Бібліографічний дайджест-покажчик

З М І С Т

Вступ    

Розділ 1.  "...ми, браття, козацького роду…"  

Розділ 2.  Здібний і старанний  

Розділ 3.  "Роялю сняться Лисенкові пальці…" 

Розділ 4.  Вас мені доля дарувала…  

Розділ 5.  Звучить стоголосо "Кобзар"  

Розділ 6.  "Фольклор – це саме життя"  

Розділ 7.  "...могутні хори Лисенка..."   

Розділ 8.  "Опера Лисенка  чаром змістом повна…"   

Розділ 9.  Митець-літератор  

Розділ 10.  "Істинне визначення М. Лисенка – громадянин"

Розділ 11.  "...Це було золоте серце " 

Розділ 12.  Слово Дмитра Антоновича  

Література

ВСТУП

                                                          М. Старицький

         22 березня 2012 року виповнюється 170 років від дня народження, а 6 листопада – 100 років від дня смерті основоположника національної  композиторської школи, визначного піаніста і хорового диригента, педагога і громадського діяча, полтавця Миколи Віталійовича Лисенка.

         Нащадок старовинного шляхетного роду став одним з найвизначніших громадян України не лише на теренах мистецьких, але й державотворчих.

         В останні роки приходимо до переосмислення постаті цього визначного, сказати б – "канонізованого" діяча української культури, традиційно обмежуваного формулою "Сонце української музики". Дедалі рельєфніше постає перед нами багатогранний характер Лисенка: людини лагідної, навіть простодушної з рідними, друзями – і водночас безкомпромісної і настійливої там, де йшлося про національну справу. "Все, що мало в собі хоч макове зерно української культури – ставало святим для Миколи Віталійовича. Бо Україна була сонцем його життя", – писала Людмила Старицька-Черняхівська. Сьогодні, оглядаючи життєвий та мистецький подвиг Лисенка, з певністю можна говорити про безсмертя його творчої спадщини. Більш детально пізнати непростий життєвий і творчий шлях нашого краянина допоможе молодим читачам  цей дайджест-покажчик.

     Розділ 1

"...ми, браття, козацького роду..."

                                                                                                                    Д. Берест

         Лисенки – український козацько-старшинський рід у Лівобережній Україні. Найвідоміші його представники: Іван Якович – козацький полковник, Федір Іванович – генеральний осавул, суддя, 1737 р. дістав у володіння с. Кліщинці Лубенського полку. Останній вдався до закріпачення козаків і селян цього села, що згодом стало причиною Кліщинського повстання (1767-1770). Сімейні перекази Лисенків вважають Вовгуру Лиса, сподвижника         М. Кривоноса, як одного зі своїх родоначальників. Вовгура Лис "мав під два метри зросту і обносив камінне  жорно круг млина тричі поспіль", безстрашний ватажок козаків, відзначився в боях з польською шляхтою в роки визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

         Історичні документи вказують на  Якова Лисенка як на першого представника цього роду. Пізніші їх нащадки перейшли вже в "столбовые дворяне". Дід Миколи Лисенка, Роман, був поріднений через шлюб теж з давнім полтавським козацьким родом: мав дружину з роду Немирович-Данченків. Малоросійський родословник нараховує 163 представники цього давнього роду, який "… из глубокой древности происходит благородно, … но начало и основание фамилии погружено во мрак древности":

Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник / В. Л. Модзалевский. – К., 1912. – С. 127-147;

Енциклопедія історії України : у 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 155;

О' Коннор-Вілінська В. Лисенки і Старицькі / В. О' Кон-нор-Вілінська // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 249-298.

         Сучасники відмічали, що і Старицькі, й Лисенки любили життя. Любили себе, свою родину, свій народ. Любили згадувати своє власне минуле й історію свого народу, розуміли її, бачили в ній красу. Любили свій край, все своє рідне і дбали про його щастя. Були патріотами.

         Батько Миколи – полтавський дворянин, полковник, старший офіцер Орденського кірасирського полку Віталій Романович Лисенко, служба якого проходила в рідних місцях.

         Мати – Ольга Єреміївна – походила з полтавського поміщицького роду Луценків. Освіту здобула в Петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат, розмовляла тільки французькою мовою, бо за шість років перебування на чужині, без рідного оточення,  "навіки втратила полтавську прекрасну вимову".

         Село Гриньки належало поміщикові М. П. Булюбашу – двоюрідному дядькові Ольги Єреміївни, в якого вона росла. У М. П. Булюбаша не було власних дітей, він дуже любив Ольгу, а Миколу Лисенка вважав своїм онуком.

         У роду Лисенків жив дух волелюбства. Усна сімейна традиція донесла до ХІХ ст. запорізькі історичні пісні і думи, які гарно співав рідний дядько Миколи Андрій Романович. Саме від нього він почав уперше записувати мотиви козацьких пісень. "У дядька знайшовся, між іншим, і перший надрукований "Кобзар" Шевченка і "Енеїда" Котляревського" [57; 17].

         Яскравою українською постаттю був дядько Олександр Лисенко, який мав мальовничо-козацьку вроду. Проти волі батьків одружився він з дівчиною-селянкою, розмовляв тільки українською мовою: "…можна сказати, що то обзивався-таки давній, невмирущий "живець" український…" [41; 69].

       Розділ 2

Здібний і старанний

         Микола Лисенко народився 22 березня 1842 року у маєтку своєї матері у с. Гриньки  Кременчуцького повіту Полтавської губернії.        

         Мав природні здібності до музики та інших наук. З десяти років хлопчик навчався у київських приватних чоловічих пансіонах, спочатку –  Вейля, потім – П. Гедуена. Він вважався одним з перших учнів, переходив з класу в клас з нагородами і закінчив пансіон блискуче. 1855 р. Миколу віддали в Другу Харківську гімназію, яку він закінчив 1859 р. зі срібною медаллю. Водночас юнак брав приватні уроки музики. Мабуть, за прикладом поважного родича професора О. Борисяка, що був природознавцем, Микола вступив на природничий факультет Харківського університету. 1860 року разом з родичем М. Старицьким перевівся на цей же факультет до Київського університету, в Києві в той час жили його батьки.

         Саме  тут в студентські роки і відбулося його формування як свідомого українця, чому значною мірою сприяло загальне піднесення в середині ХІХ ст. українського національно-визвольного руху. Юнак вчиться надзвичайно старанно, 1865 року закінчує університетський курс, захищає кандидатську дисертацію, тема якої "Про розмноження нитчастих водоростей". Але не полишає мрію про здобуття вищої музичної освіти. Щоб зібрати трохи грошей, Микола зайняв посаду мирового посередника в Таращанському повіті Київської губернії.

         М. Старицький згадував: "Заповітна мрія Миколи скінчити консерваторію примусила його вийти у відставку і відправитись за кордон до початку лекцій в Лейпцизькій консерваторії, яка тоді славилась як краща в Європі" [57; 32].

         Навчання фортепіанної гри і складання фортепіанної музики посідало центральне місце у консерваторії. З Лейпцигу і почалася його музична кар'єра, прийшло перше визнання. Зіграна Лисенком на грандіозному слов'янському концерті пісня-марш у власній обробці для фортепіано "Гей, не дивуйте!", викликала щире захоплення чеського музиканта і етнографа Рейєра, який вигукнув: "То духи од степу!" [57; 32]. У жовтні 1868 р. Микола здійснює у Лейпцизі перший випуск народних пісень для голосу й фортепіано, який вмістив 40 зразків. За два роки здібний юнак опановує чотирирічний курс навчання, його виступ на випускному концерті відмітила місцева газета: "Виконання пана Миколи Лисенка з Києва було справді видатним".

Розділ 3

"Роялю сняться Лисенкові пальці…"

          Найулюбленішою, найближчою і найорганічнішою галуззю виконавства Лисенка була гра на фортепіано. З фортепіано пов'язані перші його кроки  на шляху оволодіння музичним мистецтвом, на фортепіано грав він до останніх днів. Протягом всього свого музичного життя Микола Віталійович виступав як піаніст-соліст і ансамбліст у концертах.

         Слухаючи, як мама грає на фортепіано, хлопчик одним пальцем підбирав почуті мелодії. Виявивши у сина великі музичні здібності, мама почала рано вчити Миколку грі на фортепіано. Оскільки хлопчик грати любив, він робив великі успіхи: "Техніка йому давалась  надзвичайно легко, музична пам'ять з перших кроків виявилась в надзвичайних розмірах; шестилітня дитина вражала усіх не тільки вправністю і чистотою своєї гри, але також і виразністю виконання досить складних п'єс":      

М. В. Лисенко у спогадах сучасників. – К., 1968. – С. 12.

         Підлітком, відпочиваючи від навчання під час канікул, Микола працював за інструментом двічі на день. Він, як згадує М. Старицький, "став створювати козачки й виконувати їх на фортепіано з таким блиском і шиком, перед яким блідли і цимбали, і скрипка з бубном" [57; 17]. Йшлося про перші спроби перенесення української народної музики на фортепіано.

         Самостійні композиції ще не з'явилися, але відчувалася любов Лисенка до імпровізації: "Імпровізувати він міг без кінця, але здебільшого танці, наприклад, козачки, метелиці, польки, гальки, вальси й кадрилі з українських народних пісень" [57; 19].                                                                                                            

Пчілка О. Микола Лисенко (спогади і думки) / О. Пчілка // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 44.

         Захоплювалась виконавською майстерністю Лисенка і донька М. Старицького – Людмила: "Хочу сказати два слова про гру Миколи Віталійовича. Ніхто ніколи не виконував ще досі речей Миколи Віталійовича так, як він їх сам грав; з його смертю і вони наполовину вмерли. Я чула чудових, добірних виконавців, але незважаючи на їхню віртуозність, силу, їм бракувало того, що давав Микола Віталійович.

         Ні до кого іншого прирівняти його гру не можна було… З Миколи Віталійовича був прекрасний піаніст-віртуоз, він виконував з надзвичайною експресією європейських і російських композиторів, особливо Шопена, Шумана і Чайковського. Я, наприклад, ніколи не чула кращого виконання "Пориву" Шумана. Коли він виконував свої і взагалі українські речі, він надавав їм щось надзвичайне. Якесь євшан-зілля… В його грі  оживали тисячоліття… І чулась глибока, сива, слов'янська старовина. Та й сам він був за роялем – Віщий Боян. Натхненний, палкий, з силою удару левиної лапи. З гордим поглядом, він цілком перевподоблювався. В житті лагідний, ласкавий, за роялем – Віщий Боян":

Старицька-Черняхівська Л. Спогади про М. В. Лисенка / Л. Старицька-Черняхівська // Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 241.

         Максим Рильський знав Миколу Лисенка з дитинства. Жив у їхній сім'ї, коли навчався в Київській гімназії.

         Про Лисенка-ансамбліста М. Т. Рильський писав: "На тих камерних концертах, беручи участь в ансамблях (тріо, квартетах тощо), вражав Лисенко енергією і разом з тим строгістю та стриманістю свого виконання. Його власне фортепіанне виконання було завжди чисте і разом темпераментне" [33; 670].

   Розділ 4

Вас мені доля дарувала…

        Першою дружиною Лисенка стала  Ольга Олександрівна О' Коннор, його далека родичка, уродженка с. Миколаївка Кременчуцького повіту.

Пчілка О. Микола Лисенко: життя і праця (спогади і думки) / О. Пчілка // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 86-87; 95-99.

         Після одруження молоді Лисенки поїхали в Лейпциг. У 1868-1869 учбовому році Ольга Олександрівна вчилася співу і фортепіанній грі. Часто відвідувала оперу, концерти. "Вона дуже у мене ретельно співає і вчиться, – писав рідним Микола – За невеликий час від жовтня вона вже вивчила безліч романів, арій, дуетів – моторне та й годі! І так чудово перекладає з німецької на українську, що я нахвалитися не можу: такою чистою мовою і так вдало, образно…":

Лисенко М. Листи / М. Лисенко. – К., 2004. – С. 72.

         Оля стала не тільки музою композитора, а й вірною помічницею у справах. Друзі так і називали цю нерозлучну пару "Коля-Оля". Микола присвятив коханій дружині солоспів "Як стихне…", арію Оксани з "Різдвяної ночі". До речі, щодо арії  Оксани, яку виконувала Оля, то О. Пчілка згадувала: "...власне, таку полтавську дівчину-"чарівниченьку" уявляв собі Гоголь...: надзвичайна краса, чарівний погляд карих очей... Власне такою вродливицею була Ольга Олександрівна, така принада була в кожному її рухові! Здавалося, що за таку Оксану сердешний Вакула дійсно міг  "і чортові душу віддати!" [41; 90].

         З 1870 по 1878 рік Ольга Олександрівна – учасниця майже всіх концертів та постановок його опер. У концертах 1870-1873 рр. вона співала арії з  опер італійських композиторів, окремі номери з музики до "Кобзаря" та "Плач Ярославни" Лисенка, українські пісні з його збірок. Хоч тоді Ольга Олександрівна ще не мала консерваторської освіти та користувалася великим успіхом.

         Микола Віталійович разом з Ольгою Олександрівною часто виступали з благодійними концертами. Так, у Кременчуці вони дали концерт на користь міської жіночої школи. Але тут довелося їм зіткнутися з реакційними колами. Лисенко писав Драгомановим 20.10.1877 р.: "Мерзенна я вам скажу,  буржуазія полтавська, за дуже-дуже малою вилучкою. Забагніло, засмерділося, і земство те – паскудні чиновники…" [29; 123].

         Однак, сімейне життя Лисенка складалося драматично. Він дуже хотів мати дітей, а вони все не народжувалися. Олена Пчілка допускала, що, можливо, це стало нещастям першого кохання. Справа закінчилась розста-ванням без розлучення, – церковно-громадського суду не  хотіла Ольга. По давньому закону без розлучення ні одна, ні інша сторона не могла взяти нового шлюбу, він міг бути тільки громадянським. Шляхетність, людяність, тактов-ність, глибока взаємоповага збереглися між Ольгою Олександрівною та  Миколою Віталійовичем назавжди у їх стосунках.

Товстуха Є. Микола Лисенко : оповіді про композитора / Є. Товстуха. – К., 1988. – С. 220-221.

         Ольга Олександрівна завжди жила в його серці. Коли слухаєш музику Лисенка до творів "Коли розлучаються двоє", "І широкую долину, і високую могилу, і що снилось-говорилось, не забуду я", то уявляється вона. На творах немає посвяти, але ніжна музика, повна тихого смутку, лине з самого дна душі.

Лисенко О. Спогади про батька / О. Лисенко. – 5-е вид. – К., 1991. – С. 189-190.

         Після народження п'ятої дитини, сина Тарасика, Ольга Антонівна несподівано померла. Їй виповнилось лише сорок. Після її смерті 1900 р. діти Лисенка були записані на офіційну дружину, Ольгу Олександрівну, зі згоди останньої.

          В цей нелегкий час старша донька Катя в усьому допомагала заклопотаному Миколі Віталійовичу: у вихованні молодших дітей, в господарських справах і навіть у творчих. Вона часто бралася за переписування його творів, перероблених або доповнених.

Розділ 5

Звучить стоголосо "Кобзар"

                                                                       П. Мирний

                                                                          М. Грінченко

         Не можна навіть уявити життя і творчість Миколи Віталійовича без Тараса Шевченка. З його іменем пов'язані як перші самостійні кроки, так і вся майже піввікова діяльність Лисенка-композитора. Згадаємо дві дати. 1868 рік, Лейпциг. На прохання галичан він пише свій перший твір на слова "Заповіту".

         У листі до П. Куліша від 23 липня 1869 р. Лисенко повідомляв: "Сам я тепер ревно працював над Шевченком: увів його кілька поспівів на музику. Згодом появлю, може, цілий цикл його поезій піснею і іншою формою, бо у нас велика недостача на розвій музики української" [29; 83].

         1912 рік. Елегія пам'яті Шевченка для скрипки і фортепіано – один з останніх творів композитора. "А між ними – десятиліття праці, більше тисячі творів. З них майже 90(!) пісень, романсів, кантат і хорів на слова Шевченка" [30; 126-127].

         Поезія Шевченка була для Лисенка рідною, близькою, ніби частиною власного художнього мислення ще й тому, що "провідна риса поезії Шевченка – музика, мелос… Шевченко належав до поетів, які сприймають світ передусім музикально" [45; 110-134].

         Патріарх української музики, доктор С. Людкевич (1879–1979) зауважує: "… безпосередня простота, але оригінальна правдива краса в кожній музично-поетичній фразі. Тільки всестороннє розуміння й глибоке та тонке відчуття всіх містерій у красі й виразі українських народніх пісень відкрило, мабуть, Лисенкові дорогу до музикальної інтерпретації Шевченка… два народні корифеї подали собі руку у тіснім душевнім порозумінні":

Людкевич С. Лисенко як творець української народної музики / С. Людкевич // Літературно-науковий вісник. – К., 1913. – Кн. ІІ. – С. 266-267.

         Висловив  свою думку і відомий дослідник української музики, етнограф і композитор Ф. Колесса (1871–1947), підкреслюючи, що "Музика до "Кобзаря" Шевченка" здобула композиторові найбільшої слави: "В своїх оригінальних композиціях Лисенко… так опанував і присвоїв собі народній стиль, що творив у народнім дусі, не наслідуючи народніх мотивів: він дальше снував золоту нитку народної творчості":

Колесса Ф. Народній напрям у творчості М. Лисенка /  Ф. Колесса // Літературно-науковий вісник. – К., 1913. – Кн. ІІ. – С. 262-263.

         Твори Лисенка до "Кобзаря" – це є справжнє втілення Шевченкової поезії в музиці, це є справжній синтез двох мистецтв.

         Чеський вчений, академік З. Неєдли (1878–1962) писав під враженням почутої музики: "Лисенко хотів дати українській музиці те, що українській поезії дав найбільший український поет Тарас Шевченко… Найкраще це видно на його хорі "Іван Гус" (на слова Шевченка)…" [4; 59].

         На думку сина Остапа, улюбленим твором Миколи Віталійовича, написаним на текст Шевченка "Ісаія. Глава 35", була кантата "Радуйся, ниво неполитая". Саме в ній, можливо, з найбільшою наснагою втілено той своєрідний музично-пісенний стиль, що якнайкраще відповідає духу Кобзаря. Жива, мінлива мелодія, спокійний речитатив розливається вільно і широко. У фіналі кантати радість весни і життя.

         До останніх днів Лисенко беріг і шанував пам'ять Тараса Шевченка. Всупереч заборонам і переслідуванням влади в Києві проводились шевченківські вечори, концерти, натхненником і організатором яких був митець. Родинною традицією Лисенків було щорічне відвідування могили поета в Каневі.

Розділ 6

"Фольклор – це саме життя…"

                                                                       І. Франко

                                                                          П. Мирний

         Микола Віталійович започаткував наукову українську музичну фольклористику. "До народного дорогого скарбу прилучив Лисенко свою високомистецьку особисту творчість" [41; 138].  Любов до української пісні і української мови перейняв він від двоюрідних діда та баби по материнській лінії – Миколи і Марії Булюбашів (до речі, Марія – рідна сестра математика М. Остроградського). В "Автобіографічних записках" Миколи Віталійовича, опрацьованих  Д. Ревуцьким  (1881–1941), читаємо: 

         "Через те, що батько Лисенка був чоловік надзвичайно м'якої, гуманної вдачі… він не заважав малому Миколі брати участь у селянських святах. Було на весіллях кличуть Миколу продавати молоду молодому. Весь весільний ритуал, який так цікавив малого своєю театральною обстановкою, сам собою давався в руки майбутньому етнографові. Прийде далі літо, настане день Купала, і ближчі до двору парубки й дівчата питаються, чи не можна розкласти вогнище в панському дворі, щоб справляти Купала. А тут того тільки й треба. Розкладають багаття дівчата, заквітчані в польові квіти, з віхтями горящої соломи, стрибають з … піснями через вогонь, а з ними разом і Микола. Прийде Різдво, Новий рік – колядники, щедрівники, посівальники ніколи було не минають панської господи…" [43; 149-150].

         Навчаючись у гімназії, під час літніх канікул, за порадою М. Стариць-кого, Микола знайомиться з історичним романом "Чорна рада" та науковим збірником "Записки о Южной Руси" П. Куліша. "Етнографічний матеріал і заклик до збирання народних скарбів до того надихнули Миколу, що він став збирати і  записувати народні пісні" [57; 20].

         Більш серйозно збиранням українських пісень Микола почав займатися під час навчання в Київському університеті.

         Надходить пора літніх канікул. Юнак, ледь дочекавшись останнього іспиту, складає собі програму "фольклорної експедиції". Їде на рідну Полтавщину. Налаштовує себе на пісню, мелодію, котра, наче чарівне видіння, може виринути з-за темного гаю, або легкокрилим вітерцем прилетіти десь від берегів полтавської річки. М. Старицький, що не раз виходив зі своїм другом на "вулицю", де молодь за народним звичаєм збиралась після важкої селянської праці поспівати й потанцювати, згадував: "Лисенко з фісгармонією проникав, і на досвітки, і на вечорниці, оживляв їх своєю грою і вивуджував усюди народні мелодії…" [57; 29].

         У листі до молодого колеги Ф. Колесси від 17 травня 1896 р. Микола Віталійович писав: "Боже, Боже! Яка то є велика потреба музикові… повештатися поміж селянським людом, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні… Без неї гріх починати свою працю й музикові, й філологові" [29; 263].

         Подібні слова читаємо і в "Автобіографії" Лисенка, призначеній для відомого літературознавця О. Огоновського (1833–1894):

         "Увесь той багатий фольклор не пропадав дарма; наче та крапля по краплі сцілющої та живущої  води западала в молоду душу. Прийшов свій час до роботи, вже зосталося хіба що занотувати той матеріал та в ноти завести, а він був уже не чужий, змалку чуваний, душею перейнятий, серцем засвоєний" [43; 150].

         "Микола Віталійович – митець, який тільки через велике практичне знання народу і його побуту зумів заглянути у саму глибину душі його і побачив там дивні надбання: своєрідні художні скарби його і далі – зумів точно, виразно, через властиві йому форми творчости показати їх світові, що мимоволі хапає нас за серце і будить приспані почуття належности до того народу" [56; 224]. На думку дослідників творчості, для музики Лисенка характерними є національна своєрідність, опора на фольклор. В ній втілені різноманітні народні образи (героїчні, епічні, ліричні, жартівливо-гумористичні). Значна частина творів композитора присвячена козацькій тематиці.

Розділ 7

"...могутні хори Лисенка…"

                                                    О. Гончар

                                                        М. Щербак

         У різні роки Микола Віталійович створив кілька хорових колективів, давав з ними концерти української музики по містах України ("хорові подорожі" 1893, 1897, 1899, 1902).  "Захоплення хоровим співом виявилося у Лисенка ще в студентські роки, але перші враження від хорової народної пісні ще стосуються дитинства на селі. Навчаючись в Другій Харківській гімназії, Микола попав під вплив одного з піонерів хорового співу, почесного куратора гімназії  Ю. М. Голіцина (1823–1872)":

Пчілка О. Микола Лисенко: життя і праця (спогади і думки) / О. Пчілка // Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 52, 76.

         Вже в січні 1861 р. хор під керуванням Миколи Віталійовича  виступав у першому українському концерті на користь  незаможних студентів. Дмитро Ревуцький, майбутній музикознавець,  [два роки співав у хорі Лисенка, будучи студентом] занотував важливі штрихи до Лисенкового портрету, як хорового диригента: "Перш над усе, – відзначав він, – треба сказати, що в Лисенка була якась особлива техніка праці з голосистими, але зовсім некваліфікованими співаками. Він мав надзвичайний хист розтлумачити річ, призначену до виконання, захопити виконавців нею… Він весь горів палкою любов'ю до творчості народу…" [33; 530-531].

         Полтавець, майбутній академік О. Левицький (1848–1922), ще в роки навчання в Київському університеті славився серед киян своїм приємним тенором. Він співав у хорі Лисенка, захоплювався його музикою. 1873 р. писав дружині: "… одержиш деякі книжки; головніша з них – це пісні Лисенка. Я посилаю їх тобі на втіху…" [24; 178].

         Учасником Лисенкового хору в Петербурзі був слухач Академії художеств, полтавець П. Мартинович (1856–1933). Він близько зійшовся  з Миколою Віталійовичем, допомагав йому в улаштуванні і оформленні концертів. Газета "Киевский телеграф" (1875. – № 22) писала: "6 лютого нам вдалося чути в Соляному містечку (Петербург) хор організований і керований п. Лисенком… Цього разу молодий і талановитий художник П. Мартинович приготував за одну ніч дві картини для чарівного ліхтаря; освітлені друмондовим світлом, вони були ефектною ілюстрацією до відомої народної картини і струнка хорова пісня, яка починається прекрасним тріо, що ллється звідкись із темряви, справили на публіку чарівне враження" [4; 39].

         Нелегко працювалося Лисенку після Валуєвського указу (1876 р.), але його зусилля не були марними. В газеті "Труд" за 10 березня 1882 р. відзначалося: "Програма концерту була складена дуже цікаво… Виконання всіх хорів було чудовим… Мистецтво Лисенка як вчителя хору дуже велике" [25; 117].

         Пожвавлення роботи з хорами в Україні почалося від середини вісімдесятих років ХІХ ст. І Миколу Віталійовича потягло у рідні степи... У листі до Г. Барвінок від 30 липня 1899 р. пише: "Об'їздив усю Полтавщину і у Київщині був… Будив заспаних земляків піснями. Дякували дуже, вітали щиро, прохали й надалі одвідувати" [29; 290].

Пчілка О. Микола Лисенко : життя і праця (спогади і думки) О. Пчілка // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – С. 111-112.

         Враження жителів Полтави від виступів хору були незабутніми. Панас Мирний, назвавши їх "справжнім святом" писав: "такого артистичного виразу народного співу… не часто доводиться чути; один тільки д. Лисенко все те може  зробити, а більше ніхто, бо ніхто так не пройнявся тим співом як він… Ми не візьмемо гріха на душу, коли скажемо, що задля народної пісні-співу він зробив те саме, що наш незабутній Кобзар зробив для тієї ж пісні-слова":

Мирний П. Полтава / П. Мирний // Зібрання творів : у 7-и т. – К., 1971. – Т. 7. – С. 283. 

Розділ 8

"Опера Лисенка чаром змістом повна…"

                                                                       Д. Антонович   

         Лисенко, розширюючи жанрові рамки романсу, вносить у свої солоспіви характерні ознаки оперного письма.

         1872 р. композитор пише оперу "Чорноморці" за п'єсою Я. Кухаренка. Слідом за "Чорноморцями"  була написана двоактна опера "Різдвяна ніч" на сюжет М. Гоголя.

         В "Різдвяній ночі" відбились не тільки творчі пошуки Лисенка-композитора, а й уся історія українського театру.

         "Не один пуд солі ми з Михайлом [Старицьким] з'їли, не один віз паперу перевели, – згадував Лисенко, – поки добрались до гоголівської "Ночи перед Рождеством" [30; 98].

         Подаємо враження ще одного сучасника: "Дякуючи змістові всієї п'єси, її вдалому виконанню словесному і музичному, "Різдвяну ніч" і в оперному театрі було прийнято бучно… Оплескам не було кінця! Можна гадати, що се була найкраща хвилина в житті Лисенка" [33; 114].

         Опера приваблювала митця, але цей складний жанр вимагав від автора майстерності оркестрування.

         "Ми часто забуваємо, – писав М. Грінченко, – що Лисенко закінчив Лейпцизьку консерваторію не як композитор, а як піаніст, і тому його перші музико-сценічні твори ("Чорноморці", "Різдвяна ніч"), хоч і виявили його композиторський талант, все ж таки не були ще професійними музичними творами…":

  Грінченко М. Вибране / М. Грінченко. – К., 1959. – С. 408.

         З метою поповнення своїх знань в цій галузі, Микола Віталійович їде до Петербурзької консерваторії. Він був зарахований у клас М. Римського-Корсакова, який високо оцінив його здібності.

         Під час свого дворічного перебування в Петербурзі, Лисенко, крім роботи над редакцією опери "Різдвяна ніч", працював над оперою "Маруся Богуславка" (залишилась незакінченою), видав збірку пісень "Молодощі".

         Композитор повністю був готовий до створення національної опери. Відомий український музикознавець М. Грінченко (1888–1942) влучно зауважує, що "справжня національна опера в його (Лисенка) музично-творчому скарбі мала відігравати поважну роль; без неї композитор почував певну прогалину, бо заспокоїтися на музиці до п'єс – то означало йти шляхом, протореним до нього":

  Грінченко М. Вибране / М. Грінченко. – К., 1959. – С. 431.

         1880 року Лисенко розпочав роботу (завершив через десять років) над оперою "Тарас Бульба" (лібрето М. Старицького за повістю М. Гоголя). " Монументальна історико-героїчна опера – найвище досягнення Лисенка, дорогоцінний скарб української культури – дістав своє сценічне втілення лише за радянський час. 1924 року у Харкові відбулася перша постановка "Тараса Бульби". Відтоді опера – постійно у репертуарі українського театру"   [4; 80]. Наприкінці 1880-х рр.. композитор написав дитячі опери ("Коза-дереза" (1888), "Пан Коцький" (1891), "Зима і Весна або Снігова краля" (1892). У цілому його музична спадщина складається з десяти опер.

Розділ  9

Митець-літератор 

         Дослідників творчості композитора завжди цікавило, чи мав він літературне обдарування. Ось що знаходимо в спогадах сина Остапа:  

         "Сам Микола Віталійович неодноразово повторював, що "чим-чим", а письменницьким даром всевишній обійшов його. Навіть серед найближчих друзів вважалося, що композитор не відзначався нахилом до літературної творчості та великий том листів свідчить про інше. Листи завжди були (на інше й часу не вистачало) улюбленим жанром Лисенка" [30; 71].

         Почитайте хоча б вибірково Лисенкове листування, і ви зрозумієте, що царська охранка, котра півстоліття перечитувала чи не кожен лист Миколи Віталійовича мала рацію, зазначаючи в "Сводке агентурных данных по Киеву" № 4322 від 08.04.1912 р.: "Лисенко по установке оказался литератор и композитор Николай Витальевич Лисенко…"

         Митець був учасником національного літературного процесу – причому цілої України: Східної і Західної.

         Упродовж 1860-1870 рр. за програмою Старої Громади брав участь в упорядкуванні "Словника живої української мови" (за редакцією Б. Грінченка), в 1876-1877 рр. узяв на себе клопоти з підготовки до друку роману П. Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"; у 1890-х рр. листується з І. Франком, Г. Барвінок із приводу україномовного видання Біблії в перекладі П. Куліша, вносить правки в текст перекладу; протягом 1897-1902 рр. опікується підготовкою збірки "На вічну пам'ять Котляревському"; у 1884-1885 рр. разом з Л. Українкою, Михайлом і Людмилою Старицькими працює в редакції журналу "Дзвінок", "... у його привітній хаті почали вперше збиратися молоді літератори. Людина широко й прекрасно освічена, Микола Віталійович був душею і цього гуртка...", – згадувала Л. Старицька-Черняхівська [59; 237-238].

         Лисенко був представником того покоління української інтелігенції, котре саме тоді впроваджувало українську мову в побут, формувало український правопис. Виняткове чуття мови дало сміливість 25-річному студентові Лейпцизької консерваторії робити ввічливі зауваження навіть одному з авторитетів української літератури – П. Кулішу.

         Важко говорити про поетичне обдарування митця: у Лейпцизі 25-річний юнак пише романтичний текст на честь коханої – Ольги О' Коннор:

         Романс на ці вірші не було закінчено. Додамо, що й наприкінці життя – у листах до юної Інни Андріанопольської, уродженки м. Ромен Полтавської губ., 64-річний Лисенко знову намагається віршувати – і знову ж досить невдало…

         Але йому притаманне винятково тонке відчуття словесного відповідника музичному текстові і навпаки: у поєднанні з текстом музичним – поетичне обдарування композитора спалахує дивним вогнем.

         Розділ 10

"Істинне визначення М. Лисенка – громадянин"

         Час, коли Микола Віталійович формувався як громадянин і творча особистість, характеризується в Україні суперечністю – між пробудженням національної  самосвідомості, вираженої, насамперед, у творчості Т. Шевченка і неповнотою культурного життя, яку гостро відчувало молодше покоління українських діячів, до якого належав М. Лисенко.

         Це були люди, які могли сказати – і  власне, говорили про себе словами М. Некрасова: "Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов'язаний". Є українське прислів'я: "Мус – великий пан". Мус – це обов'язок. Працювати для України було внутрішньою потребою Миколи Віталійовича. Він міг відгукнутися на пропозиції і в Німеччині, і в Росії.  Якось композитор сказав своєму синові:

         "При своїй волі і любові до праці я міг добитися коли не блискучого, то доброго міцного становища у виконавському світі. Але знав і те, що моя рідна музична культура – ще не займане ніким поле, якому потрібен свій орач і сівач. Йому я й замислив присвятити свої скромні сили" [30; 93].

         Микола Лисенко від самого початку входив в українську культуру як свідомий творець національної музики, громадянин, патріот.

         "Силою свого патріотизму подолав жадобу широкої слави і залишився у своїх Фермопілах, вірний законам своєї отчизни. Життя своє понівечив, засудив се6е на муку, а нам лишив бездоганний образ великого таланту і патріота-громадянина", – писала у своїх спогадах Л. Старицька-Черняхівська  [59; 244]. До цих палких слів буде доречною  яскрава характеристика, яку дав Головному управлінню в справах друку київський цензор К. Ромер: "Він посідає серед тутешньої малоросійської партії досить видне місце і користується деяким впливом переважно серед молоді. Цей вплив обумовлюється не якоюсь особливо видатною даровитістю Лисенка, а головним чином тим, що він малоруський композитор і малоруський патріот" [4; 50].

         За словами О. Пчілки, через свою вірність українству М. Лисенко ніс жертву на протязі всього свого життя, – зазнаючи прикростей.

         Миколі Віталійовичу належить велика, а часто й провідна роль в організації всеукраїнських культурних заходів, що стали історичними віхами – такого, як свято 100-ліття нової української літератури 1903 р. в Полтаві. Коли земляки жалілись Лисенку на безпросвітне життя в провінції, він гнівно відповідав їм у листі:

         Лисенко був одним із тих, хто і символізував, і наповнював конкретним діяльним змістом українське громадське і культурне життя.

         1904 р. Микола Віталійович відкриває першу в Україні національну музично-драматичну школу (з 1913 р. ім. М. В. Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих навчальних закладів. 1905 р. разом з українським диригентом О. Кошицем (1875–1944)  організував музично-хорове товариство "Київський Боян", головою якого був до кінця життя. Композитор був засновником і головою ради  правління "Українського клубу" (1908-1911 рр.).

         Найкращим пам'ятником людині, що поклала життя на відродження нації, є реальне втілення її духовних змагань – побудова незалежної Української держави. Дуже точна з цього приводу думка, висловлена у травні  1991 р. письменником-полтавцем О. Гончаром:

         "Але ж ознаки духовного відродження людини є в наявності, бачу це в творчості художників, чую в голосах, що несуть нам Бортнянського, небесну музику Лисенка, Стеценка…" :                                  

Гончар О. Щоденники : у 3-х т. – К., 2004. – Т. 3 (1984-1995). – С. 353.

         Миколі Лисенку судилося більше: ним створено два національні гімни, що утверджують духовну велич Людини і Народу:  "Вічний революціонер" на вірші І. Франка (свого часу безпідставно експропрійований радянською ідеологією) та "Молитва" на вірші О. Кониського "Боже Великий Єдиний, нам Україну храни!", яка з 1992 року затверджена офіційним гімном УПЦКП, а наприкінці ХХ ст. стала духовним гімном незалежної України.

Розділ 11

"…Це було золоте серце"

                                                         Л. Старицька-Черняхівська

         Побіжно даємо короткі факти про те, якою людиною був Микола Віталійович, яким бачили його сучасники, які характерні риси переважали в його натурі.

         Софія Русова (1856-1940) – український педагог, мистецтвознавець, на весіллі якої з О. Русовим у Петербурзі Микола був боярином і присвятив їм свою першу фортепіанну рапсодію, описала його дуже тепло:

         "Лисенко був дуже добрий син. Даремне розділяли його з матір'ю і громадські переконання, і погляди на життя; він ставився до мами з великою пошаною і ласкою: на його концертах батькам були визначені найкращі місця. Завше до мами підходив він питати, чи добре виконав хор його річ, чи подобається його твір мамі, бо дуже високо ставив мамине музичне розуміння" [52; 177]. Інше спостереження С. Русової:

         "Лисенко дуже любив дітей, і коли давали дитячі опери, він любив бувати на останніх пробах і дуже спокійно виправляв молодих артистів, іноді навіть ставав під фортепіано і весело показував, якими рухами має себе виявляти Кіт чи Ведмідь, що приводимо всіх дітей до шумної, галасливої радости. Серед артистів завше більш усього доставалось Галі, яку Лисенко уважав за дуже здібну до музики, і як  до своєї доні, ставив більші домагання. Діти любили дядю Миколу, а він теж з охотою переводив з ними не одну годину такого занятого часу" [52; 177].

         Письменниця, громадська діячка, Л. Старицька-Черняхівська (1868-1941) знаючи  Миколу Віталійовича протягом кількох десятиліть, відмічала:

         "Надзвичайно характерна риса Миколи Віталійовича була його бадьорість. Я ніколи не бачила його в підупалому настрої, не чула від нього нудного песимістичного скигління… Може, внаслідок свого здоров'я і тої сили творчого духу, що була в ньому, Микола Віталійович не втрачав ніколи енергії і віри в перемогу.

         "Єднаймося" – це слово, що він так часто повторював, було девізом його.

         Тим часом Микола Віталійович зовсім не був такої бездоганно лагідної вдачі – навпаки, він був дуже запальний – спалахував одразу, мов сірник, увесь червонів і сипав грізною філіппікою на винуватця. Це був шляхетний гнів. Його викликало обурення на щось негідне і зле. Заздрість, підступ, холодна злоба були невідомі йому. Це було золоте серце" [59; 240].

         До  останніх днів життя Лисенко був дуже молодий душею, про що свідчить його далека родичка В. О' Коннор-Вілінська:

         "Характеристичною рисою вдачі Миколи Віталійовича був його завжди молодий настрій, хоч тяжкий, хоч веселий, але молодий, яскравий. Він ненавидів старість. Доживши до 70 років, він і в останні часи казав, що ніколи не почуває себе старим" [39; 248].

         Виступаючи  у 1902 р. зі своїм хором у Миргороді, Микола Віталійович звернув увагу на самодіяльний хор місцевої художньо-промислової школи ім. Гоголя, яким керував учень цієї ж школи Михайло Микиша, син бідної вдови.

         "Вам треба вчитись. Обов'язково приїздіть у Київ. Все влаштую, – пообіцяв Микола Віталійович зніяковілому від щастя юнакові, уважно прослухавши його.

         Як згадував Микиша (пізніше відомий співак, професор Київської консерваторії), Лисенко сам акомпанував йому на іспитах і хвилювався за нього, як за рідного сина. "Микиша не лише був звільнений від платні в музично-драматичній школі, а й деякий час жив у нашій сім'ї", – згадує син Остап [30; 268].

         За рік до смерті, влітку 1911 р., Микола Віталійович побував у рідних місцях. У с. Жовнин, де проходило його дитинство, він зупинився біля подвір'я свого товариша юнацьких літ Д. Стовбира-Лимаренка. Колись, в студентські роки, у нього таємно він зустрічався з дівчиною-селянкою. Господаря не було вдома. Через кілька днів 73-річний Данило пішки прийшов, щоб побачитись з Лисенком. Не могли наговоритися, згадуючи молоді літа.

         Потім Микола Віталійович сів за фортепіано, а Данило заспівав тих пісень, що співали молодими на вулиці. І було між ними таке духовне єднання, злагода, що полтавцю І. Стешенку (1873-1918), який супроводжував Лисенка,    подумалось: " Яка сила вогню в українському серці!" [50; 323].

Слово Д. В. Антоновича

         Довідка: Антонович Д. В. (1877-1945) – професор, історик мистецтва, міністр мистецтва в уряді УНР. З 1923 р. – на еміграції. Його наукова спадщина маловідома в Україні, тому ми цитуємо фрагменти з лекцій мистецтвознавця.

         В розділі "Українська музика"  Дмитро Володимирович зі своєї точки зору оцінює творчий спадок  композитора, визначає його місце в історії української музики:

Антонович Д. Українська музика / Д. Антонович // Українська культура : лекції за ред. Д. Антоновича. – К., 1993. – С. 404-442. – (Пам'ятки історичної думки в Україні). 

         Навіть і як чистий вокаліст Лисенко є майстром малих форм. Кращі його твори – це мелодії до "Кобзаря" Шевченка, окремі пісні, романси, дуети, уривки з нездійсненних опер ("Гайдамаки") тощо. Але в цих малих формах Лисенко як творець-композитор українських мелодій є майстер великий [C.435-436]; …послідовне відділення української музики від російської, – так би мовити, проведення між ними демаркаційної лінії, – в цьому полягає головна і безсмертна заслуга Лисенка… [С. 436];

         Отже, коли шукати аналогії для оцінки значення Лисенка для української музики, то треба визначити, що це значення дуже велике, але в межах національно українських. Лисенко талант національний, а не вселюдський [С. 437]; 

         Коли шукати аналогію для Лисенка в поезії, то треба звертатися не до Шевченка,  а до Котляревського, і може, Лисенка можна з таким же правом назвати батьком української музики, як Котляревського – батьком українського письменства [С. 437]; 

          Діло Лисенка – відділення української музики від російської – було таке велике і для свого часу сміливе, що Лисенко довгий час, років тридцять, не мав ні достойних учнів, ні послідовників, ні продовжувачів його діла і до самого кінця ХІХ ст. Лисенко на своїй ниві працював один [С. 437]; 

          Значення Лисенка, що був центральною постаттю в українській музиці майже півстоліття до своєї смерті, справді, в еволюції музичного руху на Україні дуже велике [С. 435].

ЛІТЕРАТУРА

1.  Андрієвський В. Життя і твори Миколи Лисенка / В. Андрієвський // Молода Україна. – 1992. – № 4. – С. 15-20.

2.  Антонець Н. Штрихи до педагогічного портрета Миколи Лисенка / Н. Антонець // Рідна школа. – 2009. – № 11. – С. 69-73.

3.  Архімович Л., Гордійчук М.  М. В. Лисенко. Життєвий і творчий шлях / Л. Архімович, М. Гордійчук. – К. : Мистецтво, 1952. – 245 с.

4.  Булат Т. Микола Лисенко / Т. Булат. – К., 1973. – С. 39, 50, 59.

5.  Віценя Л. "Куди піду від лиця твого, Господи" / Л. Віценя // Зоря Полтавщини. – 2011. – 4 листоп. – С. 14.

6.  Волосков В. Сонце української музики / В. Волосков // Волосков В. Подорож Полтавщиною з монетою в руці. – Полтава, 2008. – С. 159-171.

7.  Глібов Л. Миколі Лисенкові : [вірш до 50-річчя від дня народження] / Л. Глібов // Полтавщина в літературному просторі й часі. – Полтава, 2008. –С. 27.

8.  Грабовський В. Ми і Микола Лисенко / В. Грабовський // Сучасність. – 2003. – № 11. – С. 128-133.

9.  Григор'єв В. Лисенко Микола Віталійович / Григор'єв В. Роде наш пре-красний : історія Глобинського р-ну в особах. – Полтава, 2007. – С. 292-309.

10.  Гусак С. Микола Лисенко (1842-1912) / С. Гусак // Легендарні постаті України. – Харків, 2009. – С. 40-41.

11. Дзюба І. Місце Миколи Лисенка в українській культурі / І. Дзюба // Дзюба І. З криниці літ : у 3-х т. – К., 2006. – Т. 2. – С. 693-703.

12. Дубровський В. Як створювалась опера "Тарас Бульба" / В. Дубровський // Дзвін. – 1997. – № 3. – С. 100-103.

13. Дяченко В. О. Микола Віталійович Лисенко : життя і творчість / В. О. Дяченко. – 2-ге вид. – К. : Музична Україна, 1968. – 119 с.

14. Зеров М. З студентських років М. В. Лисенка / М. Зеров // Зеров М. Українське письменство. – К., 2003. – С. 128-134.

15. Катренко А. Вимушені клопотання великого українського композитора: (Листи М. В. Лисенка київському, подільському і волинському генерал-губернатору. 1884-1889 рр.) / А. Катренко // Пам'ять століть. – 2010. –    № 4-5. – С. 108-114.

16. Класик української музики Микола Лисенко // Мельничук Г. 1000 незабутніх імен України. – К., 2005. – С. 188-191; Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава, 2003. – С. 116-117.

17. Кобилянський Л. Спомини про М. В. Лисенка / Л. Кобилянський // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – С. 185-195.

18. Козуб К. Його музика вічна / К. Козуб // Край. – 2010. – № 72 (квіт.). – С. 17.

19. Колесса Ф. Музикознавчі праці / Ф. Колесса. – К., 1970. – С. 539-540, 541.

20. Комаровська О. Лисенко Микола Віталійович / О. Комаровська // Енциклопедія освіти. – К., 2008. – С. 451-452.

21. Корнєва В. Український Боян / В. Корнєва // Зоря Полтавщини. – 2011. – 25 берез. – С. 4.

22. Крижанівська Н. "Оля, Олюня, Оленятко, Лесенька…" / Н. Крижанівська // Жінка. – 2007. – № 7. – С. 10-11.

23. Кудрявцев Л. "Віють вітри, віють буйні" / Л. Кудрявцев // Іменем закону. – 2008. – № 32 (серп.). – С. 26-27.

24. Кузьмін М. Постановка опери М. Лисенка "Різдвяна ніч" / М. Кузьмін // Кузьмін М. Забуті  сторінки  музичного  життя  Києва. – К., 1972. – С. 170-180.

25. Курковський Г. Микола Віталійович Лисенко – піаніст-виконавець / Г. Курковський. – К., 1973. – С. 117.

26. Лепкий Б. Миколі Лисенкові : [вірш] / Б. Лепкий // Лепкий Б. Поезії. –Тернопіль, 2005. – С. 242-245.

27. Лисенко Микола Віталійович // Муха А. Композитори України та української діаспори : довідник. – К., 2004. – С. 117-180; Провісники духовності в Україні : довідник. – К., 2003. – С. 694-696.

28. Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) – композитор, піаніст, педагог, хоровий диригент, громадський діяч // 100 видатних імен України. – К., 1999. – С. 235-240.

29. Лисенко М. В. Листи / М. В. Лисенко / Автор-упорядник Р. М. Скорульська – К., 2004. – С. 83, 123, 263, 290, 441.

30. Лисенко О. М. Спогади про батька / О. М. Лисенко. – 5-е вид. – К., 1991. – С. 71, 93, 98, 126-127, 268.

31. Лысенко Николай Витальевич (1842-1912) // Музыканты мира : биографический словарь. – М., 2001. – С.  256.

32. Литовченко О. Історія таланту / О. Литовченко // Шкільний світ. – 2009. – № 10. – С. 20.

33. М. В. Лисенко у спогадах сучасників. – К., 1968. – С. 114, 530-531, 670.

34. Микола Лисенко // Халимон В. Полтавщина очима краєзнавця. – Полтава, 2009. – С. 34-35.

35. Мирний П. Полтава : стаття // Зібрання творів : у 7-и т. – К., 1971. – Т. 7. – С. 282-284.

36. Мирний П. Привіт нашому славному Боянові Миколі Віталійовичу Лисенкові у достославний день 10 березня 1892 року від щирого серця полтавців / П. Мирний // Мирний П. Зібрання творів : у 7-и т. – К., 1971. – С. 38-40.

37. Мирний П. Гірка сльоза на домовину славетного сина України, незабутнього її співця-Бояна – Миколи Віталійовича Лисенка /                П. Мирний // Мирний П. Зібрання творів : у 7-и т. – К., 1971. – Т. 7. –      С. 292-293.

38. Новікова Т. "Хто розуміє музику, той розуміє і людську душу" / Т. Новікова // Демократична Україна. – 2011. – 9 груд. – С. 19.

39. О' Коннор-Вілінська В. Дещо зі спогадів про М. В. Лисенка / В. О'Кон-нор-Вілінська // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 246-248.

40. Пархоменко Л. Микола Лисенко і його роль у розвитку української національної культури / Л. Пархоменко //  Народна творчість та етнографія. – 2002. – №  3. – С. 3-10.

41. Пчілка О. Микола Лисенко (спогади і думки) / О. Пчілка // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – С. 40-140.

42 Пчілка О. Пам'яті Миколи Лисенка / О. Пчілка // Потужна сила рідного слова. – Полтава, 2005. – С. 167-190.

43. Ревуцький Д. Автобіографії М. В. Лисенка : (автобіографічні записки) / Д. Ревуцький // Ревуцький Д. Микола Лисенко. Повернення першоджерел. – К.. 2003. – С. 143-165.

44. Ревуцький Д. Микола Лисенко / Д. Ревуцький // Ревуцький Д. Повернення  першоджерел. – К., 2003. – С. 35-47.

45. Ревуцький Д. Музика М. Лисенка до "Кобзаря" Т. Шевченка / Д. Ревуць-кий // Ревуцький Д. Микола Лисенко. Повернення першоджерел. – К., 2003. – С. 110-134.

46. Ревуцький Д. Музикальна освіта М. В. Лисенка / Д. Ревуцький // Ревуцький Д. Микола Лисенко. Повернення першоджерел. – К., 2003. –   С. 166-175.

47. Ревуцький Д. Хорова діяльність М. В. Лисенка / Д. Ревуцький // Ревуцький Д. Микола Лисенко. Повернення першоджерел. – К., 2003. –  С. 82-99; 135-142.

48. Рильський М. Поезія Тараса Шевченка / М. Рильський. – К., 1961. – С. 25.

49. Рильський М. Пісня М. В. Лисенку / М. Рильський // Рильський М. Вибрані твори : у 2-х т. – К., 2005. – Т. 1. – С. 81.

50. Ротач П. Син козацької вольниці : рідний край у долі М. В. Лисенка / П. Ротач // І слово, і доля, і пам'ять… Статті, дослідження, спогади. – Полтава, 2000. – С. 315-324.

51. Русов О. Лисенко – науковий дослідник законів української музики / О. Русов // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 179-184.

52. Русова С. Спомини (М. В. Лисенко) / С. Русова // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – С. 149-178.

53. Скорульська Р. Микола Лисенко як літератор / Р. Скорульська // Слово Просвіти. – 2005. – ч. 31. – С. 6.

54. Скорульська Р. На обріях нового тисячоліття / Р. Скорульська // Українська культура. – 2002. – № 3. – С. 8.

55. Скорульська Р. Подвижник людського духу / Р. Скорульська // Календар знаменних і пам'ятних дат. – К., 2012. – № 1. – С. 122-134.

56. Сластіон О. Микола Віталійович Лисенко : спогади / О. Сластіон // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. –        С. 203-224.

57. Старицький М. К биографии Н. В. Лысенка (воспоминания) / М. Старицький // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 17, 19, 20, 29, 32.

58. Степаненко М. "Сонце української музики" / М. Степаненко // Музика. – 2007. – № 2. – С. 2-4.

59. Старицька-Черняхівська Л. Спогади про М. В. Лисенка / Л. Старицька-Черняхівська // Микола Лисенко у спогадах сучасників : у 2-х т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 231-245.

60. Танана Р. Микола Лисенко і Шевченкова могила / Р. Танана // Дзвін. – 2007. – № 3. – С. 92-98.

61. Ткаченко Л. У квартирі, де три роялі / Л. Ткаченко // Маю право. – 2008. – № 51 (груд.). – С. 18.

62. Томак М. Нащадки великої справи / М. Томак // День. – 2007. – 20 берез. – С. 2.