|
Корифеї правознавства,
уродженці краю
Біобібліографічний довідник
Довідник містить короткі біографії, дати (за новим стилем), місця народження видатних правознавців, вказуються місця навчання, праці, наукові звання, посади, нагороди. Стисло окреслюється коло їх діяльності, наукових досліджень вченого, додається портрет. Адресований довідник бібліотекарям, викладачам, студентам, вчителям, учням гімназій і ліцеїв.
З М І С Т
Вступ
Голіна В. В.
Гордон В. М.
Закревський Г. П
Крупко С. Н.
Лебединець М. М.
Левицький О. І.
Максимейко М. О
Маркович Д. В.
Нор В. Т.
Редькін (Редкін) П. Г.
Середа Г. П.
Сіренко В. Ф.
Софроненко К. О.
Старушенко Г. Б.
Стефанович В. В.
Тацій В. Я.
Трощинський Д. П.
Цвік М. В.
В С Т У П
Ціна людини визначається сумою
її розумової та фізичної діяльності
на благо своєї Батьківщини, народу…
Б. Грабовський, вчений
Талант є праця помножена на працю.
В. Шекспір
У період з другої половини XVIII і до середини XX століття, тобто за двісті років, Полтавщина дала Україні, світові десятки імен видатних правознавців, які займали високі посади в державній і правничій ієрархії. Деякі з них, завдяки неабиякому право і державотворчому доробку, залишили значний слід в історичному розвитку країни, світу в цілому. Однак ми маємо розуміти і те, що деякі постаті були висуванцями своєї епохи, жили і діяли в конкретній історичній обстановці та за певних історичних реалій. Тому не будемо вимірювати їх здобутки сучасними підходами до українства, а краще назвемо їх імена. Різним було походження цих людей, різною є їх доля, роль у житті нашої нації, але ці прізвища – наше культурно-історичне надбання. У цьому довіднику ми намагались віднайти матеріали і розповісти про вісімнадцятьох видатних юристів: академіків, членів-кореспондентів АН Росії, УРСР, України, міністрів юстиції, генеральних суддів, прокурорів, докторів права.
Не претендуючи на вичерпність, ми зробили спробу донести до читачів імена наших земляків, які знані в Україні, світі.
Біографії подаються в алфавіті прізвищ, дані про правознавців доповнюються вибірковими списками літератури.
Голіна Володимир Васильович
(28.07.1935 р. н.)
Український правознавець, доктор юридичних наук (з 1994), професор (з 1997), член-кореспондент НАПрН України (з 2002), заслужений діяч науки і техніки України (з 2004).
Народився в смт Глобине у сім'ї військовослужбовця. 1959 року закінчив юридичний факультет Ленінградського університету. З 1961 року – адвокат, член президії Полтавської обласної колегії адвокатів, з 1969 – аспірант, асистент, викладач, доцент, професор, а з 1996 року – завідувач кафедри кримінології і кримінально-виконавчого права Національної юридичної академії України ім. Я. Мирного.
Напрями наукових досліджень: розробка кримінологічних і кримінально-правових проблем спеціально-кримінологічного попередження злочинів, попередження насильницьких злочинів проти особи, попередження насильства в сім'ї, злочинність неповнолітніх, віктимологія.
Опублікував понад 180 наукових праць, серед яких: "Попередження тяжких насильницьких злочинів проти життя і особи" (1997), "Злочини проти особистої волі людини та їх попередження" (2002), "Курс лекцій з кримінології" (2006), "Судимість" (2006), "Запобігання злочинності в Україні" (2007), "Правова система України: історія, стан та перспективи", т. 5 (2008, у співавторстві).
Література:
75-річний ювілей члена-кореспондената НАПрНУ Володимира Васильовича Голіни // Право України. – 2010. – № 7. – С. 237-238.
Панов М. Голіна Володимир Васильович / М. Панов // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2006. –Т. 6. – С. 42; Юридична енциклопедія. – К., 1998. – Т. 1. – С. 602.
Голіна Володимир Васильович // Хто є хто в Україні. – К., 2007. – С. 204.
Гордон Володимир Михайлович
(06.11.1871 – 03.01.1926)
Український правознавець, професор, доктор цивільного права (з 1906), акадeмік ВУАН (з 1925).
Народився у м. Лохвиця, у сім'ї працівника суду. Навчався у Лохвицькому повітовому училищі. 1894 року на відмінно закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Був залишений тут для підготовки до професорської діяльності. Спеціалізувався у галузі цивільного права і суміжних з ним предметів. Понад два роки стажувався в університетах Берліна, Відня, Парижа. З 1900 року одержав право викладати як приват-доцент. У різні роки працював у Петербурзькому, Ярославському, Кримському університетах. В останньому завідував кафедрами, деякий час був деканом юридичного факультету. В 1920-1925 рр. завідував кафедрою цивільного права Харківського інституту народного господарства. Кілька років був секретарем сенату, в. о. почесного мирового судді в Харкові, завідував правовим відділом Наркомвнуторгу УСРР.
Вчений досліджував питання цивільного права і процесу. Його праця "Статут цивільного судочинства" (1899) витримала шість видань. З поміж інших праць виділяються: "Юридична природа тресту" (1922), "Положення про векселі в приватній кодифікації" (1925), "Вексельне право" (1926) тощо.
Література:
Енциклопедист, талановитий педагог, доктор цивільного права В.М. Гордон // Право України. – 2010. – № 12. – С. 239-294.
Малик М. 85 років від дня смерті доктора цивільного права, професора, академіка В.М. Гордона // Край. – 2011. – № 81. – С. 21.
Сафонова І. Гордон Володимир Михайлович / І. Сафонова // Енциклопедія Сучасної України. – К. 2006. – Т. 6. – С. 250; Юридична енциклопедія. – К. 1998. – Т. 1. – С. 617.
Гордон Володимир (1871, Лохвиця – 1926) // Полтавщина: історичний нарис. – Полтава, 2005. – С. 459.
Закревський Гнат Платонович
(21.12.1839 – 22.03.1906)
Український і російський юрист, обер-прокурор (з 1894), сенатор (з 1895).
Народився у с. Березова Рудка Пирятинського р-ну. Закінчив 1861 року Імператорське училище правознавства (Петербург). Вступив на службу до міністерства юстиції, але незабаром виїхав на два роки за кордон для продовження юридичної освіти. Слухав лекції у Берлінському, Гейдельбeрзькому університетах, Сорбонні (Колеж де Франс). Після повернення служив у Полтавському і Чернігівському губернських зібраннях. З 1867 – дільничний мировий суддя у Петербурзі. У 1874 – 1975 рр. – обер-прокурор у міністерстві юстиції, голова Варшавського окружного суду. У 1881-1894 рр. – прокурор Казанської, Харківської судової палати. З 1894 – в Урядуючому Сенаті.
У 1899 р. Гнат Платонович виходить у відставку. Він автор праць "Про вчення кримінально-антропологічної школи" (1893), "Про сучасне і майбутнє суду присяжних" (1897), ряду наукових статей з питань правосуддя, історії суду, мирового суду, судового права за кордоном тощо у петербурзьких виданнях – "Журнале гражданского и уголовного права" (1872-1887) та "Журнале Министерства юстиции" (1894-1903).
Література:
Посухов В. Повернення додому через століття // Полтавський вісник. – 2006. – 3 листоп. – С. 16; 12 трав. – С. 17.
Касяненко Ю. Закревський Гнат Платонович // Ю. Касяненко // Юридична енциклопедія. – К., 1998. – Т. 2. – С. 505.
Крупко Семен Никифорович
(09.05.1891 – 1937/1938)
Радянський і судовий діяч доби СРСР, голова Найвищого суду УСРР (1927-1928 рр.). Делегат 4-го Всесоюзного з'їзду Рад, член ВУЦВК.
Народився в с. Казенна Крива Руда Семенівського р-ну (тепер с. Крива Руда) в багатодітній селянській родині. Закінчив педагогічні курси в м. Кременчук (1911), вчителював у сільській школі. Навчання продовжив у Феодосійському вчительському інституті, після закінчення якого був мобілізований на фронт Першої світової війни. Від квітня 1917 – голова ревкому Кавказького військового округу. 1918 року повернувся в Україну, брав участь у партизанському русі. Займав різні посади в органах радянської влади. 1924-1926 рр. обирався головою Лубенського окружного виконкому, головою окружного Криворізького виконкому. Від вересня 1927 до серпня 1928 очолював Найвищий суд УСРР. Від лютого 1929 – член особливої колегії Найвищого нагляду в земельних справах. З 1936 – зав. обласного відділу наросвіти Дніпропетровського облвиконкому, був делегатом Всеукраїнських з'їздів Рад. 1937 року заарештований за сфабрикованим звинуваченням і ув'язнений. Цього ж року Військова колегія Верховного суду СРСР, беручи до уваги "Список лиц, подлежащих суду…" від 21.10.1937 р., що був підписаний Сталіним, засудила Крупка С. Н. до смерті. Страчений у м. Києві. Реабілітований 1957 р.
Література:
Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політ. терору (1929-1941) / В. Марочко. – К., 2003. – С. 63.
Чисніков В. Крупко Семен Никифорович / В. Чисніков // Енциклопедія історії України : у 10 т. – К., 2008. – Т. 5. – С. 418; Юридична енциклопедія. – К., 2004. – Т. 6. – С. 635; Юридичний вісник України. – 2002. – № 23. – С. 23.
Лебединець Михайло Мусійович
(10.11.1888 – 17.12.1934)
Український правознавець, держав-ний і громадянський діяч, письменник, нарком юстиції УСРР (з 1919), консул СРСР у Польщі (з 1921), голова Верховного Суду УСРР (з 1924).
Народився у м. Гадяч, у сім'ї купця. За участь у революційній діяльності змушений був екстерном складати екзамени за 6-й і 7-й класи гімназії. Навчався на медичному факультеті Варшавського університету, звідки (з 2-го курсу) за революційну діяльність був виключений і відправлений на військову службу. Після армії навчався в тому ж університеті, але вже на юридичному факультеті. З вересня 1914 року до осені 1917 року був командиром взводу на Західному фронті. По Лютневій революції 1917 р. очолив Український військовий комітет цього фронту. Напівлегально писав прозу, поезії. У 1919-1922 рр. опублікував три збірки своїх новел і поезій. Належав до Української партії соціалістів-революціонерів, а в березні 1920 р. вступив до КП(б) України. Після отримання партійного стягнення відійшов від партії. Від липня 1927 року – директор Одеської академічної опери. З 1928 року займався літературною працею, працював у головній редакції УРЕ. Арештований у листопаді 1934 року за сфабрикованим звинуваченням у належності до підпільної націоналістичної повстансько-терористичної організації, зв'язаної з ОУН. За вироком військової колегії ВС СРСР розстріляний у ніч з 16 на 17 грудня 1934. Реабілітований у жовтні 1957 року.
Література:
Усенко І. Лебединець Михайло Мусійович / І. Усенко // Енциклопедія історії України : у 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 64-65.
Усенко І. Лебединець Михайло Мусійович / І. Усенко // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3. – С. 463.
Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 166, оп. 12, спр. 4197.
Левицький Орест Іванович
(25.12.1848 – 09.05.1922)
Український історик, правознавець, академік УАН (з 1918), президент УАН (з 1922).
Народився у с. Маячка Новосанжарського р-ну. Орест походив зі священицького роду Носів-Левицьких, які оселившись у 1680-х роках на південній Полтавщині, стали першими осілими жителями Маячки. Вісім генерацій Левицьких очолювали сільську парафію, на Оресті ця традиція припинилася.
1874 року Орест закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1974-1921 рр. працював секретарем Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. Орест Іванович прийшов до історії права саме через історичне джерелознавство, працюючи з актовим матеріалом, досліджуючи звичаєве право староукраїнського суспільства доби Речі Посполитої та Козацької держави. Орест Іванович був найкращим знавцем актових книг в Україні. Для розвитку українського правознавства особливе значення мали праці вченого, присвячені проблемам сімейних відносин, звичаїв та сімейного права: "Про сімейні відносини Південно-Західної Росії в XVI – XVII ст." (1870), "Нариси історії народного життя в Малоросії у другій половині XVII ст." (1902), "Риси сімейного побуту у Південно-Західній Росії в XVI – XVII ст." (1909).
У листопаді 1918 року Левицький був включений до складу перших 12 фундаторів Української академії наук. В ній очолив кафедру звичаєвого права України, був головою Соціально-економічного відділу, очолював Правничо-термінологічну комісію та Правниче товариство. З грудня 1919 до 1922 р. – в. о. президента УАН, а з 1922 р. став третім в історії академії її президентом.
Література:
Герасименко Н. Левицький Орест Іванович / Н. Герасименко // Енциклопедія історії України: у 10 т. – К., 2009.– Т. 6. – С. 90-91; Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3. – С. 464-465.
Бобрищев К. Орест Левицький / К. Бобрищев // Бобрищев К. Отчий край. – Полтава, 2002. – С. 434-443.
Приступа С. Орест Левицький один з фундаторів Української академії наук / С. Приступа // Хроніка-2000. – К., 2001. – № 44-46. – С. 613-621.
Мокляк В. Зв'язки О. І. Левицького з Полтавською Вченою Комісією / В. Мокляк // Архівний збірник на посвяту її 90-річчя. – Полтава, 1993. – С. 50-55.
Максимейко Микола Олексійович
(17.06.1870 – 14.04.1941)
Український правознавець, професор, доктор історії права (з 1914), член-кореспондент ВУАН/АН УРСР (з 1925).
Народився у с. Волошнівка Роменського повіту Полтавської губернії у селянській родині. Початкову освіту здобув у приходській школі та прогімназії. Навчався в колегії Галагана (1884-1888 рр.). 1892 р. закінчив юридичний факультет Київського університету. Був залишений в університеті для підготовки до професорського звання на кафедрі руського права. У "Клопотанні факультету" зазначається, що кандидат має: "… знання іноземних мов, талановитість і любов до справи, відзначається бездоганною моральністю, надійним станом здоров'я". З 1897 р. – у Харківському університеті: приват-доцент, професор, завідуючий кафедрою руського права юридичного факультету. У 1903-1904 рр. Микола Олексійович був у науковому відрядженні за кордоном, працював над докторською дисертацією "Опыт критического исследования "Русской правды"", яку успішно захистив 1915 року. Після Жовтневого перевороту 1917 р. продовжував наукову і педагогічну діяльність у Харківському університеті до ліквідації юридичного факультету (1920). В 1920-1926 рр. – професор харківських вузів, в 1926-1934 рр. – керівник секції історії українського права НДІ української культури, в 1934-1941 рр. – член Комісії АН УРСР з вивчення українського права, старший науковий співробітник Інституту історії України АН УРСР. Праці вченого, а їх більше 50-и, присвячені політичному ладу та праву Литовсько-Руської держави. Микола Олексійович зробив значний внесок у дослідження "Руської правди", був автором циклу лекцій з історії руського права для студентів.
Література:
Бондарчук Т. Микола Олексійович Максимейко (1870-1941) / Т. Бондарчук // Бондарчук Т. Західноукраїнське право: дослідження і дослідники. – К., 2000. – С. 63-67.
Скакун О. Максимейко Микола Олексійович / О. Скакун // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3. – С. 557-558.
Скрипник П. Максимейко Микола Олексійович / П. Скрипник // Енциклопедія історії України : у 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 456.
Маркович Дмитро Васильович
(26.10.1848 – 09.10.1920)
Український юрист, державний і громадський діяч, письменник. Гене-ральний прокурор, генеральний суддя Генерального суду УНР (з 1917), сенатор Української держави (з 1918), керуючий Міністерства юстиції (з 1919).
Народився у м. Полтаві в сім'ї офіцера Корпусу лісничих, який походив з давнього козацько-старшинського роду. 1863 року сім'я переїхала до Вологди, де Дмитро продовжив навчання у гімназії. 1868 року юнак вступає до Юридичного ліцею князя Безбородька у Ніжині, незабаром переводиться на юридичний факультет Новоросійського університету в Одесі, який закінчує 1873 р. З цього ж року починає роботу судовим слідчим у Бесарабії. У 80-90-х рр. служив товаришем прокурора, мировим суддею. Глибоко вразили Дмитра Васильовича численні смертні вироки в час придушення революції 1905 року. Він покидає державну службу, виступає з літературними творами в пресі, працює у Вінницькій міській управі, очолює кооперативний банк. Після Лютневої революції в Росії 1917 року Маркович активно включився у політичне і громадське життя України. Відомий як автор "Відозви до громадян" про необхідність створення вільної України. З квітня 1917 року – Маркович діяч Української Центральної Ради, займає високі посади в уряді УНР. Дмитро Васильович написав ряд літературних творів на юридичні теми: "Спогади судового слідчого", "Судова помилка", "Збройний напад" та інші.
Література:
Малюта О. Маркович (Маркевич) Дмитро Васильович / О. Малюта // Енциклопедія історії України : у 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 518-519.
Касяненко Ю. Маркович (Маркевич) Дмитро Васильович / Ю. Касяненко // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3. – С. 582-583; Українська літературна енциклопедія. – К., 1995. – Т. 3. – С. 297.
Зленко Г. Два уточнення до біографії Дмитра Марковича / Г. Зленко // Слово і час. – 2000. – № 12. – С. 59-60.
Нор Василь Тимофійович
(20.12.1940 р. н.)
Український правознавець, доктор юридичних наук, професор, член Вищої ради юстиції України, академік НАПрН України (з 2009). Лауреат премії ім. Я. Мудрого (2002).
Народився у с. Мусіївка Хорольського р-ну. Закінчив десятирічку, служив в армії. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету ім. І. Франка, по закінченню (з відзнакою) якого у 1967 році працював народним суддею на Волині. 1972 року Василь Тимофійович захистив кандидатську дисертацію і з цього часу працює на викладацькій роботі у Львівському національному університеті ім. І. Франка, пройшовши шлях від асистента до професора. У 70-80 рр. наукова діяльність В. Нора була пов'язана з малодослідженою на той час проблемою цивільної відповідальності за шкоду, завдану незаконними діями влади. У 80-х рр. ним було створено концептуальне вчення про захист майнових прав та інтересів осіб, потерпілих від злочину, кримінально-процесуальними засобами. З цієї проблеми ним було опубліковано понад 50 наукових праць, в т. ч. монографія "Захист майнових прав в кримінальному судочинстві". На сьогодні Василь Тимофійович є автором і співавтором близько 200 наукових праць, у т. ч. 11-и монографій, 19-и підручників та навчальних посібників. 18 років він був деканом юридичного факультету своєї альма-матер, 35 років очолює кафедру кримінального процесу і криміналістики.
Література:
Академіку НАПрН України В. Нору – 70 років // Право України. – 2010. – № 12. – С. 312-313.
Нор Василь Тимофійович // Хто є хто в Україні. – К., 2007. – С. 688.
Нор Василь (1940 р. н.) // Полтавщина : історичний нарис. – Полтава, 2005. – С. 468.
Андрусяк Т. Нор Василь Тимофійович / Т. Андрусяк // Юридична енциклопедія. – К., 2002. – Т. 4. – С. 185.
Редькін (Редкін) Петро Григорович
(16.10.1808 – 19.06.1891)
Український і російський правознавець, доктор права (з 1844), почесний член Петербурзької АН (з 1890), ректор Петербурзького університету (у 1873-1876 рр.).
Народився у м. Ромен Полтавської губернії в українській дворянській сім'ї. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук. Навчався (з 1826) на юридичному факультеті Московського університету, 1828 року перейшов до Дерптського університету, де й завершив юридичну освіту. Виїжджав за кордон, слухав лекції видатних європейських вчених. З 1834 по 1848 рік викладав у Московському університеті. З 1848 року – на державній службі – в міністерстві наділів. З 1863 року – в Петербурзькому університеті на викладацькій роботі.
1881 року Петра Григоровича було призначено членом Державної ради. Як блискучий педагог, був головою педагогічного товариства Петербурга. Автор праць: "Про кримінальну кодифікацію" (1842), "Енциклопедія юридичних і політичних наук" (1872-1873), "З лекцій по історії філософії права у зв'язку з історією філософії взагалі" (т. 1-7, 1889-1891). Вченому належить концепція трьох способів викладання науки права, які він називав генетичним, діалектичним і органічним. Право для вченого було "втіленням правди і справедливості через розум і свободу волі". Помер у Петербурзі, похований на Смоленському кладовищі.
Література:
Мироненко О. Редькін (Редкін) Петро Григорович / О. Мироненко // Юридична енциклопедія. – К., 2003. – Т. 5. – С. 259.
Редькин Петр Григорьевич // Украинская советская энциклопедия. – К., 1983. – Т. 9. – С. 225.
Середа Григорій Порфирович
(21.11.1954 р. н.)
Правознавець, перший заступник Генерального прокурора України (з 1998), заступник Міністра юстиції (з 1999), Голова Державного комітету України в справах національностей та міграції (з 2001), ректор Академії прокуратури України (з 2005).
Народився у с. Широка Долина Великобагачанського р-ну. 1970 року закінчив Чернігівський юридичний технікум, 1981 року – Харківський юридичний інститут, а 1991 – Київський інститут політології та соціального управління. З 1979 працював в органах прокуратури: помічником прокурора Глобинського р-ну, Решетилівського р-ну, прокурором м. Кременчука, очолював прокуратури Закарпатської, Луганської, Київської, Запорізької, Полтавської областей.
2000 року в Національній юридичній академії ім. Я. Мудрого Григорій Порфирович захистив кандидатську дисертацію "Організаційно-правові аспекти прокурорського нагляду при прийнятті, реєстрації та розгляді заяв і повідомлень про злочини". Він брав участь у розробці Законів України "Про прокуратуру", "Про імміграцію", "Про біженців", автор низки статей.
Література:
Середа Григорій Порфирович // Хто є хто в Україні. – К., 2007. – С. 879.
Середа Григорій Порфирович // Хто є хто на Полтавщині : довідково-біогр. видання. – К., 2003. – Кн. 1. – С. 42.
Десять запитань прокурору області Г. П. Середі // Зоря Полтавщини. – 2004. – 1 груд. – С. 2.
Сіренко Василь Федорович
(11.11.1941 р. н.)
Український правознавець, доктор юридичних наук (з 1985), член-кореспондент НАНУ (з 1995), академік НАПрНУ , народний депутат України 3-го і 4-го скликань. Заслужений діяч науки і техніки України (1993).
Народився у м. Пирятин. 1971 року закінчив юридичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. З цього ж року працює в Інституті держави і права НАНУ (з 1989 – завідуючий відділом проблем організації громадянського суспільства, держави і теорії права). Захистив докторську дисертацію "Теоретичні проблеми формування і реалізації інтересів у сфері державного управління". Автор семи, співавтор сімнадцяти монографій, зокрема, "Інтереси – влада – управління", "Теоретичні проблеми систематизації законодавства". Брав участь у розробці Законів України, Господарського кодексу України.
Література:
Дійсні члени (академіки) НАПрН України : [в т. ч. В.Ф. Сіренко, фото] // Право України. – 2011. – № 1. – С. 309.
Цвєтков В. Сіренко Василь Федорович / В. Цвєтков // Юридична енциклопедія. – К., 2003. – Т. 5. – С. 407.
Сіренко Василь Федорович // Хто є хто в Україні. – К., 2007. – С. 894.
Сіренко Василь (н. 1941, Пирятин) // Полтавщина : історичний нарис. – Полтава, 2005. – С. 465.
Софроненко Ксенія Олександрівна
(22.01.1905 – 05.01.1981)
Український і російський правоз-навець, доктор юридичних наук (з 1954), професор (з 1957). Від 1954 р. до кінця життя – професор кафедри історії держави і права юридичного факультету Московського університету.
Народилась у с. Шахворостівка Миргородського пов. Полтавської губ.
1934 року закінчила Московський історико-філософський інститут. З 1936 року працювала ст. науковим співробітником Центрального державного архіву СРСР і викладала у Всесоюзній правовій академії. У роки Великої Вітчизняної війни – декан історичного факультету Магнітогорського педагогічного інституту. З 1943 по 1953 рік працювала у Московському юридичному інституті: доцент, завідуюча кафедрою історії держави і права.
Професор Софроненко досліджувала проблеми історії держави і права. Основні праці: "Суспільно-політичний лад Галицько-Волинської Русі ХІ – ХІІІ ст." (1955), "Малоросійський приказ Російської держави у другій половині XVII - на поч. XVIII ст." (1960), "Державний лад Росії у першій чверті XVIII ст." (1973).
Література:
Кривенко Л. Софроненко Ксенія Олександрівна / Л. Кривенко // Юридична енциклопедія. – К., 2003. – Т. 5.– С. 549.
Шахворостівка: [вперше згадується в іст. джерелах 1711 р.] // Полтав-щина: енцикл. довідник. – К., 1992. – С. 978.
Старушенко Гліб Борисович
(06.11.1922 – 30.11.2007)
Правознавець, доктор юридичних наук (з 1967), професор, член-корес-пондент АН СРСР (з 1984), член-кореспондент РАН (з 1991). Президент Російської асоціації африканістів.
Народився у с. Келеберда Кременчуцького р-ну. Учасник Великої Вітчизняної війни. 1947 року закінчив східний і західний факультети Військового інституту іноземних мов (Москва), а 1950 року – екстерном юридичний факультет Московського університету. Працював в МЗС СРСР. З 1966 року – заступник директора Інституту Африки АН СРСР. Працював експертом Державної думи Росії, був віце-президентом Міжнародного конгресу африканських досліджень, представляв РФ у Комітеті ООН з ліквідації расової дискримінації. З 1995 року викладав у Європейському університеті права. Тематика досліджень: правові, політичні та соціальні проблеми визвольних рухів, права людини і народів, основні принципи міжнародного права, державно-правові проблеми країн, що розвиваються. Гліб Борисович – автор багатьох фундаментальних монографій, які видані англійською, французькою, іспанською мовами, зокрема, унікальної праці "Наука і влада" (2001).
Література:
Денисов В. Старушенко Гліб Борисович / В. Денисов // Юридична енциклопедія. – К., 2003. – Т. 5. – С. 622.
Милибанд С. Библиографический словарь отечественных востоковедов с 1917 г. / С. Милибанд. – М., 1995. – Кн. 2. – С. 197.
Стефанович Василь Васильович
(1697 – 23.02.1773)
Походив з давнього козацького роду в м. Гадячі. Вчився у Києво-Могилянській академії, поглиблював свої знання в університетах Німеччини, Австрії. Завершив науку у Леопольдинському університеті з дипломом магістра вільних наук і філософії (1722).
Володів кількома іноземними мовами. З 1724 року працював перекладачем у Петра І. 1729 року повернувся у Гетьманщину. Був сотником Лубенського полку, обирався лубенським суддею (1750-1773 рр.) за підтримки полковників П. Апостола, І. Кулябки. На пропозицію гетьмана Д. Апостола Василь Васильович очолив Кодифікаційну комісію, яка протягом 1729 – 1743 рр. укладала "Права, за якими судиться малоросійський народ". Стефанович був співавтором звернення від Лубенського полку до імператриці Катерини ІІ (1767) під час роботи Комісії зі складання проекту Нового Уложення законів Російської імперії.
Помер у Лубнах.
Література:
Самойленко О. Стефанович Василь Васильович / О. Самойленко // Юридична енциклопедія. – К., 2003. – Т. 5. – С. 647.
Гаєцький Ю. Г. Стефанович Василь Васильович / Ю. Г. Гаєцький // Києво-Могилянська академія в іменах, XVII – XVIII ст. : енцикл. вид. – К., 2001. – С. 512-513.
Тацій Василь Якович
(13.01.1940 р.)
Український правознавець, доктор юридичних наук, професор (з 1984), академік НАН України (з 1997), академік НАПрНУ, президент НАПрНУ (з 1993), Герой України (з 2004). Лауреат премій ім. В. Вернадського та Я. Мудрого (2001). Почесний громадянин м. Полтави.
Народився у м. Полтаві в сім'ї службовців. Почав трудову діяльність у 1957 році токарем Полтавського паровозного депо. 1963 року закінчив Харківський юридичний інститут, працював в органах прокуратури Полтавської області. З 1966 року життя і діяльність В. Тація пов'язані з Національною юридичною академією України ім. Я. Мудрого: аспірант, викладач, доцент, проректор, ректор (з 1987).
Академік Тацій – автор майже 200 наукових праць, у т. ч. понад 20-и монографій, навчальних посібників та підручників, що стали значним внеском у розвиток юридичної науки. Його праці присвячені дослідженню фундаментальних проблем кримінального права (зокрема, підставам кримінальної відповідальності, складу злочину, об'єкту кримінально-правової охорони, господарським злочинам), теорії держави і права, конституційного права України. Вчений брав участь у розробці проекту Конституції України, був Головою робочої групи КМ України з розробки нового КК України. Василь Якович є головним редактором "Вісника академії правових наук України", наукового збірника "Проблеми законності".
Література:
Смирнов В. Академік Василь Тацій / В. Смирнов // Вечірня Полтава. – 2010. – 13 січ. – С. 11.
До 70-річчя В. Я. Тація // Вісник Академії правових наук. – 2009. – № 4. – С. 3-7.
Почесні громадяни м. Полтави [в т. ч. Тацій В. Я., нагороджений 20.09.2001 р.] // Хто є хто на Полтавщині. Видатні земляки. – К., 2006. – Вип. 3. – С. 77.
Сташис В. Тацій Василь Якович / В. Сташис // Юридична енциклопедія. – К., 2004. – Т. 6. – С. 26-27.
Тацій Василь Якович // Хто є хто на Полтавщині : довідково-біогр. вид. – К., 2003. – Кн. 1. – С. 80-81.
Трощинський Дмитро Прокопович
(06.11.1749 – 10.03.1829)
Український і російський держав-ний діяч, міністр юстиції, генерал-прокурор імперії (з 1814), дійсний член Російської академії (з 1801).
Народився у с. Яреськи (тепер Шишацького р-ну Полтавської обл.).
Закінчивши Києво-Могилянську академію, був секретарем посольства у Константинополі. Від 1784 р. працював у канцелярії О. А. Безбородька. Виявив великі здібності по службі. 1793 р. був призначений статc-секретарем імператриці Катерини. В 1796-1800 рр. – управляючий канцелярії Павла І; з червня 1798 – сенатор. Завідував імператорською канцелярією і за царя Олександра І. Водночас був головним директором пошт (з 1799), керівником департаменту уділів (1802-1806).
Трощинський – автор проектів ряду правових актів, зокрема, про розширення прав Сенату, вдосконалення судової системи. Виступив проти запропонованої Негласним комітетом реформи системи управління з наданням надмірних повноважень міністрам. Вважав, що заміна принципу колегіальності на одноособовий стиль керівництва призведе до бюрократизації апарату в центрі й на місцях за відсутності реального контролю з боку Сенату. У зв'язку з погіршенням здоров'я Дмитро Прокопович 1817 року подав у відставку, а 1822 року назавжди залишив С.-Петербург, оселившись у с. Кибинцях Миргородського повіту. Займався культурно-просвітницькою діяльністю, благодійністю. Помер і похований у Кибинцях.
Література:
Слабошпицький М. Козак-вельможа / М. Слабошпицький // Чумацький шлях. – 2007. – № 4. – С. 8-9.
Шемшученко Ю. Трощинський Дмитро Прокопович / Ю. Шемшученко // Юридична енциклопедія. – К., 2004. – Т. 6. – С. 142-143.
Хижняк З. Трощинський Дмитро Прокопович / З. Хижняк // Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енцикл. вид. – К., 2001. – С. 541-542.
Салій О. Дмитро Трощинський – козак знатний. – К. : Факт, 2000. – 112 с.
Цвік Марко Веніамінович
(21.06.1924)
Український правознавець, доктор юридичних наук, професор (з 1987), академік НАПрНУ (з 1993), академік-секретар відділу теорії та історії держави і права НАПрНУ (з 2001). Лауреат конкурсу "Кращий юрист року" (1999, 2002, 2003), лауреат премії Я. Мудрого (2010).
Народився у м. Гадяч. Брав участь у Великій Вітчизняній війні. 1948 року закінчив Харківський юридичний інститут. Відтоді – у цьому вузі: аспірант, асистент, ст. викладач, доцент, професор. Марко Веніамінович автор (співавтор) понад 190 наукових праць в галузі загальної теорії держави і права, зокрема, 15-и монографій. Основні праці: "Актуальні проблеми організації влади в Україні", "Конституційне право зарубіжних країн", "Теорія держави і права", "Конституційне право України", "Про сучасне праворозуміння".
Академік Цвік був членом робочої групи та експертом Конституційної комісії України, брав участь у підготовці ряду законопроектів: про референдум, вибори народних депутатів, Конституційний Суд України.
Марко Веніамінович досліджує проблеми теорії юридичних нормативних актів, правотворчого процесу, теорії демократії і законності, розбудови Української держави, поділу влад, праворозуміння, проведення референдумів.
Підготував понад 20 докторів і кандидатів наук.
Література:
Лауреатами премії ім. Я. Мудрого у 2010 р. визнані [в т. ч. академік НАПрНУ Цвік М. В.] // Право України. – 2010. - № 12. – С. 308; Право України. – 2011. - № 1. – С. 308.
Цвік Марко Веніамінович // Хто є хто в Україні. – К., 2007. – С. 1030; Юридична енциклопедія. – К., 2004. – Т. 6. – С. 346-347.
Цвік Марко (н. 1924, Гадяч) // Полтавщина : історичний нарис. – Полтава, 2005. – С. 451.
|
