"Полтавську  губернiю

я  надзвичайно  люблю":

край  у  життi  i  творчостi нобелiвського  лауреата

I. Бунiна

 До 140 – річчя від дня народження

 (Бібліографічна розвідка)

   У бібліографічній розвідці йдеться про яскраву сторінку в житті і творчості класика російської літератури – період (1892-1895 рр.), коли він жив і працював у Полтаві, відвідав багато сіл і міст губернії, які органічно ввійшли до його творів, "зачарували на все життя".

   Матеріал згрупований у семи розділах, подається список використаної літератури. Адресована розвідка вчителям, студентам, старшокласникам.

   Серцем відходиш, коли читаєш поважного російського класика, лауреата Нобелівської премії Івана Олексійовича Буніна. Мало сказати, що він Україну любив, він називав її "колискою слов'янської душі", а поезія Шевченка настільки полонила Буніна, що він узявся за переклад "Заповіту" і "Закувала зозуленька". Ці переклади було вміщено у збірці "Польові квіти". Письменник вивчав і знав українську народну творчість, пізнав чаклунський чар її пісень, казок і дум, а його оповідання "Лірник Родіон" написане так щемно і сердечно, що сльози виступають на очах. Дивуєшся, як людина іншої нації могла так тонко відчути душу нашого народу.

   Письменник побачив світ 22 жовтня 1870 року у Воронежі, себто на кордоні з Україною, ріс, якщо посилатись на його твір, "зовсім у чистому полі, яке європейська людина й уявити собі не може..."  Однак, розпашілий дух України відчувався і тут. У мові, піснях, переказах. І, насамперед, у книжках, у чарівливо-фантастичних творах Гоголя: "...необыкновенное впечатление произвели на меня "Старосветские помещики" и "Страшная месть". Какие забавные строки! Как дивно звучат они для меня и до сих пор, с детства войдя в меня без  возврата, тоже оказавшись в числе того самого важного, из чего образовался мой, как выражался Гоголь, "жизненный состав". "Страшная месть" пробудила в моей душе то высокое чувство, которое вложено в каждую душу и будет жить вовеки, – чувство конечного торжества добра над злом… Это чувство есть несомненная жажда Бога, есть вера в него".

   Бідність змусила дев'ятнадцятирічного юнака покинути сім'ю і переїхати  в м. Орел.

   З осені 1889 року І. Бунін працював в "Орловском вестнике", був ким прийдеться: і коректором, і театральним критиком, і передовиком. Тут, за висловом письменника, "сразила меня, к великому моему  несчастью, долгая любовь" (до Варвари Пащенко), вродливої українки, співробітниці редакції, з якою познайомився він у серпні 1890 року.

   Уперше Іван Бунін приїхав до Полтави в лютому 1891 року, тут багато років прожив його старший брат Юлій, котрий завідував статистичним бюро Полтавської міської управи. Юлій був під наглядом поліції за участь у друкуванні революційної літератури.

   Іван Олексійович був зачарований Полтавою, її розкішними садами, симпатичними людьми, чудовими українськими піснями.

   Він пише другові: "Мені Полтава до душі. Місто потопає в зелені. Полтавці – чудові люди". Про подальше життя дізнаємось з "Автобиографической заметки": "К более нормальной жизни, к более правильной работе литературной и образовательной я возвратился только через два года, переселившись в Полтаву..., я был библиотекарем земской управы, статистиком, много корреспондировал в газеты о земских делах: усердно учился, писал, ездил и ходил по Малороссии, - служба у меня была легкая и свободная, - затем, увлеченный толстовской проповедью, стал навещать "братьев" живших под Полтавой…"

   Оповідання "В августе". Тут йдеться про відвідання хутора толстовців поблизу міста, а далі зворушливе авторське освідчення: "Здається, ніколи не любив я так Малоросію, як в ту пору, ніколи не хотів так жити, як в ту осінь, а між іншим, говорив я тоді тільки про боротьбу з життям, вчився тільки бондарному ремеслу". Цей хутір є й досі, тепер це село Щербані.

   З часом захоплення толстовством минуло. На полтавський період припадає найвагоміший початок творчої діяльності Буніна. Тут він швидко зростає як письменник, тут ним уперше серйозно цікавиться критика, звідси почався його прямий шлях у велику літературу. Точніше скаже сам письменник: "В Полтаве я впервые приступил более и менее серьезно к беллетристике…"

   У жовтні 1895 року в "Новом слове" (народницькому журналі) з'явилося оповідання І. Буніна "На край света". У ньому він, може навіть краще, чим українські письменники, змальовує переселення як справжню життєву трагедію знедолених селян: " Те, що так довго всіх хвилювало і тривожило, нарешті вирішилося: Великий Перевіз одразу спустів наполовину". Розповідаючи про те, як мешканці полтавського села Великий Перевіз покидають рідні оселі і вирушають у далекий і невідомий їм Уссурійський край, сподіваючись знайти кращу долю – "хліба досита" – на далеких землях, автор викликає у читача гаряче співчуття до горя і страждання цих знедолених людей: "Серед гортанного гомону, плачу і крику рушила валка шляхом угору. Востаннє мигнув Великий Перевіз у рідній долині – і заховався..."

   Оповідання одностайно хвалили критики, журнали запрошували письменника до співробітництва, з читанням твору він виступив 25 листопада 1895 року у петербурзькому "Товаристві опіки над переселенцями". Свою першу збірку з дев'яти оповідань Бунін теж назвав "На край света", вийшла вона в Петербурзі 1897 року. До речі, письменник прочитав своє оповідання і в Полтаві 10 березня 1896 року на літературно-музичному вечорі, присвяченому пам'яті Великого Кобзаря. Про це свідчить програма, яка збереглася в архіві.

   Хіба знав у ті роки молодий Іван Бунін, що через чверть віку він сам скуштує долі вимушеного емігранта, затужить і заплаче далеко від Батьківщини.

   На полтавському матеріалі побудоване і оповідання " На даче". В ньому Бунін висловлював глибоку любов до українського фольклору: "Хор молодих голосів заспівав десь далеко протяжну малоросійську пісню, і Вікентьєв став підтягувати: "Та налетіли гуси з далекого краю… – Чому це, - сказав він, - коли співають гарну пісню, не знаєш, горя чи радості хочеться".

   Колишній редактор газети "Губернские ведомости" Д. Іваненко в своїх "Записках і спогадах" (1912 р.) неодноразово згадує Буніних. Розповідаючи про склад співробітників газети, він пише: "… Якщо додати сюди братів Юлія Олексійовича та Івана Олексійовича Буніних (останній відомий поет і белетрист), то виявляється, що Полтава мала тоді солідні літературні сили…" Залишивши Полтаву у січні 1895 року, І. Бунін 1897 року ще надіслав у наше місто для святкового номера "Губернских ведомостей" вірш, який  був надрукований. Потім ще кілька разів відвідував Полтаву, а також Шишаки, Миргород, Кременчук. Та після одруження (1898 р.) ніколи вже не повертався на Полтавщину. Іван Олексійович писав братові із Москви: "Будь они прокляты, эти большие города! Эх, кабы опять в Полтаву! На тихую жизнь, на тихую работу! Только уж, конечно, теперь она мне не нужна одному…"

   Полтаву ми пізнаємо в багатьох творах Буніна, насамперед, в романі "Жизнь Арсеньева", хоч автор називає її малоросійським містом, але опис говорить сам за себе: "Місто, все в густих садах, з гетьманським собором на схилі гори… Окремо стояв крутий схил з древнім монастирем на вершині… За рікою, за її веселими луками погляд губився в сонячному блиску…

   В місті багато вулиць здавалися тісними від садів і тополь, що рядами тяглися вздовж дерев'яних "пішоходів…" Тополі були надзвичайні своєю висотою і міццю, ми захоплювалися ними. Як чудово зеленіли вони міцною кроною, листям, як свіжо і смолисто пахли! Весна тут була яскрава, весела, літо жарке, осінь ясна, довга, зима м'яка з вологими вітрами. Вечорами часто ми гуляли в міському парку, там грала музика… Ми іноді переходили в той бік саду, де він закінчувався теж схилами. Внизу десь виднілися вогники, і церковно здіймалися і завмирали пісні – це співали парубки передмістя…"

   "В цьому місті учився Гоголь, весь  околишній край був його, - Миргород, Яновщина, Шишаки, Яреськи…"

   Варя Пащенко була одних років з Буніним, народилась вона 30 грудня 1870 року в сім'ї лікаря. 1888 року закінчила Єлецьку гімназію. Варя навчалася музиці, мріяла про консерваторію, кар'єру драматичної актриси, але не склалося.

   Два роки Іван Олексійович завойовував Варю. Він був щиро закоханий, дуже страждав, коли бачив не завжди рівне почуття до нього. "Еще никогда так разумно и благодарно не любил. Все мое чувство состоит из поэзии" (із листа І Буніна до брата Юлія). Бунін закидав дівчину листами.

   Він писав Варі 9 квітня 1891 року: "Драгоценная моя, голубеночек! Вся душа переполнена безграничною нежностью к тебе, весь живу тобою. Варенька! Я хочу сейчас стать перед тобой на колени, чтобы ты сама видела все, - чтобы в глазах светилась вся моя нежность и преданность тебе…"

   В той час Бунін дуже бідував. 29 травня 1891 року він писав братові Юлію: "Я больше всего думаю сейчас о деньгах. У меня нет ни копейки... Я беден, как дьявол..."

   Перебуваючи в скрутному матеріальному становищі, Іван, однак, хоче одружитись з Варею. Пише братові:     "... Я ее люблю ( знаю это потому, что чувствовал не раз ее другом своим, видел нежною со мною, готовой на все для меня). Дорогой мой, хотел просить места в Полтаве, рублей  на  сорок, на тридцать пять, да еще буду кое-что зарабатывать литературой – проживем с нею,  а главное с тобою, в одном городе!"

   В серпні 1892 року І. Бунін і В. Пащенко, яка згодилася жити з ним "без вінця", переїжджають у Полтаву.

   З Варею Пащенко вони перебували в цивільному шлюбі, жили в скруті і постійних сварках, характер у Буніна був важкий,  людиною він був запальною і неврівно-важеною. При посередництві брата Юлія, який намагався втримати цей шлюб, ця любов-свара деякий час ще лихорадила обох, але всьому є кінець. Четвертого листопада 1894 року, в день присяги новому імператору Миколі II, В. Пащенко, скориставшись тим, що всі чоловіки пішли в собор і в приходські храми, втекла, залишивши Буніну записку: "Від'їжджаю, Ваню, не згадуй мене лихом…" Розрив з Варею Бунін важко переживав. Ця подія забарвила його поезію  в трагічні тони: 

   Рідні побоювались за життя Івана. Зустрітися з Варею або дізнатися, де вона виявилось неможливим. Скоро він довідався, що В. Пащенко вийшла заміж за його товариша А. Бібікова. Ця звістка настільки приголомшила Буніна, що, за словами сестри Марії, з ним "зробилося дурно, його водою бризкали". "Йому хочеться їхати до тебе, – пише  сестра Юлію Буніну. – Але ми боїмося його одного відпускати. Та він і сам мені говорив, що я один не поїду, я за себе не ручаюся". Сам І. Бунін з гіркотою пише в листі братові: "Ну їх – тут, очевидно, роль зіграли  200 десятин земельки".

   Про ту пору свого життя Іван Олексійович згадував: "Так же внутрішньо одиноко, відокремлено, не по-дорослому, жив я в пору мого життя з нею".

   Це кохання дуже різних людей, дворянина і міщанки, для обох виявилося важким, виснажливим, врешті, безперспективним. Але воно стало чи не основною рушійною силою творчої активності письменника і жило в його пам'яті.

   Майже через п'ять десятиліть після розлуки з "невінчаною дружиною" Бунін писав у щоденнику (1 лютого 1941 р.), про В. Пащенко: "Вспомнилось почему-то время моей любви, несчастной, обманутой – и все-таки в ту пору правильной: все-таки в ту пору были в ней тогдашней, удивительная прелесть, очарование, трогательность, чистота, горячность".

   Після Жовтневого перевороту 1917 р. І. Бунін емігрував до Франції, продовжував займатися літературною діяльністю.

   Роман "Жизнь Арсеньева" вийшов окремою книгою 1930 року в Парижі.   Костянтин  Паустовський оцінив твір як одне з найчудовіших явищ світової літератури: "У цій дивовижній книзі поезія і проза злилися воєдино, злились органічно, нерозривно, створивши новий чудовий жанр". За новаторський роман Іван Бунін був удостоєний 1933 року Нобелівської премії "за правдивий, артистичний талант, з яким він відтворив в художній прозі типовий російський характер". Вперше з часу заснування премії її присудили вигнанцю, емігранту.

   Повнотою вражень вирізняється в романі весь "полтавський період". Багато критиків вважають його автобіографічним. Сам письменник неодноразово протестував проти такого уявлення про його твір. В бесіді з кореспондентом бєлградської газети "Час" Бунін говорив: "Можна при бажанні вважати цей роман і автобіографією, так як для мене всякий щирий роман – автобіографія. В будь-якому творі знаходять відображення мої почуття. Це, по-перше, оживляє роботу, а по-друге, нагадує мені молодість і життя в ту пору".

   А в листі М. Карамзіній 10 квітня 1939 року Іван Олексійович пише: "Вся моя книга сплошь выдумана (на основании только некоторой сути пережитого в молодости – и в моей первой сильной любви – к девушке, как земля от неба отличной от Лики…). Правду писать я бы не мог – было бы бесстыдно быть таким интимным…"

   Віра Муромцева-Буніна (дружина письменника) теж неодноразово підкреслювала, що "Жизнь Арсеньева" не можна назвати автобіографією і що в образі Ліки лише частково відображені риси В. Пащенко: "В Лике – Пащенко собраны черты разных женщин, которых любил он. Скорее чувства Алеши Арсеньева совпадают с его чувствами к Пащенко. Иван Алексеевич написал, что " Лика вся выдумана". Кроме того, он был так влюблен в Пащенко, что не мог даже мысленно изменять ей, ка к  изменял Алеша Арсеньев".

   У роки перебування на чужині, згадуючи молодість, він знову і знову гортає сторінки пам'яті. Згадує те, що залишилось у часі і просторі. Пам'ять – це єдине, що єднало його з Україною, Полтавщиною, вона була для нього джерелом духовного існування. Для нобелівського лауреата І. Буніна Полтава, Полтавщина були вікном в український світ – славного історичного минулого, фольклору, природи, літератури і культури. З життєвого виру полтавського краю письменник виніс стільки вражень, що потім звертатиметься до них ціле своє довге життя. Полтавська зоря, зоря молодості світила йому завжди. Роки перебування тут Бунін вважав найкращою порою свого життя. "Полтавську губернію я надзвичайно люблю", -  писав знайомому. "Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле, не можу без хвилювання бачити очеретяних дахів, обстрижених мужиків, жінок у жовтих і червоних чобітках, навіть личаних козубів, у яких вони носять на коромислах вишні та сливи. "Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім..." Це Шевченко – абсолютно геніальний поет! Прекраснішої від Малоросії нема країни в світі". Зріднившись з  нею, писав, що "пробудився тут". У літературі він витворив свій особливий бунінський материк, на якому знайшлося гідне місце і для широкої ріки українського національного життя. Вічна йому за це дяка і шана.

 Побіжні нотатки про перебування у Полтаві, інших населених пунктах знаходимо у "Дневниках":

 В запису 1893 р.: Осенью в Полтаве писал "Вести с родины" и "На чужой стороне".

 Згадує  Бунін  Павленки  і  Полтавщину в записах 19 травня і 15 серпня 1894 р.: "Павленки. Солнечный ветреный день. Сидел в саду художника Мясоедова (наш сосед, пишет меня), в аллее тополей на скамейке".

 Влітку 1895 р., Полтава: "Поездка на отправку переселенцев с Зверевым. Написал "На край света".

 В запису від 30 квітня 1897 р.: "Из Полтавы еду на лошадях в Шишаки. Овчарни Кочубея. Миргород. Там ночевал".

 В запису від 24 травня 1897 р.: "Кременчуг, мост, солнце низкое, желто-лунный Днепр. За Кременчугом среди пустых гор, покрытых только хлебами, думал о Святополке Окаянном".

 В запису від 1 травня 1918 р.: "… умерла Варвара Владимировна... у меня никаких чувств по поводу этого известия. Как это дико! Ведь какую роль она сыграла в моей жизни! И давно ли это было – она, молоденькая, мы приехали с ней в Полтаву…".

 В запису від 21 червня 1921р.: "Давно ли все это было – сила, полная жизни... Полтава, городской сад...".

 В запису від 13 серпня 1942 р.: "Кончил перечитывать "Дневник" Башкирцевой. Вторая половина книги очень примирила меня с ней. И какая действительно несчастная судьба!".

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

 Твори  Івана  Буніна.

Бунин И. Автобиографическая заметка / И. Бунин // Собр. соч. в 6-ти Т. – М., 1988. – т.6. – С. 551-552. 

Бунин И. Дневники / И. Бунин // Собр. соч. в 6-ти т. - М., 1988. – Т. 6. – С. 315, 318, 411, 433, 519. 

Бунин И. Жизнь Арсеньева: роман. Рассказы / И. Бунин. – М., 1987. – С. 229, 428, 431, 435. – (Б-ка юношества). 

Бунин И. В августе / И. Бунин // Полтавщина в літературному просторі й часі : навч. посібник-хрестоматія. – Полтава, 2008. – С. 178. 

Бунин  И. Ливни золотые: стихотворения / И. Бунин. – М., 1998. – С. 35, 383-384. 

Бунін І. На край світу : оповідання / І. Бунін. – К., 1963. – С. 3, 4.

Матеріали  про  життя  і  творчість  Івана  Буніна.

Бажинов І. Д. Бунін Іван Олексійович / І. Д. Бажинов // Укр. літ. енцикл. – К., 1988. – Т. 1. – С. 248-249. 

Бабореко А. К. И. А. Бунин. Материалы для биографии (с 1870 по 1917) / А. К. Бабореко. – М., 1983. – С. 28, 29, 48-49, 51, 59. 

Бунін  Іван  Олексійович // Альманах пошани визнання Полтавщини: 100 видатних  особистостей  Полтавщини  минулих  століть. – Полтава, 2003. – С. 28-29. 

Іван Бунін (1870-1953) // Шкляр Л. Є., Шпиталь А. Г. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901-2006. – К., 2006.  – С. 117-123. 

Іван Бунін // Левченко О. С. Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна. – Тернопіль, 2000. – С. 75-77. 

Павленки: [про перебування тут І. Буніна] // Полтавщина: енцикл. довідник. – К., 1992. – С. 631-632, 701. 

Ротач П. Іван Бунін (22.10.1870 – 8.11.1953) / П. Ротач // Колоски з літературної ниви. – Полтава, 1999. – С. 441-445. 

Ротач П. П. Память о Полтаве: К биографии И. А. Бунина / П. П. Ротач // Альманах библиофила. – М., 1979. –     Вип. 6. – С. 209-214. 

[Про сильну і нещасну любов І. Буніна до В. Пащенко, їх спільне життя у Полтаві] // Смирнова Л. А. Иван Алексеевич Бунин: жизнь и творчество: кн. для учителя. – М., 1991. – С. 16-17. 

Гончар О. Щоденники: у 3-х т. / О. Гончар. – К., 2003.  – Т. 2 (1968-19834). – С. 251, 266, 293. 

Гончар О. Щоденники: у 3-х т. / О. Гончар. – К., 2004. – Т. 3 (1984-1995). – С. 184-185, 196, 404, 425. 

*     *     *     *     *     *     *

 Бурбан В. Російський патріот України: "прекраснее Малороссии нет страны в мире" / В. Бурбан // Культура і життя. – 2005. – 16 листоп. – С. 5.

 Газер І. С. Український колорит в оповіданні І. О. Буніна "На краю світу" / І. С. Газер // Слов'янське літературознавство і фольклористика. – К., 1968. – Вип. 4. – С. 111-118. 

Гарін Ф. Любив полтавський край / Ф. Гарін // Зоря Полтавщини.  – 1995. – 24 жовт. – С. 3.

 Крутікова Н. Україна в поезії і прозі Івана Буніна / Н. Крутикова // Слово і час. – 2008. – № 1. – С. 4-9.

 Кузьменко О. "Прекраснішої за Малоросію немає країни в світі" / О. Кузьменко // Полтавський вісник. – 1995. -   № 43 (жовт.). – С. 7.

 Кучеренко О. У Полтаві Іван Бунін втратив кохану / О. Кучеренко // Коло. – 2008. – 14 серп. – С. 19.

 Посухов В. Літа любові з "милою... солодкою Варінькою": [І. Бунін у Полтаві] / В. Посухов // Полтавський вісник. – 1995. - № 43 (жовт.). – С. 7.

 Приходько Л. Бунін та Україна / Л. Приходько // Зарубіжна література. – 2004. - № 9. – С. 53-56.

 Скрипнікова В. Нобелівський слід на полтавській землі: [Полтаву описали у  "нобелівському"  творі]  /                В. Скрипнікова  //  Коло. – 2004. - № 42 ( жовт.). – С. 12.

 Югов В. Літописець окаянних днів і вічного кохання: (Злободенні нотатки на полях про І. Буніна) / В. Югов // Голос України. – 2008. – 24 трав. – С. 6-7.