього друком вийшло кілька збірок творів. Ці поетичні збірки засвідчили прихід в українську літературу надзвичайно сильної поетичної особистості. Її творчість стала небуденним явищем сучасної української поезії.
Поезія Л. Костенко – незміряний степ народної душі, серед якого прокладено одну, головну магістраль. Туга за втратою "національної субстанції" – болючий нерв усієї її творчості – здається, після Т. Шевченка, Лесі Українки, Євгена Маланюка та Василя Стуса ще не струмувала з поетичних рядків така пристрасть і духовна напруга. Історіософські її творіння замішано на сьогоднішніх враженнях. Цілковите неприйняття української сучасності поглиблює трагізм історичних візій поетеси. Її твори слушно було б назвати реквіємом за Україною, коли б не потужна інтелектуальна енергія, яку вони випромінюють і яка безпомилково засвідчує:
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.
За усі 20 років Української державності авторка, геніальна поетеса, була наче осторонь усіх подій, які відбувалися за той час в Україні, не виходила на люди, не друкувалася в пресі, а саме головне - не писала поезії.
І ось, нарешті, книга прози, специфічний роман "Записки українського самашедшого", в якому всього того, чого нам так бракувало усі ці літа, накопичено стільки, що возрадується душа кожного щирого українця. Цієї книги чекали давно.
Роман Ліни Костенко "Записки українського самашедшого" літерату-рознавці врешті-решт назвуть, мабуть, одним із найочікуваніших в історії української літератури. На нього справді чекали – і не лише як на текст, а передусім як на повернення автора до літературного процесу та громадського життя країни. Варто відразу наголосити, що "Записки українського самашедшого" довели: усі ці двадцять років Ліна Костенко хоча й "мовчала", але залишалася в контексті українського життя, вона зосередилася на спостереженні та аналізі України у світі та світу в Україні, а також на стані суспільства, політики, журналістики, літератури.
Іван Малкович був цілком правий, назвавши Л. Костенко "молодим прозаїком".
Це книга про те, що відбувалося з усіма нами. Усе, що за ці роки відбувалося із суспільством, відтворено та осмислено в романі.
Цей роман не тільки про українське "сумашедство"…
Головний герой, 35-річний комп'ютерний програміст, в якого перевтілилася авторка, постає як безпосередній учасник світових абсурдів, "базовою травмою" якого, як зізнається він сам собі, є Україна.
Ліна Костенко побудувала сюжет свого роману, як хроніку, "довіривши" роль Хронікера героєві, який веде "діаріуш людства", а водночас – рефлексує з приводу того, що відбувається з ним самим, з Україною і загалом із цивілізацією.
Це, якщо хочете, унікальний експеримент Ліни Костенко: здається, ще ніхто не брав на себе цю страшну ношу – день за днем, рік за роком занотовувати монотонні події, що відбуваються на різних материках. Її Хронікеру не дає спокою передусім трагічно-абсурдний вимір буття нинішньої цивілізації.
Сказати, що в "Записках українського самашедшого" озивається, продовжується традиція національної самокритики, здається, замало: це вже щось більше за самокритику. Це мучення травмованої української душі, яка не може змиритися з неприкаяністю своєї нації, з її упослідженістю і "мазахізмом", зі зникненням мови, зрештою – всього того, що складає лад національного буття.
Українець, схожий на Хронікера, почувається "на нашій – не своїй землі" туземцем - і це, звичайно, травма. "Базова травма", ім'я якій – Україна.
Думки Хронікера про «українське питання» найчастіше обертаються навколо того, що традиція рабства в нас стократ дужча за традицію волі. Державу взялася будувати "недоліплена", бита й перебита, закомплексована, а до всього ще й анархічна нація, яка продукує "еліту", схожу на окупантів.
Еволюція "українського самашедшого" в романі Ліни Костенко саме така: споглядання, рефлексії – зрив, спроба самогубства – повільний ренесанс. Причому далеко не останню роль у цьому відродженні душі відіграє жінка, дружина Хронікера, значно стійкіша й витриваліша за свого чоловіка, коли йдеться про удари долі.
Чому Ліна Костенко написала саме "чоловічий" роман? І чому на роль Хронікера вона обрала зовсім негероїчного героя? Певно тому, що задум вимагав, щоб у центрі "Записок українського самашедшого" був по своєму типовий український чоловік із його чеснотами й вадами…
Українці ж – рефлексуюча, "мрійлива", імпульсивна нація. Ось і герой Ліни Костенко такий.
"Записки українського самашедшого" про важку перемогу над поразкою. Хроніка завершується майданом 2004 року. Ліна Костенко вважала за можливе зберегти у фіналі роману неповторний піднесений настрій пори – попри всі розчарування наступних років.
Адже Майдан – це спалах, це імпульсивний героїзм, услід за який мав би прийти "тихий" героїзм повсякденної роботи суспільства громадян, нації, яка добре знає, чого вона хоче, і вміє вручати владу тим, хто не зраджує.
Але логіка оптимізму авторки все ж полягає в тому, що Майдан – це особливий стан вільної душі і що він не розвіється, як дим. Він – залишиться.
Автор "доручила" герою нести у світ багато гірких, вистражданих душею істин про деградацію світу та людини, яка хоче лише одного: не відбирайте в мене, не підміняйте мені мою Україну, якщо вже я народився саме на цій Землі.
Письменниця застосовує цілу систему блискучих символів, які мають яскравіше, чіткіше й образніше донести до читача життєво важливі думки.
"Записки українського самашедшого" завершуються знаменними словами: "Лінію оборони тримають живі".
Роман – це надривний, кровоточивий монолог душі на тлі українських і світових катаклізмів, душі вразливої, тонкої, якій безоглядно шкода усього живого на цій землі й водночас позбавленої будь-якого захисту "від життя".
Перший прозовий роман великої поетеси України привернув увагу й тих читачів, котрі зазвичай практично не цікавляться новинками сучасної української літератури.
Колись Ліну Костенко назвуть генієм. Сьогодні наші сучасники із традиційним запізненням починають вивчати феномен її творчості. І все-таки ще зарано висловлюватися, бо авторка вся ще в дорозі до невідомого обрію свого людського й художнього єства. Проте вже безсумнівно, що її творчість не вкладається у виміри сьогодення. На неї треба дивитися з тої високої точки естетичної думки, звідки поволі увиразнюється ще не розпізнаний ареал минулого української літератури та вгадується її затьмарене майбутнє.
Цитати про роман :
"Сподіваюсь на подію, а з'ясувалося, що це буде вибух. Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас ще так не писали".
І. Малкович
"Дуже бажано і важливо, щоб цей роман було перекладено іншими мовами. Це дало б змогу світові побачити Україну і самих себе українськими очима".
І. Дзюба
Вислови з роману:
1. Висвистіло нашу Незалежність у підземну трубу.
2. У нас така глибока чаша терпіння, що, здається, уже без дна.
3. Суспільство мало того, що хворе, воно ще й виразно плебейське.
4. Найгірше в нашого народу те, що він до всього звикає.
5. У нас же вибори починаються задовго до виборів.
6. У маленького кримськотатарського народу лідери є, а у такого великого, як наш, самі лише керівники та голови фракції.
7. То ви ж як взялися боротись, то вже боріться, панове.
8. У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне.
9. У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало.
10. Якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
11. Нашу мову заносять піски духовних пустель. Нема України в душах.
12. Приходять нові режими, нові ешелони влади і везуть тебе силоміць по своїх безнадійних маршрутах.
13. Нас підхопило якимсь грязьовим потоком, і несе, і не дає стати собою.
14. Влада чекала провокацій, виставила кордони – влада завжди чекає провокацій, а як нема, то сама їх створює.
15. Люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибирати когось з нікого.
16. Україна скучила за собою. Майдан – це простір, де вона зустріла себе.
17. Одні трясуть документами, інші аргументами.
Л. Костенко
Список літератури:
1. Базилевський В. Хроніка перманентного абсурду: погляд із мезозою / В. Базилевський // Літературна Україна. – 2011. – 27 січня. – С. 6-7.
2. Виханський Б. Україна у зблисках лазерних променів: перше прочи-тання роману Ліни Костенко / Б. Виханський // Українське слово. – 2011. – 9–15 лют. – С. 9.
3. Клименко В. Гіркий "Миколайчик" від Ліни Костенко / В. Клименко // Україна молода. – 2010. – 21 груд. – С. 14.
4. Костенко Л. З роману Ліни Костенко "Записки українського самашед-шого" / Л. Костенко // Слово Просвіти. – 2011. – 27 січ.–2 лют. (ч. 4). – С. 8.
5. Костенко Л. Утримаймо себе над краєм прірви / Л. Костенко // Демок-ратична Україна. – 2010. – 24 груд. – С. 17.
6. Кучеренко М. Я повертаюся… / М. Кучеренко // Слово Просвіти. – 2010. – 23-29 груд. (ч. 51). – С. 8.
7. Левицький В. "Замість сонетів і …" / В. Левицький // Слово Просвіти. – 2011. – 27 січ.–2 лют. (ч. 4). – С. 9.
8. Миколаєнко А. "Записки українського самашедшого" – перший прозовий роман Ліни Костенко / А. Миколаєнко // Літературна Україна. – 2010. – 23 груд. – С. 1, 2, 5.
9. Панченко В. Особливості національного божевілля / В. Панченко // День. – 2010. – 24-25 груд. – С. 10.
10. Сюндюков І. Хроніка підміненої України: Ліна Костенко про абсурд як простір українського буття / І. Сюндюков // День. – 2011. – 11 січ. – С. 1, 8.
11. Томак М. Хроніка душі інтелігента у світі абсурдів / М. Томак // День. – 2010. – 21 груд. – С. 1, 8.
12. Яновська Л. Настав час не нидіти / Л. Яновська // Урядовий кур’єр. – 2010. – 21 груд. – С. 5.
|
