ПОДВИГІВ КРАЯН ЯСКРАВІ СТОРІНКИ:

 ПОЛТАВЦІ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ РУСІ ОПОРУ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

 Бібліографічне  досьє

         В досьє йдеться  про участь наших  земляків або тих,  хто жив  і працював  на Полтавщині,  в лавах  учасників європейського  спротиву           гітлерівським окупантам.

         Ці матеріали, зібрані з різних  джерел, в деякій мір, проллють           світло  на маловідомі  воєнні  біографії земляків. Досьє є далеко не           вичерпним, розповіді подаються  в  алфавітному  порядку, з посланнями           на документальні,  публіцистичні  та літературні  джерела.

З М І С Т

          65 літ тому закінчилась  Друга  світова  війна, а тема  руху Опору фашистським загарбникам  у європейських  державах,  участі  в ньому  громадян України, в т. ч. полтавців, ще не знайшла належного  висвітлення  і  привертає  увагу  вчителів,  студентів, учнів.

         Цей рух  формувався  повсюдно, де  були табори "східних робітників", концтабори для  військовополонених. Як не  прикро, але  імена і звершення багатьох українських  подвижників  зарубіжного руху  Опору  стали  відомими дише через два-три десятиліття після закінчення  війни. За  умов  тодішнього  режиму навіть саме  слово "полон"  вважалося  ганебною  зрадою.

         Довгі роки  чимало  українців, побоюючись  репресій, приховували  факт  своєї участі в антифашистському  русі  за межами СРСР. Часто вони боролися  проти  ворога  під  вигаданими  іменами.

         Публікації про  наших земляків, які  брали участь  в русі Опору  в Європі, нечисленні. Друкувались  книги, статті,  переважно,  у 60-70 рр.  Але  і   ці джерела інформації дають  можливість  нам,  через десятки  літ після війни,  доторкнутися до  святого, перенестися  у ті  вогненні роки.

         Мова  йде  про  реальних людей, які  жили поруч  з нами, ходили  вулицями полтавських міст  і сіл і яких,  більшості немає в живих. Вони, молоді  не  схиляли  голови перед  ворогом,  в  найкритичніших  ситуаціях шукали шляхи  спротиву ненависним  мучителям. Як  писав  один з них  у вірші:

         ...Как всегда, не роняю  себя, не роняю!

         У цьому  бібліографічному досьє зібрані матеріали лише про десятьох  наших земляків. Ми вибрали таку форму  подачі інформації.

          Це далеко не  вичерпне розкриття  цієї теми, ми  вибірково,  подаємо розповіді  про тих земляків, про яких була знайдена інформація  в декількох  джерелах. Розміщуються  вони  в  алфавітному  порядку, в  межах  оповіді  даються  посилання  на  документальні,  публіцистичні  та  літературні  джерела.

         Народився Степан Лаврентійович  1905 р. В  Червоній  Армії  з 1927 року,  кавалерист, командин  ескадрону. Був  комендантом Перемишля  в перші місяці війни. Під час боїв  під  Уманню (серпень 1941 р.) був  порученцем генерала Снєгова і за  його наказом закопав  у найближчому  яру  документи  та  прапори  корпусу: док. легенда  об одном  из первых сражений  Великой Отечественной  войны / Е. Долматовский. – М., 1985. – С. 279 – 281. (До речі, у травні 1986 р.  експедиція, до складу якої  входили  вчені  і слідопити, вела пошук у Зеленій Брамі, користуючись  планом  і рисунком, по пам'яті зробленим  С. Ганночкою. Експедиції  вдалося  відкопати  сейф з документами).

         Під час  спроби  прориву  у  Зеленій Брамі Степан Лаврентійович  був  поранений у голову, лишився ока  і опинився у полоні,  в Уманській   ямі.  Його було вивезено на  будівництво  укріплень  у районі Шербурга. Капітан втікає звідти і  приєднується  до  французьких  партизанів.

В Нормандії  з серпня 1943 р. один з перших партизанських загонів очолив офіцер  Червоної Армії  С. Л. Ганночка. Цей  добровольчий підрозділ провів серію резонансних  акцій, зокрема, підірвав міст  під час проходження  залізничного  ешелону. Безсмертя: Книна  Пам'яті Ураїни. 1941- 1945. – К., 2000. – С. 398.

         "Влітку 1944 року  загін Степана Ганночким перемістився  у Паризький  район. Разом  з французькими  патріотами  загін  очистив  від  фашистів  північне передмістя Парижа – Перфіт" :

         Рух Опору // УРЕ. – Вид. 2-е. – Т. 9. – К., 1983. – С. 529;

Антифашистская солидарность  в годы  второй  мировой  войны.

1939 – 1945. – К., 1987. – С. 165.

         За участь  у визволенні  Парижа  командин загону  був  нагороджений  французьким  бойовим орденом. Як писав  Є. Долматовський в "Зеленой Браме": "О нем  надо рассказывать  и рассказывать, а  может  быть и  поэму  сложить!" (С. 281).

         Після  повернення  на  Батьківщину 1946 року  Степан Лаврентійович  відчув  на собі  антигуманне  ставлення   Сталіна та  його оточення  до  колишніх  радянських  військовополонених, зазнав  чимало образ і  принижень, так  і не  був  відновлений  у званні  капітана  і помер, не одержавши  посвідчення  учасника  війни.

         Євген Долматовський в "Зеленой Браме" з цього  приводу писав: "Он – увы,  не  без оснований -  считает себя обиженным  и всеми  забытым. Товарищи  по  Червоному  Казачеству, по Перемышлю, Шербуру  и Парижу  постепенно  ушли из жизни  либо  растерялись  по  белу свету. Перебравшись из Львова  в Полтаву,  старик живет одиноко…" (С. 281).

           Після  смерті  батьків дев'ятирічним хлопчиком  Михайлик потрапляє  в  дитбудинок  м. Гадяча  При  Гадяцькому педучилищі закінчує  спецкурси  і  з 1928 року працює  піонервожатим. За  комсомольським призовом  відправився  на  новобудови  до Комсомольська-на Амурі. Коли  почалася  війна Михайла  Олексійовича призначають  комісаром  у   партизанський  загін  С. Ковпака.

           Один із  соратників Ємця згадує : "З Михайлом  я був  знайомий  лише  кілька місяців – з  жовтня  1941  по січень 1942 року. Але  й цього  було  досить, щоб  пройнятись щирою симпатією до цієї людини з Полтавщини. Винахідливий сміливий. Від його  спокою, впевненості, - жартів – примовок  у бійців  ставало  світліше  на душі у найтяжчі хвилини".  Ветров І. Людина з легенди / І. Ветров // Зоря  Полтавщини. – 1965. – 23 лют. – С. 3.

           При  виконанні  бойового  завдання Ємець був тяжко  поранений  і  попав  у полон. Спочатку  Михайла тримали у концтаборі Заксенгаузен, а  потім перевели  у  концтабір  на  острові  Узедом, де фашити випробовували  секретну  зброю -  ракети ФАУ. В'язнів-свідків чекала  неминуча смерть.

           Там Ємець  знайомиться  з Михайлом Дев'ятаєвим,  льотчиком, який  виношував  ідею  втечі  на  фашистському  літаку.  Група захоплення  літака  сформувалася  сама собою. Непокірні духом, сміливі.  відчайдушні. Дев'ятаєв крадькома  вивчав  кабіни  літаків, які  стояли  на аеродромі. Із розбитих  літаків в'язні  знімали різні таблички, котрі потім у бараку перекладали і вивчали. Кожен із групи мав своє завдання. Зокрема, Ємець і Кривоногов відповідають за акумулятори  і  важелі  управління.

         В кінці 1944 року есесівців з острова забрали, стало  легше.  Втечу  призначили на 8 лютого 1945 року. М. Дев'ятаєв згадує: "Вітер холодний  і різкий, валить  нас з ніг. Нічого дивного – я  важив тоді близько сорока  кг, Михайло Ємець – десь близько тридцяти шести. Живі скелети йшли по полю аеродрому...": Майорчик В. Його  крила / В. Майорчик // Зоря Полтавщини. – 1975. – 25 січ. – С. 3.

Дев'ятаєв М. , Хорунжий А. Втеча з острова Узедом: док. повість / М. Дев'ятаєв, А. Хорунжий. – К. : Веселка, 1974. – 263 с.

         Дорогою на  аеродром  в'язні  вбивають  конвоїра. Один з них переодягнувся  у  його одяг, щоб німці нічого не запідзрили. Коли німецькі  техніки  пішли  на обід, група  з десяти в'язнів захопила бомбардувальник "НЕ-111Н -22"  Пального у баках достатньо  для тривалого польоту: Лемещук Н. М. Не  склонив голови: (о деятельности  антифашистского  подполья в гитлеровс-ких застенках // Н. М. Лемещук. – К., 1986. – С. 52.

          По них били зенітки Узедома. Їх чекали зенітки  й  авіація  всього  балтійського  узбереж'я. Розповідає  син  М. Ємця Олексій: "Спроби  німців  збити  або  наздогнати  літак  виявилися безрезультатними. Коли "Хейнкель" перелетів через  лінію фронту, радянські  зенітники обстріляли  його, і  ушкодили. Дев'ятаєву вдалося  збити  полум'я, але літак  довелося  посадити на засніженоиу  полі.  Там  втікачі  й  дочекалися  радянських  воїнів.  Кожного з них ретельно перевіряли, -  каже Олексій, - адже  ніхто  не  вірив, що  вони могли  викрасти  фашистський літак. Після перевірки  сімох в'язнів, які  не були  офіцерами,  відправили на фронт, де  вони  майже  всі  загинули. Офіцерів, у т. ч. й мого батька продовжували допитувати  й перевіряли  їхні свідчення".

         Брусенський О. Втеча з острова смерті / О. Брусенський // Полтавський вісник. – 2010. – 16 квіт. – С. 7; Село  полтавське. – 2010. – 12 берез. – С. 9.

         "В ГУЛАГ попали не все  девятаевцы, а  только три  офицера: Девятаев, Емец  (умер в 1984 г.)  и  Кривоногов (умер в 1985 г.): Лятнев Г. Девятаев, или  хроника  похищенного  бомбардировщика /Лятнев // Чудеса и  приключения. – 2009. - №6. – С. 61.

         Йому  було  всього  шістнадцять, коли  почалася війна. Юнацькі мрії,  поривання  були  розметані  вогнем. Не на студентську  лаву попав Віктор, а  на  жорсткі  нари товарного вагону, який  віз  молодих  українців  до Німеччини.

         Цвайбрюкен, Дахау, Натцвеллер... Одні лише  назви  цих  таборів  болем  відгукуються  в  серці  кожного в'язня, який пережив  там  фізичну  і  моральну каторгу. З останнього з перелічених таборів Віктор з друзями  вирішили  втікати. Але  не всім  пощастило. Десятьом спійманим  було  відрізано голови, надіто на  палі, і  німці  возили їх  по табору, як попередження, що таке буде з   кожним, хто насмілиться  на втечу. Спіймали  і  Віктора, але далеко  від того місця, звідки  втікав, інакше  смерть була б  неминучою. Знову концтабір... Юнак  працює  на заводу, який  випускає  воєнну  продукцію. Зв'язується  з підпільниками, які  діяли  не лише  на заводі, а  й  в таборі, за  воротами, на волі...  Французькі патріоти різними  способами  визволяли  в'язнів  з неволі.

         Так, Віктора з друзями  вони  викупили у конвоїрів за  великий пакунок грошей.  І  розпочалося для них  партизанське життя на  території Лотарінгії.  Зброю, одяг добували  собі  в боях, з  великим ризиком  для життя. Віктор у загоні  був одним з наймолодших, за енергійність, метикуватість, бойовитість його  прозвали Цвяшком. Тендітний  хлопець  був  зв'язковим, доставляв  партизанам  продукти, зброю, добував  важливу  інформацію. Єлисаветский С. Герої руху Опору  у Франції -  вихідці  з України / С. Єлисаветський // Укр.історичний  журнал. – 1992. - № 5. – С. 103 – 105.

         Тим часом  війна  наближалася до кінця.  В Лотарінгії з'явилися  американці. Разом з ними   макі  звільняли  від  фашистів  міста  Мец, Венден, Валеруа  і інші. З Марселя учасників  руху  Опору відправили  на  Батьківщину. Але  не  додому лежала дорога, а  в Овруцький табір  з  колючим дротом, суворим  військовим режимом. Майбутнє  вчорашніх  солдатів  було невідомим:

        Передерій Л. Сім таборів  солдата Камнєва / Л. Передерій //

         Вечірня Полтава. – 1997. – 21 берез. – С. 2.

         А потім знову  товарні вагони. Куди  везли цього  разу,  ніхто не знав. Віктор прочув, що  поїзд  їхатиме через Полтаву. Він  вирішує  залишитися  в  рідному  місті, не зважаючи  ні на  що. Немало  довелося пережити допитів,  знущальних  запитань, підозр. Влаштувався  на  роботу,  життя налагодилось. У

         Віктора Андрійовича була жорстока юнісь, але  в пам'яті залишилось лише  світле.  Він  -  кавалер ордена Почесного легіону, нагороджений  почесним Хрестом "Комбатан волонтер",  почесною  медалью "50-річчя визволення  Франції".

         Юрій був  шістнадцятою дитиною  у  селянській  сім'ї. Ще підлітком  став  працювати:  підсобником  пекаря, продавцем. Енергійний,  кмітливий,  привітний  до людей  юнак перед війною  уже  очолював передове  споживче товариство  в рідному селі. Юрій  чудово  співав, грав  на бандурі,  виступив  на  великих  фестивалях, навіть  у Києві. Його  запрошували солістом  у  заслужені  колективи. На  початку  війни  Юрій  Лазаренко вступив добровольцем у діючу  армію.  Через рік його, парашутиста  спеціального десантного загону, було  закинуто у  ворожий тил, на тимчасово  окуповану  територію  України. Які поневіряння  пережив  Юрій. як опинися  в руках  ворога невідомо. Він був  вивезений у Грецію і кинутий  за  колючий дріт  концтабору  на кам'янистому  березі  Егейського  моря: В'ялик М. На землі Еллади /   М. В'ялик //  Зоря  Полтавщини. – 1975. – 6 трав. – С. 3.

         За  допомогою грецьких  підпільників Юрію  вдалося  втекти з табору  смерті. Троє змучених, голодних, закривавлених  в'язнів  добралися до інтернаціонального  партизанського загону, що  діяв  у Північнй  Греції. Усім  у загоні  сподобався  веселою вдачею, гумором,  бадьорістю, життєрадісністю боєць Лазаренко, він був діяльним  і спритним,  а ще  співав, чула Еллада  далека мелодії наших країв.

- Орли, не сумувати! – підбадьорював він байців, і  цю його улюблену  приказку пам'ятають усі,  хто залишився  живим. Тому. коли  в  одному  з боїв  комісара роти  було  вбито, ним  призначили Юрія Лазаренка.

"Рота  змішаного складу,  контингент якої  спочатку  становив 56 бійців.  а  потім – 90, входила до 13-го  полку  ЕЛАС. Два перших взводи  її було  повністю  укомплектовано  вихідцями  з  радянських республік, третій – з греків. Командиром роти став І. Барсуков, комісаром – полтавчанин Ю. Лазаренко" :

          Безсмертя. Книга  пам'яті України. 1941 – 1945. –

          К., 2000. – С. 400.

         Партизанів  ставало  все більше, і ось уже створюється  Косово-Метоїіївська  бригада, яка весною 1944 року  діяла  в Югославській  Македонії. Там був  важливий  опорний  пункт  фашистів. Партизанські  загони  від шаленого артилерійського вогню зазнали значних втрат, але  ворога  було  ибито.  В цьому  бою  Юрій Лазаренко   геройськи загинув і з  почестями  похований  у Югославській  Македонії  біля  с. Паднєво, на  схилі гори Кара Орман.

         "Спогади однополчан, старшої сестри Ю. Лазаренка Галини Дмитрівни, яка  відгукнулася першою з рідні,  послужили документами  на  основі яких Міністерство оборони СРСР вважає Юрія Дмитровича Лазаренка загиблим  у  партизанському  загоні  на  території Югославії  22 червня 1944 року -  через двадцять  років після того, як він  упав  з німецькою кулею в серпні на схилі  гори  Кара Орман, бурому  від партизанської крові":

          Орламенко О. На подвиг  пісня  вела / О. Орламенко

          // Зоря  Полтавщини. – 1983. – 27 берез. – С. 4.

         Життєвий  шлях  Василя  склався, як і багатьох  його ровесників. На  відмінно закінчив  школу, навчався  в університеті по комсомольскій  путівці  поїхав  у Рязанське  артучилище, яке успішно закінчив.

         А тут – війна. Молодий  офіцер воював   під Смоленском, Вязьмою,  Вітебськом. Пораненого, непритомного його було взято в полон. Перебуваючи  в таборі  суворого  режиму, Василь разом з друзями вчинив розправу  над  агентом генерала Власова. За  це  в'язні  були  засуджені  до страти через повішення. Втекти шестірці сміливців допомогли  поляки,  чехи, французи. Переховувались  в горах Бескидах, де створили партизанський  загін з  військовополонених-каторжан, який згодом  увійшов  до  складу  бригади  імені Я. Жижки.

         Василь Настенко, або як його називали партизани Вася Веселий, виявився  відважним партизаном, знавцем  військової  справи:

           Клоков В. Партизани Словацких гор /

           В. Клоков. – К., 1986. – С. 54, 67, 171, 183, 189.

          У листопаді 1944 року  В. Настенка було призначено  начальником штабу партизанської бригади  імені Я. Жижки. Там він воював  аж до  возз'єднання  з  військами  4-го Українського фронту. За 250 днів бригада  взяла  в полон  і  знищила  сотні німецьких солдат  і  офіцерів. Злітали  в повітря мости і  німецькі  ешелони  та транспорти:

           Безкишний С.Начальник  партизанського штабу /

           С. Безкишний // Зоря  Полтавщини. – 1985. – 30 берез. – С. 3.

           Чехи і словаки  глибоко шанують  воїнів, які воювали за їхню свободу.

          "Василь Петрович Настенко почесний громадянин м. Фріштан  Готвальдського  округу.  У нього, крім орденів Радянського Союзу є бойові  нагороди Чехословаччини: ордени "Руда  звезда" (Червона  Зірка), Яна Жижки, "Партизанська", "20-річчя Словацького  народного повстання" :

         Самсоненко С. Естафета доблести / С. Самсоненко

           // Зоря Полтавщини. – 1975. – 14 січ. – С. 3.

         В статті йдеться  і про дружину Настенка – Олену Якимівну,   колишню радянську  розвідницю, яка під час фашистської окупації  діяла  в тилу ворога, в т.ч. і  на  Полтавщині. Під Кобиляками  була схоплена  гестапівцями  і направлена до Німеччини. Звідти  втекла, добралася до Чехії, потрапила  в партизанську бригаду  Яна  Жижки, д  і  познайомилася  з Василем  Петровичем. Про  діяльність  цієї бригади йдеться  в книгах  чеських  письменників – публіцистів Г. Гофмана "Чорний генерал" і О. Шулериса "Завжди  на  варті", де є  слова  і  про Василя Настенка.

         "Серед радянських  партизанів у Франції було немало  української  молоді,  в тому числі  жінок і дівчат. Тепер багато людей в Україні знають  про подвиги Наталі Одинцової з Одеси  та інших":

Пронько П. Навічно в пам'яті народній:

з історії боротьби  молоді України проти

німецько-фашистсьих загарбників у роки

Великої Вітчизняної війни / П. Тронько. – К., 1995. – С. 88.

Пізніше  вияснилось, що допущена  помилка у написанні  прізвища в 60-і роки  минулого  століття, була розтиражована деякими  виданнями.

         Наталія народилась, росла, вчилась у школі на Полтавщині. Батько її  був  учасником громадянської війни, брав активну  участь  у будівництві  нового ладу  на  Полтавщині,  в Молдові.  Тут і застала  сім'ю  війна. Наталія була залишена  в Тирасполі для  підпільної роботи, підтримувала зв'язок  з одеським підпіллям, стала резидентом  під  псевдонімом "Рая".  Коли в листі стало  небезпечно, Наталії  було наказано йти на схід. Не  дійшовши до лінії фронту, вона була заарештована  і  відправлена  в табір "Куштальверк" в Саарбрюкені. 30 травня  1944 року  їй вдалося  втекти.

         Один із  організаторів 1-го Об'єднання червоних партизанів  в Ельзас-Лотарінгії  м. Коробов  згадує:  "Разом  з нами  відважно партизанили наші дівчата, що  втекли з гітлерівських таборів "Східних робітників". Однією з них була  Н. Р. Одиненко. Наталія була відважною розвідницею і брала  участь в усіх найбільш  відповідальних бойових операціях":

Паротькин И. Против общего врага

(советские люди в французском

Сопротивлении) / И. Паротькин. – М.,1972.

          Полтавському науковцю О. Сидоренку Наталія Родіонівна розповідала. що в Німеччині  потрапила  на операційний стіл  експериментального гості-талю, де на полонених  випробовували  нові  препарати і хірургічні  методи. Їй зробили  дві  дослідні  операції на черепі. Але вона  вижила. Про це йдеться  у  слідуючій статті:

Сидоренко О. Боєць французького Опору /

         О. Сидоренко // Зоря Полтавщини. – 1979. – 22 лип. – С. 3.

         20 грудня 1944 року  відбувся  сміливий  наліт партизанів  на  німецький  гарнізон, захоплено  штабні документи. Це була остання бойова операція, в якій  брала  часть Наталія Одиненко  або "Оса" (партизанська кличка.

         На  зустрічах з молоддю Наталію Родіонівну часто  запитували: "Чи є у  Вас нагороди?". Вона  відповідала: "Нагород не маю ніяких, про нагороди  ми тоді не думали, вважали нашу справу священною перед самим собою,  ми були  представниками Батьківщини у  глибокому  тилу. Боролась я не за нагороди, а за право бути людиною".                                 

         Сидоренко О. Далеко від Батьківщини /

         О. Сидоренко // Комсомолець Полтавщини. – 1975. – 1 листоп.

         Війна застала Михайла  на артилерійському  полігоні  в Білорусі, в  західній  частині.

         На р. Березині  полк повинен був  затримати передові  фашистські  частини. Наказ  був стояти насмерть. Батарея вистояла два дні, виконала наказ  командування. Вціліл  солдати  стали пробиратися  до лінії  фронту, але  були оточені  і взяті  в полон. Михайло  попав  у табір смерті Фалінгпостель, він  перестав  бути  людиною,  фашисти присвоїли  йому нове  ім'я: номер 12628. 1943 року  в'язнів  вивезли  до  Франції,  в Тулузу, як дармову силу,  на газовий завод.  Тут діяла  підпільна  організація  французьких робітників "Патріотік" З їх допомогою  троє  в'язнів, серед яких Садовниченко,  тікають і йдуть на з'єднання  з  народними  месниками – макі.  І знову  попадають до пазурів фашистів. Знущання, побої, допити  у  гестапо-таборі.  Цього разу  в Бельгії, на шахті  Шварцберг. полонені  працювали  глибоко під землею. Спека, пилюка, газ... здавалось, що не вибратися  з цього пекла, але солдат завжди солдат:

Зарічний М. Зброю не склав солдат /

         М. Зарічний // Серп і молот – 1985. –

          30 берез. – С. 2.

Хто пробував  волі, той не здається.  Бельгійці доставляють  в'язням  інструмент, щоб перерізати  колючий дріт. І потім, коли  втеча  вдалася не раз  виручали. Михайло Петрович  згадував: "Втікаючи,  дивувалися, що  зустрічні бельгійці  чомусь кусають собі  пальці рук. Згодом  нам роз'яснили, що це був знак для нас: обережно, попереду  небезпека!":

Садовниченко М. Боротьбою об'єднані /

М. Садовниченко // Серп і  молот. – 1988. – 1 трав. – С. 3.

         Невдовзі колишні в'язні  влилися  у  бельгійський  рух Опору. "Кілька радянських загонів билися  у Бельгії. Близько 500 бійців налічувала бригада "За  Батьківщину" (провінція Лімбург)":

Рух Опору // УРЕ. – Вид. 2-е. – Т. 9.- К.,

         1983 – С. 529.

         Рядовим цієї бригади  був  і Михайло Садовниченко. Мішель  з Росії – з  гордістю називали його бельгійці, допомагали у здійсненні  операцій.  Ось рядки зі спогадів Михайла Петровича: "Мені  було доручено зробити розвідку, щоб потім провести загін. Але, як було  йти в  столицю  провінції, коли мій одяг просякнув  наскрізь   лісовою прілістю?  Виручили  друзі – бельгійці, які переодягли, привезли  виблискуючий нікелем  велосипед. Тож, елегантно вбраний на  красивому велосипеді, з  кошиком, де були гранати, і  виїхав  на розвідку".

         Михайло Садорвниченко був  відзначений  командуванням Лімбургського  корпусу бельгійських  партизаній  медалью "За саботаж  проти  німецького  фашизму"  та  "За відвагу".

         Кадровий  офіцер Червоної Армії Іван Скрипай вступив  у бій з фашистами  уже на  третій день війни у Західній Білорусі. У липні 1942 року  на Волховському фронті  він був  тяжко поранений і потрапив  у полон. У "Книгу  пам'яті України"  по  Чутівському  р-ну він занесений з  відміткою, що  загинув  у червні 1942 року. Кілька фашистських таборів  довелося   пройти  капітану Скрипаю.

         У травні 1943 року  він потрапляє у  концтабір м. Форбах, звідки через  місяць втікає з групою в'язнів. Втікачі знаходять притулок  на  фермі нащадка  українського  емігранта. Іван  добирається до Парижа, до  французьких підпільників, стає членом  ЦК французького  підпілля, займається організацією  партизанських загонів. У Франції його називали "Полтавець", "Ніколя-командир":

         Жук В. Мужній  борець Європейського руху

        Опору / В. Жук // Край. – 2006. - № 30 (жовт.). –  С. 13.

         Нечаєв Г. Ніколя – командир  партизанський /

         Г. Нечаєв // Зоря Полтавщини. – 1977. – 4 жовт.

         "До роти, що билася  у департаменті   Кот-д'Ор  під  командуванням  Івана Скрипая, входило 50 наших  співвітчизників  і 120  іспанців. 5 вересня 1944 р.  вона  провела  свою першу  бойову  операцію, розгромивши  ворожу транспортну  колону. Через два дня рота знищила невеликий  гарнізон  і  м. Сент-Сан, 8 вересня зав'язала  бій  за  м. Шатійон і до 10 вересня очистила  його від  окупантів".

         Безсмертя: Книга  пам'яті України. 1941-1945.-

          К., 2000. – С. 398.

         З глибокою  повагою писав  про І. Скрипая  у своїх спогадах  російський  емігрант М. Покотилов, який  багато зробив  для  організації партизанської боротьби  у Франції. Він називав  його Людиною  з великої літери, яка  відділа  так  багато сил  і здоров'я боротьбі  з фашизмом.

         У травні  1945 року  І. Скрипай   повернувся  в Україну, пройшов державну перевірку. До 1950 року жив  у Львові. У березні 1950 року  був несподівано заарештований, його звинуватили у зраді Батьківщини, зв'язках  з іноземною розвідкою. Іван Миколайович  був засуджений на 10 років  таборів. Тільки  через 5 років справу було припинено і патріота реабілітовано. Помер Іван Миколайович  1969 року. Перед  смертю  упорядкував  свій  архів,  який  потім його сім'я передала до Українського державного  музею Великої Вітчизняної  війни.

         Наиболее  известными сов.партизанами во Франции были В. А. Алексеенко, Г. П. Пономарев, С. Е. Сапожников, В. Ф. Соломатин, Б. Н. Стариков, А. И. Никитенко, А. К. Стамбулян, В. С. Слепоглазов":

         Великая  Отечественная  война.

1941 – 1945: Энциклопедия. – М., 1985. – С. 234.

         1938 року  Василя  призвали в армію. Полкова школа танкових військ. З перших днів війни у боях: Смоленськ, Вязьма, Єльня, Москва. Під Москвою  він був  поранений. Госпіталь  і знову бої. Танкова  частина,  в якій служив  Слєпоглазов, опинилася  у  ворожому тилу. Довелося  партизанити у лісах Брянщини і Білорусі. Але  в  лютому  1943 року Василь  потрапляє в полон, перебуває  у невільницьких  таборах, мріє про втечу.  У червні 1944 року  йому  вдається  втекти з концтабору Саарбрюкен,  вистрибнувши з другого  поверху будівлі, де  тримали  в'язнів. Василь  приєднується  до  партизанського загону утікачів – невільників  в Ельзас-Лотарінгії, стає  командиром  групи, яка  провела  не одну  бойову  операцію. Друзі  дають  йому  бойову кличку "Орлик".

         Сміливо  діяли Слєпоглазов  і його друг Коробов  на  залізниці поблизу  м. Мец-Серребург,  пустивши  під укіс ешелон  з танками і  живою  силою  противника, який  рухався  на  східний  фронт.

         Після цього  фашисти почали  каральну  операцію проти 2-ї ударної групи, яка знаходилась  у Мюнстерскому  лісі. Бій з карателями  група Слєпоглазова вела цілий день. Частина партизанів  вийшла з оточення, частина загинула. Один з партизанів згадує : "найбільшою втратою була  втрата  командира групи Василя Слєпоглазова. Вже  після  бою  він пішов шукати безвісті  зниклих бійців  і на галявині  лісу натрапив  на ворожу засідку. Фашисти  випустили  на нього  трьох вівчарок схопили, зв'язали,  побили. Потім  возили  по  лотарінгскьих селах,  показуючи місцевим жителям.  Але ніхто його не видав. Це і  врятувало  йому життя":

Куликов И., Плотников Б. О чем не

говорилось в сводках / И. Плотников.-

          М., 1962. – С. 337.

          І знову  тортури, допити, нелюдські  знущання, табір смерті Дахау, звідки єдиний шлях – у піч крематорію. Але  із цього пекла Василю  вдалося вирватися, завдяки допомозі радянського  полковника-бранця. Він пробрався до лінії фронту, зустрів радянські  війська. Брав  участь у боях за Будапешт, Відень. 2  квітня 1945 року  Василів танк  був  підбитий. осколком  воїну  відірвало  кисть правої руки. Ліва обгоріла, була ампутована в госпіталі. Внаслідок  контузії він майже втрачає зір і слух.  Від розпачу Василя  врятувала  полтавська жінка Антоніна  Захарівна. З нею вони виростили  дочку  і сина. Життя Василя Степановича було повним  страждань, мук і обірвалося   трагічно:  Бровар Д. Його звали Орлик / Д. Бровар //  Зоря Полтавщини. - 1976.- 12 груд. – С. 4.            

          "Шесть месяцев провел  в блоке  смерти летчик капитан Валерий Шепетя, переживший там гибель  многих своих друзей. Ныне он – служащий строительного треста  в  г. Полтаве" :

          Смирнов С. Последний бой смертников //

          Смирнов С. Страницы народного  подвига. –

          М.,1967. – С. 671.

         Перед  війною, 1938 року, Валерій закінчує  школу  військових льотчиків. Бере  участь  у боях з  японцями на озері Хасан, 1939-1940 рр. воює на  радянсько-фінській  війні.

         В 1941-1943 рр. воює  на  Центральному, Південно-Західному, Брянському  і інших фронтах. Декілька разів  його літак  був збитий. В кінці 1943 року  на  території Білорусі попадає в полон і разом з іншими льочиками перебуває у концтаборі  м. Лодзь. Організовує втечу, але  її план провалюється. Шепетю переводять  в інший концтабір, звідки  він  у  липні 1944 року  знову  втікає  разом  з товаришем. Натрапивши  на  німецький  аеродром, в'язні  хотіли захопити бомбардувальник "Хенкель", але  були арештовані. За  це  Валерій  був  відправлений  до 20-го блоку  смерті концтабору Маутхаузен.

         "В блоці № 20 – блоці смерті гітлерівського концтабору Маутхаузен було біля  двох тисяч офіцерів  і  працівників Радянської Армії, активних  учасників Опору  фашизмові. Усі, хто  потрапляв туди,  були приречені  на смерть. Наші прізвища навіть не заносились до  табірних списків, бо насправді  у кожного була  помітка "К" (німецькою "кугель" – пуля)" – згадує  колишній в'язень:

         Шепетя, В. Цього не  забути / В. Шепетя //

          Комсомолець Полтавщини. -1962.- 7 листоп. С 2.

         Кількість в'язнів швидко танула, і  на початку 1945- го  там уже  утримувалося  не  більше  як 800 мучеників, "непоправних", як вважали фашисти.

         Особливо гордо і незалежно поводилися  льотчики, які  і стали ініціаторами  повстання  і  втечі з "ізолірблоку". Операція  здавалася  нездійсненою і  фантастичною. Наступила ніч  з 2  на 3 лютого 1945 року, в'язні озброїлись  камінням, колодками,  хто чим міг. Щоб прокласти  шлях товаришам, сотні  повстанців  гинули, прикриваючи  своїми тілами  колючий дріт. За ніч смертники, мов привиди, розстанули  в сніговій  імлі. "Більше тижня  проводилися облави, -  згадує В. Скирпач, із 700  повстанців  вдалось  врятуватися  сімом. Це два  льотчики-капітани Володимир Шепетя  з Полтави  та Іван Битюков і інші".

         Скиртач, В. Мюнхенская трагедия / В. Скиртач.

         – Черкассы, 1997. – С. 62.

         Безсмертя: Книга  пам'яті України. 1941–1945. –

         К., 2000. – С. 396.

         Інші  дослідники приводять  більшу цифру.

         "Владимиру Шепетя  удалось  несколько дней  скрываться  в  окрест-ностях лагеря, достать гражданскую одежду, но  в  дальнейшем  он  все же был  пойман  гитлеровцами  и,  назвавшись вымышленным  именем, попал  в  другой  лагерь для советских  военнопленных".

         Смирнов С. Последний бой смертников //

          Смирнов С. Страницы  народного подвига. – //

          М., 1967. – С. 690.