|
"Україна – моя ікона…"
До 90-річчя від дня народження письменника
української діаспори Леоніда Полтави
Бібліографічна розвідка
З М І С Т
Життя його основа
"Пізнавались закони бою…"
Прізвища-обереги
Поетичний голос емігранта
Погляд у минуле і майбутнє
"Грім Шевченка…"
"А наша Україна, як панна молода"
Доробок різний і багатий
У вдячній пам'яті земляків
Література
Життя його основа
Хоч і звуть його Полтава,
та в Полтаві не бував…
І. Манило
Мій любий краю, всі пісні
Мені лише тобою дані.
Л. Полтава
Згадаєш землю дорогу,
Село загорнене в серпанок,
Заграє сонце на снігу,
І забринить над степом ранок.
Соколенко Г. "Л. Полтаві"
Скільки ще українських талантів розкидано по світах, скільки відбувалось трагедій духу, коли все єство тяглося до правічних коренів… Нині ми намагаємося повернути втрачене, тих, хто колись відірвався від рідної землі. Серед цих талановитих постатей особливе місце посідає Леонід Полтава. Він довго залишався незнаним у рідному краї, але його творчий доробок був високо оцінений за межами України. Він уже ніколи не повернувся на Батьківщину, хоча усіма своїми думами, творчістю, життям прагнув до неї.
Народився Леонід Полтава (справжнє прізвище – Пархомович) 24 серпня 1921 року у с. Вовківцях Роменського повіту Полтавської губернії в родині Едварда і Любові Пархомовичів. Батько був прекрасним лікарем-хірургом, надзвичайно інтелігентною і порядною людиною.
Спогади про батька, якого Леонід тепло називає "мій вчителю", "лікарю мій", "незабутній" вилилися у поезії "Лист батькові":
… Ми не рвались удвох ніколи
Від Дніпра свого – в далечини :
Ти в лікарню, а я – до школи,
Ми трудом любили Вітчизну…
Мати працювала вчителькою, це була розумна і вольова жінка, мудра наставниця. Мав Леонід і сестру Валю, яка закінчивши медучилище, працювала, а пізніше тяжко захворіла і померла. Хлопець відмінно навчається, багато читає, пише вірші. 1938 року Леонід вступає до Ніжинського учительського інституту, а десь через тиждень забирають його батька. Через три тижні його розстріляють, а реабілітують аж 1959 року. Леонідові довелося заробляти на життя, демонструючи вечорами фільми. Як же юнакові пощастило закінчити інститут? Є думка, що за нього заступився Максим Рильський, дізнавшись про сімейні обставини. Леонід бував у Рильського вдома і на дачі, листувався з ним і все життя пам'ятав дружні уроки. Присвятив йому ряд віршів, а на смерть свого дорогого вчителя написав, повну щемливого болю "Баладу про п'ятого лебедя": Серця схилились, мов сумні знамена.
І я, твій учень, музикою болю
Пронизаний…
Мій старший друже, батьку мій Максиме, –
Я лісом Голосіївським ридаю…
Нехай чоло поета – без вінця,
Хай світ, неначе штора, опадає –
В оркестрі, що над Києвом ридає,
Кричать не труби, а серця.
Перший лебідь у вирій злетів.
Описавши над Києвом коло,
Загратоване небо розбив
І піднявся у світ, щоб ніколи
Не покинуть того, що любив.
"Пізнавались закони бою…"
Шевченків напис на роменському пам'ятнику "І оживу, і душу вольную на волю із домовини воззову" вселяв восени 1941 і зимою 1942 років в серцях патріотичної молоді, до якої належав і Леонід Пархомович, надію на відродження незалежної України. У новелі "Прекрасний розгром" із першої збірки оповідань "У вишневій країні" (1952) Леонід писав: "У місті над старовинною Сулою замислений Шевченко сидить на скелі, рукою підперши голову, а мислі інші, нові мислі на його чолі…". Збірка новел багато в чому автобіографічна. Василь, герой оповідання, "український юнак, випускник інституту і поет" – це і є він сам, Леонід. Патріотичну ідею принесла в Ромен одна з похідних груп ОУН із Західної України. Галичанин Остап говорить юнакові: "Ідея власної держави – найвеличніша з ідей, з нею перемагають сотні тисяч".
Коли підпілля попало під загрозу розгрому фашистами, Остап радить Василеві залишити місто і рятувати не себе, а талант. "Талант не твій. Справжній талант – народне добро". Василь потрапив на поїзд, який віз молодих земляків на примусові роботи до Німеччини і опинився в Берліні. Тим же шляхом прибули туди і інші члени оунівської "двадцятип'ятки". Згадуючи події 1941-1942 рр. у Ромні, Леонід писав пізніше:
І тебе, мій Остапе, друже,
Що зі Львова прибув у Лубні,
Що приніс в незасіяні душі
Синьо-жовтої квітки вогні, –
Пригадай, як збирали зброю,
Як виводили: "Не пора",
Як сказав: "Ми німецькі розбої
Охолодим водою Дніпра"! ...
Пригадай, пригадай, Остапе:
Воронням зліталось гестапо,
Та зуміли ми іхній слід
На Сулі запустити під лід
Ще й лишити напис на дверях,
Голосний, наче стріл: Бандера!
До Німеччини Леонід потрапив як остарбайтер. Йому було заледве двадцять:
Крізь тунелі, що звались ніччю,
Ми виїздили в середньовіччя,
Під зухвалі готичні шпилі.
У вагонах – слов'яни й коні,
І в дочепленому вагоні –
Тонни київської землі…
Юнак звідав смак табірного хліба – звезена з різних країн молодь жила в обплетених колючим дротом таборах і охоронялася, як в'язні у тюрмі. Народжуються "гіркі" рядки:
Мій любий краю, ти в мені
Гориш кривавою зорею.
В незрозумілім чорнім сні
Іду без тебе я землею.
В цих рядках було почуття, але було мало майстерності. Але за Леонідом, незважаючи на молодість, уже була біографія. Як була вона в інших поетів-полтавців, з покоління Другої світової війни (Зуєвським, Лиманом, Ситником, Вишневим). За цими юнаками були бої, полон, голод, концтабори, бажання хоч чимось допомогти своїм: Пізнавались закони бою.
І хоча я не був у двобої –
Не тинявся і між глядачів:
В мить відправки, зриваючи штампи,
Голіруч я роздавлював лампи
Засекречених приймачів.
Леонід має винятково важливі заслуги перед еміграційною організацією українських письменників поза Україною, що постала в Німеччині під назвою МУР (мистецький український рух). Разом із полтавцем Леонідом Лиманом вони викрали український шрифт із радянської окупаційної зони і привезли його в один із таборів переміщених осіб. За словами ідеолога МУРу Ю. Шереха, Полтава був людиною не просто кмітливою, в його голові з'являлись найнеймовірніші плани й ідеї. Шерех назве Леонідів "винуватцями змін", "янголами мети".
Завдяки зухвалому наскоку, геройству молодих полтавців Баварія перетвориться в оазис українського національного життя всієї спустошеної, вкритої попелом і руїнами Європи: І коли закривавленим квітом
Перемога знялась над світом,
Не пішов я до рідних піль…
Не суди мене, батьку, суворо.
Я наваживсь у власне горе
України ввібрати біль.
Ген на Захід мої лежали
Еміграції чорні шпали…
Прізвища-обереги
Життя цього чоловіка могло б дати цікавий роман про долю української людини у ХХ столітті. Як і чому він став Єнсеном? Чому приховував і на еміграції, хто він і звідки?
Більшість свого життя Леонід Пархомович проживе під "справжнім" прізвищем Єнсен – прізвищем-оберегом від хижих мисливців на непокірні душі, прізвищем-легендою. Милу і прекрасну версію він вибудував про свій шведський родовід у славетному романі "1709", дія якого розгортається на Полтавщині. Наштовхнули його на це шведські могили над Сулою, на які він бігав школярем, а може, й забирався на них з дідусем. Згадує Леонід ці могили й у новелі "У вишневій країні", змальовуючи портрет своєї сестри в образі Аглаї: "Вона висока і струнка, колись, раніше була б із неї темноока дівка, що стереже вночі шведські могили біля Ромна – міста історії і ромашок…". Свої твори підписував геонімом Полтава, що натякав на його малу Батьківщину. Вже після смерті Леоніда Полтави, публікуючи його листи, полтавець Д. Нитченко писав, що "прізвище Полтава, певно, було його псевдо. Він ніколи не розповідав про точне місце свого народження…". Аж ось нещодавно вдалось добути й документи справжнього Леоніда (їх зберегла двоюрідна його сестра по батькові – Елеонора Гаїк). Копію атестата про закінчення середньої школи, виписку з метричної книги, довідку про освіту батька. І, нарешті, повідомлення СБУ про трагічну долю Леонідового батька – Едварда Адамовича. Тепер ми бачимо, що обране прізвище-легенда та геонім берегли Леоніда від фатального кінця. А пам'ять про свою родину він проніс через усі лихоліття і потрясіння:
На мансарді я часто марив:
Бачив ваші усміхнені лиця,
Бачив ваші засмучені лиця…
Бачив матір мою – трудівницю…
І сестрицю – перепелицю
Мало – серця, тут треба – крицю!
Поетичний голос емігранта
1946 року виходить перша збірка Леоніда "За мурами Берліну", до якої ввійшли поезії часів війни. Йому тоді виповнилось 25 літ. "Це є справді збірка. Об'єднана однією провідною думкою, виконана майже бездоганно щодо літературно-мистецької форми", – згадує Л. Мосендз. А видатний поет Ю. Клен відзначав: "Такою формою і змістом довершеного вірша ми не знайдемо ні в кого з молодих поетів". Найкраще окреслює збірку поезія "Хто ми?":
Хто ми? Живими поховані?
Блукаючі в хмарах руки?
Чи тільки нові Бетховени,
Що пишуть, не чуючи звуків?
Чи, може аж з гір Патагонії
Сіяючою тінню
Написані нами симфонії
Вестимуть вперед покоління?!
Як писав класик: "Блажен, хто змолоду був молодим!". Саме таким молодим був у німецький період свого життя Леонід Пархомович, який вже нарікся Єнсеном і Полтавою. Про його романтичні пригоди і про карколомні
амурні сюжети ходили легенди. Він "високий, стрункий, балакучий, приємний…" (за спогадами полтавця Д. Нитченка), здається, і створений був для того, щоб зачаровувати прекрасну половину людства і писати для неї вірші:
Я не буду тебе чекати.
Ти й не знаєш, куди прийти.
Так сьогодні зірок багато,
І для мене у кожній – ти.
Хто ж ти? Хто я? Ми ж незнайомі!...
Вмерло серце в останнім домі.
Друга, маленька збірка з 12-и віршів, "Жовті каруселі" вийшла 1948 року в Західній Німеччині, присвячена людині взагалі, її долі і несправедливостям світу. У поезії "Синові" автор розповідає про свою важку емігрантську долю: Мені залишились – близькі береги,
Для тебе – далекі дороги.
Не йшов я дорогами. Тільки стежки,
Холодні бескеття і кручі…
Я тільки бажав би тебе зберегти,
Мов зерно таємне, щоб з нього –
В хороше прийдешнє рости і рости
На луках життя молодого.
1952 року виходять "Українські балади", одну з яких "Перемога", автор з вірою у майбутнє України присвячує своєму вчителеві Є. Маланюку:
Загрузали чужинні гармати
У наш престарий чорнозем.
І ридали полум'ям хати,
І кричали: – Ми живем!
Так багато було батиїв,
Крови й мотузів на гіллі,
Але з гір не зійшов наш Київ,
І Дніпро не пропав із землі!
Після Німеччини поет живе кілька років у Парижі, потім у Мадриді, очолює український відділ Іспанського радіо, далі була робота на радіо "Свобода" у Мюнхені. 1958 року переїжджає до США, де працює в українській редакції радіо "Голос Америки". За океаном виходить у нього ще чотири поетичні збірки, як погляд на Україну з різних точок земної кулі. Одна з них "Біла трава", яка побачила світ у Філадельфії 1964 року.
Книга "Біла трава" мала в творчій біографії Полтави принципово важливе значення – вона стала його книгою відкриттів, книгою власного голосу. В ній до читача заговорив зрілий, цілком сформований поет. Щоправда, далі він ще не раз зриватиме голос, втрачатиме здобуті вершини.
Погляд у минуле і майбутнє
За порадою повістяра Т. Осьмачки показати себе і в царині прози Л. Пол-тава пише низку оповідань і повістей. "Над блакитним Чорним морем": репор-тажна повість для молоді з 1917-1919 рр. – оригінальний твір, головною темою якого є революційні і контрреволюційні події в Україні в 1917-1922 рр. Повість написана на основі документів та розповідей учасників і очевидців тих подій.
Письменник у перших рядках повісті повідав, як вона створювалася: "… з інженером з м. Лохвиці та з іншими багатьма героями повісті-репортажу я мав нагоду розмовляти впродовж довгих ночей у Німеччині по Другій світовій війні; у Франції, де вони майже всі підряд були таксівкарями (таксистами); в Англії, в закурених дільницях Бірмінгему; серед степів канадійської Манішоби, що так нагадують лани української Полтавщини… З тих розповідей постало химерне плетиво майже фантастичних, але історичних, подій". Молоді українці, переймаючись долею рідного краю, вирішують іти іншим шляхом: "Ми тимчасово програли боротьбу. Берімся за навчання. Ми збудуємо Україну знанням! Є багато доріг, як здобути намічену ціль, нашою дорогою тут буде наука. Так Остап з Полтавщини та його молоді друзі із Півдня України, пройшовши мало що не Дантівське пекло, зберігши своє національне "я", попри всі обставини, стали студентами Української Господарської Академії в Подєбрадах".
1955 року в Мюнхені побачила світ пригодницько-фантастична повість "Чи зійде завтра сонце?". Події в ній розгортаються на початку третього тисячоліття, тобто, в теперішній час. Яким же тоді уявлялося наше життя 30-літньому емігранту Леоніду Полтаві?
Радянський Союз розпався, на його території виникли нові незалежні держави, серед них і Українська Народна Республіка. Дуже цікава деталь: до складу України входить і Крим. Великого поширення набувають новітні технології. Але не все так добре у світі. Панує жорстока енергетична криза. Сюжет розгортається навколо винаходу українського вченого з Канади, який дозволяє атомним електростанціям працювати на піску. Він прагне допомогти своїй батьківщині і передати їй технічну документацію зі своїм винаходом. Далі події подаються у стилі пригодницького жанру: підступи спецслужб, погоні. Врешті-решт в Україні було створено перший у світі атомний завод, який працює без застосування урану.
Бачите, наш земляк, через п'ятдесят років зумів досить точно розгледіти деякі обставини нашого сьогодення. На жаль, з атомом пов'язана не відрадна, як у повісті, а чорна, чорнобильська сторінка історії України. Але в тому, звісно, не письменницька вина, який за прикладом Ж. Верна зображує майбутню незалежну Україну 2000 року.
"Грім Шевченка…"
Незадовго до смерті поета вийшла збірка поем останніх десятиліть під назвою "Профілі". Зупинимось на двох із них, найбільш значимих.
У поемі про Тараса Шевченка поет перебуває перед пам'ятником Великому Кобзареві у рідному місті Ромні над Сулою. Пам'ятник побудований за проектом скульптора-полтавця І. Кавалерідзе. Споруджений в часи української державності на площі, де колись відбувались голосні і барвисті ярмарки, на тому місці, де стояло шатро, в якому спиня-лись, приїхавши у Ромен на ярмарок, Шевченко і Родзянко:
В роменськім сквері – неба сіра смуга.
У затишку полтавських вечорів
Сидиш замислений. Не хочеш прапорів,
Ані вітань, ні сурм.
Ти в затишку полтавських вечорів,
В Ромні без ярмарку, у скверику без квітів,
Сидиш на камені, неначе й сам закам'янів,
І тільки зморшки біля брів –
Немов рядок Нового Заповіту!
Таким пізнав Леонід Кобзаря з дитинства і пізніше, попрощавшись з рідною землею, опинився на чужині, де немов у сні відкрились йому тринадцять доріг, що давили його, як петля, і кожна вела у свій світ. Але Шевченко в думках і серці поета був завжди. Навіть у палаючому Берліні поет-патріот міцно тримав у руках напівзнищений у вогні "Кобзар".
В цей нелегкий час поневірянь на чужій землі Леонід врешті зустрів символічну дівчину з давнього роду, яка була втіленням Батьківщини і співом "Заповіту" привітала його із Свободою, що прийшла із закінченням війни і поваленням фашизму. Тоді "били дзвони" шевченкового слова, але на згарищах Києва, на перехрестях Львова не знайшлося місця для вигнанців.
Місце їх – на задвірках чужих столиць.
І знову образ "Вітчизни могутньої, Вітчизни ясної", що вийшла з вогнів Купальської ночі, що вміла загинути в своїй Десятинній церкві і знову ожити в Лаврі, дає надію і віру у майбутнє.
На живій дорозі "Заповіту" вся чужа модерна псевдо-культура "згасає у золотій пожежі серця всенародного Поета".
І Леонід вже більше не тривожиться, проймаючись правдивістю слів Пророка, переконаний, що Кобзареві "святі думки проростатимуть віками", як не одне століття І. Котляревський сміховою стихією "Енеїди" веде українців до прозріння. Щоб "започаткована ще І. Котляревським українська "Енеїда" ніколи не завмерла", поет 1955 року видрукував "Енеїду модерну", поему-епопею, оригінальну своїм задумом і змістом. Композиційно вона не така вже модерна, оформлена за законами класичної поеми і складається з поетичного заспіву, сімнадцяти частин-пісень та епілогу.
В ній автор зображує лаврського ченця-іконописця, який у Києві, за часів Я. Мудрого, малював ікони. Проте помер, не закінчивши, і пізніше, через кожні триста років, оживав, розшукував ікону і продовжував працю над нею. Поет майстерно описав кожну добу, в яку іконописець вставав із могили і мандрував Україною, шукаючи твір, і знаходив його. Останній раз він оживав у часі Другої світової війни, і поема сповнилась критикою тогочасних жорстоких обставин. Гуманно звучить тривожний голос поета – його заповіт нащадкам: Людино, – йди, будуй під небо,
Горами й долом колиши,
Лише пильнуй, чи є ще в тебе
У грудях місце для душі?
Почуття любові до рідного краю – серед позитивів поеми. Здолавши сердечне тремтіння, через яке "і рима в голову не йде", поет витворив історико-ліричний екскурс у минуле, яким дорогий Ромен міг би пишатися. Поема виявляє багатий внутрішній світ автора, обізнаність у філософії, історії:
Прекрасна наша Україна,
Та хочуть всі її краси!
Леонід Полтава впевнений:
Ще будуть зміни в Україні,
Ще будуть битви зуб-за-зуб, –
Аж доки в сонячнім промінні
Над вічним Києвом тризуб
Не здійметься!
Автор поеми сподівається, що його "Енеїда модерна" також приходитиме "в народні руки – і в час недолі, і в час радості, як вірний товариш, той – що бодай на мить прозріває".
"А наша Україна, як панна молода"
Цей і сотні інших епітетів адресував поет рідній землі.
Образ матері – провідний у багатьох його поетичних творах і зливається з образом України, про яку він писав:
Україна – моя ікона,
до якої молюсь щодня.
На чужині Леоніда переслідувало почуття розпачу, каяття, жалю, що залишив рідні місця:
Краще все ж було б загинуть
Від сліпої кулі брата
Та загинуть в Україні, –
У незгинутій Землі!
В сонеті "В базиліці св. Петра" знову виливається з душі:
О земле предківська!
Ти знов переді мною
Ввижаєшся і тут іконою ясною…
1943 року в Берліні під зливою бомб йому пригадувався мирний обід на затишному українському баштані, в Римі серед паломників ввижався Сковорода. Подорожуючи по Алясці, Леонід шукав слідів українського поселення, а знайшов ікону пензля маляра-полтавця Володимира Боровиковсь-кого, привезену з України.
Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, –
Прекрасній своїй Батьківщині –
Нескореній Україні!
Мрія повернутися в Україну "після тяжких блукань у світі" не полишала письменника. Не просто в Україну – мрія про "українську Україну". Ще 1944 р. у вірші, присвяченому товаришеві І. І. Костецькому писав:
… нехай ми й землі всі перейдемо,
Аби таки до НАШОЇ дійти.
Леонід Полтава у прозі, поезіях співав "своїй землі осанну".
Цю любов до своєї Батьківщини, бажання на крилах пісні полетіти додому відзначили і чужинці. У "Американській Антології Поезії", виданій 1988 року, серед сучасних поетів Америки подано і Леоніда Полтаву. Вміщено його портрет, коротку біографію та його поезію з висловленим у ній бажанням, щоб вона летіла в Україну (ця пісня з музикою К. Кукловського записана на американській платівці англійською мовою):
Хай летить наша пісня крилата,
Аж до Рідного краю летить.
Не спинити її супостатам
І нікому її не спинить.
Це співають нові покоління
Молодих і завзятих пісень:
В боротьбі, у трудах, у терпінні
Перемоги зближається день!
Волею Божою народився Леонід Полтава у день, про який мріяв усе життя – в день Незалежності України (до якого не дожив трохи більше року). Про це зворушливо і зримо писав він у поемі "Обжинки". "Україно, совісте моя!" – звертався. Він передчував, він уже бачив її вільною:
Україно, на твої обжинки
Ще душа поета прилетить!
Підіймайся! В тебе сил доволі,
В тебе досить серця і землі,
Щоб засісти у народів колі,
А не злиднем при чужім столі!
Хай дороги будуть, не стежинки,
Хай мільйони – на єдину путь!
Україно, справиш ти обжинки,
Ті, що їх Державою назвуть!
Ти тоді усім розправиш зморшки,
Подаруєш кожному свій лан,
А поетові – пошлеш волошки
На далекий гріб за океан.
Доробок різний і багатий
Талановитий, хоч розпорошений на кілька жанрів, життєрадісно стверджений Леонід Полтава…
В. Лесич
Він писав легко, багато й розхристано…
Ю. Шерех
Літературознавці відзначають надзвичайно широкий діапазон і плодо-витість творчості Леоніда Полтави. Він видав 29 книжок для дорослого читача, з них 9 збірок поезій, 6 окремих поем, 9 книжок прози (серед них історичний роман "1709", з доби гетьмана І. Мазепи), окрім того – низка п'єс і 4 видатні лібрето до опер. Привертають увагу читачів такі збірки письменника: "За мурами Берліна" (1946), "Жовті каруселі" (1948), "Українські балади" (1952), "У вишневій країні" (1952). "Римські сонети" (1958), "Біла трава" (1964), "Із іспанського зшитка" (1978), "Валторна" (1972), "Смак сонця" (1981), "Поеми" (1983). "Профілі" (1989).
Вагомим внеском у драматургію стали лібрето до опер "Анна Ярославна" та "Ольга Київська". Опера "Анна Ярославна" (муз. А. Рудницького) була поставлена 1996 року і пройшла з великим успіхом в Київському театрі опери і балету.
Яскравим талантом позначені твори для дітей: численні вірші, казки, поеми, лібрето до оперет ("Лис Микита", "Лісова царівна", "Мавп'ячий король", "Лисячий базар").
Відомі його історичні оповідання для дітей – збірка "Маленький дзвонар з Конотопу", повість – "Чи зійде завтра сонце?", "Абетка з історії України". Леонід Полтава видав 20 ілюстрованих дитячих книжок і цим утвердив своє ім'я як одного з найкращих письменників для дітей і молоді. Його твори широко розійшлися й мали велику популярність. Вони легкі, зрозумілі, мелодійні, а головне, виховно-патріотичні, змістом – близькі дитячій душі й насичені чуттям і любов'ю до України. Дещо з поетових творів уже видано в Україні, чимало передруковано у газетах і дитячих журналах. Частина його віршів покладена на музику. Серед них визнані такі: "Пісня про Київ" (муз. Потапенка), "Лети наша пісня крилата" (муз. Кукловського), "Тисячоліття хрещення України" (муз. Соневицького) та інші. Леонід Полтава був автором-упорядником антології української поезії "Слово і зброя", присвяченої УПА і визвольній боротьбі 1942-1967 рр. (Торонто, 1968).
У вдячній пам'яті земляків
19 квітня 1990 року після піврічної важкої недуги (раку легенів) за словами поетеси Г. Черінь, "відбило останній ямб страдницьке серце Л. Полтави". У вірші-присвяті "Поетові" Г. Черінь певна, що створене талантом її друга "піде в віки", що слава дожене його, "і на чолі стражденного Поета Сувора Вічність лаври покладе". Поховано письменника на православному цвинтарі в Бавнд Бруку, де через сім років відбулося урочисте посвячення пам'ятника на могилі великого сина українського народу, який живучи в різних країнах, горів любов'ю до рідного краю. Американська земля стала вічним пристанищем для ще одного щирого українця, а Україна в третьому тисячолітті стає пристанищем для його чистої зболеної душі:
Ох, якби я хотів до болю, до нестями
Тепер припасти там, біля твоєї брами
Й молитись Богові – Єдиному для всіх!
11 вересня 2002 року у рідному селі письменника відкрито меморіальну дошку на фасаді школи, в якій він навчався, одну з центральних вулиць рідного села названо його іменем, створено меморіальний музей. У цих заходах взяли участь дружина Л. Полтави Галина Єнсен та донька Дарія Дика. Щороку молодь села надсилає букет волошок з рідної землі на могилу свого земляка. Творчість Л. Полтави, починаючи з 90-х років, стала знаною і шанованою в сучасній Україні.
Література
Твори Л. Полтави
Твори / Л. Полтава // Українське слово : в 4-х кн. – К., 2003. – Кн. 3. – С. 310-315.
Обжинки : поезії / Л. Полтава. – К. : Задруга, 2000. – 97 с.
Лісова книга : вірші, забавки, поеми / Л. Полтава. – К. : Веселка, 1995. – 63 с.
Паладій Я. Абетка з історії України : текст Л. Полтави / Я. Паладій. – К. : Пам'ятки України, 1993. – 62 с.
Із іспанського зшитка : поезії / Л. Полтава. – Нью-Йорк, 1983. – 31 с.
Аляска : нарис / Л. Полтава. – Нью-Йорк, 1981. – 80 с.
Над блакитним Чорним морем : репортажна повість для молоді / Л. Полтава. – Нью-Йорк : АДУК, 1980. – 80 с.
Валторна : збірка поезій, лірична / Л. Полтава. – Нью-Йорк, 1972. – 48 с.
1709 : історичний роман з часів гетьмана І. Мазепи / Л. Полтава. – Нью-Йорк : Книгоспілка, 1961. – 224 с.
Про Л. Полтаву
Єременко О. Український митець у діаспорі : сторінками творчої біографії Л. Полтави / О. Єременко // Укр. літ. в загальноосвітній школі. – 2011. – № 1. – С. 44-46.
Посухов В. Через півстоліття розгледів / В. Посухов // Земля скарбів. – Полтава, 2008. – С. 170-171.
Слабошпицький М. Той, хто допоміг народитися МУРу / М. Слабошпи-цький // 25 поетів української діаспори. – К., 2006. – С. 129-141.
Ротач П. "Народу син, я буду з ним…" / П. Ротач // Ротач П. Рядки за рядками, літа за літами…– Полтава, 2005. – С. 129-141.
Немченко С. Незламність духу вигнанця і патріота / С. Немченко // Укр. літ. в загальноосвітній школі. – 2004. – № 4. – С. 74-77.
Зборовський А. Повернення Л. Полтави / А. Зборовський // Культура і життя. – 2003. – 17 груд. – С. 5.
Сакун В. "Ще будуть зміни в Україні, ще будуть битви зуб за зуб" / В. Са-кун // Полтавська думка. – 2003. – 4-11 лип. – С. 11.
Чередниченко Д. Леонід Полтава – людина, патріот, письменник / Д. Че-редниченко // Київ. – 2002. – № 1-2. – С. 116-118.
Йолкіна Л. Смак сонця – смак життя / Л. Йолкіна // Визвольний шлях. – 2001. – № 8. – С. 70-77.
Погребенник В. У кращих традиціях літературної класики / В. Погребенник // Визвольний шлях. – 2001. – № 10. – С. 83-92.
Чередниченко Д. Провісник незалежності / Д. Чередниченко // Пам'ять століть. – 2001. – № 3. – С. 120-123.
Ротач П. Розвіяні по чужині : короткий біобібліографічний довідник / П. Ротач. – Полтава, 1998. – С. 121-122.
Полтава Леонід // Мистецтво України : біографічний довідник. – К., 1997. – С. 482.
Нитченко Д. Під сонцем Австралії : з хроніки мого життя / Д. Нитченко. – Мельбурн, 1994. – Т. 2. – С. 401.
|
