ПОЛТАВКИ  У  ПЕКЛІ  ВІЙНИ...

БІОБІБЛІОГРАФІЧНІ  НАРИСИ

                       Жінка  і війна...  Про це не  можна говорити без хвилювання.  Мати, любляча дружина,  сестра чи кохана – вона  нарівні  з  чоловіками рішуче і відважно  стала  на захист Батьківщини  в грізні  роки  воєнного  лихоліття.  Воїном  жінка  ставала  добровільно, за  власним сумлінням.  Медсестра, снайпер,  розвідниця,  пілот, підпільниця вершили священну  справу -  боронили  рідну  землю  від ненависних  загарбників  у роки Великої Вітчизняної  війни.  Так, 1 липня  1941 року Полтавська прядильна  фабрика відправила  на фронт 60 жінок. Лише  у Пирятині  35 жінок  здобули  медичні  знання і включилися  у боротьбу з ворогом. У боях  за  Полтаву відзначилися  жінки селища Крутий Берег. Багато жінок  краю брали участь у будівництві оборонних споруд,  загонах протиповітряної оборони, зробили  значний  внесок  у масовий донорський  рух.  На Полтавському паровозоремонтному  заводі  збудували  бронепоїзд “Маршал Будьонний”, до  складу  команди якого входили і  робітниці, і жінки - медики.  Вони  виконували  важливі  завдання  командування.  Тисячі жінок  - полтавок  воювали на фронтах. 

                     Жінка вбивала. Вбивала  ворога, який з неймовірною  жорстокістю йшов Україною, Полтавщиною, палив  і руйнував  домівки, знищував усе живе. Не жіноча  доля  -  вбивати. Одна  з жінок, що дійшла до Берліна, на стіні рейхстагу  написала: “Я, Софія   Кунцевич, прийшла  в Берлін,  щоб убити війну”. 

                  “Наші дівчата заслуговують найвищої  похвали  від майбутніх  істориків війни. Я зустрічав їх на  фронтах, у госпіталях,  і мене вражала їхня мужність і пристрасна відданість ідеї,  відданість, якої не мають багато хто з  мужчин”, -  писав Олесь Гончар. 

                    В даному  біобібліографічному  посібнику  йдеться  про  молодих жінок,  які  уславили  край подвигами  на  фронтах, у підпіллі,  у фашистській неволі.  Матеріали згруповані у чотирьох розділах: “Милосердя під вогнем”,  “Йшла  у бій не задля слави...”,  “А я не скорилася...”, “Бранки таборів смерті”, до кожного  з яких  дається  вступ.  Неможливо  розповісти про всіх молодих жінок – героїнь, тому матеріали, література,  публікації  подаються вибірково і лише ті, які віднайдені  у фондах бібліотек  м. Полтави. 

                   Посібник адресований молоді, яка  цікавиться  історією  Великої  Вітчизняної  війни.  Відбір літератури  закінчено у березні  2005 року.  

РОЗДІЛ  1.  МИЛОСЕРДЯ  ПІД  ВОГНЕМ

      Військові лікарі, сестри милосердя,  санітарки  не штурмували   ворожих позицій, не стояли біля прицілів  гармат і мінометів, не вели в атаку танки і літаки. Але...“Для нас  ніхто не готував операційних.  Ми їх будували самі.  Самі рили окопи, землянки, ставили палатки”, -  розповідала старша медсестра 95-ої  гвардійської  Полтавської стрілецької дивізії Галина Коберник.

Для “сестричок”  війна  -  це рани. Колоті,  рвані, наскрізні.... Рани, нанесені людському тілу  кулею, осколком, штиком, багнетом...               

               Олесь Гончар писав: “У санітарнім  ешелоні вона – сама поранена – щовечора, шкутильгаючи, заходила  з гітарою в наш вагон і  співала нам  чарівних пісень. А згодом, опритомнівши після  операції, я почув її голос і швидше відчув, ніж побачив, що  вона сидить біля мого ліжка”.

                            “Сестрички” були завжди поруч  з бійцями. Їх наздоганяли кулі та міни, давили танки. Це тільки легко сказати:  винести пораненого. Багато хто і  не уявляє, якою була ця праця для молоденьких  дівчат. Мільйони  поранених зобов’язані  їм своїм життям.  Ось один факт.

                Тільки  на  підступах   до  Сталінграду і  в самому місті, виносячи   із  бою поранених, загинули 876 жінок-медиків – санінструкторів, медсестер, військових фельдшерів, лікарів. А ще ж  були залиті кров’ю сніги  Підмосков’я, пекло у стін Ленінграду, обвуглена  Курська дуга, кривава піна  в киплячому  Дніпрі біля Кременчука, Запоріжжя. Були неприступний  Будапешт і  зловісний Берлін.

                                                                  ГОРІНА  ГАЛИНА  ІЛЛІВНА

                        Бойовий шлях дівчини розпочався 8 серпня 1941 року, коли вона добровільно попросилася на фронт. У матінці-піхоті  пройшла багатьма фронтовими дорогами. Галі пощастило  брати участь  у  звільненні  Полтавщини, зокрема, Зінькова.  Ці події врізалися в пам’ять. Була середина  вересня 1943-го. Літо  ще не  згасло. Місто на підвищенні. Внизу  поле соняшнику. Рівно, як на столі. Тільки поткнуться  наші -  фашисти згори засипають  їх  снарядами. Спробували  захопити Зіньків уночі -  ворог підняв освітлювальні  снаряди. Але не було такої сили, яка б стримала порив мужніх  бійців. Тих, хто падав, ставила на ноги  “сестричка” Галя.  Потім форсували Дніпро.  Вчорашні  студентки, які за рік війни дорослішали на цілих  п’ять, були поруч з бійцями  під розривами снарядів,  мін,  бомб. “Не думала, що виживу у Корсунь-Шевченківській битві”,-  згадувала Галина Іллівна,-  з села  нас витіснили в поле. Тили  відстали. Не  було чого їсти, а бої такі важкі...” 

                   Нашій  землячці  довелося  зустрічатися  з видатними людьми.  У Києві,  в музеї Великої Вітчизняної війни, є знімок,  де  Галя прямо на танку перев’язує Людвіка Свободу. За взяття  фортеці  Модлін (Польща) дівчина  отримала  медаль “За бойові заслуги”,  пізніше  винесла  з поля бою  шістдесят  поранених і була  удостоєна  ордена Червоної  Зірки.  Закінчила  війну  Галя  в Берліні, де поставила  автограф  на рейхстазі. Їй виявили тоді велику  честь – охороняти роботу Потсдамської  конференції  в  палаці Цецілієнгоф.

                   Після закінчення війни Галина  Іллівна служила в армії  ще десять років, будувала Цимлянську ГЕС, більше двадцяти років працювала  на Миргородському  заводі мінеральних вод.

                   ЛІТЕРАТУРА:

  Олексенко М. Автограф  на  рейхстазі// Прапор перемоги. - 1983.- 8 берез.-  .С.2.

      КАРПЕНКО ГАННА  ДАНИЛІВНА             

    Уродженка с.Селещини Машівського району.  Санітарка. Нагороджена орденом Леніна.

                   Осінь  1941-го...  Йшли дорогами нашого краю воїни, ховаючи під важкими повіками втому відступу, біль втрат  бойових побратимів.  У Селещині зупинилася  на  відпочинок  одна з  військових частин. Бійці лагодили спорядження,  готувалися  до  важкого  переходу.  Молода, гарна дівчина звернулася  з  проханням  до командира:   Візьміть мене з собою. Буду кухарем, санітаркою -  ким хочете. Батько мій уже  на фронті. А не візьмете -  однак  піду на схід з іншими частинами. Командир сказав: “Дивись, Галю, важко  буде. Ну що ж. Будеш  санітаркою...”.І повело, закрутило  фронтове життя Ганну Карпенко. Повне горя  і сліз, непередбачених подій, поранень тяжких,  смертей молодих  бійців.  Траплялися моменти,  коли душа ставала відкритою раною. Недарма підмічено: “У війни -  не жіноче обличчя”.

                   В оборонних боях,  що їх вела частина,  де воювала Галя, фашисти насідали особливо. Спочатку  в атаку йшли танки, за ними – озброєна  до зубів піхота.  Та наші  бійці мужньо  відстоювали  рубіж.  За тиждень,  з 15  по 22 лютого 1942 року,  з  поля бою  Ганна Карпенко  винесла  82 бійці  і командира. Дивувалися навіть бувалі  воїни, які  мали за плечима  бої  з самураями і білофіннами. За  цей  подвиг  юна  селещанка  була  нагороджена  орденом  Леніна. І знову  бої і  біль втрат. Вірна своєму обов’язку, дівчина  продовжувала виносити з боїв поранених побратимів.  З ними вона й загинула  від  ворожої  авіабомби,  прикриваючи  своїм  тілом  поранених.

                   ЛІТЕРАТУРА:

    Любива В.  Шлях у безсмертя//Колгоспні  вісті.- 1979.-17 лют.-С.2.

                   РАДЧЕНКО  ВАРВАРА ТРОХИМІВНА

                    Народилася 1917 року  у с.Чутівці Оржицького району. Лейтенант.медичної служби.  Нагороджена орденом Червоної Зірки, медаллю “За бойові заслуги”,медалями за  взяття багатьох міст Європи. 

                     1939 року Варя закінчила Лубенський   медичний  технікум. Юною дівчиною, старшим  медфельдшером 380-го окремого саперного батальйону, Варя вирушила   дорогами  війни. Четверо дівчат  було  прикріплено  до саперної роти.  Відступають – сапери прикривають відхід, наступають - сапери попереду.  Солдати  падали, засинаючи на ходу, а що вже говорити  про дівчат?.

                     Диканька, Полтава, Харків, Москва, Тула... Знову  український  напрямок - Курська дуга, Харків, Полтава, Київ... Навіки  закарбувалося їй  в  пам’яті -  смерті,  втрати, страждання. Коли земля  чорно зливалася з небом і годі  було знайти  після  цього зброю, людей, техніку.  Як фашистські  літаки під  Москвою переслідували і обстрілювали  навіть  одну людину. Скільки вона врятувала життів?  Село набереться   чи  й  більше. День Перемоги  Варя  зустріла  під Берліном. Служила  в армії  ще шість років:  старшим фельдшером понтонно-мостової бригади,  вільнонайманою у  Болгарії і Румунії. Тяжко хворіла -  гострий  ревматизм. Що ж, довгі  місяці сну  на мерзлій  землі, на дощі, зрідка мати за розкіш нору  в снігу  чи постіль з  ялинових  гілок, все ж  так просто  не минає. Війна забирає  молодість,  здоров’я і красу  і головне  - вісь, сенс усього  життя.

                  Після  війни Варвара  Трохимівна  працювала медсестрою. Зараз 87-річна бабуся  Варя живе сама у маленькій  сільській  хатині, згадуючи своїх однополчан. Цього винесла з вогню,  а  іншого змусила жити, перев’язавши  останньою  смужкою бинта.

                   ЛІТЕРАТУРА:

 Пономаренко Л. Не кидай мене самого  в полі//Зоря Полтавщини.- 2004.- 7 груд.- С.6.

  РОЗДІЛ  2.  “ЙШЛА  У  БІЙ  НЕ  ЗАДЛЯ  СЛАВИ...”

           У перший період війни жінки  краю воювали на Південно-Західному  та Південному фронтах. Пізніше – брали активну  участь в обороні  Москви та Ленінграду, в Сталінградській та Курській битвах,  у визволенні Білорусії,  Прибалтики,  в бойових  діях  за  визволення Європи,  в  Берлінській  та Празьких операціях.

Багато яскравих сторінок в історію  боротьби проти загарбників вписали безстрашні розвідниці. Одна  з них - чорнушанка  Леніза Бугорська, мужність і сила волі якої вражала  всіх.

Вона кілька  разів  переходила  лінію фронту, добувала  цінні дані.  Кілька разів дівчина потрапляла  до рук гітлерівців. Проявляючи виключну витримку і  винахідливість, Леніза  виходила переможцем  у  двобої з  ворогом. У травні  1942 року  була нагороджена орденом Червоної Зірки.  В 1944 році  під час  виконання  чергового завдання  в тилу ворога розвідниця загинула.

                     Під позивним  “Полтавка”  діяла, в окупованій  ворогом  Полтаві  аж  до  дня її  визволення,  розвідниця, уродженка  с.Жуків Полтавського р-ну, Євдокія  Касьян, кавалер  бойових орденів.  Обов’язком її було збирати відомості  про  концентрацію ворога, наявність техніки, складів, штабів, радіостанцій,  розташування  військових  укріплень. Земляки  вважали її  фашистською запроданкою, а Дуся, посміхаючись  гітлерівцям, примушувала себе  ні  поглядом, ні словом не видати ненависті  до  загарбників.

                     В історії чотириорденоносної  193-ї Дніпровської стрілецької дивізії, яка в складі 62-ої  армії В.Чуйкова  на смерть  билася  в Сталінграді, є  запис  про подвиги  роти під командуванням  капітана  Варвари Хукало, яка уже більше п’ятдесяти років живе у Миргороді. Вона кавалер трьох бойових орденів.

                   Зв’язківцем, шифрувальницею  пройшла  Україною, Білорусією, країнами Європи полтавка Віра Глуходід.  Не раз  побувала  за лінією фронту, потрапляла  в оточення, доводилося  брати  атакою безіменні  висоти, визволяти  міста і села. Останній бій для  Віри  і  її однополчан був  під  Дрезденом,  де вони стали свідками  і учасниками врятування знаменитої картинної  галереї.  Довелося  їй  бути  ще  й  учасницею війни з  Японією.  Віра  Семенівна  -  кавалер орденів і  багатьох медалей. 

БОБИРЄВА  МАРІЯ МАКСИМІВНА

Нове завдання було закордонним.  Щоб допомогти  польському народові, партизанський  загін  десантувався  поблизу  Кракова. Підривали  поїзди, дороги, мости, ловили “язиків”. Проти партизанів було  кинуто  всі можливі  сили гітлерівського тилу. Їх мали взяти  живими. Командування, “стрижень” загону підірвав себе гранатами. Марія залишилась  живою, йшла  сама через  кордон  Чехії, у Моравську Остраву. Вирушаючи в путь, попередила  командування: мене можуть схопити. Три дні  мовчатиму -  хай хоч  на шматки ріжуть. Але більше  не витримає  жодна людина.

6 листопада  1944 року Марія опинилась  в катівні. Погрози, допити, побої, одиночна камера. Смертний  вирок.  Врешті, і тут доля усміхнулась  розвідниці.  Її визволили  партизани. І Марія продовжила свою нежіночу  роботу.  Зброєю жінки  була бездоганна  німецька, вміння  спілкуватися і... чарівність.  Легенда  крокувала поруч  з нею  протягом всього фронтового життя.  Сюжети, ніби  з фільму  про Велику Вітчизняну, баченого в дитинстві.

Після  війни Марія повернулася  до викладання.  За  плечима -  54 роки педагогічного  стажу. У свої 86 років -  вона енергійна, мудра. 

ВИНОГРАДОВА ОЛЕКСАНДРА ЄВГЕНІВНА

                    Після  війни рідним містом  став Кременчук. Гвардії  старший  сержант. Снайпер, знищила 83 фашисти, пройшовши дорогами війни від    Великих Лук до Берліна.   Нагороджена орденами   Слави ІІ і ІІІ ступеня, орденом Вітчизняної війни  ІІ ступеня, багатьма  медалями.         

                   Ішов другий рік  війни. Сніжив  грудень. В підмосковному  селі вперше  за всю історію  війни були організовані  курси  з підготовки  дівчат-снайперів. Серед перших п’ятдесяти  добровольців була і Шура.

Потрапила на фронт 1943 року. Нелегко чоловікам на  війні,  але встократ важче жінці. Запам’ятала   назавжди  перше бойове завдання.  Вони  з напарницею  Сонею лежать у воронці,  на передовій. Попереду мінне поле. У  зловісній  темряві  зачаївся ворог.  Шура з Сонею “зняли” чотирьох  фриців:  офіцера  і солдатів.  Але  снайперів “засікли”, на них полилась злива  вогню.  “Мамочко...” -  прошепотіла  дівчина, втиснулась у   землю   і завмерла.  На прикладі  снайперської  гвинтівки  Шури  з’явилися  десятки зарубок –  рахунок убитих  гітлерівців.  Під Невелем Соня, напарниця Шури, загинула.  Німецька міна розірвалася  поруч, Шуру оглушило, а Соню осколок міни  вдарив у потилицю. Дівчина чекала  ночі, щоб  дотягти  тіло подруги  до своїх  і поховати  з почестями. Були в  Шури  ще напарниці,  але Соню вона ніколи не могла забути. Дівчині  щастило: сотні разів виходила  на “полювання”,  але поверталась неушкодженою.  Лише  раз Шуру поранило при  визволенні  Польщі.  А  з  п’ятдесяти перших дівчат-снайперів до Дня Перемоги дожили  лише  сімнадцять.

В січні 1945 року дівчат-снайперів перевчили  на прожектористок.  При штурмі  Берліна Шура своєю прожекторною  установкою сліпила  очі фашистам. Там же,  у лігві ворога, і  довела бойовий рахунок до 83-х.  В післявоєнні роки  працювала  на Кременчуцькому м’ясокомбінаті. 

 МЕКЛІН (КРАВЦОВА) НАТАЛІЯ ФЕДОРІВНА

                   Народилася 8 вересня 1922 року  в м. Лубнах.    На фронті -  з  травня 1942 року. Старший льотчик і прапороносець 46-го гв.авіаполку  нічних бомбардувальників. Здійснила 982 бойових вильоти. Звання Героя Радянського Союзу   присвоєно 23 лютого 1945 року.  Почесна громадянка м. Гданська (Польща).

                 1940 року Наталія закінчила середню школу.  Мрія про небо привела її вМосковський авіаційний інститут. 1941 року добровільно  йде на фронт, отримує рекомендацію до легендарного  авіаційного полку Марини Раскової. Після  закінчення 1942 року Енгельської військової авіаційної школи пілотів бере участь  у бойових операціях  на багатьох фронтах.  Літала на завдання  вночі. Виходила  на ціль планеруванням на дуже низьких висотах, під шквалом зенітного вогню в цілому лісі прожекторів. Відчуття було таке, що мовби  стоїш на Красній площі роздягненою.  В довгі зимові ночі встигала зробити 12 вильотів, їй не давали заснути шоколад і льодяний зустрічний вітер. У льотчиць  полку не було парашутів, вони не хотіли попадати в німецький полон. “Ми грали зі смертю» ,- говорила Наталія, а фашисти називали льотчиць “нічними відьмами”. Швидко Наталія стала досвідченим пілотом, їй доручали  дуже складні бойові завдання. Нагороджена орденами Леніна, Червоного Прапора (трьома), Вітчизняної війни  І  і ІІ  ступенів. У  повоєнний час закінчила  Військовий інститут іноземних мов, майор запасу. Член Спілки письменників, лауреат літературних премій. Її  ім’ям названі школи в  Смоленську, Ставрополі, Полтаві.

                ЛІТЕРАТУРА:  (дається  вибірково):

                КНИГИ  ГЕРОЇНІ:                  

СИТНИК   ЄВДОКІЯ

                          Народилася 1923 року  в с.Бреусівці   Кобеляцького  р-ну.    Лейтенант  медичної служби, командир кавалерійського  взводу. Загинула  в  бою 1942 року.

                        Закінчивши  сільську семирічку, Дуся вступила  до Кременчуцької фельдшерської  школи.  Захоплювалася  спортом, вивчила  всі  військові премудрості   в гуртках Тсоавіахіму.  А коли почалася війна,  стала лейтенантом медичної  служби,  у кавалерійській  дивізії   займалася пораненими.  Але  дівчину тягло туди,  де вирішувалася доля поєдинку з лютим ворогом.  Після одного з  жорстоких боїв, де фашисти  понесли великі втрати, генерал  Іван Крюченкін вшановував  найвідважніших. І онімів  з несподіванки, коли зрозумів, що перед ним дівчина, яка  хвацько  скакає на коні, рубає  ворогів шаблею і влучно стріляє з пістолета, гвинтівки, кулемета.

Одержавши  повідомлення  про  загибель брата, Дуся звернулася до командування  з проханням призначити її стройовим  командиром.  Кіннотники  не могли змиритися  з фактом, що ними  командуватиме...  баба.  Але  пройшло  небагато часу  і  загрубілі чоловіки визнали  Дусю своєю. Вони берегли дівчину. Але на війні,  як на  війні. Одного разу фашисти прорвалися у бойові  порядки  полку,  намагаючись вибити  його з важливої висоти.  Склалася  критична  ситуація.

Дуся  з криком: “Вперед,  за Батьківщину!” -  повела за собою взвод в атаку.  І вже на гребені  відвойованої  висоти,  на очах  всього полку,  сліпа  куля прошила дівчині груди... “Мені не забути  цю домовину, в якій  у польових  квітах  лежала худенька, струнка дівчина.  Наша Дуся  ...Плакали сивовусі  дядьки з її взводу...”- писав комісар  дивізії Добрушин.    

                        ЛІТЕРАТУРА:    

РОЗДІЛ  3.  “ А  Я  НЕ  СКОРИЛАСЯ...”

                       Героїчні сторінки у славну Перемогу  вписали  дівчата,  молоді жінки–учасниці підпільних  організацій  та груп.  З  листопада  1941-го по травень  1942-го року в Полтаві  діяла  підпільна  організація, якою  керувала Ляля Убийвовк. “Нескорена Полтавчанка”  проводила антифашистську агітацію, допомагала  звільнятися  з  полону воїнам Червоної Армії, готувала  збройний  виступ. Ворогові  вдалося схопити патріотів,  які  були  піддані жорстоким тортурам.

26 травня 1942-го  шестеро  головних учасників організації були  розстріляні,  серед них і  Ляля Убийвовк:

Посмертно  мужній  підпільниці присвоєно  звання  Героя  Радянського Союзу.

На  полтавському м’ясокомбінаті  з 1941-го  до 1943-го року діяла патріотична  група  на чолі  з Я.Мисецькою, до якої входило 40 чоловік.  Крім  диверсій  на  виробництві, група створила грошовий фонд, який  використовувався  для викупу  із гестапо  заарештованих  людей.

У неповних  сімнадцять літ  стала членом  підпільної групи  на  Кременчуцькому  вагонобудівному  заводі  Люда  Корабліна.  Разом  з  друзями  засипали пісок  у букси  вагонів, випускали  з  цистерн  пальне,  перерізували  гальмові шланги,  псували  телефонний  зв’язок.  У  січні  1943-го  Люду  схопили  і  підділи  звірячим  катуванням.  На її очах  фашисти  розстріляли  батька, матір,  п’ятирічну  сестричку,  добиваючись  від  Люди  прізвищ,  явок. Щоб затамувати біль і жах,  дівчина  співала  через  силу  улюблену “Катюшу”.

  БОРОДАЙ  ЄВДОКІЯ ІВАНІВНА

                                              Уродженка  с.Баранівки Шишацького  р-ну.  Партизанка-розвідниця.                        

                        Гарно  починалася  Дусина доля.  Закінчила  сільську  семирічку, працювала піонервожатою. Круг неї  завжди  товпилася  дітвора,  для якої Дуся  була  і  заводієм  у  всіх справах, іграх,  і товаришем,  і  учителем.  Обрали дівчину  депутатом  районної ради, секретарем  комітету  комсомолу села,  ланковою  працювала,  а перед  війною -  секретарем  сільської ради.  Як  наблизився  фронт, Дуся  з головою  сільради  повезли мобілізованих  хлопців. До  Котельви доїхали,  а звідти назад   довелося  повернутися... Про те, що  була  зв’язковою,  нікому  не  говорила.  В ліс тільки  по дрова  часто ходила. Це запримітили. Забрали  в гестапо. Били -  не вибили  нічого. Відпустили.  І знов кожен  крок дівчини, як  по гострому  лезу.  Уже через два тижні  Дуся  провела групу до  фашистського складу,  і  вони без  жодного  пострілу  винесли  і  доставили  партизанам кулемети, автомати,  ящики з набоями.  З її допомогою партизани  вистежили  посадочний  майданчик  двомоторного “Юнкерса”  і  спалили його, висадили в повітря  важливий залізничний  міст,  знищили  офіцерів-кур’єрів  ставки  Гітлера  і  захопили  цінні документи.  Та поліцаї  вистежили  розвідницю,  схопили. Катували жорстоко,  на  морозі  обливали  холодною водою, вибили зуби. Її  не зломили тортури, залякування. Босу,  роздягнену Дусю вели  по снігу. Розуміла, що це кінець, що уже не бачити ні Псла, ні дорогих рідних,  ні друзів-партизанів. Їй  судилася така дорога:  босими ногами по березневім  снігу, з кров’ю і піснею на губах, з  серцем,  де запеклася ненависть до  ворога і  пломеніла  любов до  рідної землі. Дуся  зробила останній крок. Це трапилося  25 березня  1942 року.

                   ЛІТЕРАТУРА:

  Дениско Г.  Сестри твої, Хатинь: Докум.нарис.-Х.,1982.- С.18-22;

МАЛЕНКО  МАРІЯ  ПЕТРІВНА 

                Уродженка с.Огирівки Великобагачанського р-ну. Юна  підпільниця.  Закатована  фашистами.

              Марійка  виростала в сім’ї  середньою. Рано навчилася   грати  на гармошці, гітарі, балалайці, мандоліні.  Дівчина  закінчила  школу,  курси  друкарок і працювала в районному  відділенні  міліції. Там і застала її війна.... У  роки  окупації  Марійка виконувала бойові  завдання партизанів,  які діяли в районі.  Здогадувалися  батьки, що дочка  зв’язана з  народними месниками, бо набирала продуктів,  теплого одягу  і, дочекавшись  темряви, зникала  з  дому.

Лютували каральні загони,  нишпорили  селами  поліцаї.  Вони навідувалися  і до  Маленків, глумилися, погрожували  відправити  у рабство сестру Устину.  І все таки  вороги  натрапили на  слід Марійки.  Допитував  дівчину  сам  комендант. Він  був упевнений, що вона  знає багато, тому  найжорстокішими  методами намагався  витягти  зізнання.  Били  Марійку  нещадно. Як втратила  свідомість,  кинули в холодний  і мокрий підвал.  І знову допит  за допитом. Кожен жорстокіший  за попередній.  Дівчина мовчала. Батько  леліяв надію  на  визволення, заспішив  у Велику  Багачку.  Але  знайомі сказали, що підпільників  повезли  на  страту.  Не відчуваючи  втоми  від далекої  дороги,  кинувся через річку,  між сосняки.  Біля свіжих  пагорбів  мерзлої  землі  впав на коліна...

У вересні  1943-го страчених  патріотів перезахоронили  у братські  могили. Марійку  знайшли  на самому дні ями.  В невимовній  тузі припала  до чорних  кіс мати. Ех, Марійка – краса, як  ранкова роса -  так звали  її  друзі  за чарівну   вроду...  Лютий  ворог  послав у тебе першу кулю, так і не добившись  зізнання. З почестями поховали  підпільницю біля  батьківської  хати,  посадили  кущі бузку,  які  вона  так любила.