dep logo 061

 


 Увага!

19 березня 2019 року відбудеться обласний флеш-семінар працівників бібліотек ОТГ «Бібліотеки ОТГ: умови, виклики та можливості».
Детальніше>


teen reading 01

toroxtushko

club focus1

pravo 01

Пошук по сайту


"Пройди Полтавою, пройди..."

"Пройди Полтавою, пройди…"

Імена видатних людей у  назвах нових вулиць міста

Біобібліографічний покажчик-путівник
ВИП. 3

Передмова
Жовтневий район м. Полтави
Вулиця Б. Гмирі
Вулиця Р. Кириченко
Вулиця В. Міщенка
Вулиця І. Стешенка
Селище Яр
Вулиця Д. Ахшарумова
Вулиця Д. Балацького
Вулиця Л. Бразова
Вулиця Т. Кислякової
Вулиця Г. Коваленка
Вулиця Л. Падалки
Вулиця Й. Хмелевського
Київський район м. Полтави
Вулиця М. Башкирцевої
Вулиця П. Вітрика
Провулок В. Германа-Шахли
Вулиця Л. Калини
Вулиця М. Комарницького
Вулиця Ф. Моргуна
Ленінський район м. Полтави
Вулиця О. Бідного
Проспект М. Вавилова
Вулиця Т. Гайового
Провулок Г. Давидовського
Вулиця Чураївни
ПЕРЕДМОВА

У сучасній Полтаві майже тисяча вулиць, площ, проспектів, бульварів. З метою впорядкування адресного плану міста Полтавська міська рада, враховуючи побажання жителів, відповідними рішеннями надає нові назви новозбудованим та безіменним вулицям. А також поступово перейменовує старі та вулиці з однаковими назвами.
Як колись, так і зараз у назвах вулиць увічнюються видатні особистості. У перших двох випусках біобібліографічної подорожі містом мова йшла про вулиці, названі на честь Героїв Радянського Союзу – полтавців та  визволителів Полтавщини від німецько-фашистських загарбників.
У даному випуску розповідається про письменників, композиторів, музикантів, артистів, визначних громадських і культурних діячів, наших земляків та про людей, тісно пов'язаних з нашим краєм, іменами яких  названі вулиці Полтави.

 

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОН М. ПОЛТАВИ

Вулиця Б. Гмирі
Новозбудована вулиця починається від провулка Л. Позена, проходить паралельно вулиці Є.Гребінки, перетинаючи вулицю Ф. Матвієнка. Назву одержала 2004 року.

Гмиря Борис Романович – співак, народний артист СРСР, лауреат Сталінської премії, кавалер багатьох нагород, заслужений артист УРСР.

Народився в місті Лебедин, тепер Сумської області. Наймитував, працював на різних роботах. Закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут, Харківську консерваторію. Рідкісного тембрального багатства та краси голос (бас-кантанте-басо-абсолюто), витончена техніка, глибока музикальність, артистизм дали йому можливість створити яскраві та неповторні образи.
Життя і творчість співака тісно пов'язані з Полтавою. У 1924–1927 роках працював у Решетилівці завідувачем сільським клубом, згодом – у Полтаві відповідальним секретарем товариства з неписемності.
Ще одне перебування його в Полтаві припало на часи Великої Вітчизняної війни. Виступав під час окупації в театрі імені М. В. Гоголя, що діяв тоді. В його репертуарі переважала українська класика. Пізніше Б. Гмирі дорікали, що він, мовляв, співпрацював з окупантами. Однак німцям до українського мистецтва було байдуже. Глядачами, в основному, були місцеві жителі.
Мешкав Б. Гмиря неподалік Петровського парку.
Гмыря, Б. Р. Дневники, Щоденники, 1936 – 1989 / Б. Р. Гмыря – Харьков : Фолио, 2010. – 880 с.
Його голосом Україна розмовляла з Богом  // Карюк А. Корифеї оперного мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 2005. – С. 23-29.
Клочко, О. Під час фашистської окупації у Полтаві спеціальний літак був готовий будь-якої хвилини вивезти до Німеччини оперного генія Бориса Гмирю. Але всесвітньо відомий співак Україну не залишив / О. Клочко // Вечірня Полтава. – 2003. – 7 серп. – С. 3.
Король, В. Борис Гмиря і вічність / В. Король // Історія в школі. – 2011. –№  3. – С.11-17.
Мовчан, В. На оперній сцені в окупованій Полтаві / В. Мовчан // Полтавський вісник. – 2003. – 8 серп. – С. 4.
Чернов, А. Великий Борис / А. Чернов // Вечірня Полтава. – 2013. – 24 лип. – С. 5; Зоря Полтавщини. – 2013. – 2 серп. – С. 4.
Чернов, А. Під час німецької окупації у театрі імені Гоголя у Полтаві відбулося 350 вистав і 123 концерти (малозгадувані сторінки з біографії видатного співака Бориса Гмирі) / А. Чернов // Полтавська Думка. – 2013. – 11 лип. – С. 5.

 

Вулиця Р. Кириченко

Невеликий відрізок від вулиці П. Лідова до вулиці О. Пушкіна до 2007 року був частиною вулиці Рози Люксембург.

Кириченко Раїса Панасівна – Герой України, співачка, народна артистка України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, повний кавалер ордена княгині Ольги, лауреат премії ім. Д. Луценка "Осіннє золото" та багатьох інших нагород.
Народилася в селі Землянки Глобинського району. Співала з дитинства. Після школи співала в народному хорі при Кременчуцькому автозаводі, згодом її запросили до Полтавської філармонії. Працювала в ансамблі пісні і танцю "Льонок", в Херсонському народному хорі. Стрімкий злет її як солістки припав на роки роботи у Черкаському хорі (1968-1987 рр.). У 1983-1985 роках вона – солістка Черкаської філармонії.
Р. П. Кириченко закінчила Харківський інститут мистецтв (хорове відділення).
1985 року переїхала до Полтави. Працювала солісткою обласної філармонії, з 1986 року – з власним новоствореним ансамблем "Чураївна". Співачка (меццо-сопрано) виконувала як народні пісні, так і твори сучасних композиторів. Виступала у країнах Європи і Азії, США, Канаді, Австралії, Філіппінах,  брала активну участь у всеукраїнських фестивалях мистецтв, концертах, творчих звітах. Своїм співом вона доносила до людських сердець красу і велич української пісні, виховувала почуття любові  до рідної землі, до України.
Концертну діяльність співачки припинила  тяжка недуга. Згідно  заповіту   Р. П. Кириченко похована в селі Корещина Глобинського району.
Кириченко, Р. О. Я козачка твоя, Україно / Раїса Опанасівна Кириченко. – Полтава : ВАТ "Видавництво "Полтава", 2003. – 214 с.
Кириченко, Р. О. Співає Раїса Кириченко: українські народні пісні в супроводі баяна / Раїса Опанасівна Кириченко. – К. : Музична Україна, 1988. – 96 с.
Чухрай, О. І. Сонечко любові : пісні. Співає Раїса Кириченко / Олексій Іванович Чухрай; упоряд. Ляпаненко М. І. – Полтава : Криниця, 1996. – 70 с.
Кириченко Раїса Опанасівна (14.11.1943, с. Землянки Глобинського р-ну Полтавської обл.) // Шевченківські лауреати 1962-2001. – К., 2001. – С. 233-234; Хто є хто на Полтавщині : довідково-біогр. вид. – К., 2004. – Вип. 2. – С. 196.
Кириченко Раїса Опанасівна // Лисенко І. Співаки України : енцикл. вид. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К., 2011. – С. 246; Герої землі Полтавської : довідник : у 12 вип. – Полтава, 2012. – Вип. 3: Герої  України. – С. 18-19; Григорьєв В. Роде наш прекрасний: історія Глобинського району в особах. – Полтава, 2007. – С. 49-58.

Сікорська, І. Раїса Кириченко – Чураївна ХХ століття / І. Сікорська // Українки в історії: нові сторінки. – К., 2010. – С. 118-122.

 

Вулиця В. Козака

У травні 2002 року міська рада прийняла рішення перейменувати вулицю Карла  Маркса на вулицю імені Володимира Козака. Знаходиться вона у центрі міста і з'єднує вулиці Г. Сковороди і Монастирську.

Володимир Павлович Козак – гірничий інженер, академік Української нафтогазової академії, начальник нафтогазовидобувного управління "Полтаванафтогаз".
Народився в селі Давидківці Тернопільської області. Закінчив Дрогобицький нафтовий технікум, Івано-Франківський інститут нафти і газу.          Трудовий шлях його був тісно пов'язаний  з Полтавщиною, з розвитком видобутку нафти і газу в краї. Починав працювати оператором дослідження свердловин нафтогазового управління, потім – майстром по видобутку нафти, завідуючим промислу, головним інженером. 1976 року очолив нафтогазо-видобувне управління "Полтаванафтогаз" і залишався його незмінним видатним керівником до останніх своїх днів.
В. Козак був неперевершеним новатором виробництва, компетентним, цілеспрямованим спеціалістом і керівником, активним громадським діячем, неодноразово обирався депутатом міської і обласної рад, брав участь у розв'язанні проблем міста. За самовіддану працю, вагомі трудові здобутки у професійній діяльності нагороджений орденами, Почесною Грамотою Верховної Ради України, відзнаками територіальної громади.
Козак Володимир Павлович // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 96-97; Полтавці – відомі геологи і географи (Біографії. Історичні портрети). – Полтава, 2007. – С. 211-212.

Луценко, О. Вулиця Володимира Козака завтра відзначатиме свій день народження / О. Луценко // Вечірня Полтава. – 2002. – 19 верес. – С. 2.

 

Вулиця В. Міщенка

1995 року вулиця Ванцетті була перейме-нована на вулицю В. Міщенка, який прожив тут 27 років.

Починається від Першотравневого проспекту і прямує до вулиці Т. Шевченка, перетинаючи Березовий сквер.
Міщенко Валентин Юхимович – композитор, диригент, фольклорист, один з фундаторів хорового мистецтва на Полтавщині, засновник ансамблю пісні і танцю "Лтава", заслужений артист України.
Народився в селі Мар'янівка Карлівського району. Після школи вступив до Полтавського музичного училища, але навчання перервала війна. Воєнні дороги з боями пройшов до Берліна. У 1945-1947 роках він – соліст ансамблю пісні і танцю Центральної групи військ.
Закінчивши Київську державну консерваторію по класу хорове диригування, В. Міщенко повернувся до Полтави, став працювати художнім керівником обласної філармонії. Він робив все для того, щоб художні колективи закладу були на високому професійному рівні. Згодом створив ансамбль пісні і танцю "Лтава" з наміром виконувати пісні, які побутують у ріднім краю. Невдовзі ансамбль виріс у першокласний художній колектив, який став відомим далеко за межами України. Йому були присвоєні звання народного і заслуженого
За законами народної мелодики творив В. Міщенко і свої пісні. Деякі з них вважають народними. Їх виконують інші професійні колективи, солісти.
Ляпкало, М. Пісня – його душа / М. Ляпкало, О. Островська, Н. Сиволап.  – Полтава, 2004. – 61 с. – (Бібліотека вчителя, учня, викладача, студента, краєзнавця).
Захарченко, В. Він об'єднав патріотів хорового співу / В. Захарченко // Полтавська Думка. – 2006. – 30 черв. – С. 7.
Руденко, Н. З його легкої руки полтавська пісня линула у світ / Н. Руденко // Полтавський вісник. – 2012. – 7 груд. – С. 27.

Скрипнікова, В. Іменем карлівчанина назвали ансамбль і вулицю / В. Скрипнікова // Коло. – 2008. – 22 трав. – С. 5.

 

Вулиця І. Стешенка

Від вулиці Алмазної прямує до вулиці  23-го Вересня.

Стешенко Іван Матвійович – поет, перекладач, педагог, громадський діяч, перший міністр освіти в уряді Центральної Ради.
Народився в селі Великі Будища Зіньківського повіту (за іншими даними – у м. Полтаві). Закінчив Полтавську гімназію, Київський університет, вчителював у Києві.
Ще в студентські роки розпочав політичну діяльність. Був членом київської "Старої громади", одним із засновників соціал-демократичного гуртка, Революційної української партії. Паралельно виступав як поет, прозаїк, драматург, публікував критичні літературознавчі розвідки. Але найповніше багатогранний талант І. Стешенка розкрився на освітній ниві. На час Української революції 1917 року він обіймав посади голови товариства шкільної освіти, депутата міської думи та ін. 1917 року став першим в історії України Генеральним секретарем, а потім міністром народної освіти в уряді     В. Винниченка. За його участю було створено національну систему освіти, введення українознавства до навчальних планів, відкриття шкіл нового типу і т. ін.
Життя трагічно обірвалося у  Полтаві.
Стешенко Іван Матвійович (псевдо.: І. Сердешний, І. Степура, І. Січовик, Світленко; 24.06.1873 – 30.07.1918, Полтава) // Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : біогр. довідник. – К., 1998. – С. 167-171; Енциклопедія освіти. – К., 2008. – С. 873-874; Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава. – 2003. – С. 176-177.
Ротач, П. Трагічне місце / П. Ротач // Ротач П. Біля гнізда соловейка. – Полтава, 1993. – С. 129-134.
Малик, М. 135 років від дня народження поета, перекладача, літературознавця, педагога і громадського діяча Стешенка Івана Матвійовича / М. Малик // Край. – 2008. – № 50 (черв.). – С. 21.

Чернов, А. Іван Стешенко – просвітитель української революції / А. Чернов // Зоря Полтавщини. – 2013. – 23 лип. – С. 3.

 

Селище Яр

За клопотанням Головного управління у справах містобудування та архітектури міськвиконкому депутати міськради на 4-й сесії 5-го скликання 2006 року прийняли рішення надати  назви 14 вулицям селища Яр. У назвах 7 вулиць увічнена пам'ять знаменитих полтавців, переважно, людей мистецтва.

 

Вулиця Д. Ахшарумова

Прямує від вулиці Кишинівської до вулиці Яр.

Ахшарумов Дмитро Володимирович – музикант, композитор, диригент, засновник Полтавського музичного училища, музично-громадський діяч.
Народився в місті Одесі. Невдовзі сім'я переїхала до Полтави. Навчався в Полтавській військовій гімназії і в Петербурзькому Миколаївському кавалерійському училищі. В ці ж роки брав уроки гри на скрипці, удосконалював музичну майстерність  у Відні і Парижі.
Артистичну кар'єру починав в якості скрипаля. Гастролював за кордоном.
1887 року повернувся до Полтави. Тут створив камерний гурток, заснував Полтавський симфонічний оркестр. Водночас увійшов до дирекції відкритого 1899 року Полтавського відділення імператорського Російського музичного товариства, керував його діяльністю.
1902 року за ініціативою Д. Ахшарумова у  Полтаві були відкриті музичні класи, де навчалися сольного співу, грі на фортепіано та інших інструментах. 1903 року класи були реорганізовані в Полтавське музичне училище.                 Д. Ахшарумов став першим його директором  (1903-1919 рр.).
В подальшому працював  в інших містах. Розстріляний 1938 року за звинуваченням "ворог народу".
Гамкало, І. Ахшарумов Дмитро Володимирович (20.09.1864, Одеса – 03.01.1938, Ашхабад) – скрипаль, диригент, педагог. У 1897 – 1919 рр. працював у Полтаві. Репресований / І. Гамкало // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2001. – Т. 1. – С. 819.
Ахшарумов Дмитро Володимирович // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 12-13; Алфавіт визначним полтавцям : біографії, історичні портрети. – Полтава, 2003. – С. 83-84; Митці України : енцикл. довідник. – К., 1992. – С. 35.
Кінько, В. "Музична душа Полтави" – так на початку ХХ століття називали видатного митця Дмитра Ахшарумова / В. Кінько // Зоря Полтавщини. – 2004. – 8 верес. – С. 4.
Малик, М. 145 років від дня народження Ахшарумова Дмитра Володимировича – диригента, скрипаля, музичного і громадського діяча / М. Малик // Край. – 2010. – № 69 (січ.). – С. 17-21.
Оголевець, В. Музичне життя Полтави наприкінці ХІХ – у першій чверті ХХ ст. : (спогади) / В. Оголовець // Рідний край. – 2000. – № 2 (3). –    С. 112-120.
Цебрій, І. Д. В. Ахшарумов і музично-культурне життя Полтавщини кінця ХІХ  – початку ХХ століть / І. Цебрій //  Слов'янський збірник. – Полтава, 2004. – Вип. 3. – С. 175-179.

Чернов, А. Дмитро Володимирович Ахшарумов / А. Чернов // Край. – 2011. – № 92 (груд.). – С. 12-14.

 

Вулиця Д. Балацького

Знаходиться між вулицями Яр і Кишинівською.

Балацький Дмитро Євменович – хоровий диригент, музикознавець.
Народився у місті Гайсин тепер Вінницької області в селянській родині. Юнаком керував аматорською хоровою капелою в Гайсині. Професійну освіту здобував у Київському музично-драматичному інституті.
З юних років Т. Шевченко  і М. Лисенко стали для митця найдорожчими іменами  в його житті і творчості. Працював він з різними хоровими колективами. У 1937 – 1938 роках керував Державною зразковою капелою бандуристів. 1938 року був репресований і засланий до Казахстану. Після повернення роботу знайшов  в Одеській філармонії, а 1949 року одержав призначення до Полтави на посаду керівника хорового колективу обласної філармонії. Викладав також у вечірній музичній школі, керував робітничими хорами. Чоловічим вокальним ансамблем музичної школи керував більше 20 років, в репертуарі якого було понад 50 пісень-перлин.
У репертуарах усіх хорових колективів, якими керував Д. Балацький у 50-70-х роках 20 століття, обов'язково були твори Т. Г. Шевченка. До останнього подиху він дбав про популяризацію рідної української пісні. Він – автор пісні "Розпрягайте, хлопці, коні".
Балацький Дмитро Євменович (26.10(08.11).1902, м. Гайсин, тепер Вінницької обл. – 15.03.1981, Полтава) // Митці України : енцикл. довідник. – Київ, 1992. – С. 44; Мистецтво України : біогр. довідник. – К., 1997. – С. 38; Енциклопедія Сучасної України. – К., 2003. – Т. 2. – С. 139.
Ротач, П. "Копав, копав криниченьку…" (життя, віддане пісні) / П. Ротач  // Ротач П. "Рядки за рядками, літа за літами…" – Полтава, 2005. – С. 475-488.
Симфонія грозової ночі. До історії вірша М. Рильського "Бетховен" : [присвяченого Д. Є. Балацькому] // там же, с. 311-317.
Сабадар, В. Чи житиме "Прометей"? / В. Сабадар // Полтавський вісник. – 2007. – 20 квіт. – С. 19.
Семенченко, П. Життя, осяяне великим талантом і великими випробуваннями / П. Семенченко // Зоря Полтавщини. – 2002. – 20 листоп. – С. 4.

 

Вулиця Л. Бразова

З'єднує вулиці Кишинівську і В. Примакова.

Бразов (Безобразов) Леонід Петрович – письменник, журналіст, публіцист.
Народився у селі Велике Ладижене Машівського району. Згодом сім'я оселилася у  Полтаві. Навчався у школі, на робітфаку, у Полтавському учительському інституті. На 3-му курсі інституту був заарештований у справі Спілки визволення України  як український буржуазний націоналіст. Майже рік пробув у в'язниці. Після інституту два роки вчителював на Донеччині, викладав російську мову та літературу.
Л. Бразов пройшов майже всю війну артилеристом, мав нагороди за мужність. На фронті почав друкуватись у газетах як журналіст і як поет. Спочатку писав російською.
З Полтавою пов'язане  все життя і вся творчість Л. Бразова. З 1945 року працював  журналістом головних газет краю. В цей же час виявив себе як письменник і драматург. Ще за життя вийшло понад 20 книжок його прози. Він багато зробив для становлення української культури. Плекав українську мову не тільки як письменник, але й у своїй журналістській і редакторській роботі, у публіцистичних виступах.
2007 року засновано обласну літературну премію імені Леоніда Бразова.
Ротач, П. Бразов Леонід Петрович (справж. – Безобразов; 09.11.1916, с. Велике Ладижене Машівського р-ну – 06.04.1997, Полтава – прозаїк / П. Ротач // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. – С. 418.
Леонід Бразов // Письменники Радянської України 1917-1987 : біогр. довідник. – Київ, 1988. – С. 87.
Костенко, М. Леонід Бразов: анфас і профіль епіка / М. Костенко // Костенко М. Над темним хлібом душі: пошук. Критика. Есе. – Полтава, 2009. – С. 310-317.
Лобурець, В. Миттєвості одного життя / В. Лобурець // Рідний край. – 1999. – № 1. – С. 54-57.
Ніколенко, О. Відлуння голосу Леоніда Бразова / О. Ніколенко // Рідний край. – 2008. – № 1 (18). – С. 196-204.

 

Вулиця Т. Кислякової

З'єднує вулицю Яр з вулицею Кишинівською.

Кислякова Тамара Іванівна – народна артистка України, зірка полтавської сцени 50-80 років XX століття.
Народилася в місті Полтаві в інтелігентній сім'ї. Ще школяркою була учасницею драматичного гуртка. Доля складалась так, що навчатись доводилось в різних вузах, але потяг до мистецтва ніколи не полишав її, музика і театр владно кликали до себе. Повернувшись з евакуації, де працювала на  заводі, дівчина вступила до музичного училища імені              М. В. Лисенка. А після його закінчення одержала призначення в Полтавський музично-драматичний театр імені М. В. Гоголя, якому  віддала понад 30 років свого творчого життя. Починала з ролі Лялі Убийвовк, потім молодій акторці довірили роль Наталки Полтавки,  з якою вона не розлучалась 15 років. Красивий голос, вільне володіння звуком, прекрасна зовнішність і природна артистичність визначили становище молодої актриси в театрі. Вона швидко увійшла в число виконавиць головних ролей. Загалом у творчому доробку        Т. Кислякової понад сто ролей. Талант її виявився у глибокому розумінні і правдивому розкритті внутрішнього світу кожної героїні, його багатогранності і глибини.
Кислякова Тамара Іванівна (23.03.1925, Полтава) // Митці України : енцикл. довідник. – К., 1992. – С. 296; Мистецтво України : біогр. довідник. – К., 1997. – С. 295.
Бразов, Л. Щедрий талант / Л. Бразов // На оновленій землі. – Харків, 1967. – С. 202-204.
Скриль, В. Яскравий талант / В. Скриль // Слов'янський збірник. – Полтава, 2007. – Вип. 6. – С. 241-244.
Щербань, Ю. Роки і ролі / Ю. Щербань // В ім'я великої мети : нариси. – Харків, 1977. – С. 139-146.

 

Вулиця Г. Коваленка

Прямує від вулиці Л. Бразова до вулиці Кишинівської.

Коваленко Григорій (Грицько) Олексійович – український громадський і культурний діяч, письменник, художник, етнограф, дослідник народної творчості, організатор "Просвіти" на Полтавщині.
За фахом – медик, працював у Переяславському повіті, на Чернігівщині.
З 1905 року  жив у Полтаві, працював секретарем міської думи. Він був одним із організаторів і редакторів журналу "Рідний край", згодом видавав і редагував медично-природничий журнал "Життя і знання", був членом губернської вченої архівної комісії. Після 1917 року займався редакційною та літературно-мистецькою діяльністю. Багатий його літературний спадок вміщує збірки оповідань, поезій, науково-популярні брошури з медицини, біографічні нариси про відомих українців.
Г. Коваленком створено десятки малярських робіт. З великою любов'ю художник ілюстрував твори Т. Шевченка. Він – автор підручників "Українська історія", з медицини, народної пісні  та ін.
Людина демократичних поглядів, Григорій Олексійович був ворогом спочатку для самодержавства, потім – для тоталітарної сталінської держави. 1937 року він був заарештований, один-єдиний раз допитаний і в грудні страчений за звинуваченням у створенні націоналістичної організації. Реабілітований 1968 року посмертно.
Коваленко Григорій (Грицько) Олексійович [псевд. Г. К., Грицько Коваленко, К. Вільний та ін.; 24.01(05.02)1868, с. Липняки, тепер у складі смт Баришівки Київ. обл. – 15.12.1937] // УЛЕ : в 5 т. – К., 1990. – Т. 2: Д-К. – С. 508; Ротач П. Колоски з літературної ниви. – Полтава, 1999. – С. 69-72;  Розіп'ята муза : антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю : у 2 т. – Львів, 2011. – Т.1. – С. 576-579.
Просвітянин Григорій Коваленко // Ротач П. Рядки за рядками, літа за літами… – Полтава, 2005. – С. 51-58; Ротач П. Полтавська Шевченкіана : спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії : у 2-х кн. – Полтава, 2005. – Кн. 1: А-К. – С. 357-358.
Граб, В. До 140-х роковин від дня народження Григорія Коваленка… Над Ворсклою в Нижніх Млинах / В. Граб // Рідний край. – 2008. – № 2 (19). – С. 119-122.
Чернов, А. Григорій Олексійович Коваленко / А. Чернов // Край. – 2011.  – № 85 (трав.). – С. 10-13.

 

Вулиця Л. Падалки

Від вулиці В. Примакова прямує до вулиці Ювілейної.

Падалка Лев Васильович – історик, статистик, етнограф, громадський діяч, один із фундаторів Полтавської Вченої Архівної комісії, працівник статистичного бюро Полтавського губернського земства.
Народився в селі Чорнухи Лохвицького повіту. Син священика, він закінчив Лубенську духовну школу, Полтавську семінарію, Київський університет. Освіту закінчив зі ступенем кандидата.
Велика наукова спадщина вченого. Він автор понад тридцяти розвідок з історії України. На жаль, не всі роботи відомі. З виключною пильністю ставився до історії свого краю, ретельно досліджував її. Відомо більше десятка досліджень з місцевої статистики, багато етнографічних та історико-літературних статей і заміток у періодичних виданнях.
З благоговійним почуттям ставився вчений до Тараса Шевченка. Поширення творчості поета та вшанування його пам'яті вважав для себе "святою справою".
Член Полтавської громади, один із редакторів "Рідного краю" Лев Падалка  ще на початку ХХ століття в умовах жорстокого гоніння на все українське наполегливо відстоював право українського народу на автономію, на самоуправління, на свою рідну мову, культуру.
Ясь, О. Падалка Лев Васильович (14.02.1859-01.05.1927) – історик, археолог, етнограф, краєзнавець, статистик / О. Ясь // Енциклопедія історії України : у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 18; Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии XVIII века. – Харьков, 2009. – С. 144;
"На пам'ятник батька Тараса". Лев Падалка біля "великої української справи"  // Ротач П. І слово, і доля, і пам'ять : статті, дослідження, спогади. – К., 2000. – С. 299-314;
Талановиті літописці давнини // "Оживають давні віки…": історики, краєзнавці, археологи Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 23-31.
Шемчук, В. Із когорти громадівців: Л. В. Падалка / В. Шемчук // Рідний край. – 2003. – № 1 (8). – С. 101-104.

 

Вулиця Й. Хмелевського

З'єднує вулиці Д. Балацького і Т. Кислякової.

Хмелевський Йозеф Целестіанович – художник-фотограф, перший фоторепортер Полтави, автор унікальних знімків з життя губернського міста, його видатних людей, визначних пам'ятників.
Син польського шляхтича і російської дворянки, він народився у Варшаві. 1875 року переїхав на постійне місце проживання із Санкт-Петербурга до Полтави, де жили батьки його дружини.
У Полтаві мав своє власне фотоательє, яке знаходилось спочатку на розі вулиць Олександрівської та Стрітенської (напроти державного банку), потім на вулиці Олександрівській, 30. Його роботи експонувалися на багатьох вітчизняних та міжнародних виставках, відзначалися нагородами, золотою медаллю.
Й. Хмелевський був знавцем техніки та хімії у фотографії, новатором у цій справі, власноруч виготовляв фотопластини. Його статті друкувалися в журналі "Фотограф-любитель".
Після смерті майстра дружина та син  виїхали з Полтави.
Хмелевський Йосип Целестіанович (18.03.1849, Варшава – 05.08.1924, Полтава) // Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава, 2002. – С. 197-198; Мистецтво України : біогр. довідник. – К., 1997. – С. 616.
Голованенко, В. Завдяки фотохудожнику Хмелевському / В. Голованенко // Науковий світ. – 2011. – № 11. – 24-25.
Скалацький, К. "Незабвенный И. Ц. Хмелевский" / К. Скалацький // Слов'янський збірник. – Полтава, 2004. – Вип. 3. – С. 160-163.

 

КИЇВСЬКИЙ РАЙОН М. ПОЛТАВИ

Вулиця М. Башкирцевої

Мікрорайон Браїлки. З'єднує вулиці Гожулівську і О. Дундича (Рибці).

Башкирцева Марія Костянтинівна – художниця.
Народилася у селі Гавронці Диканського району у заможній дворянській родині. Після розлучення батьків переїхала з мамою у село Черняхівку поблизу Чутового. Ще підлітком опанувала курси природничих наук, знала декілька іноземних мов. Згодом дівчина з родиною переїхала за кордон, оселились у Франції. Тут виявилось її рідкісне музичне обдарування, вокальні здібності. Але через хворобу горла довелось відмовитись від музики. Розраду знайшла у живопису. Навчаючись в Академії живопису, дівчина неодноразово одержувала медалі, перемоги на конкурсах і т. ін. Тим часом її здоров'я погіршувалось. Втративши голос і слух, почала втрачати зір.
У 24 роки видатної художниці не стало. Її картини знаходяться в багатьох музеях зарубіжних країн. Вона заповіла мистецьку премію свого імені у сумі 500 франків найталановитішим молодим художникам і скульпторам.
На Полтавщину Марія приїздила 1876 року.
Башкирцева, М. К. Дневник Марии Башкирцевой : избранные страницы / М. К. Башкирцева. – М. : Молодая гвардия, 1991. – 319 с.: ил.
Материалы международной конференции, посвященной 150-летию со дня рождения Марии Башкирцевой. Полтава, 15-17 мая 2008. – М. : Наш дом, 2010. – 172 с.
Лис, В. М., Лис В. В. Спалах генія : повість / В. М. Лис, В. В. Лис. – Полтава : ВАТ "Видавництво "Полтава", 2008. – 124 с.
Парижанка з хутора Гавронці поблизу Диканьки. – Полтава : ТОВ "Фірма техсервіс", 2008. – 78 с.
Таглина, О. Мария Башкирцева / О. Таглина. – Харьков : Фолио, 2009. – 122 с. – (Знаменитые украинцы)
Слабошпицький, М. Марія Башкирцева (життя за гороскопом) : роман-есе  / М. Слабошпицький. – Київ : Ярославів Вал, 2008. – 272 с. : іл.
Башкирцева Марія Костянтинівна (11/23.11.1860, с. Гавронці поблизу Полтави – 31.10/12.11.1884, Париж), малярка, письменниця // Ханко В. Словник мистців Полтавщини. – Полтава, 2002. – С. 16; Луговий О.  Визначне жіноцтво України : історичні життєписи. – К., 2007. – С. 160; 100 знаменитых художников. – Харьков, 2002. – С. 16-22; Альманах  пошани й визнання  Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 16-17.

 

Вулиця П. Вітрика

За наявності у місті двох вулиць під назвою Набережна, сесія міської ради 2004 року вирішила одну з них, у Рибцях, перейменувати на честь самодіяльного скульптора, який проживав у селищі.

Вітрик Павло Павлович – український художник і скульптор. Народився в селі Рибці, яке раніше входило до Полтавського району. Здобув освіту у місцевій школі. Учасник Великої Вітчизняної війни, пройшов шлях від Полтави до Австрії, мав державні нагороди. Після війни і до досягнення пенсійного віку працював на заводі  газорозрядних ламп слюсарем.
Малюванням захоплювався з дитинства, скульптурою – з 1943 року. Багато творів присвятив темі Великої Вітчизняної війни. Створив гіпсове погруддя легендарної співачки Марусі Чурай. Улюбленою в творчості була Шевченківська тема. Їй скульптор присвятив твори: "Шевченко над Дніпром" (1956-1973, інша назва – "Реве та стогне Дніпр широкий"), "Тарасик і Оксанка" (1964), "Мені тринадцятий минало" (1964), "Думи мої, думи", "Перебендя" (1969), "Кобзар" (1973).
Відомі також його скульптура "Остап Вересай", портрети М. Гоголя, Г. Сковороди.
Ханко, В. Вітрик Павло Павлович / В. Ханко // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2005. – Т. 4. – С. 639; Ротач П. П. Полтавська Шевченкіана : спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії : у 2-х кн. – Кн. 1: А-К. – Полтава, 2005. – С. 134.
Задорожна, О. 275 шкільних років – від козаків до митців і героїв : [історія школи в с. Рибці] / О. Задорожна // Полтавський вісник. – 2011. – 25 листоп. – С. 18.
Славуцький, А. Постать Павла Вітрика / А. Славуцький // Село Полтавське. – 2012. – 13 лип. – С. 13.

 

Провулок В. Г. Германа-Шахли

Провулок знаходиться  в мікрорайоні Юрівка,   починається від вулиці Ягідної і проходить паралельно вулиці Тімірязєва. До 2002 року провулок носив назву Челюскіна.

Валерій Гасанович Герман-Шахли родом з міста  Новоросійська. Тривалий час керував ВАТ "Управління механізації будівельних робіт № 23" і чимало зробив для його зміцнення, для зростання ролі підприємства у будівництві в Полтаві.
За проханням і клопотанням колективу ВАТ, жителів Юрівки, які знали його як сусіда, як людину, котра вболівала за інтереси Юрівки, багато зробила для впорядкування провулка, міська рада прийняла рішення про зміну назви провулка Челюскіна і присвоїти йому ім'я В. Г. Германа-Шахли.

 

Вулиця Л. Калини

Вулиця (колишня Огородня) починається від вулиці Харчовиків, півколом огинає житловий масив і доходить до провулка Спортивного (район м'ясокомбінату). Перейменована 2004 року.

Леон Михайлович Калина – колишній керівник Державної воєнізованої спеціалізованої аварійно-рятувальної служби в Полтавській області.

 

Вулиця М. Комарницького

Авіамістечко. До 2004 року вулиця назви  не мала.

Комарницький Микола Антонович – один з ветеранів російської і української авіації, льотчик-нестеровець. Усе своє життя він присвятив розвитку авіації.
Народився у селі Дессерівка Подільської губернії (нині Хмельницька область, село Загірне). Закінчив Київську військову школу. Учасник Першої Світової війни. У січні 1918 року він – командир ХІ корпусного авіазагону. Через рік його призначили на посаду інспектора Полтавського губернського військового комісаріату, потім працював у частинах особливого призначення, але з  авіацією не поривав.
1923 року М. А. Комарницький організував вузловий Полтавський аероклуб, завдяки його піклуванню у місті була виділена площа в 150 десятин землі для обладнання аеродрому, сприяв розвитку планеризму, створив гурток безмоторної авіації.
Після Полтави М. Комарницький працював у різних куточках країни, займав різні посади,  пов'язані з авіацією. Помер у Москві.
Жук, В. Які зв'язки з нашим краєм одного з плеяди нестеровців М. А. Комарницького? / В. Жук // Наш рідний край (сторінки про піонерів ракетобудування, авіації та космонавтики і їх зв'язки з Полтавщиною). – Полтава, 1991. – Вип. 7. – С. 24-33.
Козельська, Г. За чотири години можна було дістатися із Полтави до Одеси комфортабельним літаком у… 1923 році / Г. Козельська // Вечірня Полтава. – 2002. – 5 груд. – С. 2.

 

Вулиця Ф. Моргуна

Знаходиться в історичній місцевості Рогізна. Пролягає від вулиці В. Балакіна до Ботанічного провулку. Мала назви Кірочна, ім. Н. Крупської. Перейменована 2001 року.

Моргун Федір Трохимович – державний і політичний діяч, учений, аграрій, економіст, письменник, перший голова Державного комітету СРСР з охорони природи, Герой Соціалістичної Праці.
Народився на хуторі Ново-Олександрівський Донецької області. Учасник Великої Вітчизняної війни, був тричі поранений. Після закінчення Дніпропетровського сільськогосподарського інституту з 1949 по 1954 рік працював на Полтавщині агрономом, директором радгоспу. З 1954 року він – на цілині в Казахській РСР та в інших регіонах СРСР.
3 січня 1973 року по квітень 1988 року Ф. Моргун обіймав посаду першого секретаря Полтавського обласного комітету компартії України. Пропагував і впроваджував прогресивний ґрунтозахисний спосіб безвідвального обробітку сільськогосподарських земель. У 1980-і роки область вийшла в лідери в Україні за урожаями  сільськогосподарських культур, рівнем будівництва житла, шкіл, лікарень, шляхів.
Ф. Моргун – член Спілки письменників СРСР, обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Нагороджений багатьма орденами, за  високі результати у науковій діяльності удостоєний  звання  "Людина року" в Росії. Похований у Полтаві.
Моргун Федір Трохимович // Герої землі Полтавської : довідник : у 12 вип. – Полтава, 2011. – Вип. 2: Герої Соціалістичної праці. – С. 47-48; Полтавщина: влада на історичних паралелях. – Полтава, 2005. – С. 241-243; Хто є  хто на Полтавщині. Видатні земляки : довідково – біогр. вид. – Полтава, 2004. – Вип. 2. – С. 100-101; Халимон В. Полтавщина очима краєзнавця. – Полтава, 2009. – С. 59.

 

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОН М. ПОЛТАВИ

 

Вулиця О. Бідного

З'єднує вулицю Чураївни з проспектом Миру,  перетинаючи бульвар Б. Хмельницького.

Бідний  Олександр – рядовий, воїн-інтернаціоналіст, кавалер ордена Червоної Зірки.
Народився в місті Полтаві. Ріс фізично розвинутим хлопцем. Захоплювався спортом: любив футбол, шахи. Оволодівши прийомами боротьби дзюдо та самбо, став бронзовим призером юнацьких обласних змагань у своїй категорії. Навчався у Полтавській середній школі № 27, СПТУ № 3. Працював електриком на Полтавському тепловозоремонтному заводі.
У 18 років став воїном Радянської Армії. Через два місяці після спеціальної підготовки був направлений в Афганістан. Служив в артилерійській частині 201-ї мотострілецької дивізії, що дислокувалась у місті Кундуз, обіймаючи посаду артилерійського корегувальника.  Додому солдат надсилав стримані, теплі листи. В одному із жорстоких боїв О. Бідний був тяжко поранений і помер на полі бою. Похований у селі Бричківка Полтавського району.
За мужність і відвагу при виконанні воїнського обов'язку нагороджений орденом посмертно. На будинку, де жив юнак, встановлено меморіальну дошку.
Рядовий Олександр Бідний // Пам'ять живе... : спогади про воїнів-полтавців, загиблих в Афганістані. – Полтава, 1999. – С. 9.
Бричківка, село. Кладовище. Могила воїна-інтернаціоналіста О. Л. Бідного (1964–1983). Обеліск – граніт, 1984 // Полтавщина : історичний нарис. – Полтава, 2005. – С. 496.
Кружко, Т. Без права на забуття / О. Кружко // Село полтавське. – 2013. – 28 листоп. – С.18.

 

Проспект М. Вавилова

Пролягає від вулиці Чураївни до проспекту Миру.

Названий 1987 року на честь 100-річчя від дня народження видатного вченого.
Вавилов Микола Іванович – вчений-генетик, академік АН СРСР і АН УРСР. З його ім'ям пов'язана ціла епоха у світовій біологічній науці, ряд фундаментальних відкриттів у галузі генетики, ботаніки, агрономії, географії рослин.
Народився в Москві у багатодітній сім'ї промисловців. Закінчив Московський сільськогосподарський інститут. У Полтаву майбутній вчений потрапив 1910 року як практикант на Дослідне поле. Воно було першою постійно діючою науковою установою Російської імперії. Тут він робив свої спостереження, висновки, в журналі "Хуторянин" надрукував три перші наукові праці. Полтавську практику, яка тривала лише півроку, М. Вавилов вважав одним з найважливіших етапів свого життя. У подальшому він не поривав стосунків з дослідною станцією до кінця свого життя, допомагав їй матеріально, опікувався долею багатьох її співробітників.
Всесвітньовідомого вченого знищила репресивна машина. Спочатку його засудили до страти, потім вирок було замінено на 20 років ув'язнення. Помер від виснаження у Саратовській в'язниці.
Академік М. І. Вавилов і Полтавщина : факти, документи, бібліографія / уклад. В. М. Самородов, О. В. Халимон. – Полтава : Верстка, 2005. – 180 с. : іл.
Борін, О. Він нагодував планету й помер від голоду. 2012 рік – 125-річчя Миколи Вавилова. Як заарештували й убили великого вченого / О. Борін // Вечірня Полтава. – 2012. – 18 лип. – С. 5.:
Єрмак, О. До 120-річчя від дня народження М. Вавилова / О. Єрмак // Край. – 2007. –  № 43 (листоп.). – С. 22.
Самородов, В. Академік Микола Вавилов і полтавські вчені: спільне служіння Україні / В. Самородов // Вечірня Полтава. – 2012. – 28 листоп. – С. 6.
Самородов, В. Полтавське входження в агрономію академіка Миколи Вавилова / В. Самородов // Село Полтавське. – 2007. – 30 листоп. – С. 3.
Стасілюнас, О. Полтава в житті Миколи Івановича Вавилова і після... Роздуми з приводу 120-річного ювілею геніального вченого / О. Стасілюнас // Вечірня Полтава. – 2007. – 6 груд. – С. 7.

 

Вулиця Т. Гайового

Починається від площі Слави (район Південного  вокзалу) і прямує до мікрорайону Климівка.

Гайовий Тимофій Володимирович –  Герой Соціалістичної Праці, директор ПТРЗ ім. А. А. Жданова (1939–1972 рр.).
Народився на Київщині в селянській родині. Закінчив профтехшколу, Київський індустріальний інститут. Працював слюсарем на цукрозаводі, механіком на Челябінському тракторному заводі. З 1934 року – інженером на Полтавському паровозоремонтному заводі. Невдовзі молодому енергійному спеціалісту довірили високу посаду.
Під час війни Т. Гайовий очолив в тилу чотири заводи, об'єднані в один Красноярський паровозо-вагоноремонтний завод. Після визволення Полтави знову очолив ПТРЗ і працював до виходу на пенсію.
Т. В. Гайовий обирався депутатом Верховної Ради СРСР, делегатом декількох з'їздів КП України.
Звання Героя Соціалістичної Праці одержав 1959 року за видатні успіхи у  розвитку залізничного транспорту. Нагороджений двома орденами Леніна,  двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами "Знак Пошани", "Жовтневої революції".
Полтавский тепловозоремонтный завод имени А. А. Жданова : очерк истории. – Харьков : Прапор, 1971. – 176 с.
Гаєвий (Гайовий) Тимофій Володимирович (справж. Мазненко; 21.02.1909, с. Гута-Селицька Канівського пов. Київської губ., тепер Селещенської сільської ради Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.. – 05.01.1979, м. Полтава) // Герої землі Полтавської : довідник : у 12 вип. – Полтава, 2011. – Вип. 2: Герої Соціалістичної Праці. – С. 20.
[Полтавський паровозоремонтний завод  в евакуації] // Білоусько О. Новітня історія Полтавщини. ІІ половина ХХ століття. – Полтава, 2007. – С. 42-43.

 

Провулок Г. Давидовського

Від провулка Рибальського прямує у напрямку до бульвару Б. Хмельницького, не доходячи до нього).

Давидовський Григорій Митрофанович – видатний хормейстер, композитор, педагог, заслужений артист України.
Народився в селі Мельня тепер Сумської області в сім'ї священника. Закінчив Петербурзьку консерваторію. В  роки навчання керував її хором. Згодом він – керівник і організатор понад 35 хорових капел, зокрема у рідному селі Мельня, у Ростові-на-Дону, Москві, Вінниці, Харкові, Києві, Лубнах, Полтаві і т. д. До репертуару брав українські народні пісні, фольклор інших народів, духовні твори.. Виконавську і композиторську діяльність Г. Дави-довський поєднував з невтомною роботою педагога.
Останні роки його життя були пов'язані з Полтавою, де він керував хоровою капелою обласної філармонії.
Давидовський Григорій Митрофанович [ (06(18).01.1866, с. Мельня, тепер Сумської обл. – 13.04.1952, Полтава] // Митці України : енцикл. довідник. – К., 1992. – С. 199; Мистецтво України : біогр. довідник. – К., 1997. –  С. 189; Енциклопедія Сучасної України. – К., 2007. – Т. 7: Г–Д. – С. 126-127.

 

Вулиця Чураївни

Прямує від проспекта М. Вавилова до провулка Рибальського.

Маруся Чурай (Чураївна) – піснетворка, співачка.
Усе, що стосується М. Чурай, межує з легендою.
Народилася вона в Полтаві, в родині урядника Полтавського козацького полку. Будинок Чураїв стояв на березі Ворскли, недалеко від місця, де 1650 року був заснований Хрестовоздвиженський монастир.
Маруся була обдарованою дівчиною. З чарівною зовнішністю і добрим серцем, вона мала ще і гарний голос, складала пісні і чудово їх виконувала. З її піснями жили, працювали, ходили в походи. На перший погляд ці пісні про кохання. Вона багато пісень писала про нещасливе кохання, зраду, але в них – високі у своєму почутті, непохитні у вірності українські дівчата. У любові її героїні визнають тільки правду. А ще в піснях Чураївни – мораль і звичаї нашого народу. За ними можна вивчати етику українців.
Дівчина з легенди – Маруся Чурай. – К.: Дніпро, 1974. – 108 с.
Маруся Чурай – дівчина з легенди // Сто великих загадок історії України. – К., 2008. – С. 260-262.
Мелешко, В. Маруся Чурай – легенда чи реальність? / В. Мелешко // Українське козацтво: історія, сучасність, майбутнє : матеріали конференції (2004). – Полтава, 2005. – С. 231-238.
Трагічна доля піснетворки Марусі Чурай // Халимон В. Полтавщина очима краєзнавця. – Полтава, 2009. – С. 66-72.