"НАДИХАЛА  ЇХ  РІДНА  ЗЕМЛЯ..."

Видатні  хіміки,  уродженці  Полтавщини

БІОБІБЛІОГРАФІЧНИЙ   ДОВІДНИК

               Біобібліографічний  довідник  знайомить  з українськими  хіміками,      уродженцями Полтавщини, діяльність деяких з них  до цього часу  була        маловідомою.

                   Матеріал  довідника рекомендовано  бібліотечним працівникам,      викладачам,   студентам,   учням   загальноосвітніх   шкіл  та  читачам, які   цікавляться  даною  темою,  з метою  поглиблення  їх знань.

                                                                                 З М І С Т

           Передмова 

1. БАХ  Олексій  Миколайович
2. БЕЗУГЛИЙ Василь Данилович
3. БЕРЕЖНОЙ  Анатолій Семенович
4. ГАГАРИНСЬКИЙ Юрій Володимирович 
5. ГРИЦАН Дмитро  Микитович 
6. ГУРВИЧ  Левко  Гаврилович
7. КИТАЙГОРОДСЬКИЙ  Ісак  Ілліч 
8. КУЧЕРОВ Михайло  Григорович    
9. ТИМОФЄЄВ  Володимир Федорович  
10.  ЧИЧИБАБІН  Олексій  Євгенович  

П Е Р Е Д М О В А

Полтавська  земля  дала світові  багатьох  видатних вчених, поетів, письменників, композиторів, інших   геніальних  і талановитих людей, які  прославили наш край  далеко за її межами. Одні з них тут  народилися, інші  жили,  навчалися  чи працювали, звідси починали  свій шлях у велику науку.  Тож  ми всіх  їх згадуємо, вшановуємо  як  земляків, як людей,  життєві  шляхи  яких тісно перепліталися з полтавським краєм.

         Довідник присвячений  вченим, імена яких пов'язані  з Полтавщино, які  своїми  працями  зробили вагомий внесок  у  розвиток вітчизняної, російської,   а  дехто  й світової науки,  в галузі хімії.

         Багато праць про наших  вчених-земляків давно вже  стали  бібліографічною  рідкістю, а про декого  й  зовсім  мало  публікацій, тож назріла потреба  у  виданні  такого  біобібліографічного довідника.

         Мета даного довідника – ознайомити із життям  та  науковою   діяльністю учених-хіміків;  формувати  інтерес  до науково-дослідницької діяльності. Біографії  учених  мають  великий  виховний  потенціал.

         Слід зауважити, що більшість літературних джерел, що  містять біографічні  дані  про учених-хіміків, надруковано російською мовою.

Запропонований  довідник  дає  можливість  уникнути проблем перекладу  та  пошуку  потрібної  інформації.

         Для більш зручного  користування  ним  розповіді  про  вчених  подано  в  алфавітному  порядку  за їх  прізвищами.

                                     Б А Х

                                    ОЛЕКСІЙ  МИКОЛАЙОВИЧ

                                    (17.03.1857 – 13.05.1946)

        Народився  17 березня  1857 року  в  місті  Золотоноша Полтавської  губернії (нині Черкаська область)  в сім'ї техніка-винороба, який  з дитячих  років посіяв  в душі  свого сина любов  до  біологічної хімії. Сім'я була велика  і  бідна. Під час навчання  в другій  Київській  гімназії (6 клас)  прочитав "Капітал" Маркса  і  в  душі  став  соціалістом.  По  закінченні  гімназії  у 1875 році Бах О. М. поступає на відділення природничих наук фізико-математичного  факультету Київського  університету. Олексій Бах  бере участь  в  студентських  заворушеннях весною 1878 року, за  що заарештований  з 15  товаришами  і  засланий  у Білозерськ, але тому, що він захворів, отримав дозвіл переїхати  в  Новомосковськ,  а згодом в Бахмут Катеринославської губернії, де знову продовжував  знаходитися  під  арештом по січень 1881 року. У 1881 році повертається  в Київ, де  був поновлений  у Київському  університеті (1882 рік) і  одночасно  прийнятий  в організацію "Народна  воля". Він  стає одним  із найактивніших  організаторів  розповсюдження  нелегальної  літератури серед  робітників.

         Олексій Бах сам писав  листівки  і їх  розповсюджував.  Він  підтримував  зв'язок з  революційними  гуртками, які  були створені народними  вчителями  в  Гадяцькому  і Золотоніському  повітах, а також з  революційним гуртком,  який

був  створений  П. Г. Дашкевичем. У цей час  він  видав  книгу "Цар-голод",  вона була перекладена  на деякі  мови народів Російської імперії.

         Вони ж  знайомлять  його з  редакцією журналу, де друкувалися матеріали по  прикладній  хімії.  У цьому журналі Бах  працював  аж до 1917 року. У редакції  цього журналу  у 1890 році  він  познайомився з членом  Академії наук, професором Шутценбергеном, який  зацікавився  роботами Баха, надав місце  в  лабораторії французької  колегії де той  і працював  до 1894 року.  У  цей  час  він з хіміком Ефроном поїхав  у США  для ведення  там  на винокурних заводах  удосконалених  засобів  для  бродіння. Після повернення  в Париж  були  проведені експериментальні  лабораторні  роботи  для Паризької Академії наук. Але тяжкі умови життя почали згубно  діяти  на  стан здоров'я  Баха  і за наполяганням  друзів  він їде  у Швейцарію. У Женеві  відкрив  собі невелику лабораторію і за допомогою французьких медиків Орлової  і Де-Буше  він прожив  тут 23 роки свого життя,  звідси  вийшло його понад 70 наукових праць  із  загальної  і  біологічної хімії,  а також ряд  науково-літературних  статей  та монографій. За  ці роботи Лозанський  університет  присвоїв  Баху  ступінь доктора наук.

         У 1901 році  з  Бахом  зблизилися  представники партії есерів, які  його закликали  вступили  у їх партію, але  він відмовився.

         Під час Першої світової  війни  Олексій  Миколайович  співробітничав з  есерами-оборонцями в газетах "Новости", "Призыв".  У липні 1917 року  він повертається в Росію  і працює  у  видавництві "Земля  і воля", та  не  розділяючи поглядів есерів-терористів, у 1918 році  виходить  із партії есерів  і стає  незалежним  соціалістом-революціонером.

         Бах – автор  книги "Записки  народовольца", яка  друкувалася в журналі  "Былое" № 1, 2  за 1907 р. , а згодом  і  у  журналі "Новый  мир".

         У 1918 році залишає політику і переходить  до наукової роботи. Спочатку  у Хіміко-бактеріологічному інституті Блюменталя,  а згодом сам  засновує Центральну  хімічну  лабораторію, яка  пізніше буде перетворена  у  Фізико-хімічний  інститут імені Л. Я. Карпова. О. Бах  був директором   цього  інституту до  кінця  свого життя.

відкриття  якого відбулося 26 січня  1921 року. Обидва  інститути  розмістилися  в суміжних  будинках  по  Воронцовому  полю № 8, 10.

         У  1935 році  разом  з О. І. Опаріним  заснував Біологічний інститут біохімії АН СРСР  і був  його директором до 1946 року (тепер інститут носить  ім'я О. М. Баха).

         Олексій  Миколайович Бах – академік АН СРСР, секретар відділення  хімічних наук  з 1939 року.

         Починаючи з 1893 року, коли О. Бах зробив  перше  пояснення хімічних процесів, які лежать в основі асиміляції вуглекислого газу зеленими рослинами,  і до   кінця свого життя  він написав  понад 300 наукових праць,  всі  вони були  використані  або  в науці, або  в галузі харчової промисловості не тільки  в Радянському Союзу, а раніше  і  в  Росії, Франції, США, Швейцарії  та інших  державах.

         Бах створив  школу радянських біохіміків, заснував  журнал "Біологія", був  президентом Всесоюзного  хімічного товариства імені Д. І. Менделєєва, засновник  і  голова  Всесоюзної асоціації  працівників науки  і техніки  з 1928 року. Герой  Соціалістичної  праці  з 1945 року. Отримав премію імені Леніна  у  1926 році, Державну премію  у 1941 році. Його іменем  названо премію ім. О. Баха. Помер  13 травня 1946 року.

Л І Т Е Р А Т У Р А :

         Головацький, І. Бах Олексій Миколайович // Енциклопедія  Сучасної  України. – К., 2003. – Т. 2. Б –Бен. – С. 319.

          Малик, М. Бах  Олексій  Миколайович  //  Край. – 2006. - № 25 (трав.) – С. 21 – 22.

          Бах:  але  не той: [біохімік Олексій Бах]  //

http://nt.cK/ua/                                       

                   Б Е З У Г Л И Й

          Безуглий  Василь Данилович народився  7 квітня 1922 року  в  с. Заруддя, нині Кременчуцького району, Полтавської області. Заслужений діяч науки  і техніки України 1991 року. Закінчив Харківський університет в 1946 році.

         Працював у  Харківському  хіміко-фармацевтичному  науково-дослідному  інституті (1946 - 1949рр.)  на Харківському заводі зуболікарських препаратів (1950 – 1959 рр.),  у Харківському  науково-дослідному  інституті монокристалів (1959 – 1968 рр.).

         У 1968 році Безуглий працював  в Українському  заочному політехнічному інституті (нині Українська інженерно-педагогічна  академія, Харків).

         У 1978 році  - професор,  завідувач кафедри технології пластмас. З 1999 року  -  на пенсії.

         Під  керівництвом М. Ізмайлова розробив адсорбційний метод одержання кофеїну та теоброміну  з  рослинного матеріалу (1946 – 1949рр.). Розробив  рецептуру,  технологію  й організував  виробництво пластмас холодної  полімеризації  на основі акрилатів (АСТ-1, АСТ-2, АСТ-Т, карбодент), для потреб техніки, будівництва та медицини, комплекс пластмасових сцинтиляторів. Запропонував низку електрохімічних методів синтезу  й  аналізу  полімерів.

        Л І Т Е Р А Т У Р А :

         Перцев, І. Безуглий  Василь Данилович // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. Б-Бен. – С. 421.

Анатолій Семенович  народився  в  с. Остап'є  Хорольського повіту (нині  Великобагачанського району)  Полтавської області. Батько Бережного - Доктор технічних наук (1947р.), професор, академік Національної Академії Наук України (1979 р.).

         А. С. Бережной  закінчив Харківський хіміко-технологічний  інститут  в 1932 році, відтоді  працював  в Українському  науково-дослідному інституті вогнетривів  в  м. Харкові, був  асистентом,  потім  науковим  співробітником.

         В 1936 році став завідуючим магнезіальною лабораторією (1938-1941рр.)

згодом  керував лабораторією. а  з 1948 по 1955рр. - заступник директора  з  наукової роботи.

         У 1941–1944 рр. працював на заводі "Магнезит" (Урал). Був  завідуючим  відділу  експериментальної мінералогії  інституту геологічних наук АН УРСР в Києві  з 1966 по 1969 рр.,

         Анатолій Семенович завідував лабораторією  фізичної  хімії Харківського  фізико-технологічного інституту (1970 – 1975 рр.), професор кафедри технології  кераміки,  вогнетривів, скла  та емалей (1984 – 1996 рр.) Харківського політехнічного інституту. Його наукова діяльність  відбулася  у галузі фізико-хімії  силікатів  та  вогнетривких матеріалів, геохімії,  металургії. Довів можливу  кількість  сполучених  і  взаємних реакцій в оксидних  системах  залежно  від  кількості  компонентів;  установив  кореляційну  формулу, що визначає  кількість  можливих  елементарних  політопів  у  багатокомпонентних  системах,  та  формулу, згідно з якою  можна розрахувати структуру плавлення  оксидних  силікатних систем;  розробив  методи використання ЕОМ  для інтерпретації  фазових діаграм багатокомпонентних  оксидних  систем, технологічні процеси  отримання  керамічних  виробів спеціального  призначення  для  потреб  нової техніки. Бережной  розробив  фізико-хімічні основи  технології  форстеритових, периклазових,  шлінельних,  цирконових, вапняних  і вуглецевих  вогнетривів,  виробництво  яких  упроваджене  в  промисловість. Дослідив  кінетичні  та температурні  залежності зміни  властивостей  вогнетривів  під час  спікання  та  експлуатації  високовогнетривких  виробів  у  різних газових  середовищах,  вивчив  механізми  руйнування  вогнетривів  у  промислових  умовах  їх застосування.

Основні  праці  стосуються  фізико-хімічних  досліджень  силікатів  і  високотемпературних  оксидів, вивчення  реакцій  у  твердій  фазі  тугоплавких

матеріалів. Анатолій Семенович Бережной - заслужений Соросовський  професор (1994 р.), має 5 орденів і  медалей.  Його ім'я  увійшло  у збірник "5000  видатних  особистостей світу" (1990 р.).  Помер  у Харкові  1996 року.

                                                                                                                                                       Л  І Т Е Р А Т У Р А :

         Бережной Анатолий  Семенович // Волков В. А. Выдающиеся  химики  мира :  биогр. справ. – М., 1991.

- С. 43 – 44.

          Бережной Анатолий  Семенович // Волков В. А. Химики : биогр. справ. – К., 1984. – С. 51.

          Семченко, Г. Бережной Анатолій Семенович // Енциклопедія Сучасної  України. – К., 2003. – Т. 2. Б-Бен.

–  С. 491 – 492.

          Кучеренко, О.  "Силікатник" : [Анатолій Семенович Бережной] // Вечірня Полтава. – 2002. – 19 верес. – С. 6.

                                                                                                                                                            Г А Г А Р И Н С Ь К И Й

         Гагаринський Юрій Володимирович народився в селі Петрівка (сучасне  село Петрівка-Роменська) Гадяцького району  Полтавської області. Початкову  освіту отримав   вдома  і в школі. Поступив  у Московський університет   і закінчив його у 1937 році. Був направлений  працювати  вчителем  хімії  у  Калінінську область,  де пропрацював  два роки,  з  1937  по 1939 рік.

         В 1939 році   він працює інженером  на Калінінській  фабриці  штучного волокна. В 1941 році  був  призваний  в ряди Радянської армії.  Брав участь  у Великій  Вітчизняній війні. Після 1946 року  був звільнений  з лав  Радянської Армії і направлений на  роботу  в Міністерство хімічної  промисловості, де  працював  на  підприємствах  з 1947  по 1961 рік.

         1961  року  його переводять  в  інститут  неорганічної хімії  АН СРСР, де  він працює до 1966 року.

         У 1966 році  був  направлений  в Далекосхідний  філіал,  а  з   1970 року  працює  у  Далекосхідному  науковому  центрі  АН СРСР.

Основні  його наукові праці присвячені вивченню хімічних  властивостей  гелогенидів, оксидів  та  інших з'єднань  урану,  а  також кристалічних  структур неорганічних з'єднань (зокрема  кристалів  фторидів рідких металів)  і хімічних  зв'язків  в них.

         Один із перших  застосував метод ядерного магнітного резонансу  для  вивчення електронної структури  і  хімічних зв'язків в неорганічних  з'єднаннях,  а  також  для  визначення   координат  легких  атомів в  кристалічних  структурах.

         Сформулював  нові  уявлення  електронної  структури  і  фазових перетворень  у  флоридах  ряду  металів.  Вивчав  фізико-хімічні  властивості  з'єднань деяких  актинідів.

         Член  АН  СРСР  з  1970 року. Нагороджений  двома орденами  і  медалями.

         Написав  праці  "Тетрафторид  урану"  у  1966 році  разом  з  академіком Л. А. Харитоном;  співавтор праць  "Хімічні здвиги ядерних  магнітних резонансів  в  іонних  фторидах"  у 1970 році  разом  з С. П. Габудо.

         Помер  22 січня 1976 року  у Владивостоці.

                                                                                                                           Л І Т Е Р А Т У Р А :

                                                                                        Г Р И Ц А Н

         Грицан Дмитро Микитович народився  в  с. Шмиглі, нині Лохвицького району  Полтавської області.  Дмитро Микитович -  фахівець  у галузях  фізичної хімії  та  електрохімії. Доктор  хімічних наук  в 1958 році. Закінчив курси Харківського інституту народної освіти  в 1930 році,  в 1935 році  закінчив  Харківський університет. Від 1939  року  працював  у ньому. Доцент  кафедри  колоїдної хімії, від 1961р. – професор.

         З 1950  по 1986 рр. –  директор  науково-дослідного інституту  при  університеті.

         В 1941 – 1943 рр. Грицан  працював  у Медичному  інституті  та  Військово-морській  школі  в  м. Фрунзе (Бішкек), а  з 1944 по 1950 -  завідувач  кафедри  фізичної  хімії  та декан  хімічного  факультету Львівського  університету. Досліджував  вплив поверхнево-активних речовин  на  кінетику електродних  процесів  і структуру  електроосаджених  металів.  Сформулював  умови  стійкості  електродних систем,  а  також принципи  керування  характеристиками  автоколивань, їх роль  у процесах  пасивування  та  активування  при  електроосадженні  й розчиненні металів. Під його  керівництвом розроблено  метод електротермографії, технології отримання тонкоплівкових  покриттів  з надпровідністю  та  низькою магнітною  проникністю;  безвідхідні  екологічно чисті технології  хімічного  розмірного  оброблення  металів. Дмитро Микитович очолював Харківське  відділення  Всесоюзного  хімічного  товариства  ім. Д. Менделєєва.

                                                                                    Л І Т Е Р А Т У Р А :

          Ларін, В. Грицан  Дмитро  Микитович // Енциклопедія  Сучасної  України. – 2008. – Т.6. Го - Гю. – С. 480.

                                                                                     Г У Р В И Ч

Гурвич Левко Гаврилович народився 27 березня 1871 року  в Полтаві. Після закінчення Полтавської гімназії навчався  в Київському  університеті, який  закінчив  з  відзнакою  в 1892 році. Продовжує  навчатися  в Швейцарії  у Базельському університеті (заснованому  у 1957 році).  Після закінчення навчання  у  1897 році Гурвич  працює  в лабораторії  хімічного заводу м. Танне (Німеччина).  Робота  в  лабораторії  продовжувалась  один  рік з 1897-1898 рр.

         У 1899 році  він  повертається  в Росію  і  в Петербурзі  починає  видавати  науковий журнал "Хімік".

         У 1904 році Левко Гаврилович  був  запрошений  працювати  в нафтовій  лабораторії   заводів Нобеля  в Баку.  1909 року Гурвича  запрошують  працювати  керівником  лабораторії  в Петербурзі.

         Працюючи  в  нафтовій лабораторії Петербургу,  Гурвич проводить  окремі  експериментальні дослідження, пише  праці  і стає  відомим   у всьому світі. Це були роки плідної роботи  вченого.

         Основні  наукові дослідження  відносяться  до  нафтової  і  каталітичної  хімії.

         Гурвич  вперше  систематизував  всі  дані дослідів, які  були  отримані  до цього часу  російськими  і  іноземними  вченими  в області  хімії  і  фізикохімії нафти.

         Вивчаючи адсорбцію,  висловив (1911 – 1922 рр.)  гіпотезу  про  існування  фізико-хімічної  сили  притягання, яка є проміжною  між  хімічним  сполученням  і молекулярним  притяганням. На  основі цієї  гіпотези  пояснив  утворення  колоїдних  розчинів  і  суспензій флоридіна,  металів  у рідині,  а  також процесів адсорбції  і десорбції.

         Результати  цих  дослідів  лягли в основу розробки  методів  промислового  очищення  нафтопродуктів  і були  використані  Гурвичем  в роботах  по гетерогенному  каталізу  в 1916 році.

         Левко Гаврилович  дав  пояснення  фізичній  сутності процесу перегонки  нафти  з  водяним паром. Довів, що лімерізація олефінів  іде на  природному алюмосилікаті.

         Його досліди  поверхневого натягання  на межі  нафтопродуктів -  водяний розчин   сприяли  формуванню  уяви  про  утворення  і руйнацію водно-нафтових емульсій.

         Він автор праці "Наукові основи переробки нафти", яка видавалась  друком  у 1913, 1937, 1940 роках.

Гурвич,  працюючи  в  Теплотехнічному  інституті, в кінці 1925 року  захворів, стан здоров'я погіршувався  і  30 травня  1926 року  він помер.

                                                                             Л І Т Е Р А Т У Р А :

                                                                         К И Т А Й Г О Р О Д С Ь К И Й

         Народився 27 квітня  1888 року,  в  м. Кременчук.

         Дитячі роки пролетіли  на  берегах Дніпра. Потім  навчання  в Кременчуці, в чоловічій гімназії,  після закінчення  якої  він поступає  в  Київський  політехнічний  інститут.

         У 1910 році, закінчивши  інститут, І. І. Китайгородський  починає  працювати  на Запруднінському  склозаводі  на  посаді  інженера.

         З 1918 року  працює  у  Вищій раді  народного   господарства  в Москві.

         У 1926 році очолив першу  в Радянському Союзі  кафедру  технології  скла  при Московському  хіміко-технологічному  інституті  ім. Менделєєва.  Основні його праці  відносяться  до вивчення  силікатів. Він  розробив  методи  виробництва  нових типів скла: піноскла, надзвичайно міцні штучні  камені.  Вчений  створив  новий  клас склокристалічних  матеріалів - ситали.

         Китайгородський – автор  понад 50 книг по технології скла, а "Теория  стеклообразования  и  методы  варки стекла" у 1935 році  і "Технология  стекла"  -  визнані  у  всьому  світі,  перекладені  на  іноземні  мови  і використовуються  при  виробництві  скла  у  високо розвинутих  державах світу.

         І. І. Китайгородський - вчений  в області фізико-хімічної технології скла.  Заслужений діяч науки  і  культури Російської Федерації  з 1959 року.

         Отримав Державні  премії  в 1941  і 1950-х роках, а  також Ленінську премію  в 1963 році. Нагороджений  чотирма  орденами. Помер  26 червня 1965  року  в Москві, де  і  похований.

                                                                             Л І Т Е Р А Т У Р А :

          Китайгородский Исаак Ильич // БСЭ. – М., 1973. – Т. 12. Кварнер - Контур. - С. 242 – 243.

          Китайгородский Исаак  Ильич // Волков В. А. Выдающиеся  химики мира: биогр. справ. – М., 1991. – С. 205 – 26.

          Китайгородский Исаак Ильич  //  Волков В. А. Химики : биогр. справ. – К., 1984. – С. 237.

          Малик, М.  Китайгородський  Ісак  Ілліч // Край. – 2008. - № 48 (квіт.). – С. 22.

                                                                                    К У Ч Е Р О В

          Кучеров Михайло Григорович народився 3 червня 1850 року  на  Полтавщині в сім'ї поміщика. Освіту  отримав  у Полтавській військовій  гімназії,  а потім навчався у Михайлівському  артилерійському  училищі  в  Петербурзі, але не  закінчив  і перейшов навчатися в Петербурзький землеробський  інститут  де вивчав  хімію у професора О. М. Енгельгарда  і  М. М. Соколова. По закінченню навчання  у 1872 році залишився  працювати  лаборантом  при  хімічній  лабораторії інституту, де працював  до 1910 року.

         Після смерті професора  М. М. Соколова в 1877 році він став  викладачем.

В цей час інститут був перейменований  у Лісний. Будучи викладачем аналітичної  хімії він одночасно продовжує лабораторні  заняття  зі студентами  як асистент професора П. О. Логінова.

У 1891 році Кучеров  був обраний  за конкурсом доцентом  кафедри   хімії, а  потім стає професором.  В  спеціальних журналах  друкує  ряд статей  з хімії: "Наблюдение за  химической природой  бромистого  винила", "Об окислении солевой  кислоты"  та інші. Починаючи з 1891  по 1895 рік, ним було надруковано понад 20 наукових праць і  як наслідок  в 1895  році Кучерову М. Г. була  присуджена  премія ім. М. М. Соколова "За  відкриття  і дослідження  реакції  між сполученням  ртуті   та  вуглеводами ацитиленового ряду". Ним розроблений спосіб  визначення  в спиртах сивушного масла.  За  цю розробку автор був премійований Міністерством  фінансів. Кучеров  працював  в різних періодичних  сільськогосподарських  виданнях, де друкувалися  його праці  про  поживність, консервування  та  приготування  грибів, а також  про виноградарство.

         1893 року  Кучеров вступає в члени  технічного  комітету Міністерства  фінансів, а  в 1897 році  стає  співробітником центральної хімічної  лабораторії цього міністерства, а згодом  і заввідділом. Праці Кучерова і  його  співробітників  друкувалися  в  щорічниках, які видавало Міністерство фінансів  під назвою "Труды технического  комитета".

         У 1895 році Кучеров  знаходиться  у відрядженні за кордоном  в Англії,  Франції, Австрії де вивчає досвід зарубіжних  колег. Особливо вивчав досвід лабораторії  по  боротьбі  з  фальсифікацією виноградного вина, а  також смакових якостей харчових продуктів. Зібрані за кордоном  необхідні  відомості  про методи  визначення  виноградних  і плодових вин, були  покладені  в основу аналізів завідомо-фальсифікованих  російських вин. Ним  була розроблена  методика  по  виготовленню в  промисловості  оцтового альдегіду   і  оцтової  кислоти.

         У 1909 році  Кучеров  в  своїй праці довів, що гідрат ацетиленових  вуглеводів можна проводити також за допомогою солей магнію, цинку,  кадмію.

         Помер  Кучеров  26 червня 1911 року.

                                                                        Л І Т Е Р А Т У Р А :

                                                                       Т И М О Ф Є Є В

                                                                  Володимир  Федорович                                                    

                                                                   (17.08.1858 – 14.12. 1923) 

         Народився в Полтаві  17 серпня 1858 року. Після закінчення Полтавської  чоловічої гімназії  В. Тимофєєв поступив  у Харківський  університет, після закінчення  якого  в 1881 році  його було залишено професором Пакетовим М. М. (1881–1911 рр.) для роботи в університеті (цікаво відмітити,  що роком  пізніше також  буде залишений  полтавець Пильчиков М. Д.).

         Спочатку  Тимофєєв був викладачем, а згодом, з 1894 року – професор.  Водночас працює в новоорганізованому Харківському технологічному  інституті.

         З 1889  по 1890 рік  їздив за  кордон для удосконалення  своєї освіти  в Лейпцігському університеті  в лабораторії  вченого Оствальда В. Ф. (1853–1932 рр.)  і французькому  коледжі  де Франс  у П. Е. М. Бертло (1827–1907 рр.),  а  також  у Гейдельбергському  університеті  в  лабораторії  відомого на той час  хіміка В. Меєра (1846 – 1897 рр).

         Після повернення  із-за  кордону він знову  у Харківському університеті  на  викладацькій роботі.

         У 1900 році  його  було  направлено  для  роботи до  Київського  університету. У 1908 році, після смерті  в Харківському  університеті професора Пильчикова М. Д.,

 В. Ф. Тимофєєв  повертається з Києва  до  Харківського  університету.

         У 1922 році  В. Тимофєєв організовує  Український  інститут прикладної хімії  і стає його першим директором.

розчинність  органічних  і неорганічних речовин  в неводяних розчинах, при  різних температурах.

         У 1904 році  дослідив  у Київському університеті теплові ефекти  під час  утворень неводяних розчинів.

         Його  праці  сприяли  вивченню хімічної  теорії всіх видів розчинів.

         Помер  Тимофєєв  Володимир Федорович 14 грудня  1923 року. 

                                                                   Л І Т Е Р А Т У Р А :

          Тимофєєв  Владимир Федорович  //  Волков В. А. Химики : биогр.справ. –

К., 1984. – С. 490 – 491. 

         Малик, М. Тимофєєв  Володимир Федорович // Край. – 2008. - № 52 (серп.). – С. 22.

                                                                     Ч И Ч И Б А Б І Н

                                                                 Олексій  Євгенович

                                                               (29.03.1871 – 15.08.1945)

         Чичибабін Олексій Євгенович –  хімік-органік, академік. Народився  на хуторі  Куземіне (сучасний  Котелевський район) 29 березня  1871 року.

         В 1879 – 1888 роках навчався  в Лубенській  чоловічій гімназії.

         Вищу  освіту  він здобув  в  Московському університеті, який закінчив у 1892 році.

         Під час навчання,  а також після закінчення  університету  давав  приватні  уроки, таким чином він  заробляв  собі  на  хліб. Одночасно  займався  випадковими  дослідженнями, писав  дописи  в газету  про наукові засідання.

         В 1896 році  він  працював в лабораторії Товариства  сприяння розвитку  мануфактурної  промисловості  у Москві.

         У 1899–1909 роках працював у Московському сільгоспінституті. Одночасно  з 1901  по 1911 рік  був викладачем Московського  університету  з  перервою  з 1905  по 1906 роки,  коли  працював  у Варшавському  університеті.

З 1909 року  він професор Московського технічного училища (нині  Московське вище технічне  училище  ім. М. Баумана).

         Основні  наукові  праці Чичибабіна присвячені хімії.  Ним було  написано понад 300 праць.

         У 1906 році  відкрив  хімічну реакцію, яка  носить  його ім'я, циклонденсації альдегідів з аміаком.

         Олексій Євгенович виявив структуру білонової кислоти. Він  один  із творців  вітчизняної  хіміко-фармацевтичної  промисловості.

         Автор  підручника «Основные начала органической  химии». Підручник  був написаний  у 1925 році, витримав  7  перевидань  і  використовувався  до 1963 року. В  1930  р.  в результаті  нещасного випадку  гине  єдина донька  вченого. Ця трагедія  дуже вплинула на нього. Цього ж року  Чичибабін  отримує  закордонне  відрядження  і не  з власної волі не  повертається  на  Батьківщину.  Незважаючи  на це  Сталін  не дав  вказівки  про  відміну  використання  підручника.

         У 1926  році  Чичибабін -  член  кореспондент  АН СРСР. Отримує премію  ім. В. І. Леніна.

         В 1928 році -  академік. З 1930 року  він працює  у Франції,  в Коллеж де Франс. Внаслідок нервового  напруження Чичибабін втрачає зір.  15  серпня 1945 року він  помер.

                                                                                Л І Т Е Р А Т У Р А :

          Чичибабин Алексей Евгеньевич // БСЭ – М., 1978. – Т. 29. Чаган - Экс –Ле – Бен. – С. 226.