СКУЛЬПТОР  І  ПАТРІОТ

 Бібліографічна  розвідка

 (До 160-річчя  від  дня  народження  Л. Позена)

Дитячі  та  юнацькі  роки

         Cкульптором  –  любителем   названо  нашого земляка  Леоніда  Володимировича Позена  у  довіднику Академії  мистецтв. Як кажуть, маючи  талант  від Бога, він сягнув вершин найславетніших професіоналів цього  виду  мистецтва.

         Майбутній скульптор народився 22 липня  1849 року  в містечку Оболонь Семенівського району,  в  родині  відставного штабс-капітана Володимира  Позена, який після  військової  служби  зайнявся господарством у своєму родовому  поміщицькому маєтку.

         Дитинство майбутнього  митця пройшло  в  маєтку батька. Мальовнича полтавська природа: чудовий парк, що оточував  будинок, тихі плеса  річки  Рудки, картини народного життя – усе  це формувало  світовідчуття малого хлопчика. Ці милі  серцю  краєвиди: і пишна верба,  і рогіз над річкою, і хата під соломою, і кладочка через струмок – пізніше майстерно і  з  великою любов'ю  відтворив він  у горельєфах  до  пам'ятника І. П. Котляревському.

         Початкову освіту здобув вдома. Наука і гра  на  фортепіано  давались  хлопцеві легко. Та батьків дивувала особлива його  пристрасть до ліплення.  З   свіжого  чорного хліба  у нього швидко виходили різні кумедні  фігурки. Звідки ж таке захоплення? Через багато літ близькі до Позенів люди переказували, що Льоня годинами міг  милуватись кониками,  півниками, свинками, статуетками, які продавали  опішнянські  гончарі на ярмарках. Та  як там не було, а  з  дитячих літ  потяг  до ліплення і малювання міцно жив  у  ньому.

         Коли  Позену виповнилось 15 років, батько віддає його у п'ятий клас Полтавської гімназії. Тут теж юнак багато малює  і ліпить. Це захоплення  схвально підтримував учитель  малювання Федот Леонтійович  Ткаченко, близький друг Т. Г. Шевченка. Навчання давалося юнакові легко, уже  в гімназії виявив необиякий хист  до малювання. Батьки,  переконавшись у   мистецьких  здібностях  сина, радили йому після  закінчення гімназії  вступити до Петербурзької Академії  художеств. Однак  він відхилив цю пораду рідних, бо  на  перших порах серйозно не ставився до своїх художніх захоплень, заявивши, що  хоче здобути університетську освіту.

Обираючи майбутній життєвий  шлях, молодий  Л. В. Позен  віддав перевагу більш "серйозному",  на  його думку, фахові – юриспруденції.

         В 1867 році Позен - студент юридичного факультету Харківського університету. А через рік  він переводиться  до Петербурзького університету.  Будучи студентом  і  на адвокатській  службі, він самотужки наполегливо  вивчає багатовікову історію  мистецтв, часто відвідує Ермітаж, художні  виставки, музеї, майже весь вільний час  проводить у Публічній бібліотеці,  вивчаючи історію мистецтв.

Після закінчення  університету став працювати помічником присяжного  повіреного.  Залишивши  адвокатуру, Позен перейшов на службу в Міністерство юстиції,  і майже відразу його направили  до Полтави кандидатом  на одну з посад при окружному суді. З цього часу, так  би  мовити, починається  суддівська кар'єра Леоніда Володимировича, яка тривала понад сорок років. Його службовий формуляр засвідчує досить помітний ріст на цьому поприщі – від судового слідчого 2-ї дільниці Полтавського  повіту  до сенатора кримінального касаційного департаменту урядового  Сенату,  таємного радника.

Його покликанням  було  мистецтво

          Але  не  суддівська  служба  була  головним  в його житті. Він народився  і  був завжди великим художником. Мистецтво заполонило все  його єство. Ним  він постійно жив. І що характерно, саме в Полтаві Позен знову  відновив свої спроби  в  галузі скульптури. Саме це місто  позитивно  послужило творчому  спалаху художника. Про це згадується  в автобіографії, написаній зі слів хворого  скульптора,  в 1919 році, дружиною Марією Федорівною Позен: "Умови університетського життя,  а згодом  постійні роз'їзди  в  службових справах не давали Позену можливості займатися  скульптурою, до якої він  з дитинства  відчував  потяг і лише  в 1876 р., коли  служив  у Полтаві, він почав ліпити".

         На перших порах  Позен багато  часу і сил затратив  на оволодіння технікою ліплення. Він  копіював гіпсові моделі  різних діячів, виконані нерідко невідомими йому  майстрами. Та  особливо він захоплювався  творами  скульпторів Клодта, Ліберіха, Лансере,  Мена. Згодом  Леонід Володимирович ліпить  з  натури невеликі портрети і  етюди, а  потім береться за  складні  композиції. На жаль, перші  твори  Позена  не збереглися.

Уже через рік після  приїзду до Полтави він виконав групу "Візник", а згодом -  цілу серію портретів своїх друзів і знайомих, зокрема, двох місцевих  художників -  В. О. Волкова  та І. К. Зайцева. Саме ці люди стали радниками  і  вчителями  Леоніда Позена в його перших  серйозних творчих пробах.

         І все ж тільки випадок, що стався  в житті Позена  в 1881 році, визначив подальшу долю його як художника. Він тоді  працював  над скульптурною  групою "На волах", ліпив  її більше року. Коли робота  була майже готова, до Позена завітав засновник Товариства пересувних  виставок, російський  художник  Г. Г. Мясоєдов, котрий поселився  в Полтаві. У скульптурній групі "На волах" Позен виявив свою спостережливість, глибоке знання  селянського побуту, уміння тонко  й художньо відобразити  це у восковій  композиції. Це вразило  Г.  Мясоєдова і той порадив  показати  цей твір на  черговій,  10-ій  пересувній  виставці. Після довгих вагань Позен наступного року зважився  представити групу в двох варіантах на розгляд загальних зборів Товариства передвижників. У березні  1832 року рішенням загальних  зборів його було прийнято  експонентом Товариства. Того ж року обидва  варіанти жанрової скульптури  демонструвалися на  художній виставці.

         Дебют був  успішним. Ім'я молодого автора  стало  відоме  в мистецьких  колах. Через кілька днів після закриття виставки  власник  фабрики  художнього  литва Я. К. Верфель  купив  групу  для  відливу  її у бронзі. Згодом  він багато років систематично купував твори Позена, відливав їх,  влаштовував  виставки цих  скульптур не лише в Росії, а  й   в Італії, Англії, Німеччині, Голландії, Америці, де їх і продавав. Тому роботи  Позена  відомі  в багатьох  країнах далекого зарубіжжя.

          Ще один  витвір майстра - "Переселенці". Тема переселення  в перші  роки після реформи широко  експлуатувалася  письменниками, художниками. Позен  у своїй  скульптурній групі зобразив сім'ю переселенців,  яка зупинилася  в дорозі. Старий чоловік, троє його синів – старший, судячи  з форменного кашкета, відставний із дружиною  і приблизно трирічним хлопчиком, середній  також  із дружиною та маленькою дитиною  в неї  на  руках  і молодший юнак.  У всіх постатях  відбиті  їхні  психологічні характеристики,  і скульптурна група  створює  велику емоційну силу, що впливає на   глядача.

         Це була  єдина  робота Позена  на 12-ій пересувній виставці. Її  кілька разів відливав  К. Верфель, як  повністю, так  і  окремими   фрагментами.

         "Переселенці"  є  й  у  Московському історичному музеї  і   в  Київському державному музеї українського мистецтва.

         Талант Позена з особливою  силою виявився  в скульптурі "Жебрак", котра  демонструвалася  на 14-ій пересувній  виставці. Виліпив він її  з воску  в  кількох варіантах. У  цьому творі  скульптор продовжує розробку теми про злиденну долю селянина – бідняка. Один  з  примірників Позен подарував своєму другу М. О. Ярошенку. "Жебрак" остаточно закріпив славу одного з кращих  майстрів жанрової  скульптури.

         1891 року Л. Позен знову переїхав  до Петербурга. Довелося залишати   Полтаву, яка так припала йому  до серця. Працюючи  в  прокуратурі Петербурзського окружного суду, він продовжував підтримувати  зв'язки  з  художниками, діячами  мистецтв. Того ж року став  дійсним  членом Товариства передвижників, а 1894-го -  дійсним членом Академії мистецтв,  а  ще через рік -  членом  Ради Академії. Також не полишає ліплення, постійно бере активну участь  у виставках передвижників. Тут він створює скульптурну групу "Оранка в Малоросії", яку експонував на 25-ій пересувній  виставці.

         Товариство передвижників проіснувало  до 1924 року,  майже щороку влаштовувало художні  виставки, показуючи їх  у  Петербурзі, Москві, Києві,

Харкові, Одесі, Казані, Орлі, Ризі та інших містах. Було організовано 48 таких виставок. Л. Позен брав  участь майже  в кожній.  Демонстрував понад 50 робіт.

         Петербурзький період  скульптора вирізнився ще  й тим, що почали  іти з життя  його друзі, близькі  по  творчості  митці, артисти.

         Тяжко переживав Позен у 1898 році смерть художника  М. Ярошенка. Він дуже жалкував, що за  життя  не створив  його портрета, адже той зобразив Позена  на полотні із  пластом воску  й різцем  за роботою  над  однією  зі  скульптор. По суті, це єдиний зі  збережених портретів  скульптора.

         Користуючись  автопортретами художника, фотографіями  і своєю  пам'яттю, яка назавжди зберегла риси дорогої йому людини, Позен  створив  три портрети Ярошенка. Перший  -  Ярошенко в молоді роки, експонувався на 27-ій пересувній виставці. Другий – статуетка, на якій художник зображений біля мольберта.  Третій -  погруддя Ярошенка  в літньому віці,  ця  робота  виставлялася 1906 року  в Таврійському палаці  на першій виставці російських  портретів,  а 1912 року погруддя було  встановлене на могилі М. Ярошенка в Кисловодську.

         Працюючи над малими жанровими  групами, Л. В. Позен мріяв узятися  за   монументальні роботи, тому  в 1899 році  взяв  участь  у конкурсі  на  кращий проект пам'ятника О. С. Пушкіну  до  столітнього ювілею великого російського поета. До розгляду подали свої роботи і відомі  скульптори Беклимішев,  Бах, Чижов. Представив свій проект  і Позен. На  жаль, він не зберігся,  а переможцем визнали Баха.

Творчий  дарунок Полтаві

          Незважаючи на своє  високе  службове  становище, Позен  з великою  вдячністю прийняв  прохання  полтавської громадськості  виготовити  пам'ятник корифею  української літератури  Івану Петровичу Котляревському.  Особливо яскраво  проявився патріотизм  Позена, його любов  до України  та її народу  під час роботи  над  пам'ятником. Як відомо, за  заповітом, Котляревський похований на околиці старого міського цвинтаря. Споруджений із  цегли надгробок ремонтувався, в основному, за кошти, зібрані полтавськими артистами  під час  вистав  за драматичними творами письменника. За роботу над новим надгробком  взявся Л. Позен разом  із  художником  В. Волковим. Чотиригранний гранітний обеліск було  встановлено 1900 року.

         Тоді  ж  задумали  спорудити меморіальний пам'ятник  письменнику  в Полтаві. Почалася невтомна  шестирічна  праця  над монументом. На засіданні  Полтавської  міської  думи  12 січня 1898 року Позен  доповів, що  погруддя Котляревського готове  і відлите   в гіпсу,  а  до  виготовлення горельєфів лише приступив. У погрудді Котляревського  він чітко передав риси письменника. Але великим досягненням були горельєфи, на яких скульптор  відтворив образи героїв "Енеїди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарівника", показав їхню національну своєрідність і глибоку народну сутність. Роботу  над ними він закінчив у 1902 році.

         В історії зі спорудженням пам'ятника Позен постає перед нами  як громадянин, патріот. Потрібна  була громадянська мужність, щоб, незважаючи  на  своє офіційне становище, бути на боці передової громадськості, яка  добивалася права увічнити пам'ять зачинателя  нової української  літератури.

         Художник працював  над пам'ятником  і сповна відчув  ту гостру політичну  боротьбу, яка з самого  початку точилась довкола нього. Починаючи,  взагалі,  з питання  існування  української літератури, її класиків, гідних  такого високого  вшанування, заборони збирати кошти  на його  спорудження  в регіонах  України  і закінчуючи  довготривалими дискусіями  стосовно місця, де повинен  стояти  пам'ятник,  та мови,  котрою мають  бути  виконані  тексти  на ньому.

         Знаючи  про  заборону  збирати  гроші  за  межами Полтавської губернії, Позен  відмовився  від гонорару  за  виконання погруддя Котляревському  і трьох горельєфів. Це  був не лише  його матеріальний внесок  у фонд будівництва, а  й величезна моральна  підтримка у  справі боротьби за  спорудження пам'ятника.

         Після  урочистого  відкриття пам'ятника Котляревському Позен по праву  став найпопулярнішим  українським митцем.

         Коли ж у  нашому краї розгорнулася підготовка до сторічного ювілею  з  дня народження Миколи Васильовича Гоголя і постало питання про  встановлення  йому  пам'ятника, полтавці знову   звернулися  до Позена, щоб той виліпив скульптуру славетного письменника. Він погодився.  Із замітки, опублікованої в київському журналі "Сяйво", дізнаємося,  що  на початку 1914 року  комітет  по спорудженню пам'ятника, розглянувши проект, вирішив негайно розпочати  будівництво, щоб завершити його до осені.  З фотографії, зробленої в червні  1914 року  в майстерні Позена, видно, що на той  час  скульптура  була майже готова. Проте пам'ятник  Гоголю  в тому році не було встановлено.  На початку 1915 року загальні збори Академії художеств  схвалили поданий  Позеном проект монумента. Встановлення пам'ятника затяглося  аж до 1934 року.  В 1915 році Академія  мистецтв вирішила обрати  Позена академіком, але скульптор відмовився від цього  високого звання, пославшись  на  відсутність  у нього  академічної художньої освіти  і  заявивши,  що "давати  це необхідно виключно найдостойнішим".

Духовно  багата  постать

          Не  зайве  нагадати  і про людські  якості  Позена. Він був  веселої  вдачі,  а  в колі друзів – заводієм  різних  витівок. Любив гумор і сам не був позбавлений  цього почуття. Завжди  компанійський,  з  багатьма  мав дружні  зв'язки. Постійно  відвідував "вівторки" у К. В. Лелюха  чи П. О. Брюллова, "середи"  -  у Д. І. Менделєєва. Після  смерті І. М. Крамського,  на  квартирі  якого  збиралися художники  на  так   звані "четверги", такі зустрічі перемістилися в оселю Позенів, які мешкали  на 6-й лінії Васильєвського  острова. Тут часто лунали  українські  народні  пісні, які  гостинний господар  любив співати, звучала  музика. Ще  з дитячих років Леонід Позен захоплювався  музикою, вмів  грати  майже  на  всіх  інструментах, але перевагу   віддавав скрипці.

         Його дружина Марія Федорівна теж була художницею. Своїх  дітей  Позени  не мали. Вони удочерили дочку покійних односельців  на прізвище Больба. Ця кругла сирота вже мала їхати з ними до Петербурга, але напередодні  від'їзду  втопилася. Позени  дуже переживали цей  трагічний  випадок.

Жовтневу  революцію Позен зустрів  уже майже  в сімдесятирічному  віці. Марія Федорівна розповідала  друзям, як після революції до них на  квартиру прийшли революційні матроси  і застали їх  за  роботою  в майстерні. Коли побачили  там портрети відомих письменників,  художників, артистів, скульптури "Жебрак", "Рілля  в Малоросії",  стали розпитувати, що  вони  означають. Позен охоче пояснював. Матроси  дали скульпторові  спокій, вважаючи, що його роботи потрібні  народу.

         Невдовзі  Позен  став  членом  Спілки  скульпторів. Щоб  заробити на  хліб насущний, пішов  працювати художником  у Центральний геофізичний  музей, де зразу  ж  приступив  до  виготовлення  статуеток, які зображали  народності Росії. Однак  тяжка хвороба перервала  цю  роботу.

         Помер Леонід Володимирович  8 січня 1921 року. Прах його  покоїться  на  Смоленському цвинтарі  в місті на Неві, далеко  від Полтави, від рідної Оболоні.  Після смерті чоловіка Марія Федорівна передала скульптури  й документи Ленінградському  та Полтавському художнім  музеям.

Відтоді   минуло  чимало  літ. Але  твори  скульптора живуть, радують  нас  своїм демократизмом,  народністю, правдивістю. Позен був, є  і буде  справжнім  подвижником передових  ідей, чудовим прикладом  служіння  своєму  народу. Особливо  він дорогий  полтавцям – як земляк,  як творець пам'ятників, що  прикрасили  місто.

Леонід Володимирович Позен – ще одна  духовно  багата постать  з  великої  плеяди представників мистецтва,  літератури, яких випестував полтавський  край.  І  вірний син віддячив  йому  безмежною любов'ю, сердечною щедрістю,  уславив  своїм талантом.

В країнах Європи знали нашого земляка, захоплювалися його  даровитістю. Понині  високо цінують реалістичні  твори Л. В. Позена, виставляють їх  людському  загалу.  Експонуються  його  скульптури  в Державній Третьяковській галереї  в Москві,  в Державному російському  музеї в  Санкт-Петербурзі, Київському  державному  музеї українського  мистецтва, на ретроспективних  виставках  українського  живопису, скульптури  і   графіки.

С П И С О К     Л І Т Е Р А Т У Р И

         Позен Леонід Володимирович // Українська Радянська енциклопедія: в 12-ти т. – К., 1982. – Т. 8. – С. 455 – 456.

         Позен Леонід Володимирович // Український рад. енцикл. словник:  в 3-х т. – К., 1987. – Т. 2. – С. 709.

         Позен Леонід  Володимирович // Ханко В. Словник  мистців Полтавщини. - Полтава, 2002. – С. 154.

         Позен  Леонід Володимирович // Довідник  з  історії  України. – К., 2001. –С. 588

         Позен Леонід Володимирович // Мистецтво України: біограф. довідник. – К., 1997. – С. 480.

         Позена провулок // Полтавщина: енциклопедичний  довідник. – К., 1992.- С. 685.

         Л. В. Позен // Полтавщина: короткий довідник-путівник – Х., 1968. – С. 212 – 213.

         Українські скульптори ІІ пол. ХІХ ст. : [Леонід Позен] // Історія України. – 2005. - № 33 – 34. – С. 17.

         Цвєткова, Л. Його покликанням  було мистецтво: до 150-річчя  з дня  народження Л. В. Позена // Вісті. – 2004. – 12 берез. – С. 9.

         Наливайко, І. Скульптор-любитель, талант якого сягнув вершин професіоналів // Ранковий  Експрес. – 2003. – 10 квіт. – С. 5.

         Позен Леонід Володимирович // Альманах пошани й  визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 152 – 153.

         Проненко, В. Скульптури статського радника //  Дзеркало тижня. – 2003. – 25 жовт. – С. 21.

         Скриль, В. Видатний скульптор і патріот // Рідний край. – 2003. - № 2. – С. 149 – 150.

         Курчакова, О. Видатні постаті образотворчого життя Полтавського краю періоду ХУІІ – ХХ сторіч // Полтава: архітектура, історія, мистецтво. – Полтава, 2002. – С. 34.

         Заштовт, Т.  Неспішно історію пише пір'їна: [Короткі  біографічні  відомості] // Полтавська думка. – 1999.- 23 верес. – С. 2, 7.

         Еклектизм: [Леонід Позен] // Українська культура: лекції за ред. Д. Антоновича. – К., 1993. – С. 301.

         Скульптура: [Позен Леонід] // Лобановський Б. Українське мистецтво другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1989. – С. 39 – 44.